03 грудня 2025 рокуЛьвівСправа № 140/672/25 пров. № А/857/18163/25
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді Курильця А.Р.,
суддів Гінди О.М., Кузьмича С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року в справі № 140/672/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України ( АДРЕСА_1 ) про стягнення середнього заробітку,-
суддя в 1-й інстанції - Каленюк Ж.В.,
час ухвалення рішення - 31 березня 2025 року,
місце ухвалення рішення - м.Луцьк,
дата складання повного тексту рішення - не зазначено,
У січні 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України (далі - відповідач) про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у сумі 120739,68 грн.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погоджуючись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосуванням норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове про задоволення позову.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що ОСОБА_1 у період з 01 січня 2016 року по 22 червня 2017 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної Гвардії України. Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 09 січня 2024 року у справі 140/31257/23 зобов'язано військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 22 червня 2017 року зі встановленням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін. На виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України 09 січня 2025 року виплатила індексацію грошового забезпечення у розмірі 47886,26 грн., що підтверджується випискою АТ Приватбанк від 09.01.2025 р. Відтак, остаточний розрахунок із ОСОБА_1 проведено 09.01.2025 року.
Вказує апелянт, що під час виключення ОСОБА_1 зі списків військової частини НОМЕР_1 НГ України були застосовані правові норми аналогічні тим, які застосовуються при звільненні військовослужбовця. Більше того, оскільки чинне законодавство не містить спеціальних норм, що передбачають поняття та процедури переміщення/переведення, застосуванню підлягають положення Кодексу законів про працю України в цій частині.
Відповідно до частини першої статті 32 КЗпП переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу, та в інших випадках, передбачених законодавством.
Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я.
Відтак, з огляду на зазначене, згідно наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України №122 від 21.06.2017 року відбулося переведення ОСОБА_1 , а не переміщення, оскільки змінилися істотні умови праці останнього (змінилося місце праці, у тому числі місцевість, роботодавець-військова частина, яка є самостійною юридичною особою). У випадку переведення, яке передбачає зміну роботодавця/військової частини трудові відносини ОСОБА_1 із військовою частиною НОМЕР_1 НГ України припинилися, як і припинилися будь які зобов'язання цієї військової частини після переведення ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_2 НГ України в частині здійснення будь яких грошових виплат.
Зауважує те, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України».
Отже, станом на дату виключення із списків особового складу військової частини НОМЕР_1 НГ України 21.06.2017 р. відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, а така виплата належних при звільненні сум завершена 09.01.2025, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КзПП, пункту 242 розділу XII «Звільнення з військової служби» Положення № 1153/2008. До 21.06.2017 року саме військова частини НОМЕР_1 НГ України була відповідальною за нарахування грошового забезпечення військовослужбовцям, котрі проходили службу саме у цій частині, а відповідно саме ця частина повинна відповідати за невиконання покладених на неї обов'язків в частині нарахування та виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 , що встановлено рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 09 січня 2024 року у справі 140/31257/23.
Відповідач подав до суду відзив на апеляційну скаргу позивача, у якому висловив незгоду з її доводами, вважає оскаржуване рішення суду обґрунтованим та законним. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.
Колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу в порядку письмового провадження відповідно до п.3 ч.1 ст. 311 КАС України.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 у період з 09 грудня 2015 року по 22 червня 2017 року проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 , що не є спірним, підтверджується архівною відомістю від 23 серпня 2023 року (а.с.8 зворот).
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 09 січня 2024 року у справі №140/31257/23 (за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, Військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії), залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2024 року, також установлено, що сержант ОСОБА_1 прибув для проходження служби до Військової частини НОМЕР_2 23 червня 2017 року із Військової частини НОМЕР_1 , що слідує з відповіді Військової частини НОМЕР_2 від 27 липня 2023 року №50/41/33-754. Відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 від 27 грудня 2018 року №297 позивача з 27 грудня 2018 року виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення (а.с.9-14).
Зазначеним рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 09 січня 2024 року у справі №140/31257/23 позов ОСОБА_1 задоволено, зокрема, зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 22 червня 2017 року зі встановленням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін. Одночасно зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 23 червня 2017 року по 28 лютого 2018 року зі встановленням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін.
Платіжною інструкцією Військової частини НОМЕР_1 від 08 січня 2025 року №88 та банківською випискою з карткового рахунку позивача підтверджено виплату 09 січня 2025 року коштів у сумі 47886,26 грн на виконання рішення суду у справі №140/31257/23 (а.с.26, 15).
