Справа № 947/12542/25
Провадження № 2/947/2758/25
05.12.2025 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Калініченко Л.В.
при секретарі Матвієвої А.В.,
за участі в судовому засіданні:
представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
розглянувши у підготовчому судовому засіданні в м. Одесі у залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою
ОСОБА_1
до ОСОБА_3
про розірвання шлюбу
та поділ спільного сумісного майна подружжя,
Позивачка - ОСОБА_1 07.04.2025 року звернулась до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу та поділ спільного сумісного майна подружжя, в якому позивачка просить суд:
- розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , зареєстрований 05 вересня 2007 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського обласного управління юстиції, актовий запис №1336 від 05.09.2007 року;
- здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , шляхом виділу ОСОБА_1 у власність двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , а за відповідачем - ОСОБА_3 у власність квартиру АДРЕСА_2 .
В обґрунтування позовних вимог позивачка посилається на те, що вона та відповідач перебувають в зареєстрованому шлюбі, від шлюбу мають спільну неповнолітню дитину, доньку - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Однак, як зазначає позивачка, на цей час подружні стосунки між ними не підтримуються, у них з відповідачем різні характери, погляди на життя, примирення між ними неможливе та шлюб має формальний характер.
Крім того, за час перебування у шлюбі ними, як подружжям, було придбано нерухоме майно: двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та квартиру АДРЕСА_2 , право власності за якими зареєстровано за відповідачем - ОСОБА_3 .
Позивачка вважає, що вищевказане майно було придбане в період шлюбу, та є спільним сумісним майном подружжя. Позивачка додатково зазначає, що приймаючи, що неповнолітня донька сторін по справі є студенткою, проживає разом з нею, батько будь-якої участі у вихованні доньки не приймає, матеріальної доньку не підтримує, остання перебуває на утриманні в позивачки, вона (позивачка) не має наміру звертатись до відповідача з позовною заявою про стягнення аліментів, у зв'язку з чим вважає доцільними здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя, шляхом виділу їй у власність більшу частку майна, що становить 2/3 частини спільного майна та визнати за нею право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , в якій остання буде проживати разом з неповнолітньою донькою, а відповідачеві залишити у власність квартиру АДРЕСА_2 .
На підставі вищевикладених обставин позивачка звернулась до суду з даним позовом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судових справ між суддями, цивільну справу було розподілено судді Калініченко Л.В.
Ухвалою суду від 08.04.2025 року вказану позовну заяву залишено без руху.
09.05.2025 року на виконання ухвали суду позивачем надано до суду заяву про усунення недоліків.
Дослідивши подані до суду документи, суддею встановлено, що позовна заява подана з додержанням вимог ст.ст. 175-177 ЦПК України, позивачем виконані вимоги ухвали суду від 08.04.2025 року, підстави для залишення позовної заяви без руху або відмови у відкритті провадження, визначених у ст. 185, 186 ЦПК України, відсутні.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 25.11.2025 року прийнято до розгляду вказану позовну заяву, відкрито провадження по цивільній справі в порядку загального позовного провадження, призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання з повідомленням сторін по справі.
23.05.2025 року до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну азяву, в якому останній просить суд: задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 стосовно розірвання шлюбу; розірвати шлюб, який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , зареєстрований міським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського обласного управління юстиції 05.09.2007, про що в Книзі реєстрації шлюбів 05.09.2007 зроблено відповідний актовий запис №1336; частково задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 стосовно поділу спільно набутого із ОСОБА_3 майна та поділити майно таким чином: визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 площею 67,4 кв.м.; визнати за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_4 площею 32,9 кв.м.; стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію різниці між вартістю частки квартири АДРЕСА_3 та частки квартири АДРЕСА_4 площею 32,9 кв.м., в розмірі еквівалентному 26 000,00 доларів США.
14.07.2025 року від позивачки надійшла до суду заява про зміну предмету позовних вимог за підписом позивачки від 10.07.2025 року.
