01.12.25
22-ц/812/1937/25
Єдиний унікальний номер судової справи 484/3242/25
Номер провадження 22-ц/812/1937/25
Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.
Постанова
Іменем України
01 грудня 2025 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Серебрякової Т.В.,
суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В.,
з секретарем судового засідання Повертайленко Ю.В.,
за участі:
представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Нижник Г.І.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Нижник Глібом Ігоровичем, рішення, яке ухвалено Первомайським міськрайонним судом Миколаївської області 17 вересня 2025 року, під головуванням судді Шикері І.А. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики,
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що 27 липня 2018 року ОСОБА_2 склала розписку, відповідно до якої вона отримала від ОСОБА_1 в борг кошти в сумі 82 000 доларів США, та зобов'язалась за користування коштами сплачувати у строк до 27 числа кожного місяця 1 640 доларів США, що складає 2% від суми позики, та повернути всю суму позики до 27 липня 2020 року.
У випадку несвоєчасного погашення боргу ОСОБА_2 зобов'язалась сплачувати 20% річних від простроченої суми до моменту повернення боргу з врахуванням положень ст.625 ЦК України.
Взятий на себе обов'язок ОСОБА_1 виконав належним чином, в той час, як позичальник ОСОБА_2 належним чином своїх договірних зобов'язань не дотрималась, сплативши лише 13 700 доларів США за користування чужими коштами за період з 27 липня 2018 року по 27 липня 2020 року.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість в сумі 187 124 доларів США, з яких: 82 000 доларів США - сума основного боргу, 25 660 доларів США - проценти за договором позики, 79 464 доларів США - 20% річних від простроченої суми згідно зі ст.625 ЦК України.
Також позивач просив стягнути на свою користь судові витрати, які складаються зі сплати судового збору та витрат на професійну правничу допомогу адвоката.
Відповідач ОСОБА_3 надала до міськрайонного суду заяву, в якій не заперечувала про існування заборгованості за договором позики. Зазначала, що наразі не може повернути кошти, оскільки тимчасово не працевлаштована та має скрутне матеріальне становище. Просила врахувати зазначені обставини при вирішені справи та, за можливості, розстрочити виконання рішення суду у разі його задоволення. Також зазначала, що нею сплачено позивачу суму коштів в розмірі 14 900 доларів США, а не 13 700 доларів США, як вказано в позовній заяві.
Позивач ОСОБА_1 надав до міськрайонного суду додаткові письмові пояснення, в яких визнав, що ним було не враховано один платіж на суму 1 200 доларів США, у зв'язку із чим остаточно просив стягнути з ОСОБА_2 на свою користь заборгованість в сумі 185 924 доларів США, з яких: 82 000 доларів США - сума основного боргу, 24 460 доларів США - проценти за договором позики, 79 464 доларів США - 20% річних від простроченої суми згідно зі ст.625 ЦК України.
Рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 вересня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики від 27 липня 2018 року в сумі 106 460 доларів США.
В іншій частині позовних вимог позивачу відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 8 957 грн. 67 коп.
Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_2 взяті на себе зобов'язання за договором позики від 27 липня 2018 року не виконала у повному обсязі, у зв'язку з чим залишилась непогашена сума позики, у загальному розмірі 185 924 доларів США, з яких: сума основного боргу становить 82 000 доларів США, проценти за договором позики - 24 460 доларів США та 20% річних від простроченої суми в розмірі 79 464 доларів США, згідно зі ст.625 ЦК України, як це узгоджено сторонами.
При цьому, суд дійшов висновку, що з відповідача на користь позивача слід стягнути суму основного боргу в розмірі 82 000 доларів США та проценти за договором позики у розмірі 24 460 доларів США.
