Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
з питання забезпечення позову
04 грудня 2025 року справа № 520/31695/25
Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник) до Міністерства освіти і науки України , третя особа - Державне підприємство "Інфоресурс", ІНФОРМАЦІЯ_1 про: 1) визнання протиправними дій Міністерства освіти і науки України щодо формування довідки з Єдиної державної електронної бази з питань освіта, яка видана ОСОБА_1 із зазначенням відомостей про послідовність отримання освіти: «Ні, порушує»; 2) зобов'язання Міністерства освіти і науки України сформувати нову довідку з Єдиної державної електронної бази з питань освіти ОСОБА_1 із зазначенням відомостей про послідовність отримання освіти: «Так, не порушує»,
встановив:
Разом із позовом було подано оформлену окремим процесуальним документом заяву про забезпечення позову, де викладені вимоги: 1) вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони ІНФОРМАЦІЯ_2 вчиняти дії щодо призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації; 2) вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки вчиняти дії щодо призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації.
Дана вимога обґрунтована доводами про те, що не оформлення заявником відстрочки обумовлене саме протиправними діями Міністерства освіти і науки України щодо формування довідки з Єдиної державної електронної бази з питань освіти. Відсутність у заявника оформленої відстрочки призведе до мобілізації як ІНФОРМАЦІЯ_3 в АДРЕСА_1 , так і іншим ТЦК та СП.
Вирішуючи юридичну долю указаного процесуального документа, суд виходить з таких підстав та мотивів.
Правовідносини з приводу забезпечення адміністративного позову унормовані ст.ст.150-158 КАС України.
Так, згідно із приписами ч. 1 та ч. 2 ст. 150 КАС України, суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
Отже, у силу ч.2 ст.150 КАС України до кола підстав забезпечення позову законодавцем віднесені обставини: 1) існування ознак ризику істотного ускладнення виконання рішення суду; 2) існування ознак ризику неможливості майбутнього виконання рішення суду; 3) існування ознак ризику втрати ефективного захисту (поновлення) порушених (оспорюваних) прав та ущемлених інтересів; 4) очевидності ознак протиправності управлінського волевиявлення владного суб'єкта в одночасному поєднанні з очевидністю ознак порушення прав та інтересів заявника.
З положень наведеної норми Кодексу в кореспонденції з положеннями ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України слідує, що розглядаючи питання про забезпечення позову, суду необхідно, з урахуванням доказів, наданих саме позивачем на підтвердження сформульованих вимог, пересвідчитися, зокрема: у дійсності спору; у реальності загрози невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; у співвідносності вимог заяви про забезпечення позову із вимогами самого позову; у співвідносності доводів заяви про забезпечення позову із підставами самого позову; у прийнятності розумного балансу між потенційними наслідками забезпечення позову та уникненням вирішення спору наперед; враховувати: специфіку правовідносин, у яких виник спір; зміст законодавчого регламентування цих відносин; співвідношення ймовірних наслідків незастосування заходів забезпечення позову із ймовірними наслідками застосування заходів забезпечення позову; критерій незворотності як наслідків незастосування заходів забезпечення позову, так і наслідків застосування заходів забезпечення позову; неприпустимість вручання у предмет доказування.
Звідси слідує, що розв'язуючи заяву про забезпечення позову, суд не має права вирішувати наперед ті питання, котрі стосуватимуться суті заявлених у майбутньому позові вимог, тобто вдаватися до оцінки обставин, котрі стануть предметом доказування по справі.
При цьому, суд наголошує, що вирішення по суті заяви про забезпечення позову має здійснюватись виключно за правилами ч.1 ст.77 КАС України та без надання юридичної оцінки саме тим обставинам, котрі входять до предмету доказування у спорі.
Згідно з положеннями ч.1 ст.151 КАС України позов може бути забезпечено: 1) зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється в безспірному порядку.
Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб (ч.2 ст.151 КАС України).
В ухвалі про забезпечення позову суд зазначає вид забезпечення позову та підстави його обрання (ч.6 ст.154 КАС України).
