Справа № 452/4879/23 Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/811/690/25 Доповідач: ОСОБА_2
25 листопада 2025 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду у складі:
головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
секретаря ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в режимі відеоконференції апеляційні скарги прокурора Самбірської окружної прокуратури Львівської області ОСОБА_6 та адвоката ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Рубці Лиманського району Донецької області, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , та проживає за адресою: АДРЕСА_2 , на вирок Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 19 червня 2025 року про обвинувачення останнього у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 263, ч. 1 ст. 382 КК України,
за участю прокурора ОСОБА_9 ,
обвинуваченого ОСОБА_8 ,
захисника ОСОБА_7 ,
вищенаведеним вироком ОСОБА_8 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 263, ч. 1 ст. 382 КК України, та призначено покарання: за ч. 2 ст. 263 КК України у виді позбавлення волі на строк 1 (одного) року; за ч. 1 ст. 382 КК України у виді позбавлення волі на строк 1 (одного) року.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом часткового складання призначених покарань, ОСОБА_8 остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 1 (одного) року.
На підставі ч.1 ст.72 КК України при складанні покарань за сукупністю вироків менш суворий вид покарання у виді 240 (двохсот сорока) годин громадських робіт переведено в більш суворий вид покарання у виді позбавлення волі та призначено ОСОБА_8 покарання у виді позбавлення волі на строк 30 (тридцяти) днів.
На підставі чч. 1, 4 ст. 71 КК України до покарання, призначеного ОСОБА_8 за цим вироком, повністю приєднано невідбуту частину покарання за вироком Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 липня 2023 року, покарання за яким було замінено ухвалою Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 27 листопада 2024 року, і за сукупністю вироків, призначено ОСОБА_8 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 1 (одного) року та 30 (тридцяти) днів.
Строк покарання у виді позбавлення волі обвинуваченому ОСОБА_8 обчислювати з моменту його затримання після набрання вироком законної сили.
Захід забезпечення кримінального провадження до набрання вироком законної сили щодо ОСОБА_8 , - не застосовано.
Вирішено питання з речовими доказами та процесуальними витратами.
Згідно з вироком, ОСОБА_8 на початку червня 2022 року, точної дати та часу в ході досудового розслідування не встановлено, маючи умисел на незаконне носіння холодної зброї (ножа) без передбаченого законом дозволу, в порушення вимог Постанови Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 24 січня 1995 року, «Інструкції про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів», затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України №622 від 21 серпня 1998 року, та «Положення про дозвільну систему», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №576 від 12 жовтня 1992 року, перебуваючи в районі бойових дій в Донецькій області, отримав у подарунок мисливський ніж у чохлі, який став носити при собі та в подальшому поклав на передню панель автомобіля «Рено Меган», державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , котрим він користувався.
Далі, ОСОБА_8 19 жовтня 2023 року близько 14 год. 00 хв., рухаючись автомобілем марки «Рено Меган», державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , по вул. Рівна в м. Самборі Львівської області, неподалік будинку №2 був зупинений працівниками ВРПП Самбірського РВП ГУНП у Львівській області, де в ході проведення поверхневого огляду салону вказаного автомобіля на передній його панелі було виявлено та в подальшому вилучено мисливський ніж загального призначення, який згідно висновку експерта відноситься до холодної зброї колюче-ріжучої дії.
Крім цього, постановами Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 08 травня 2023 року у справі №154/1699/23, яка набрала законної сили 07 червня 2023 року, та від 17 липня 2023 року у справі №154/2121/23, яка набрала законної сили 28 липня 2023 року, ОСОБА_8 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), та призначено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 грн. 00 коп. з позбавленням права керування усіма видами транспортних засобів строком на 1 (один) рік, за кожне окремо.
Разом з тим, ОСОБА_8 , реалізуючи свій злочинний умисел, спрямований на невиконання постанови Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 08 травня 2023 року у справі №154/1699/23, діючи умисно, маючи реальну можливість її виконати, підриваючи авторитет органів правосуддя України, в порушення ч.1 ст.129-1 Конституції України та ч.2 ст.13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», відповідно до якого судові рішення, що набрали законної сили є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України, продовжив керування транспортними засобами.