В той же час, вимога позовної заяви про стягнення з відповідача 20% річних від простроченої суми в розмірі 79 464 доларів США, згідно зі ст.625 ЦК України, суд вважав, що задоволенню не підлягає на підставі п.п.15,18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, оскільки нараховані у період дії карантину та воєнного стану.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , діючи через представника - адвоката Нижник Г.І., посилаючись на порушення міськрайонним судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення міськрайонного суду в частині відмови у стягненні 20% річних, нарахованих за період з 28 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року, та в частині стягнення судових витрат скасувати, та ухвалити нове судове рішення в цій частині, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача 25 861 доларів США, нараховані за період з 28 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року, та витрати по сплаті судового збору в розмірі 10 705 грн 49 коп.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції, всупереч позиції викладеній в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі №758/5318/23, помилково застосував пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до спірних правовідносин, безпідставно відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення 20% річних, нарахованих за період з 28 серпня 2020 року до 23 лютого 2022 року, так як запровадження карантину в Україні не є підставою для звільнення позичальників від сплати 20% річних, нарахованих згідно зі ст.625 ЦК України.
В частині стягнення з відповідача основної суми боргу та процентів, в частині відмови у стягненні 20% річних, нарахованих з 24 лютого 2022 року рішення міськрайонного суду не оскаржується, а тому в цій частині не є предметом апеляційного розгляду.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказує, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права. Апеляційну скаргу вважає безпідставною та необґрунтованою, а тому просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Сторони в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, шляхом направлення судової повістки поштовим зв'язком.
Згідно з ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
В судовому засіданні приймав участь представник позивача, який підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з викладених підстав.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ч.ч.1,2,3,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Судове рішення в оскаржуваній частині таким вимогам не відповідає.
Так, за змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
За ст.11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Договір, в тому числі і договір позики, є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків.
В силу ст.ст.509,525-526,598,610,611,622 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості і виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Сторони по зобов'язанню повинні сприяти одна одній у належному його виконанні, а у разі виникнення труднощів у однієї із сторін - всіляко сприяти зменшенню збитків.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зобов'язання припиняється повністю або частково на підставах, встановлених договором або законом.
Особа, яка порушила зобов'язання (не виконала його, або виконала з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання) повинна нести негативні наслідки такої поведінки, а саме, сплатити неустойку і відшкодувати збитки.
При цьому, сторона не звільняється від виконання зобов'язання в натурі.
Зазначене у повній мірі стосується зобов'язань, пов'язаних з позикою, які не виконані належним чином.
Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочин - це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Частиною 1 статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями Глави 71 ЦК України.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За своїми ознаками договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права, а також реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п.2 ч.1 ст.1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в ч.2 ст.640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (ч.1 ст.207 ЦК України).
Частиною 1 статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно із ч.2 ст.1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Однак такий доказ повинен містити в собі визначені законом і сторонами істотні умови правочину.
Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, необхідно виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №464/3790/16-ц (провадження №14-465цс18) вказано, що за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг коштів із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
У разі пред'явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов'язання.
Для цього, з метою правильного застосування ст.ст.1046,1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 у справі №6-1967цс15.
Згідно із ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів установлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Припис абзацу 2 ч.1 ст.1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з ч.2 ст.1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов'язання) забезпечує ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду зробила у постановах від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження №4-10цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №202/4494/16-ц (провадження №14-318цс18), від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц (провадження №14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі №202/4494/16-ц (провадження №14-318цс18).
З матеріалів справи вбачається, що 27 липня 2018 року ОСОБА_2 склала розписку, відповідно до якої вона отримала від ОСОБА_1 в борг кошти в сумі 82 000 доларів США, та зобов'язалась за користування коштами сплачувати у строк до 27 числа кожного місяця 1 640 доларів США, що складає 2% від суми позики, та повернути всю суму позики до 27 липня 2020 року.
Сторони також узгодили, що у випадку несвоєчасного погашення боргу ОСОБА_2 зобов'язалась сплачувати 20% річних від простроченої суми до моменту повернення боргу (а.с.7).
За період з 31 серпня 2018 року по 13 червня 2020 року ОСОБА_2 сплатила ОСОБА_1 грошові кошти в загальному розмірі 14 900 доларів США (а.с.72).
Встановивши, факт укладення договору позики, отримання позичальником обумовленої суми та її неповернення у визначений договором строк, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову у цій частині та стягнення боргу за основним зобов'язанням.