Суд повторює, що за загальним правилом предмет доказування за заявою про забезпечення позову повинен відрізнятись від предмету доказування у спорі, а доводи заяви про забезпечення позову не повинні співпадати із доводами позову.
Суд зважає на суть та правову природу інституту забезпечення позову, котра окреслена у правовому висновку постанови Верховного Суду від 08.08.2019р. по справі №826/12319/18 (касаційне провадження №К/9901/67074/18) з приводу застосування ст.ст.150 і 151 КАС України, де указано, що "Забезпечення позову - це надання позивачеві тимчасової правової охорони його прав та інтересів, за захистом яких він звернувся до суду, до вирішення спору судом та набрання рішенням суду законної сили. Заходи забезпечення позову є втручанням суду у спірні правовідносини до їх вирішення, тому вони повинні застосовуватися судом з підстав та в порядку, прямо передбаченому законом.
Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також повністю корелюються із правовими висновками постанови Верховного Суду від 13.09.2021р. у справі №ЗД/460/2/20, де зазначено, що підстави для забезпечення позову є оціночними, а тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.
При цьому, заходи забезпечення мають бути вжиті лише в межах позовних вимог та бути адекватними та співмірними з позовними вимогами.
Співмірність передбачає співвідношення негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Адекватність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з майновими наслідками заборони відповідачеві вчиняти певні дії.
Тож, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням таких факторів як: розумність, обґрунтованість і адекватність вимог заявника стосовно забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявність зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позову, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.
Зважаючи на викладені вище міркування, суд доходить до висновку про те, що у даному конкретному випадку, заявником не викладено юридично спроможних доводів стосовно наявності перелічених законодавцем у ст.150 КАС України юридичних підстав для забезпечення позову та документально не підтверджено існування обставин, які б явно та очевидно поза розумним сумнівом показували на очевидну небезпеку заподіяння шкоди власним правам та інтересам приватної особи або які б унеможливили захист власних прав та інтересів приватної особи без вжиття відповідних забезпечувальних заходів до ухвалення рішення у справі.
У даному конкретному випадку очевидність протиправності оскарженого діяння суб'єкта владних повноважень заявник фактично пов'язує виключно із власними твердженням про невідповідність закону владних управлінських волевиявлень органу публічної адміністрації, що не узгоджується із змістом норм процесуального закону (тобто узагальнений зміст доводів заявника не може бути витлумачений судом інакше як суто незгода із оскарженим управлінським волевиявленням суб"єкта владних повноважень).
Суд зауважує, що фактичні обставини справи (а відтак, і відповідність оскарженого управлінського волевиявлення суб"єкта владних повноважень ч.2 ст.2 КАС України) підлягають встановленню та доведенню на підставі відповідних доказів та аналізу норм права, які регулюють спірні правовідносини, під час розгляду справи по суті.
Сам по собі факт вчинення владним суб'єктом діянь, які стосується прав та інтересів позивача як учасника суспільних відносин, не може автоматично свідчити про те, що такі діяння є очевидно протиправними, і невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити виконання рішення суду, адже факт порушення прав та інтересів позивача підлягає доведенню у встановленому законом порядку і входить до предмету доказування по суті спору.
Відтак, підстав для забезпечення позову на підставі п.2 ч.2 ст.150 КАС України судом у даному конкретному випадку не знайдено, а натомість, підтверджено існування спору про право, за вирішенням якого заявник звернувся до суду.
Посилання заявника на випадок можливого настання негативних наслідків чи порушення прав в майбутньому у даному конкретному випадку не може визнаватись достатнім для вжиття заходів забезпечення позову.
Суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 10.04.2019 у справі № 826/16509/18, а саме, щодо "очевидності" ознак протиправності рішення та порушення прав позивача, та попри те, що такі ознаки не мають окреслених меж, йдеться насамперед про їх «якість»: вони повинні свідчити про протиправність оскаржуваного рішення поза обґрунтованим сумнівом. Суд, який застосовує заходи забезпечення позову з підстав очевидності ознак протиправності оскарженого рішення, на основі наявних у справі доказів повинен бути переконаний, що рішення явно суперечить вимогам закону за критеріями, передбаченими ч. 2 ст. 2 КАС України, порушує права, свободи або інтереси позивача і вжиття заходів забезпечення позову є способом запобігання істотним та реальним негативним наслідкам цього порушення. Твердження про "очевидність" порушення до розгляду справи по суті є висновком, який свідчить про правову позицію суду наперед. Тому, застосування заходів забезпечення позову з цієї підстави допускається у виключних випадках.
За відсутності окресленого вище екстраординарного випадку сама лише незгода заявника із діяннями (рішеннями) суб'єкта владних повноважень та звернення до суду з позовом про визнання таких діянь (рішень) протиправними ще не є достатньою підставою для застосування судом заходів забезпечення позову.
Також суд звертає увагу позивача, що необхідною передумовою вжиття заходів забезпечення позову є існування очевидних ознак протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, а також вірогідність того, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Визначаючись з приводу правової природи спірних правовідносин, суд зважає, що за ст.65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Таким законом у межах спірних правовідносин є Закон України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу", Закон України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Закон України від 06.12.1991р. №1932-ХІІ "Про оборону України".
Згідно з ч.ч.1, 2 ст.17 Закону України від 06.12.1991р. №1932-ХІІ "Про оборону України" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров'я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов'язок згідно із законодавством.
У розумінні п.3 ст.1 Закон України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Згідно з ч.5 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.
Водночас із цим, підстави для тимчасового увільнення громадянина України чоловічої статі від виконання військового обов'язку сформульовані законодавцем, зокрема, у приписах ст.23 Закону України від 21.10.1993р. №3543-ХІІ "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
За визначенням ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Аналогічне за суттю визначення включено законодавцем до ч.1 ст.1 Закону України від 10.12.2015р. №889-VIII "Про державну службу".
Відповідно до ч.9 ст.1 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу"громадяни України щодо військового обов'язку поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.
При цьому, суд звертає увагу, що відповідно до пункту 2 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560; далі за текстом - Порядок №560) на військову службу під час мобілізації, на особливий період призиваються резервісти та військовозобов'язані, які придатні до військової служби за станом здоров'я та не мають права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», для комплектування (доукомплектування) з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, навчальних частин (центрів) (далі - військові частини) Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями.
Призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному Законами України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про військовий обов'язок і військову службу» та цим Порядком.
Пунктом 6 Порядку №560 передбачено, що призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації, на особливий період включає: оповіщення резервістів та військовозобов'язаних про виклик до районного (об'єднаного районного) територіального центру комплектування та соціальної підтримки чи його відділу, міського (районного у містах, об'єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу СБУ або відповідного підрозділу розвідувальних органів України; прибуття резервістів та військовозобов'язаних до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, Центрального управління або регіонального органу СБУ або відповідного підрозділу розвідувальних органів, уточнення своїх персональних даних, внесення відповідних змін у військово-облікові документи та до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів; проходження резервістами та військовозобов'язаними медичного огляду для визначення придатності до військової служби; перевірку підстав щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення; документальне оформлення призову на військову службу під час мобілізації; відправлення призваних громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період до місць проходження військової служби.
Тобто, документальному оформленню призову на військову службу під час мобілізації та відправленню призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період громадян до місць проходження військової служби, передують процедури, зокрема, прибуття військовозобов'язаних до районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, уточнення своїх персональних даних, внесення відповідних змін у військово-облікові документи та до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів, проходження військовозобов'язаними медичного огляду для визначення придатності до військової служби, перевірки підстав щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення.
Отже, до завершення цих процедур ризик набуття військовозобов"язаним правового статусу військовослужбовця та ризик початку проходження військової служби згідно з ч.1 ст.24 Закону України від 25.03.1992р. №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" кваліфікується судом у якості примарного та вигаданого (а не реально існуючого).
Доказів на підтвердження обставин проходження медичного огляду для визначення придатності до військової служби чи наявності документального оформлення призову на військову службу під час мобілізації до заяви про забезпечення позову не надано.
Застосовуючи положення наведених вище норм права виключно до обставин, пов"язаних із визначенням юридичної долі заяви про забезпечення позову і не вирішуючи наперед жодного питання з кола предмету доказування у спорі та дотичних до вирішення спору по суті, суд підсумовує, що військова служба є формою публічної (державної) служби особливого характеру, що передбачає виконання громадянами визначених державою обов'язків у сфері оборони України. Початком проходження військової служби закон чітко визначає момент фактичного відправлення або прибуття до військової частини чи зарахування на посаду.
Тож правовідносини, які виникають з приводу виконання військового обов'язку, мають спеціальний правовий режим, котрий виключає застосування інституту судового забезпечення позову, а особливо - під час дії правового режиму воєнного стану, зумовленого загальновідомою у розумінні ч.3 ст.78 КАС України обставиною повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України з 24.02.2022р.
Відтак, забезпечення позову у вигляді заборони вчинення діянь, що стосуються обов"язкових передумов організації державної справи у сфері публічної служби (військової служби), є неможливим, оскільки це суперечило б публічному характеру цих правовідносин, повноваженням Держави у сфері оборони та виходило б за межі допустимих заходів забезпечення позову, визначених КАС України.
Окремо суд звертає увагу, що відповідачем у даній справі є Міністерство освіти і науки України до якого позивачем заявлено позовні вимоги про зобов'язання останнього сформувати нову довідку з Єдиної державної електронної бази з питань освіти ОСОБА_1 із зазначенням відомостей про послідовність отримання освіти: "Так, не порушує". Тобто предмет спору стосується дій державного органу у сфері ведення та коригування освітніх даних.
За таких обставин заявлений позивачем захід забезпечення позову у вигляді заборони територіальному центру комплектування та соціальної підтримки, який не є стороною у справі, вчиняти дії мобілізаційного характеру, є несумісним із предметом позову та не відповідає меті забезпечення позову.
Суд зауважує, що орган військового управління - територіальний центр комплектування та соціальної підтримки не бере участі у спірних правовідносинах з приводу формування довідки з ЄДЕБО, а відтак заборона йому вчиняти будь-які мобілізаційні дії жодним чином не впливає на забезпечення можливості виконання рішення суду щодо зобов'язання Міністерства освіти і науки України сформувати нову довідку.
До того ж, сформульована заявником вимога вжити заходи забезпечення позову шляхом заборони усім територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки вчиняти дії щодо призову ОСОБА_1 на військову службу під час мобілізації стосується невизначеного кола суб"єктів права та виходить поза межі предмету доказування у спорі в аспекті ймовірних подій майбутніх відносин.
З огляду на це обраний заявником захід забезпечення позову не має безпосереднього зв'язку із предметом спору, не є необхідним для гарантування виконання можливого рішення суду та порушує принцип пропорційності, що суперечить положенням ст.ст.150-154 Кодексу адміністративного судочинства України.
За таких умов заявлений захід фактично виходить за межі предмета спору та не спрямований на забезпечення реального виконання рішення суду у разі задоволення позову. У зв'язку з цим суд не знаходить правових підстав для задоволення заяви позивача про забезпечення позову.
При розв'язанні порушеного заявником процесуального питання, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі “Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22.02.2007р. у справі “Красуля проти Росії», від 05.05.2011р. у справі “Ільяді проти Росії», від 28.10.2010р. у справі “Трофимчук проти України», від 09.12.1994р. у справі “Хіро Балані проти Іспанії», від 01.07.2003р. у справі “Суомінен проти Фінляндії», від 07.06.2008р. у справі “Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії»); вичерпно реалізував усі існуючі правові механізми з»ясування об»єктивної істини в обсязі, об"єктивно необхідному для прийняття відповідного процесуального рішення не по суті спору; надав оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення питання по суті аргументів сторін.
Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.
Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв'язання спору по суті.
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 150, 151, 152, 154, 241-243, 248, 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
Заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову від 03.12.2025р. - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що судове рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, тобто протягом 15 днів з дати складення повного судового рішення, а набирає законної сили відповідно до ст. 256 КАС України, тобто негайно після підписання.
Суддя А.В. Сліденко