В свою чергу 10.11.2025 року до суду від представника відповідача надійшла заява про визнання первісно заявлених позивачкою позовних вимог, в якій представник відповідача просить суд: задовольнити позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , а саме: розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , зареєстрований міським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського обласного управління юстиції 05.09.2007, про що в Книзі реєстрації шлюбів 05.09.2007 зроблено відповідний актовий запис №1336; здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя наступним шляхом: визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_3 площею 67,4 кв.м., визнати за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_4 площею 32,9 кв.м.
20.11.2025 року до суду від представника позивача надійшла заява, в якій сторона позивача зазначила, що за наслідком подання 10 листопада 2025 року представником відповідача заяви про визнання позову в первісній редакції, позивачка повністю погоджується з заявою представника відповідача про визнання позову та просить заяву про зміну предмета позову (зменшення позовних вимог) від 10.07.2025 року не брати до уваги та не розглядати, залишити в силі свої первинні позовні вимоги.
До підготовчого судового засідання призначеного на 25.11.2025 року з'явилась представник позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , яка просила суд не розглядати заяву про зменшення позовних вимог від 14.07.2025 року. За наслідком чого, просила суд здійснити розгляд справи за заявленими первісними вимогами позивача, які підтримувала в повному обсязі та просила суд задовольнити.
Відповідач та його представник у підготовче судове засідання не з'явились, однак в матеріалах справи, як вже судом встановлено, наявна від представника відповідача заява від 10.11.2025 року, подана через систему «Електронний суд», про визнання позову.
Відповідно до ч.3 ст. 200 ЦПК України, за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.
Підстав для відкладення судового засідання у відповідності до положень статті 223 ЦПК України судом не встановлено.
У зв'язку з поданням сторонами по справі заяв про розгляд справи за їх відсутності та визнання відповідачем позову, судом було ухвалено провести розгляд справи у підготовчому судовому засіданні за наявною явкою сторін по справі.
Заслухавши пояснення представника позивача у підготовчому судовому засіданні 25.11.2025 року, дослідивши матеріали справи, суд перейшовши до стадії ухвалення судового рішення та у відповідності до положень ч.1 ст. 244 ЦПК України відклав підготовче судове засідання до 05.12.2025 року о 10 годині 00 хвилин для ухвалення та проголошення судового рішення.
Про дату, час і місце підготовчого судового засідання з проголошення судового рішення, учасники справи повідомлялись належним чином.
Дослідивши, вивчивши та проаналізувавши усі докази наявні в матеріалах справи, суд вважає позов ОСОБА_1 підлягаючим задоволенню, з наступних підстав.
Щодо позовних вимог в частині розірвання шлюбу, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що 05 вересня 2007 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського обласного управління юстиції, зареєстровано шлюб між громадянами України: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , про що 05.09.2007 року складено відповідний актовий запис №1336. Під час реєстрації шлюбу ОСОБА_6 змінила прізвище на « ОСОБА_7 ».
За час перебування у шлюбу в сторін по справі народилась донька - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується наявним в матеріалах справи свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 31.03.2009 року.
Станом на час розгляду справи ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , є неповнолітньою.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною 1 ст. 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Спірні між сторонами правовідносини врегульовані Сімейним Кодексом України (далі - СК України).
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.
Загальна декларація прав людини у ч. 2 ст. 16 містить положення, за яким шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді сторін, що одружуються, а за ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, жоден шлюб не може бути укладений без вільної і цілковитої згоди тих, що одружуються.
За аналогією можливо зробити висновок, що й подальше існування сім'ї як союзу у разі відсутності добровільної згоди чоловіка чи жінки на такий союз - сім'ю - шлюб, не може мати місце, а також, приймаючи бажання й право одного з них розірвати шлюб не може бути незаконно порушене або одного з подружжя не можливо насильно, без його волі змусити перебувати у таких зареєстрованих як шлюб відносинах.
Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії реєстрації шлюбу. Добровільність шлюбу, тобто наявність вільної згоди, - це його довічна риса. Саме добровільністю шлюбу зумовлена можливість його розірвання.
За ст. 51 Конституції України, шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка.
Статтею 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини.
Відповідно до ст. 110 СК України, позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Згідно з ч. 2 ст. 112 СК України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Чинне законодавство України забороняє примушування до шлюбу. Примушування - значить добиватися певної поведінки від особи за допомогою фізичного або психічного насильства.