Вказані обставини сторонами не оспорюються та судове рішення в частині стягнення основної суми боргу та процентів за користування коштами не є предметом апеляційного перегляду.
Разом з тим, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення з відповідача 20% річних за ст.625 ЦК України за період з 28 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року, виходив з того, що відповідно до пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
Колегія суддів не погоджується зі вказаним висновком суду першої інстанції з таких підстав.
Відповідно до пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов'язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення.
Колегія суддів зазначає, що Законом України від 16 червня 2020 року №691-ІХ «Про внесення змін до Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України щодо недопущення нарахування штрафних санкцій за кредитами (позиками) у період дії карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19» скасовано цивільну відповідальність (щодо сплати неустойки, штрафу, пені) за прострочення грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем) на період дії карантину або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину, тобто передбачено правило зворотної дії в часі положень цього Закону до відносин, що виникли до введення його в дію та продовжують існувати після введення його в дію, щодо ненарахування штрафних санкцій під час дії карантину.
Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов'язання, які мають особливості.
Так, відповідно до наведеної норми, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов'язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3% річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
Отже, за змістом наведеної норми закону, нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Враховуючи те, що вимога ОСОБА_1 про стягнення 20% річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу, то пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку застосування до спірних правовідносин положення пункту 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України.
За такого, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 20% річних за період з 28 липня 2020 року по 23 лютого 2024 року у загальному розмірі 25 861.27 доларів США, яка складається з:
7 034.97 доларів США (82 000 х 20% / 100% х 157 / 366) - за період з 28 липня 2020 року по 31 грудня 2020 року;
16 400 доларів США (82 000 х 20% / 100% х 365 / 365) - за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року;
2 426.30 доларів США (82 000 х 20% / 100% х 54/ 365) - за період з 01 січня 2022 року по 23 лютого 2022 року).
Отже, оскільки суд першої інстанції помилково тлумачив пункт 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, то, на думку колегії суддів, судове рішення в частині відмови у стягненні з відповідача 20% річних, нарахованих згідно зі ст.625 ЦК України, ухвалено з порушенням норм матеріального і процесуального права, та є всі підстави для його скасування в цій частині у відповідності до ч.1 ст.376 ЦПК України та ухвалення нового судового рішення про стягнення з позичальника на користь позикодавця заборгованості за передбаченими умовами договору позики річними процентами в розмірі 25 861.27 доларів США, яка утворилась за період з 28 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVINAND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10лютого2010 року).
Відповідно до ч.ч.1,13 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
За такого, судове рішення в частині стягнення з відповідача на користь позивача судового збору слід змінити, збільшивши розмір стягнення з 8 957 грн. 67 коп. до 10 767 грн. 57 коп. (виходячи із розміру задоволених позовних вимог 71.12%).
Також з ОСОБА_2 користь ОСОБА_1 підлягає стягненню 12 921 грн. 53 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги на судове рішення.
Керуючись ст.ст.367,374,376,381,382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Нижник Глібом Ігоровичем, - задовольнити частково.
Рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 вересня 2025 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення 20% річних, нарахованих згідно зі ст. 625 ЦК України, за період з 28 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року - скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) 20% річних в розмірі 25 861 (двадцять п'ять тисяч вісімсот шістдесят один) долар США 28 центів згідно зі ст.625 ЦК України за період з 28 липня 2020 року по 23 лютого 2022 року.
Рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 17 вересня 2025 року в частині визначення розміру судового збору за розгляд справи в суді першої інстанції - змінити.
Збільшити стягнення з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) суми судового збору з 8 957 (вісім тисяч дев'ятсот п'ятдесят сім) грн. 67 коп. до 10 767 (десять тисяч сімсот шістдесят сім) грн. 57 коп.
В іншій частині судове рішення - залишити без змін.
Стягнути ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) 12 921 (дванадцять тисяч дев'ятсот двадцять одна) грн. 53 коп. судового збору за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Т.В. Серебрякова
Судді: В.В. Коломієць
Н.В. Самчишина
Повний текст судового рішення
складено 05 грудня 2025 року