При цьому, ОСОБА_8 04 липня 2023 року о 22 год. 00 хв., достовірно знаючи, що він позбавлений права керувати транспортним засобом, діючи систематично, умисно, всупереч постанови Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 08 травня 2023 року у справі №154/1699/23, яка набрала законної сили 07 червня 2023 року, маючи реальну можливість її виконати, у встановлений вказаним судовим рішенням термін, керував транспортним засобом, а саме автомобілем марки «Рено Меган», державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , по вул.Завокзальна в м.Самборі Самбірського району Львівської області з явними ознаками наркотичного сп'яніння, внаслідок чого постановою Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2023 року у справі №452/2843/23, яка набрала законної сили 09 жовтня 2023 року, ОСОБА_8 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.2 ст.130 КУпАП, та призначено адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 2000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 34000 грн. 00 коп. з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 3 (три) роки без оплатного вилучення транспортного засобу.
Також, ОСОБА_8 19 жовтня 2023 року близько 14 год. 00 хв., достовірно знаючи, що він позбавлений права керувати транспортним засобом, діючи систематично, умисно, всупереч постанови Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 08 травня 2023 року у справі №154/1699/23, яка набрала законної сили 07 червня 2023 року, постанови Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 17 липня 2023 року у справі №154/2121/23, яка набрала законної сили 28 липня 2023 року, та постанови Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2023 року у справі №452/2843/23, яка набрала законної сили 09 жовтня 2023 року, маючи реальну можливість їх виконати, у встановлені вказаними судовими рішеннями терміни, керував транспортним засобом, а саме автомобілем марки «Рено Меган», державний реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , по вул.Рівна в м.Самборі Львівської області, де був зупинений працівниками ВРПП Самбірського РВП ГУ НП у Львівській області.
Не погоджуючись із цим вироком, прокурор Самбірської окружної прокуратури Львівської області ОСОБА_6 та адвокат ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 звернулися з апеляційними скаргами.
У своїй апеляційній скарзі прокурор просить вирок Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 19 червня 2025 року стосовно ОСОБА_8 в частині призначеного покарання скасувати, ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_8 визнати винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 263, ч. 1 ст. 382 КК України, та призначити покарання: за ч. 2 ст. 263 КК України - позбавлення волі на строк 1 рік; за ч. 1 ст. 382 КК України - позбавлення волі на строк 1 рік. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом часткового складання, призначити ОСОБА_8 покарання у вигляді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців. Відповідно до ч. 5 ст. 71 КК України, з урахуванням вимог ч. 1 ст. 72 КК України, за сукупністю вироків, повністю приєднати невідбуту частину покарання за вироком Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 07 липня 2023 року, покарання за яким було замінено ухвалою Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 27 листопада 2024 року, та призначити ОСОБА_8 остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців та 30 днів.
Подану апеляційну скаргу прокурор мотивує тим, що оскаржений вирок є незаконним і таким, що підлягає скасуванню з підстав неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Зокрема, згідно з роз'ясненнями, викладеними у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», принцип повного або часткового складання покарань може застосовуватись у випадках призначення за окремі злочини, що входять до сукупності, як однакових, так і різних за видом покарань. При частковому складанні розмір остаточного покарання у всякому разі має бути більшим за розмір кожного з покарань, призначених за окремі злочини. Втім, суд, призначаючи покарання ОСОБА_8 на підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, фактично не застосував часткове складання покарань за окремі кримінальні правопорушення, а призначив остаточне покарання, яке не є більшим, а однаковим за розміром з покаранням, призначеним за окремі кримінальні правопорушення.
Окрім цього, суд, призначаючи остаточне покарання ОСОБА_8 , з урахуванням вироку Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 липня 2023 року, не врахував, що засуджений після постановлення указаного вироку та до повного відбуття покарання вчинив два кримінальні правопорушення, які передбачені ч. 2 ст. 263, ч. 1 ст. 382 КК України, та не застосував норми ч. 5 ст. 71 КК України, натомість помилково вжив норми ч. 5 ст. 71 КК України, які підлягають застосуванню лише у випадку вчинення засудженим одного злочину після постановлення вироку та до повного відбуття покарання.
