Дата документу 25.11.2025 Справа № 335/2705/25
ЄУН 335/2705/25 Головуючий у І інстанції: Крамаренко І.А.
Провадження № 22-ц/807/1455/25 Суддя-доповідач: Поляков О.З.
25 листопада 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з цивільних справ Запорізького апеляційного суду у складі:
Головуючого: Полякова О.З.,
суддів: Кухаря С.В.,
Подліянової Г.С.,
секретар: Волчанова І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» про захист прав споживачів,-
У березні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ КБ «Приватбанк» про захист прав споживачів.
В обґрунтування позову зазначено, що ОСОБА_1 є споживачем банківських послуг, які надає АТ КБ «Приватбанк».
Для ініціювання переказу коштів з рахунка платника або з відповідного рахунка банку з метою оплати вартості товарів і послуг, перерахування коштів зі своїх рахунків на рахунки інших осіб, отримання коштів у готівковій формі в касах банків через банківські автомати, а також здійснення інших операцій позивачу було видано дві кредитні пластикові картки. На одній з них знаходились грошові кошти у вигляді кредитного ліміту.
З початком повномасштабного вторгнення РФ на територію України, у країні на деякий час настав економічний колапс, у зв'язку з чим, позивач була вимушена скористатися кредитними коштами, які знаходилися на картковому рахунку. Незважаючи на складну ситуацію вона погашала заборгованість у розмірі, який дозволяло її майнове становище. Між тим, 10.02.2025 банк звернувся до неї з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором (справа № 335/1325/25).
ОСОБА_1 зазначала, 22.12.2021 вона отримала картку Універсальна у приміщенні Банку і підписала Паспорт споживчого кредиту. Звертала увагу, що в розділі 7 Паспорту споживчого кредиту зазначено, що умови договору про споживчий кредит можуть відрізнятися від інформації, наведеної в Паспорті споживчого кредиту. А інформація зберігає чинність та є актуальною до 06.01.2022. Тобто, не зрозуміло які саме умови кредитування діяли на час підписання.
Позивач вважала, що банк не дотримав та грубо порушив імперативні вимоги діючого законодавства України та приписи Національного банку України, які визначені законом як істотні та є необхідні для даного виду договорів, а саме не виконав вимогу закону про дотримання істотних умов договору, щодо надання позичальнику об'єктивної, повної та достовірної інформації, про умови кредиту під час укладення договору про надання споживчого кредиту, а інформація що містить в документах - різниться за своїм змістом, що само по собі вводить в оману споживача.
За твердженням ОСОБА_1 , відповідач скористався тим, що їй об'єктивно бракувало знань, необхідних для здійснення правильного вибору при підписанні угоди, вона була введена в оману при отриманні кредитних послуг, а відповідач, в порушення вимог Закону України «Про захист прав споживачів», не надав позивачу відомостей, які потрібні клієнту при укладенні кредитного договору, та не зазначив їх в його змісті чітко і прозоро.
Що стосується Додаткової угоди № SАМDNWFС00004950397_01 до кредитного договору від 15.03.2023, ОСОБА_1 зазначала, що вона ніяких кредитних договорів 15.03.2023 з банком не укладала. У додатковій угоді не зазначено номеру кредитного договору, наявна лише дата його укладання. Крім того, в п.1.4 Додаткової угоди визначено процентну ставку, якої не існувало в Заяві про приєднання до умов та правил надання банківських послуг та в Паспорті кредиту.
На думку позивача, банк фактично скористався її складною ситуацією, викликаною настанням форс-мажорних обставин. ОСОБА_1 зазначала, що якби такі обставини не настали, вона б ніколи не скористалася кредитними коштами, адже випискою з її рахунку підтверджено, що до березня 2022 року у неї взагалі ніколи не було заборгованості перед банком.
При цьому ОСОБА_1 визнає, що має заборгованість перед АТ КБ «Приватбанк» в розмірі 58875,74 грн. Однак, інша частина заборгованості, на її думку, підлягає скасуванню.
Посилаючись на означені обставини, ОСОБА_1 просила суд: захистити її права як споживача, визнати кредитний договір, укладений між ОСОБА_1 та АТ КБ «Приватбанк» недійсним; визнати Додаткову угоду № SAMDNWFC00004950397_01 до кредитного договору від 15.03.2023 (якого не існувало) укладену між ОСОБА_1 та АТ КБ «Приватбанк» недійсною;скасувати заборгованість ОСОБА_1 перед АТ КБ «Приватбанк» у розмірі 45183,50 грн.
Рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу,в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2025 рокута ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В обґрунтування апеляційної скарги, повторюючи доводи позовної заяви, ОСОБА_1 зазначає, що висновок суду про безпідставність її доводів щодо введення в оману та не надання відповідачем відомостей щодо умов укладення кредитного договору, оскільки вона визнала лише залишок суми боргу перед банком без нарахованих процентів.
На думку ОСОБА_1 , банк нічим не підтвердив укладання Додаткової угоди № SAMDNWFC00004950397_01 до кредитного договору від 15.03.2023 між ОСОБА_1 та АТ КБ «Приватбанк», оскільки в тексті самої угоди ніяких позначок, відсилок тощо про те, що ця додаткова угода має хоч якесь відношення до кредитного договору від 22.12.2021 немає. Однак, саме ця додаткова угода є відправною точкою у справі за позовом банку про стягнення заборгованості за кредитним договором (справа № 335/1325/25). Адже саме цією додатковою угодою визначено суму боргу за споживчим кредитом. Тобто ці обставини мають значення для розгляду вищезазначеної справи і мають вирішальне значення при визначенні суми заборгованості, адже відповідачем не доведено, яку саме суму тіла кредиту отримала позивач і які умови діяли.
На думку скаржниці, суд ухвалив рішення на підставі недопустимих та недостовірних доказів.
У своєму відзиві АТ КБ «ПриватБанк» заперечує проти доводів апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, оскаржуване рішення - без змін.
Сторони в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до вимог чинного законодавства (а.с. 190-192). Клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.
Згідно з ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності осіб, які не з'явились.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на таке.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду відповідає повною мірою.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що підстави заявленого позову фактично свідчать про можливу нікчемність кредитного договору та додаткової угоди, на укладенні яких наполягає банк, вимога позивача про визнання цих договорів недійсними (нікчемними) не є належним способом захисту, оскільки на такі обставини позивач міг посилатися як на підставу своїх заперечень проти пред'явленого позову про стягнення заборгованості за цими договорами, а вимога позивача про скасування суми заборгованості перед відповідачем не підлягає розгляду, оскільки є предметом іншого спору, який розглядається судом в іншому провадженні про стягнення заборгованості за вказаним кредитним договором.
Колегія суддів погоджується з таким висновком з огляду на таке.
Суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що 22.12.2021 ОСОБА_1 підписала Заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг АТ КБ «Приватбанк» та Паспорт споживчого кредиту, в електронній формі з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем.
15.03.2023 ОСОБА_1 підписала Заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг АТ КБ «Приватбанк» та Додаткову угоду № SАМDNWFС00004950397_01 до Кредитного договору від 15.03.2023, в електронній формі з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем.
Також встановлено, що у провадженні Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя перебуває цивільна справа ЄУН 335/1325/25 за позовом АТ КБ «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, провадження у якій зупинено до розгляду цієї справи.
Так, 22.12.2021 ОСОБА_1 підписала власноручно Заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг, що не заперечувала сама позивач, чим погодила наступні умови кредитування: 1) Тип кредиту та розмір кредитного ліміту: відновлювана кредитна лінія до 200000 грн (п.1.2. Договору); 2) Тип кредитної карти: Картка «Універсальна» GOLD, отримання якої також не заперечується позивачем); 3) Строк кредитування: 12 місяців з пролонгацією (п.1.2. Договору); 4) Процентна ставка, відсотків річних: 40,8 % (п.1.3 Договору); 5) Кількість та розмір платежів, періодичність: сплата мінімального обов'язкового платежу на поточний рахунок, для якого відкрито кредитну картку, до останнього календарного числа (включно) місяця, наступного за місяцем, у якому було здійснено витрати за рахунок кредитного ліміту (п.1.4. Договору); 6) Розмір мінімального обов'язкового платежу: 5% від заборгованості, але не менше ніж 100 грн, щомісячно, або 10% від заборгованості, але не менше 100 грн, щомісячно - у разі прострочки, починаючи з другого місяця прострочення (п.1.4. Договору); 7) Проценти від суми неповернутого в строк кредиту, які у відповідності до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України встановлюються за домовленістю Сторін у процентах від простроченої суми заборгованості в розмірі: 60,00% (п.1.5. та п. 2.1.1.2.12. Договору).
