01 грудня 2025 року м. Житомир справа № 240/19075/25
категорія 113050100
Житомирський окружний адміністративний суд у складі судді Романченка Є.Ю., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Обласний медичний спеціалізований центр" Житомирської обласної ради про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
До суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Обласний медичний спеціалізований центр" Житомирської обласної ради, в якій позивач просить:
- визнати протиправною бездіяльність експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи Комунального некомерційного підприємства "Обласний медичний спеціалізований центр" Житомирської обласної ради, щодо не встановлення позивачу інвалідності на ступінь вище -І група інвалідності;
- зобов'язати експертну команду з оцінювання повсякденного функціонування особи Комунального некомерційного підприємства "Обласний медичний спеціалізований центр" Житомирської обласної ради, повторно розглянути питання про встановлення позивачу інвалідність на ступінь вище визначених законодавством критеріїв встановлення групи інвалідності.
Ухвалою суду провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що згідно висновку експертної команди з оцінювання функціонування особи позивачу встановлено ІІ групу інвалідності. Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач оскаржив його до Центру оцінювання функціонального стану особи, однак відповіді не отримав.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому, в обґрунтування правової позиції, зазначено, що останній діяв у межах наданих йому повноважень, відповідно до Закону, та у спосіб і в порядку визначеному ним, у зв'язку з чим, просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_1 має інвалідність з дитинства.
Згідно висновку експертної команди з оцінювання функціонування особи №199/25/846/Р від 04.06.2025 встановлено обмеження повсякденного функціонування помірного ступеня до орієнтації, навчання та вираженого ступеня до самообслуговування, контролю за своєю поведінкою та трудової діяльності, та визначається особою з інвалідністю ІІ (другої) групи, з дитинства.
Відповідно до медичного висновку №372/104 від 13.12.2011 про дитину-інваліда до 18 років легка розумова відсталість з недорозвитком мовлення ІІ рівня, соціальною дезорієнтацією внаслідок органічного ураження ЦНС.
Згідно виписки №71 від 22.12.2015 у ОСОБА_1 має захворювання дитячий аутизм з когнітивною недостатністю, що відповідає ступеню вираження інтелекту далекої розумової відсталості з гіперкінетичним розладом поведінки, стійкою соціальною дезадаптацією, системним недорозвитком мовлення ІІІ рівня.
Позивачем оскаржено рішення від 04.06.2025 року експертної команди до Центру оцінювання функціонального стану особи, однак відповіді не отримав.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, є Закон України від 21.03.1991 року № 875-ХІІ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (далі - Закон № 875-ХІІ).
Частиною першою статті 2 Закону № 875-XII передбачено, що особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
Відповідно до статті 3 Закону № 875-XII, інвалідність повнолітній особі встановлюється за результатами оцінювання повсякденного функціонування особи, проведеного експертною командою з оцінювання повсякденного функціонування особи у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Згідно з частиною другою статті 6 Закону № 875-XII, особа (її уповноважений представник) має право оскаржити рішення медико-соціальної експертної комісії, експертних команд з оцінювання повсякденного функціонування особи в порядку адміністративного оскарження відповідно до Закону України «Про адміністративну процедуру» з урахуванням особливостей, встановлених Основами законодавства України про охорону здоров'я, та/або в судовому порядку.
Основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації наслідків, спричинених стійким порушенням здоров'я організму, функціонування системи підтримання особами з інвалідністю фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності визначає Закон України від 06.10.2015 № 2961-IV «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» (далі -Закон № 2961-IV).
Частиною першою статті 1 Закону № 2961-IV встановлено, що інвалідність - міра втрати здоров'я у зв'язку із захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження життєдіяльності особи, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 15.11.2024 № 1338 «Деякі питання запровадження оцінювання повсякденного функціонування особи» (далі - Постанова № 1338) передбачено, що у закладах охорони здоров'я, в яких організовується проведення оцінювання повсякденного функціонування особи, визначається та затверджується наказом керівника такого закладу охорони здоров'я перелік лікарів, які мають право проводити оцінювання повсякденного функціонування особи у складі експертних команд, а також перелік адміністраторів для забезпечення роботи таких команд.