Закріпленні у законодавстві права дружини та чоловіка на повагу до своєї індивідуальності є засобом захисту психологічно слабшого у шлюбі від психічного диктату чи навіть агресії дружини, чоловіка або іншої особи. Воно схиляє до толерантності, терпимості у шлюбі, спрямовує кожного з них на спокійне, інтелігентне залагодження колізії індивідуальних рис характеру, життєвих звичок.
Однією з причин припинення шлюбу є його розірвання.
Шлюб припиняється внаслідок його розірвання за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду.
Оскільки шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, розірвання шлюбу може відбутися за їхньою спільною заявою або за заявою когось з них.
Крім того, ст.17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського Суду з прав людини як джерело прав.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У пункті 84 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Валліанатос та інші проти Греції» від 07.11.2013 року (Заяви №№29381/09 та 32684/09) передбачено: «Суд наголошує на принципах, встановлених у його практиці. Мета захисту родини у її традиційному сенсі є доволі абстрактною і для її реалізації може використовуватися широкий спектр конкретних заходів… Також, з огляду на те, що Конвенція є «живим» документом, який слід тлумачити у світлі умов сьогодення…, держава при виборі засобів, покликаних забезпечувати захист сім'ї та повагу до сімейного життя, як цього вимагає стаття 8, обов'язково має брати до уваги зміни, що відбуваються у суспільстві і у ставленні до соціальних питань, цивільного стану і міжособистісних стосунків, включаючи той факт, що не існує лише одного шляху чи лише одного вибору, коли йдеться про те, як вести сімейне або приватне життя».
Окрім цього, пунктом 126 рішення Європейського суду з прав людини по справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява 56030/07) від 12 червня 2014 року встановлено: «Що стосується права на приватне та сімейне життя, Суд наголошує на важливості для осіб мати можливість вільно приймати рішення з приводу того, як вести своє приватне та сімейне життя. У зв'язку з цим повторно наголошується, що відповідно до статті 8 також надається охорона прав на самореалізацію як у формі особистого розвитку…, так і з точки зору права на встановлення та розвиток відносин з іншими людьми та навколишнім світом, при цьому поняття особистої автономії є важливим принципом, що береться за основу при тлумаченні гарантій, які викладені в такому положенні.».
Згідно до п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», суди повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання шлюбу, повно та всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність малолітньої дитини, та інші обставини життя подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило, обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.
Зважаючи на принципи рівноправності жінки і чоловіка, закон вимагає, щоб згода на одруження була взаємною. Принцип добровільності шлюбу є чинним не лише на стадії його реєстрації, а і під час знаходження в шлюбі, що зумовлює можливість добровільного розірвання шлюбу, про що записано в статті 16 Конвенції «Про дискримінацію жінок» в ч.1 підпункту «с», «однакові права і обов'язки під час шлюбу і після його розірвання». Шлюб - це сімейний союз, при цьому слово «сімейний» засвідчує, що шлюб створює сім'ю, а слово «союз» підкреслює договірну природу шлюбу, яка зумовлює його добровільний характер.
У відповідності до положень статті 113 СК України, особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем або відновити своє дошлюбне прізвище.
Відповідно до ч. 4 ст. 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
З врахуванням того, що жоден з подружжя не бажає примиритися, так як визнання відповідачем позову не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, враховуючи все вищевикладене, суд приходить до висновку, що сім'я розпалася остаточно, шлюб носить формальний характер, подружні стосунки між сторонами не підтримуються, подальше сумісне проживання суперечить інтересам сторін, а тому позов ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, підлягає задоволенню.
Позивачкою під час розгляду справи питання щодо відновлення дошлюбного прізвища не порушувалось, за наслідком чого відповідне питання судом не вирішується та позивачці ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , слід залишити прізвище « ОСОБА_7 ».
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про поділ спільного сумісного майна подружжя, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що сторони по справі починаючи з 05 вересня 2007 року перебувають у зареєстрованому шлюбі, за час в якому в них народилась спільна дитина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка станом на час розгляду справи є неповнолітньою.