Вважаючи, що при звільненні з військової частини НОМЕР_1 , відповідач не здійснив з позивачем повного розрахунку, що підтверджується судовим рішенням, останній звернувся з цим позовом до суду.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.
Спірні правовідносини у цій справі виникли щодо права позивача на стягнення середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із приписами частини першої статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Частиною четвертою статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі - Закон №2232-XII) передбачено, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини першої статті 26 Закону N 2232-Х11 звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:
- у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров'я придатні до військової служби або під час дії воєнного стану визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців;
- у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби з виключенням з військового обліку.
Частиною сьомою статті 26 Закону N 2232-Х11 визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно з частиною третьою статті 24 Закону N 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положенням про проходження військової служби громадянами України.
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно із пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до пункту 242 розділу XII Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки за вибраним місцем проживання.
При звільненні з військової служби на військовослужбовця оформлюється службова характеристика, в якій відповідний командир (начальник) в обов'язковому порядку надає висновок щодо доцільності проходження служби у військовому резерві Збройних Сил України на визначених ним посадах. Ця характеристика додається до особової справи військовослужбовця.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
При цьому пунктом 40 розділу I Положення встановлено, що у разі переміщення по службі військовослужбовця з однієї військової частини до іншої для дальшого проходження військової служби дія контракту про проходження військової служби не припиняється. Окремі умови контракту за новим місцем служби можуть бути переглянуті та засвідчені підписами сторін контракту.
Відповідно до пункту 110 розділу IV Положення переміщення військовослужбовців здійснюється в разі, коли звільнення їх із посад або призначення на інші посади належить до номенклатури призначення різних посадових осіб.
Переміщення осіб рядового складу, сержантського та старшинського складу за наявності обґрунтованих підстав з урахуванням висновків атестування, рекомендацій їх безпосередніх і прямих начальників на підставі клопотань командирів (начальників), які порушили питання про переміщення, здійснюється:
між з'єднаннями, військовими частинами, оперативними командуваннями - наказами посадової особи, якій підпорядковані відповідні види Збройних Сил України, з'єднання, військові частини та оперативні командування;
між видами Збройних Сил України та військовими частинами, які підпорядковані начальникам структурних підрозділів Генерального штабу Збройних Сил України, - наказом першого заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України;
між військовими частинами, які підпорядковані керівникам структурних підрозділів Міністерства оборони України, - наказом відповідного заступника Міністра оборони України.
За правилами пункту 109 розділу IV Положення вибуття до нового місця служби військовослужбовця здійснюється після надходження витягу з наказу відповідного командира (начальника) військової частини про призначення, в тому числі доведеного технічними засобами передачі документованої інформації. Виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини має відбутися після здавання посади, але не пізніше ніж через місяць від дня одержання військовою частиною зазначеного витягу з наказу або іншого письмового повідомлення про переміщення по службі військовослужбовця.
За правилами статті 116 КЗпП України в редакції, чинній до 19 липня 2022 року при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Так, 19 липня 2022 року набрав чинності Закон №2352-IX, яким внесено зміни до деяких законодавчих актів України, у тому числі до КЗпП України, текст статті 117 якого викладено в такій редакції: "У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті".
Отже статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат.
Колегія суддів зазначає про те, що визначальним у справі, яка розглядається, є наявність правових підстав для виплати позивачу середнього заробітку, передбаченого частиною першою статті 117 КЗпП України. Суд першої інстанції вказав, що позивач не був звільнений з військової служби на час виключення його зі списків особового складу, а отже відсутня одна з ключових передумов для застосування вказаної норми.
Верховний Суд, зокрема і в справах цієї категорії, неодноразово висловлював правову позицію про те, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних правовідносин або коли про це зазначено у спеціальному законі.
Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується передусім порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення), а також порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Однак питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Такі питання врегульовані КЗпП України.
З огляду на викладене, у зв'язку з відсутністю в спеціальному законодавстві, яке регулює оплату праці військовослужбовців, норм, які встановлюють відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику при звільненні всіх належних сум, до правовідносин, які виникають під час звільнення з військової служби, допустимим є застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними.
У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі N 520/1897/22 підкреслив, що приписи частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України установлюють загальне правило, згідно з яким у випадку звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов'язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь затримки до дня фактичного розрахунку.
Межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких уступає в дію правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.
Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов'язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.
Верховний Суд наголосив, що ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом України від 01 липня 2022 року N 2352-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин".
Матеріалами справи стверджується, що ОСОБА_1 у період з 09 грудня 2015 року по 22 червня 2017 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 , що не є спірним, підтверджується архівною відомістю від 23 серпня 2023 року.
Однак позивач є таким, що 22 червня 2017 року вибув до нового місця служби - військової частини НОМЕР_2 Національної гвардії України, про що встановлено з витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 21 червня 2017 року №122 (а.с.41). За змістом цього наказу молодшого сержанта ОСОБА_1 , фельдшера 1 стрілецького батальйону, переміщеного наказом Командувача Національної гвардії України від 25 травня 2017 року №62 о/с для подальшого проходження служби до ІНФОРМАЦІЯ_1 , виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення 21 червня 2017 року.
У світлі зазначених обставин важливо підкреслити, що виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини саме по собі не свідчить про закінчення проходження ним військової служби. Таке виключення може бути зумовлене переведенням до іншої частини, зміною місця проходження служби або іншим адміністративним переміщенням. Натомість лише виключення зі списків особового складу військової частини у зв'язку із звільненням у запас чи відставку, смертю, визнанням безвісно відсутнім чи оголошенням померлим підтверджує закінчення проходження військової служби.
Такий підхід до правозастосування підтримав Верховний Суд в постанові від 26 червня 2025 року в справі № 400/8927/23.
У цій справі встановлено, що 22 червня 2017 року військова служба позивача не була завершена, він не був звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов'язки на новому місці служби.
Відтак, фактичні обставини справи не відповідають гіпотезі частини першої статті 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність за затримку розрахунку саме при звільнення працівника, а тому ця норма не може бути застосована до спірних правовідносин. Поширення дії вказаної норми на випадок, який має місце у цій справі, протирічило б її змісту, сфері її дії й меті запровадження.
Таким чином, в обсязі установлених обставин справи у системному зв'язку з відповідним правовим регулюванням спірних правовідносин, є підстави погодитися з висновком суду попередньої інстанції про відсутність підстав для виплати військовою частиною НОМЕР_1 Національної Гвардії України середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України за період з 22 червня 2017 року до 09 січня 2025 року.
Очевидно, що саме з вини військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України позивач невчасно отримав належну йому суму індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 22 червня 2017 року під час проходження військової служби у цій військовій частині. Однак у цієї військової частини не виник обов'язок з повного розрахунку позивача при звільненні (стаття 117 КЗпП України), у зв'язку з відсутністю такого елемента, як звільнення з роботи (служби) та, відповідно відсутні підстави для стягнення такого.
З метою захисту свого порушеного права на своєчасне отримання грошового забезпечення, позивач пред'явив цей позов до військової частини на підставі частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України, втім, як уже зазначено, цей позов не має під собою обставин, з якими закон пов'язує застосування вказаних норм трудового права. У випадку позивача стаття 117 КЗпП України є незастосовною до спірних правовідносин.
Суд вважає за необхідне звернути увагу позивача, що навіть у таких обставинах він не позбавлений можливості захисту своїх порушених прав. Так, у разі порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), військовослужбовець може вимагати компенсацію втрати частини доходів, передбачену законодавством, у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних сум, відповідно до Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати".
Наостанок колегія суддів зауважує, що рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 09 січня 2024 року у справі №140/31257/23 також зобов'язано військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 23 червня 2017 року по 28 лютого 2018 року зі встановленням січня 2008 року як місяця, за яким здійснюється обчислення індексу споживчих цін.
Саме наказом військової частини НОМЕР_2 від 27 грудня 2018 року №297 старшого сержанта ОСОБА_1 , санітарного інструктора 1 патрульної роти, виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення 27 грудня 2018 року та направлено на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_2 у зв'язку із звільненням з військової служби у запас відповідно до підпункту “а» частини п'ятої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу» (закінчення строку контракту) наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 27 грудня 2018 року №50 о/с (а.с.42).
Відтак колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про те, що у розглядуваній ситуації військова частина НОМЕР_1 не може нести відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, щодо виплати позивачу середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки звільнення ОСОБА_1 з військової служби у Військовій частині НОМЕР_1 не відбулося. Питання відповідальності за несвоєчасну виплату заробітної плати (грошового забезпечення) без фактичного звільнення положеннями статі 117 КЗпП України не регламентуються.
Решта доводів та заперечень учасників справи, висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, зокрема у рішенні у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відображено принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.
Враховуючи наведене вище, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 31 березня 2025 року в справі № 140/672/25 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя А. Р. Курилець
судді О. М. Гінда
С. М. Кузьмич
Повне судове рішення складено 03 грудня 2025 року.