Заяву про приєднання умов та правил надання банківських послуг ОСОБА_1 підписала власноруч на планшеті, що відповідало вимогам чинної на той час Постанови НБУ від 13.12.2019 № 151 «Про затвердження Положення про застосування цифрового власноручного підпису в банківській системі України».
Отже, вищезазначена Заява від 22.12.2021 містить усі істотні умови кредитного договору, а ОСОБА_1 своїм власноручним підписом підтвердила факт ознайомлення та досягнення згоди щодо істотних умов цього кредитного договору.
22.12.2021 ОСОБА_1 ознайомилася з умовами кредитування та підписала Паспорт споживчого кредиту, що також не заперечувала позивач.
15.03.2023 ОСОБА_1 підписала Заяву про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг АТ КБ «Приватбанк» та Додаткову угоду № SАМDNWFС00004950397_01 до Кредитного договору від 15.03.2023, в електронній формі з використанням інформаційно-телекомунікаційних систем, якою сторони узгодили зміну умов кредитного договору від 22.12.2021 шляхом внесення в Заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг від 22.12.2021 відповідних змін.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).
Відповідно до законодавчого визначення - правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі їх суб'єктів).
У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, визначає різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, оскільки є невчиненими.
Так, згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис (в тому числі електронний) є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів установленим законом.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справа № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).
Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).
З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).
У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (див. постанову Верховного Суду України від 01 червня 2016 року у справі № 920/1771/14).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».
У статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» зазначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків та оформлена в електронній формі.
Відповідно до ч. 3 ст. 11 цього Закону електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (ч. 4 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може включати умови, що містяться в іншому електронному документі, шляхом перенаправлення (відсилання) до нього (ч. 5 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Згідно із ч. 6 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому ст. 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
За правилами ч. 8 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» моментом підписання електронної правової угоди є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання коштів електронного цифрового підпису всіма сторонами електронної правової угоди; електронний підпис одноразовим ідентифікатором, визначеними цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) при письмовій згоді сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Інформація, що надається споживачу до укладення договору про споживчий кредит, вказана у ст. 9 Закону України «Про споживче кредитування». Так, кредитодавець розміщує на своєму офіційному веб-сайті інформацію, необхідну для отримання споживчого кредиту споживачем. Споживач перед укладенням договору про споживчий кредит має самостійно ознайомитися з такою інформацією для прийняття усвідомленого рішення. До укладення договору про споживчий кредит кредитодавець надає споживачу інформацію, необхідну для порівняння різних пропозицій кредитодавця з метою прийняття ним обґрунтованого рішення про укладення відповідного договору, в тому числі з урахуванням обрання певного типу кредиту. Зазначена інформація безоплатно надається кредитодавцем споживачу за спеціальною формою (паспорт споживчого кредиту), встановленою у Додатку 1 до цього Закону, у письмовій формі (у паперовому вигляді або в електронному вигляді з накладенням електронних підписів, електронних цифрових підписів, інших аналогів власноручних підписів (печаток) сторін у порядку, визначеному законодавством) із зазначенням дати надання такої інформації та терміну її актуальності. У такому разі кредитодавець визнається таким, що виконав вимоги щодо надання споживачу інформації до укладення договору про споживчий кредит згідно з частиною третьою цієї статті 9 Закону України «Про споживче кредитування».
З огляду на що, ОСОБА_1 підписала паспорт споживчого кредиту, що є довідкою для споживача про умови кредитування, з якими банк зобов'язаний його ознайомити для прийняття споживачем усвідомленого рішення про подальше укладення кредитного договору, вказаний кредитний договір від 22.12.2021 відповідає вимогам ч. 1 ст. 207, ч. 2 ст. 208 ЦК України, якими встановлено вимоги для письмової форми правочину, позивач ОСОБА_1 повністю була ознайомлена з умовами кредитування під час його укладення, з якими погодилася шляхом його підписання в електронній формі.
ОСОБА_1 підтвердила, що 22.12.2021 отримала картку Універсальна в приміщенні банку і підписала Паспорт споживчого кредиту, користувалася кредитними коштами, які знаходилися на картковому рахунку, а також визнала суму заборгованості, з урахуванням зарахованих сум на погашення кредиту, у розмірі 58875,74 грн за цим кредитним договором.
Скасування заборгованості перед АТ «ПриватБанк» в частині, що стосується відсотків, нарахованих банком, також є неналежним способом захисту, оскільки нарахування банком тих чи інших платежів є лише передумовою для пред'явлення до споживача тих чи інших вимог, а обґрунтованість нарахування банком таких платежів може перевірятися тільки при розгляді відповідного позову про стягнення таких платежів.