Пунктом 6 Постанови № 1338 встановлено, що керівники обласних державних (військових адміністрацій) повинні забезпечити затвердження переліку закладів охорони здоров'я, в яких організовується проведення оцінювання повсякденного функціонування особи.
Пунктом 3 Постанови № 1338 установлено, що з моменту припинення повноважень, прав і обов'язків медико-соціальних експертних комісій щодо проведення медико- соціальної експертизи, встановлення встановлення інвалідності повнолітнім особам, здійснення інших повноважень, прав і обов'язків, визначених Положенням про експертні команди з оцінювання повсякденного функціонування особи, затвердженого цією постановою, здійснюється експертними командами відповідно до Порядку проведення оцінювання повсякденного функціонування особи, затвердженого цією постановою.
Розгляд направлень на медико-соціальні експертні комісії, що не завершений до моменту припинення повноважень, прав і обов'язків медико-соціальних експертних комісій, припиняється зазначеними комісіями, а розгляд зазначених направлень здійснюється експертними командами відповідно до Порядку проведення оцінювання повсякденного функціонування особи, затвердженого цією постановою.
У відповідності до п. 7 Порядку проведення оцінювання повсякденного функціонування особи, затвердженого Постановою № 1338, проведення оцінювання організовується у закладі охорони здоров'я, в якому затверджено перелік лікарів, які мають право проводити оцінювання.
За змістом положень пп. 2 п. 21 Порядку проведення оцінювання повсякденного функціонування особи, затвердженого Постановою № 1338, до електронного направлення додаються електронні копії оригіналів медичних документів, що стосуються захворювання чи стану здоров'я, відповідно до якого особу направлено на проведення оцінювання: документи або інформація, що підтверджують безперервну тимчасову непрацездатність протягом чотирьох місяців з дня її настання чи у зв'язку з одним і тим самим захворюванням протягом п'яти місяців з перервою за останні 12 місяців.
Постановою №1338 затверджено окремий розділ «Критерії встановлення інвалідності», пунктом 5 якого передбачено, що ступінь обмеження життєдіяльності визначається як величина відхилення від нормальної функціональності особи, що впливає на її здатність здійснювати основні життєві активності. Таке визначення базується на об'єктивних критеріях, що включають функціональні, соціальні та психологічні аспекти.
Виділяються чотири основні ступені обмеження життєдіяльності:
легкий ступінь обмеження - особа має незначні труднощі у виконанні деяких повсякденних завдань, але здатна справлятися з основними функціями без сторонньої допомоги;
помірний ступінь обмеження (1 ступінь) - особа має помітні труднощі у виконанні повсякденних завдань, таких як навчання, робота, спілкування, орієнтація, контроль за поведінкою, пересування та самообслуговування;
виражений ступінь обмеження (2 ступінь) - особа стикається з істотними труднощами у виконанні більшості основних активностей, що може включати значні обмеження у навчанні, роботі, спілкуванні та самообслуговуванні, які вимагають регулярної допомоги або спеціальних заходів для покращення якості життя;
значний ступінь обмеження (3 ступінь) - особа має серйозні порушення функцій органів і систем, що призводять до неможливості або істотного зниження здатності виконувати основні життєві функції, що супроводжується потребою в сторонній допомозі для забезпечення базових потреб, таких як догляд, харчування та пересування.
Відповідно до п. 6 розділу «Критерії встановлення інвалідності» Постанови №1338 до критеріїв життєдіяльності людини належать: здатність до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю своєї поведінки, спілкування, навчання, виконання трудової діяльності.