У своїй апеляційній скарзі захисник обвинуваченого - адвокат ОСОБА_7 просить вирок Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 19 червня 2025 року скасувати та закрити провадження за відсутності в діях ОСОБА_8 ознак складу інкримінованих йому кримінальних правопорушень (п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України). У тому випадку, якщо суд апеляційної інстанції прийде до висновку про доведеність вини ОСОБА_8 та правильну кваліфікацію його дій судом першої інстанції, просить змінити оскаржений вирок в частині призначеного покарання і призначити ОСОБА_8 покарання із застосуванням ст. 75 КК України.
В обґрунтування апеляційних вимог захисник вказує, що оскаржений вирок є незаконним, а провадження у кримінальних справах підлягає закриттю. Також вирок є надмірно суворим у частині призначеного покарання за умов доведення вини обвинуваченого. Вказує, що судом встановлено і не заперечувалось обвинуваченим, що він зберігав мисливський ніж у чохлі на передній панелі автомобіля. Проте ніж ОСОБА_10 не носив при собі, він не був вилучений у нього особисто, у ножа був відсутній упор (гарда), наявність якого є обов'язковою ознакою віднесення ножів до холодної зброї. Відповідальність за зберігання холодної зброї відсутня, на відміну від вогнепальної, тому стверджувати про наявність у діях обвинуваченого ознак складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 263 КК України, за обставин, викладених в обвинувальному акті, не було жодних підстав. Посилання суду у вироку на постанову Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» є посилковим, адже така постанова не може вважатися законом, який регулює обіг холодної зброї в Україні.
Стосовно притягнення ОСОБА_8 до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК України, зазначає, що за фактами керування транспортним засобом після позбавлення права керування ОСОБА_8 було двічі притягнуто до адміністративної відповідальності. Зокрема, постановою Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2023 року у справі №452/4374/23 ОСОБА_8 було притягнуто до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 130 КУпАП (за фактом керування 19 жовтня 2023 року), проте про факт притягнення його до відповідальності оскаржений вирок жодної інформації не містить. Вважає, що таким чином ОСОБА_8 було двічі притягнуто до відповідальності за одне і те саме правопорушення.
Звертає увагу, що суд не забезпечив ОСОБА_8 захисника, не зважаючи на наявну інформацію про судимість за ст. 309 КК України, у справі не була проведена судова психіатрична та судова наркологічна експертиза для визначення психічного стану особи ОСОБА_8 , тим самим були порушені основоположні принципи кримінального провадження та порушено право особи на захист. Замість повного та всебічного дослідження всіх обставин кримінального правопорушення, суд обрав швидкий і спрощений його розгляд в порядку ст. 349 КПК України, що у цьому випадку не було виправданим. ОСОБА_8 не розумів наслідків цього, оскільки в цей час перебував під вартою, що для нього було шоком, і через це під психологічним тиском він погодився на спрощений порядок розгляду справи.
Також апелянт вказує на надмірну суворість призначеного обвинуваченому покарання. Вказує, що обвинувачений не носив холодну зброю, а зберігав її в автомобілі, звідки вона була вилучена; зберігання не є кримінально караним діянням. Суд не з'ясував і не намагався з'ясувати причин, з яких ОСОБА_8 не відбув покарання у виді громадських робіт, призначене йому за ч. 1 ст. 309 КК України, адже протягом всього часу після винесення вироку він перебував на службі ЗСУ. Реалізація цього виду покарання є несумісною з проходженням військової служби.
У вироку суд вказав, що ОСОБА_8 вчинив корупційне правопорушення, в той час, коли стосовно нього відсутні будь-які вироки, які набрали законної сили. Стосовно неявки до суду, то навіть у разі підтвердження цього факту, кримінальне провадження щодо останнього мало бути зупинене на підставі ст. 335 КПК України до завершення його служби, оскільки неявки були пов'язані саме з цим фактом. Натомість суд визнав факти його неявки неналежною процесуальною поведінкою.
При призначенні покарання суд не врахував доповідь центру пробації, відповідно якої виправлення останнього можливе без позбавлення та, навіть, без обмеження волі.