Під час перебування у шлюбі, ОСОБА_3 було вчинено низьку правочинів з придбання нерухомого майна, а саме:
- 11.07.2008 року укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чапським А.Е., зареєстрований в реєстрі за №1628, за умовами якого ОСОБА_3 придбав квартиру АДРЕСА_2 . На підставі вказаного договору, за ОСОБА_9 23.07.2008 року КП «ОМБТІ та РОН» зареєстровано право власності на це майно, про що вчинено номер запису: 1291, в книзі: 177доп-27, що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 23.07.2008 року за №19640319;
- 11.02.2020 року за ОСОБА_9 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2030550351101, на підставі документів виникнення права власності: документи забудовника, серія та номер: б/н, виданий 11.02.2020, видавник: заявник; акт приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: б/н, виданий 20.01.2020, видавник: ОК "Костанді 162"/ ОСОБА_3 ; зміни до рішення №6/27 від 24.10.2017 року, серія та номер: б/н, виданий 20.01.2020, видавник: ОК "Костанді 162"; довідка, серія та номер: 001, виданий 20.01.2020, видавник: ОК "Костанді 162"; рішення, серія та номер: 6/27, виданий 24.10.2017, видавник: ОК "Костанді 162"; посвідчення, серія та номер: 6/24-К, виданий 30.10.2017, видавник: ОК "Костанді 162". Дані обставини підтверджуються витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №200230228 від 13.02.2020 року.
Позивачкою в даній справі заявлені вимоги щодо поділу вищевказаного нерухомого майна, як спільного сумісного майна сторін, як подружжя.
Частиною 1 статті 36 СК України передбачено, що шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану (ч. 1 ст. 21 СК України).
Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства (ч.1 ст. 27 СК України).
Момент припинення шлюбу у разі його розірвання визначений у статті 114 СК України, згідно з якою у разі розірвання шлюбу державним органом реєстрації актів цивільного стану шлюб припиняється у день реєстрації розірвання шлюбу. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Відповідно до статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (частина перша статті 57 СК України).
Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (частина перша статті 63 СК України).
Спільною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них, що визначено ч. 1 ст. 368 ЦК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 3 липня 2019 року №554/8023/15-ц зазначала висновок, що, вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з'ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року № 554/8023/15-ц).
Вирішуючи спори між подружжям про майно, потрібно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна.
Системний аналіз наведених норм матеріального права свідчить про існування презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов'язком особи, яка з нею не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Даний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18), а також застосований Верховним Судом у постанові від 28 серпня 2024 року по справі №478/1133/23.
Презумпція спільності майна подружжя поширюється, у тому числі й на те майно, яке було нажите у період шлюбу, але оформлене і зареєстровано на ім'я одного з подружжя (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2022 року у справі № 495/6578/17 (провадження № 61-17462св21)).
Даний висновок знайшов своє підтвердження у постанові від 06 грудня 2023 року у справі № 359/9533/18 (провадження № 61-11772св23, в якій Верховний Суд дійшов до висновку, що якщо майно придбане подружжям під час шлюбу чи жінкою та чоловіком у період проживання однією сім'єю, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя чи ту особу, яка заперечує проти належності майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя чи осіб, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.
Судом також враховується, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі №523/14489/15-ц (провадження №14-22цс20) зазначила, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна. Для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідними. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.
Частиною першою ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 757/64512/16-ц (провадження № 61-12274св21) зазначено, що якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання (пункт 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).
Частинами першою та другою ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку.
Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.
Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов'язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися обставинами, що мають істотне значення, якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім'ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначенням кола об'єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).
Зі змісту п.п.23,24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.
Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга ст.71 СК України), або ж реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга ст.364 ЦК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 707/2516/18 (провадження № 61-5919сво22) вказано, що «спільна часткова власність є специфічною конструкцією, оскільки, існує: (а) множинність суб'єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна».
У разі поділу спільної сумісної власності необхідно настільки, наскільки це можливо, встановити, для кого зі сторін спору майно, яке є предметом поділу, має більше значення, враховуючи різні обставини його набуття та використання сім'єю (див. пункт 66.1 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21).
Згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Зазначене положення кореспондується частиною 3 статтею 12 ЦПК України.
Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Поряд з цим, частиною 1 статті 82 ЦПК України передбачено також, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Статтею 206 ЦПК України передбачено, що позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Приймаючи вищевикладене в цілому, суд вважає підтвердженим належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, що в свою чергу визнано відповідачем по справі, що квартира АДРЕСА_2 , та квартира АДРЕСА_1 , придбані ОСОБА_3 за відплатними договорами під час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 , які були зареєстровані на праві власності на ім'я одного з подружжя - ОСОБА_3 .
За наслідком чого, приймаючи визнання відповідачем позову, в силу презумпції спільності права власності подружжя на майно яке набуте сторонами в період шлюбу в інтересах сім'ї та у спільну сумісну власність, суд доходить до висновку, що нерухоме майно: квартира АДРЕСА_2 , та квартира АДРЕСА_1 , є спільною сумісною власністю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_10 , частки кожного з яких в цьому майні є рівними по 1/2 за кожним.
Щодо доводів позивачки про наявність підстав для збільшення її частки в цьому майні та поділу майна подружжя у заявлений спосіб, судом враховується визнання відповідачем позову у заявлений позивачкою спосіб.
Відповідно до абз. 3 п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 № 2 у разі визнання відповідачем позову, яке має бути безумовним, і якщо таке визнання не суперечить закону й не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб (не відповідача), суд ухвалює рішення про задоволення позову, обмежившись у мотивувальній частині рішення посиланням на визнання позову без з'ясування і дослідження інших обставин справи.
Відповідач позов визнав, що не суперечить закону та не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, тому рішення суду ухвалюється судом згідно з таким визнанням.
За наслідком вищевикладеного в цілому, оцінивши надані до суду докази на предмет їх належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, приймаючи встановлені обставини щодо належності сторонам по справі на праві спільної сумісної власності подружжя нерухомого майна, здійснюючи розгляд справи в межах заявлених позовних вимог, приймаючи визнання відповідачем позову у повному обсязі, про що вказано в окремій заяві, визнання позову не суперечить закону і не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд вважає позовні вимоги ОСОБА_1 підлягаючими до задоволення, за наслідком чого слід здійснити між сторонами поділ належного їй на праві спільної сумісної власності нерухомого майна, шляхом визнання за ОСОБА_1 право особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 , а за відповідачем ОСОБА_3 визнати право особистої власності на квартиру АДРЕСА_2 .
Одночасно судом враховується, що відповідно до частини 3 статті 372 ЦК України, у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Ухвалюючи рішення суду судом враховується, що відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Під час ухвалення рішення суд, у відповідності до приписів статті 264 ЦПК України у тому числі вирішує питання як розподілити між сторонами судові витрати.
У відповідності до положень статті 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати:
1) на професійну правничу допомогу;
2) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;
3) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;
4) пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
У відповідності до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судом встановлено, що позивачем під час звернення до суду з даним позовом було сплачено судовий збір в сумі 9084,00 грн. та 1211,20 грн.
Однак, у позові позивачем заявлено про залишення понесених нею витрат зі сплати судового збору за нею, та не заявляєтсья їх відшкодування з відповідача.
Приймаючи, що у відповідності до вимог ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог, враховуючи висловлене позивачем волевиявлення з небажання компенсації понесених нею витрат зі сплати судового збору з боку відповідача, суд вважає відсутніми підстави для їх стягнення з відповідача.
Вимог про відшкодування інших понесених позивачем судових витрат, останньою не заявлено.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 1-18, 76-89, 133, 141, 206, 211, 263-265, 352, 354 ЦПК України,
Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_5 ) до ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_6 ), про розірвання шлюбу та поділ спільного сумісного майна подружжя - задовольнити.
Розірвати шлюб між громадянами України: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 05 вересня 2007 року Міським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського обласного управління юстиції, актовий запис №1336 від 05.09.2007 року.
Шлюб між громадянами України: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вважати розірваним у день набрання чинності цим рішенням.
Позивачці ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , залишити прізвище « ОСОБА_7 ».
В порядку поділу спільного сумісного майна ОСОБА_3 та ОСОБА_10 :
- Визнати за ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , право особистої власності на квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна 2030550351101.
- Визнати за ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , право особистої власності на квартиру АДРЕСА_2 .
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 05.12.2025 року.
Головуючий Л. В. Калініченко