Згідно з пунктом 8 розділу «Критерії встановлення інвалідності» Постанови №1338 підставою для визнання особи особою з інвалідністю є одночасна наявність таких обов'язкових умов:
стійкі порушення функцій організму - хвороба триває не менше 12 місяців, або очікується, що вона триватиме щонайменше 12 місяців або призведе до смерті особи, а також існують мінімальні шанси на значне покращення стану навіть за умов застосування найкращого доступного лікування;
обмеження життєдіяльності - особа має помірний (1 ступінь), виражений (2 ступінь) або значний (3 ступінь) ступінь обмеження здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, контролю своєї поведінки, спілкування, навчання, виконання трудової діяльності;
необхідність вжиття заходів соціального захисту - особа має потребу в підтримці в повсякденному житті, а саме: отриманні послуг з реабілітації, паліативної допомоги, забезпеченні технічними та іншими засобами реабілітації, забезпеченні лікарськими засобами для використання в амбулаторних умовах та/або медичними виробами для використання в амбулаторних та побутових умовах.
В контексті наведених вище критеріїв встановлення інвалідності, при вирішенні питання визнання особи особою з інвалідністю, експертна комісія повинна перевірити наявність або відсутність обов'язкових умов встановлення інвалідності, про що зазначити в своєму рішенні.
Досліджуючи зміст оскарженого рішення, суд зазначає, що воно не містить інформації про оцінку усіх перелічених вище критеріїв. Зокрема в рішенні не надано оцінку здатності до пересування та спілкування.
Також, суд, звертає увагу, що до серйозного ступеня обмеження здатності до орієнтації (3 ступінь) відносять осіб не здатних до орієнтації (дезорієнтація) або має вкрай серйозні порушення зору та/або слуху, які унеможливлюють нормальну життєдіяльність без сторонньої допомоги, постійно потребує допоміжних засобів реабілітації та/або медичних виробів, але такі засоби не забезпечують повної функціональності, а також потребує постійної допомоги для всіх видів діяльності. У медичному висновку від 22.12.2015 зазначено про стійку соціальну дезорієнтацію позивача. До серйозного ступеня обмеження здатності до спілкування (3 ступінь) відносять осіб не здатну до спілкування або практично не здатна до самостійного спілкування через значні обмеження; всі контакти можливі лише за допомогою інших осіб або спеціальних засобів комунікації (наприклад, комунікативних пристроїв), встановлення контактів у суспільстві є майже неможливим. ОСОБА_1 встановлено системний недорозвиток мовлення ІІІ рівня. Вказане не взято до уваги при обґрунтуванні рішення експертної команди за результатами оцінювання.
Відповідно до правових висновків Верховного Суду, що висловлені у постанові від 18.03.2021 у справі №280/4057/19, загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їх обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
Рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу оскаржуваного рішення на відповідність вимогам частини 2 статті 2 КАС України, суд встановив, що спірне рішення є необґрунтованим, оскільки відповідачем не проведену оцінку усіх критеріїв, які саме фактичні підстави слугували його прийняттю з урахуванням розділу «Критерії встановлення інвалідності» Постанови №1338.
Невмотивованість рішення суб'єкта владних повноважень є підставою для його скасування.
Наділення експертних команд з оцінювання повсякденного функціонування особи владними повноваженнями також підтверджується тією обставиною, що відповідно до п. 9 ч. . ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій, експертних команд з оцінювання повсякденного функціонування особи та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.
Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов'язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.
Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв'язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Враховуючи відсутність судових витрат у даній адміністративній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 22, 75-78, 90, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд
вирішив:
Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Комунального некомерційного підприємства "Обласний медичний спеціалізований центр" Житомирської обласної ради (вул. Бердичівське шосе, 3, с. Зарічани, Житомирський район, Житомирська область, 12440, код ЄДРПОУ 01526394) про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії.
Визнати протиправним та скасувати рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №199/25/846/Р від 04.06.2025 року відносно ОСОБА_1 .
Зобов'язати Комунальне некомерційне підприємство "Обласний медичний спеціалізований центр" Житомирської обласної ради провести повторне оцінювання функціонального стану ОСОБА_1 , з метою встановлення вищої групи інвалідності, з врахуванням висновків суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Є.Ю. Романченко
01.12.25