З огляду на вищевикладене, правильним є висновок суду першої інстанції проте, що доводи позивача щодо введення її в оману та не надання відповідачем відомостей щодо умов укладення кредитного договору, є безпідставними та такими, що не знайшли свого підтвердження.
Згідно з ч.1, 2 ст.100 ЦПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), вебсайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.
Відповідно до ч.1, 6 ст. 95, ч.5 ст.100 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
З системного аналізу положень ЦПК України вбачається, що до суду можуть бути подані оригінали електронних доказів, електронна копія електронного доказу, засвідчена електронним підписом, а також паперова копія електронного доказу, засвідчена у встановленому законом порядку засвідчувальним написом «Згідно з оригіналом», найменування посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів (ініціалу імені) та прізвища, що скріплюється печаткою.
Водночас необхідно відрізняти примірник електронного документа, який є оригіналом, від електронної копії. У разі надсилання електронного документа кільком адресатам або у разі його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожен електронний примірник вважається оригіналом електронного документа (ч.2 ст.7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»). Тому якщо створюється електронний документ на комп'ютері чи ноутбуці, а потім зберігається на інший носій (флеш-накопичувач, картка, диск), то відповідно до Закону «Про електронні документи та електронний документообіг», збережений примірник буде оригіналом електронного документа.
Статтею 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» передбачено, що оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов'язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги». У разі надсилання електронного документа кільком адресатам або його зберігання на кількох електронних носіях інформації кожний з електронних примірників вважається оригіналом електронного документа. Якщо автором створюються ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з документів є оригіналом і має однакову юридичну силу (абз. 1-3 статті 7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг»).
Оригінал електронного документа повинен давати змогу довести його цілісність та справжність у порядку, визначеному законодавством; у визначених законодавством випадках може бути пред'явлений у візуальній формі відображення, в тому числі у паперовій копії. Електронна копія електронного документа засвідчується у порядку, встановленому законом. Копією документа на папері для електронного документа є візуальне подання електронного документа на папері, яке засвідчене в порядку, встановленому законодавством (абз. 4-6 ст.7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» ).
Відповідно до абз. 1-2 ст.8 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» юридична сила електронного документа та допустимість електронного документа як доказу не може бути заперечена виключно через те, що він має електронну форму.
Звертаючись до суду з цим позовом через систему «Електронний суд» ОСОБА_1 надала суду електронні докази, зокрема, Заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг від 22.12.2021, Заяву про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг від 15.03.2023, Додаткову угоду № SAMDNWFC00004950397_01 до кредитного договору, які є оригіналами електронних доказів відповідно до ст. 100 ЦПК України, тому у суду відсутня необхідність витребування таких доказів у відповідача, що спростовує доводи скаржниці в цій частині.
Доводи апеляційної скарги про те, що банк фактично скористався складною ситуацією позивача, викликаною настанням форс-мажорних обставин, колегія суддів не приймає, оскільки ОСОБА_1 підтвердила, що користувалася кредитними коштами і сплачувала заборгованість в залежності від наявності фінансової можливості. Наявність воєнного стану не звільняє клієнтів банку від зобов'язань сплачувати відсотки за користування кредитними коштами.
Також колегія суддів зауважує, що доводи позивача є досить суперечливими. Так, вона зазначає, що не підписувала кредитного договору та додаткової угоди, що може свідчити про їх нікчемність, однак просить визнати їх недійсними, при цьому надаючи примірники таких угод, підписаних в електронній формі.
Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що в п. 1.4 Додаткової угоди визначено процентну ставку, якої не існувало в заяві про приєднання до умов та правил надання банківських послуг та в паспорті кредиту, однак, апеляційний суд підкреслює, що заява про приєднання до умов та правил надання банківських послуг та паспорт споживчого кредиту містять більш жорсткі для споживача умови щодо річної процентної ставки - 40,8 %, ніж п. 1.4 Додаткової угоди, яка передбачає процентну ставку в розмірі 12 % річних.
Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, вони зводяться до неправильного тлумачення позивачем норм матеріального права, і є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується апеляційний суд, висновки суду є достатньо аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2025 року- залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 -залишити без задоволення.
Рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 20 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повна постанова складена 05 грудня 2025 року.
Головуючий:
Судді: