04 грудня 2025 рокусправа № 380/9811/25
Львівський окружний адміністративний суд у складі судді Карп'як О.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Львівській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,-
встановив:
ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; код РНОКПП - НОМЕР_1 ) (далі - позивач) звернувся в суд з позовом до Управління Служби безпеки України у Львівській області (адреса: вул. Вітовського, 55, м. Львів, 79011; код ЄДРПОУ - 55; код ЄДРПОУ - 20001591) (далі - відповідач), в якому просить:
стягнути з Управління Служби безпеки України у Львівській області на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 384 261,57 грн. (триста вісімдесят чотири тисячі двісті шістдесят одна гривня 57 копійок).
Ухвалою від 19.05.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомленням сторін.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що ОСОБА_2 проходив військову службу в Управлінні Служби безпеки України у Львівській області. Наказом Служби безпеки України № 635-ОС/дск від 16.05.2024р. полковник юстиції ОСОБА_1 був звільнений з військової служби у відставку за підпунктом «в» пункту 61 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України та підпунктом “б» (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку) пункту 3 частини шостої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу». Наказом Управління Служби безпеки України у Львівській області № 299-ОС/дск від 01.06.2024р. ОСОБА_1 був виключений із списків особового складу з 04.06.2024р. Водночас, під час проходження позивачем військової служби в Управлінні Служби безпеки України у Львівській області нарахування грошового забезпечення здійснювалося не в повному обсязі, зокрема, позивачу не було нараховано та виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 до 28.02.2018. 29 квітня 2025 ОСОБА_1 отримав від Управління Служби безпеки України у Львівській області індексацію грошового забезпечення за рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2024р. у справі №380/17054/24 в сумі 79 443,95 грн. (з урахуванням утриманого 5% військового збору). Факт виплати та зарахування вказаних коштів позивачу підтверджується випискою банку по картковому рахунку, що додається до позову. За наслідком виплати відповідачем індексації грошового забезпечення за рішенням суду у справі №380/17054/24 в сумі 79 443,95 грн. у ОСОБА_1 виникло право на виплату йому середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні відповідно до вимог ст.116, 117 Кодексу законів про працю України. Оскільки відповідачем несвоєчасно проведено із позивачем розрахунок при звільненні, на думку, останнього, вважає, що має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, у зв'язку з цим звернувся з позовом до суду.
02.06.2025 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого просить суд відмовити у задоволенні позову. Управління вважає позовні вимоги позивача такими, що задоволенню не підлягають, які є безпідставними та необґрунтованими, що не підтверджені жодними даними чи фактичними обставинами, нормативно-правовими підставами окрім як припущеннями позивача. Позивач дійсно проходив військову службу в УСБУ у Львівській області. Наказом Голови Служби безпеки України від 16.05.2024 №635-ос/дск ОСОБА_1 звільнений з військової служби, та наказом УСБУ у Львівській області від 01.06.2024 №299-ос/дск виключений зі списків особового складу з 04.06.2024. Перед звільненням з військової служби позивач особисто ознайомився із наказом начальника УСБУ у Львівській області від 01.06.2024 №299-ос/дск (що підтверджується особистим підписом позивача). Тобто фактично з вказаного часу позивачу мало б стати відомо про затримку проведення з ним розрахунку при звільненні з військової служби 04.06.2024. Відтак, станом на момент прийняття наказу УСБУ у Львівській області від 01.06.2024 №299-ос/дск про виключення позивача зі списків особового складу, ОСОБА_1 погодив проведення з ним усіх необхідних розрахунків і не мав жодних претензій до відповідача. У свою чергу, 29.04.2025 року відповідач на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №380/17054/24 виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення в сумі 79443,95 грн., що не заперечується позивачем. Отже, зважаючи на підстави та предмет позовних вимог у цій справі, правові підстави для проведення нарахування та виплати середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок у позивача відсутні.
Суд, з'ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, встановив наступне.
Наказом Служби безпеки України № 635-ОС/дск від 16.05.2024р. полковник юстиції ОСОБА_1 був звільнений з військової служби у відставку за підпунктом «в» пункту 61 Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України та підпунктом “б» (за станом здоров'я - на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням з військового обліку) пункту 3 частини шостої статті 26 Закону України “Про військовий обов'язок і військову службу».
Наказом Управління Служби безпеки України у Львівській області № 299-ОС/дск від 01.06.2024р. ОСОБА_1 був виключений із списків особового складу з 04.06.2024р.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №380/17054/24, позов ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України у Львівській області про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії - задоволено повністю. Визнано протиправною бездіяльність Управління Служби безпеки України у Львівській області щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 року. Зобов'язано Управління Служби безпеки України у Львівській області нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 року із застосуванням січня 2008 року як місяця підвищення доходу (базового місяця) для обчислення індексу споживчих цін при нарахуванні індексації грошового забезпечення, та із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15.01.2004.
29.04.2025 року відповідач на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.09.2024 у справі №380/17054/24 виплатив позивачу 79443,95 грн.
Оскільки, позивач звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу з 04.06.2024, а остаточна виплата належних йому сум грошового забезпечення при звільненні здійснена відповідачем лише 29.04.2025 (після фактичного виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №380/17054/24), то в період з 05.06.2024 по 28.04.2025 існувала затримка в розрахунку у зв'язку із звільненням. Наведене і зумовило звернення позивача до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-XII).
Відповідно до статті 1-2 Закон №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (пункти 2-3 статті 9 Закону №2011-ХІІ).
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу», закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Приписами пункту 242 розділу XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
З наведеного слідує, що при звільненні з військової служби та виключенні зі списків особового складу військової частини з військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок.
Законом №2011-XII та іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено відповідальність за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті.
Суд зауважує, що водночас такі питання врегульовані КЗпП України.
Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача зі служби) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Частиною першою статті 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Так в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Згідно з висновками, наведеними у постанові Верховного Суду від 28.12.2022 у справі №640/9375/20, за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина друга цієї статті - тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Отже, закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Верховний Суд України в постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а/15 зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Така правова позиція неодноразово підтримана Верховним Судом.
За змістом висловленої у постановах Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 31.10.2019 у справі №2340/4192/18, від 28.10.2020 у справі №240/222/20, від 04.09.2020 у справі №120/2005/19-а, від 09.10.2020 у справі №580/3988/19, від 03.08.2021 у справі №580/278/19 правової позиції питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому щодо них слід застосувати положення КЗпП України, а саме статті 116, 117 цього Кодексу як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Судом установлено, що відповідачем не виплачено позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, на виконання судового рішення у справі №380/17054/24, як це передбачено статтею 117 КЗпП, натомість, остаточний розрахунок з позивачем був проведений 29.04.2025.
Відтак судом встановлено, що виплату перерахунку грошового забезпечення, на яке позивач мав право, що також підтверджено рішенням суду, мало бути виплачено у день звільнення позивача із військової служби, натомість факт її несвоєчасної виплати є підставою для застосування наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України.
Суд враховує постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №810/451/17 в якій зазначено, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Отож ухвалення судових рішень про стягнення з роботодавця виплат, які мали бути виплачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, а тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
Оскільки непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, суд приходить до висновку, що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення.
Як зазначалось вище, позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення з 04.06.2024. Належні суми грошового забезпечення, на виконання наведеного рішення позивачу перераховано на картковий рахунок 29.04.2025, що свідчить виписка з карткового рахунку.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідачем було проведено фактичний розрахунок з позивачем не у строк, встановлений положеннями статтею 116 КЗпП України.
Таким чином, оскільки грошове забезпечення не виплачене позивачу в день його виключення зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, відповідно до вимог статті 117 КЗпП України, останній має право на виплату середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку.
Щодо доводів відповідача про те, що норми Кодексу законів про працю України, зокрема, статті 117 Кодексу законів про працю України, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки такі регулюють відносини між роботодавцем та працівником, з яким укладено трудовий договір. Натомість у цій справі позивач не є працівником Служби безпеки України, з яким укладено трудовий договір, а є військовослужбовцем, який проходив військову службу в Службі безпеки України.
Так, відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Частиною першою статті 19 Закону України «Про Службу безпеки України» передбачено, що кадри Служби безпеки України складають: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби. Порядок обліку кадрів Служби безпеки України затверджується Головою Служби безпеки України.
Відповідно до частини першої статті 20 Закону України «Про Службу безпеки України» умови і порядок виконання своїх обов'язків співробітниками-військовослужбовцями Служби безпеки України визначаються укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширюється порядок проходження військової служби у Збройних Силах України, визначений законодавством. Військовослужбовці Служби безпеки України приймають Військову присягу на вірність народу України.
Трудові відносини працівників, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, регулюються законодавством України про працю (частина перша статті 21 Закону України «Про Службу безпеки України»).
Указом Президента України від 27.12.2007 № 1262/2007 затверджено Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України (далі Положення № 1262/2007), відповідно до пункту 1 якого, таке визначає порядок проходження військової служби за контрактом особами офіцерського складу, сержантського і старшинського складу, рядового складу Служби безпеки України (далі - військовослужбовці Служби безпеки України), виконання ними військового обов'язку в запасі та особливості проходження військової служби в особливий період.
Пунктом 9 Положення № 1262/2007 визначено, що контракт про проходження військової служби у Службі безпеки України - письмова угода, що укладається між громадянином України і державою, від імені якої виступає Служба безпеки України, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби.
Відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України від 27.12.2007 № 1262, наказом Служби безпеки України від 14.10.2008 № 772 затверджено Інструкцію про організацію виконання Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України (далі - Інструкція № 772).
Згідно з пунктом 2.1. Розділу II Інструкції № 772 прийняття громадян на військову службу за контрактом здійснюється відповідно до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, цієї Інструкції та інших нормативно-правових актів Служби безпеки України, що регламентують порядок комплектування кадрами органів, підрозділів, закладів, установ Служби безпеки України.
Пунктом 7.1. розділу VII Інструкції № 772 визначено, що звільнення військовослужбовців Служби безпеки України з військової служби провадиться відповідно до розділу VII Положення, Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Згідно з частиною першою статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Наведені норми дають підстави для висновку, що проходження військової служби в Службі безпеки України є особливою формою реалізації права на працю зі специфічними умовами та вимогами. Проходження військової служби в Службі безпеки України регулюється спеціальним законодавством, зокрема, Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу» та Положенням № 1262/2007.
Однак ні Законом України «Про військовий обов'язок та військову службу», ні Положенням № 1262/2007 правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, внаслідок чого до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116-117 Кодексу законів про працю України.
Наведене відповідає правовій позиції щодо застосування норм Кодексу законів про працю України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців з військової служби, викладеній у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16 та від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, від 29.05.2025 у справі №320/974/23.
Отже, доводи відповідача про те, що норми трудового законодавства до спірних правовідносин не застосовуються є безпідставними.
При розрахунку розміру середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні суд виходить з такого.
Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, статтю 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
За змістом наведених положень, законодавство про працю імперативно покладає на роботодавця обов'язок провести повний розрахунок із працівником у день його звільнення, виплативши всі належні йому суми. Невиконання цього обов'язку є підставою для притягнення роботодавця до відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України.
Ключовим питанням, яке має вирішити суд в цьому спорі, стосується застосування статті 117 КЗпП України у редакції Закону №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, в аспекті визначення розміру компенсації, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23 (провадження №14-85цс25) вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року.
У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22 про те, що з прийняттям Закону №2352-IX законодавець, обмеживши строк нарахування шістьма місяцями, фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, а отже, застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року, до правовідносин, що регулюються новою редакцією статті 117 КЗпП України, неможливо.
Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (провадження №14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).
Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом №2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.
З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі №761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».
При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16), яка пов'язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- імовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.
Законом №2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».
Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».
Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.
Водночас, установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.
За позицією Великої Палати, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.
Велика Палата повторила, що Закон №2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв'язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.
У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, та сформулювала правовий висновок, за яким обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, суд зазначає, що спираючись на критерії, наведені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.
Зокрема, у пунктах 58- 60 згаданої постанови Верховний Суд зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Лінгвістичне тлумачення тексту цієї норми дає підстави для суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Суд зазначив, що аналіз такого правового врегулювання дає йому змогу зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом зокрема й у справі №489/6074/23 і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).
При цьому, за висновками Верховного Суду, сформульованими у постанові від 08.10.2025 по справі №489/6074/23, обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Разом з цим, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 зазначив:
" Водночас Суд зауважує, що у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат."
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.11.2025 у справі №420/10380/23, від 19.11.2025 у справі №200/3661/24.
Відповідно до пункту 2 Постанови КМ України від 08.02.1995 №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок №100), середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 4 Порядку № 100, при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються, зокрема:
б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо);
в) компенсаційні виплати на відрядження і переведення (добові, оплата за проїзд, витрати на наймання житла, підйомні, надбавки, що виплачуються замість добових);
г) премії за результатами щорічного оцінювання службової діяльності, за винаходи та раціоналізаторські пропозиції, за сприяння впровадженню винаходів і раціоналізаторських пропозицій, за впровадження нової техніки і технології, за збирання і здавання брухту чорних, кольорових і дорогоцінних металів, збирання і здавання на відновлення відпрацьованих деталей машин, автомобільних шин, введення в дію виробничих потужностей та об'єктів будівництва (за винятком цих премій працівникам будівельних організацій, що виплачуються у складі премій за результати господарської діяльності);
е) пенсії, державна допомога, соціальні та компенсаційні виплати;
ж) вартість безплатно виданого спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, мила, змивних і знешкоджувальних засобів, молока та лікувально-профілактичного харчування;
з) дотації на обіди, проїзд, вартість оплачених підприємством путівок до санаторіїв і будинків відпочинку;
и) виплати, пов'язані з святковими та ювілейними датами, днем народження, за довголітню і бездоганну трудову діяльність, активну громадську роботу тощо;
л) компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати;
о) грошова винагорода за сумлінну працю та зразкове виконання службових обов'язків.
При обчисленні середньої заробітної плати за останні два місяці та для нарахування матеріальної (грошової) допомоги, крім перелічених вище виплат, також не враховуються виплати за час, протягом якого зберігається середній заробіток працівника (за час виконання державних і громадських обов'язків, щорічної і додаткової відпусток, відрядження, вимушеного прогулу тощо) та допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю.
Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з п.8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
В даному випадку, враховуючи що ОСОБА_1 наказом УСБУ у Львівській області від 01.06.2024 №299-ос/дск виключений зі списків особового складу з 04.06.2024, для розрахунку слід враховувати квітень і травень 2024 року, як місяці що передують події звільнення з військової служби.
Судом встановлено, що як вбачається із довідки про грошове забезпечення з врахуванням п. 4 Порядку № 100:
у квітні 2024 року виплати позивачу складають 64043,70 грн.
у травні 2024 року виплати позивачу складають 64043,70 грн.
Відповідно до Порядку №100, середньоденне грошове забезпечення позивача складає:
(64043,70 грн. + 64043,70 грн.) / 61 = 2099,79 грн.
Середній заробіток за період з 05.06.2024 по 28.04.2025 складає:
2099,79 грн. х 183 днів (6 місяців) = 384261,57грн.
Верховний Суд у постанові від 30.11.2020 року у справі №480/3105/19 навів єдиний механізм розрахунку істотності частки середнього заробітку, а саме: розмір середнього заробітку прямо пропорційно залежить від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
У цій справі загальний розмір виплат нарахованих позивачеві при виключенні зі списків особового складу складав 1670779,88 гривень:
з яких: 1591335,93 грн. - виплачено у добровільному порядку при звільненні відповідно повідомлення про нараховані та виплачені суми підполковнику ОСОБА_1 звільненого з військової служби з 04.06.2024 (а.с.15);
79443,95 грн. грошове забезпечення та виплати, на виконання рішення суду у справі №380/17054/24.
Доказів виплати інших сум грошового забезпечення на виконання рішень суду сторонами не подано.
Відтак, частка заборгованості відповідно до алгоритму, виведеного Верховним Судом складає:
79443,95 грн. / 1670779,88 грн. * 100% = 4,75%.
Отже, виходячи з принципу пропорційності, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку щодо виплати грошового забезпечення належна позивачу має складати:
384261,57грн. / 100% * 4,75% = 18252,42грн.
За наведеного правового регулювання та встановлених обставин, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог частково.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Щодо викладених доводів відповідача у відзиві про необхідність зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовими рішеннями у справах №380/18094/24 та №380/17092/24, такі є необґрунтованими та безпідставними з огляду на наступне. Рішення суду у справі №380/17092/24 набрало законної сили 25.07.2025. Рішення суду у справі №380/18094/24 набрало законної сили 10.06.2025. Відтак, підстави для зупинення провадження відсутні.
За практикою Європейського суду з прав людини пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.1994, Серія A, № 303-A, параграф 29). Водночас, відповідь суду повинна бути достатньо детальною для відповіді на основні (суттєві) аргументи сторін.
Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов'язаний оцінити, виконуючи свої зобов'язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
При розв'язанні спору, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом - Конвенція; рішення від 21.01.1999 року у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22.02.2007 року у справі "Красуля проти Росії", від 05.05.2011 року у справі "Ільяді проти Росії", від 28.10.2010 року у справі "Трофимчук проти України", від 09.12.1994 року у справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 01.07.2003 року у справі "Суомінен проти Фінляндії", від 07.06.2008 року у справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") і тому надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.
Зважаючи на те, що позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для розподілу судових витрат відсутні в цій частині.
Керуючись ст.ст. 72,77, 90, 94, 139, 241 -246, 262, 295 КАС України , суд -
Позов задоволити частково.
Стягнути з Управління Служби безпеки України у Львівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 05.06.2024 по 28.04.2025 в сумі 18252,42 грн.
У задоволенні решти вимог відмовити.
Судові витрати стягненню не підлягають.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
СуддяКарп'як Оксана Орестівна