Вказує на наявність в обвинуваченого двох малолітніх дітей, онкохворої матері, хворої дружини, статус військовослужбовця, учасника бойових дій, втрату 25% працездатності внаслідок участі в бойових діях, щире каяття та визнання провини. За цих обставин, сторона захисту вважає, що є наявні підстави для застосування ст. 75 КК України при призначенні ОСОБА_8 покарання.
У судовому засіданні прокурор ОСОБА_9 підтримав апеляційну скаргу сторони обвинувачення, у задоволенні апеляційної скарги захисника ОСОБА_7 просив відмовити.
Обвинувачений ОСОБА_8 та його захисник ОСОБА_7 просили задовольнити подану апеляційну скаргу та відмовити у задоволенні апеляційної скарги прокурора.
Заслухавши доповідача, позицію сторін кримінального провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційних скарг, колегія суддів дійшла такого висновку.
Частиною 1 ст. 404 КПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційних скарг.
Згідно з вимогами ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, ухваленим компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Перевіривши матеріали провадження, апеляційний суд вважає, що оскаржений вирок суду першої інстанції відповідає приписам наведеної норми кримінального процесуального закону.
Положеннями ч. 2 ст. 24 КПК України гарантовано право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Водночас, ч. 2 ст. 394 КПК України передбачено, що судове рішення суду першої інстанції не може бути оскаржене в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень ч. 3 ст. 349 цього Кодексу.
Згідно з ч. 3 ст. 349 КПК України, суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з'ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Як слідує з матеріалів судового провадження, судом, на виконання вимог ч. 4 ст. 349 КПК України, було проведено допит обвинуваченого ОСОБА_8 , який свою вину у пред'явленому обвинуваченні визнав повністю та підтвердив обставини вчинених ним кримінальних правопорушень, що підтверджується журналом судових засідань від 19 червня 2025 року (а.с. 176-178) та звукозаписом до нього. Зокрема, суд першої інстанції, встановивши, що показання обвинуваченого повністю відповідають фактичним обставинам кримінального провадження, за погодженням зі сторонами судового розгляду, з'ясувавши правильність розуміння ними змісту цих обставин та відсутність заперечень, сумнівів у добровільності та істинності їх позицій, роз'яснивши правові наслідки застосування положень ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав за необхідне встановлення спрощеного порядку дослідження доказів.
Згідно з журналом судового засідання від 19 червня 2025 року та звукозаписом до нього, судом першої інстанції в повній мірі роз'яснено ОСОБА_8 правові наслідки застосування положень ч. 3 ст. 349 КПК України та останній зазначив, що вони йому зрозумілі (а.с. 176-178).
За цих обставин твердження захисника, що вирок суду першої інстанції підлягає скасуванню через те, що такий ухвалений без дослідження доказів, не ґрунтується на вимогах закону, яким чітко регламентовано право суду визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, яким ніким не оспорюються.
Посилання адвоката на порушення права ОСОБА_8 на захист не ґрунтується на вимогах закону, оскільки участь захисника є обов'язковою лише у випадках, визначених ст. 52 КПК України, що не має місця у цьому кримінальному провадженні. При цьому суд не вирішив, що обставини кримінального провадження вимагають участі захисника, як це визначає ст. 49 КПК України, а обвинувачений ОСОБА_8 не заявив клопотання про його залучення.
Сам факт попередньої судимості ОСОБА_8 за ст. 309 КК України не свідчить про необхідність обов'язкового залучення захисника у кримінальному провадженні.
Стосовно проведення експертиз, зокрема, для визначення психічного стану обвинуваченої, колегія суддів зазначає, що згідно з вимогами статей 332, 242 КПК України, призначення експертизи належить до дискреційних повноважень суду.
Водночас, частиною 1 ст. 509 КПК України визначено, що слідчий, дізнавач, прокурор зобов'язані залучити експерта (експертів) для проведення психіатричної експертизи у разі, якщо під час кримінального провадження будуть встановлені обставини, які дають підстави вважати, що особа під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в неосудному або обмежено осудному стані або вчинила кримінальне правопорушення в осудному стані, але після його вчинення захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Такими обставинами, зокрема, є: 1) наявність згідно з медичним документом у особи розладу психічної діяльності або психічного захворювання; 2) поведінка особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння або після нього була або є неадекватною (затьмарення свідомості, порушення сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам'яті тощо).
Відповідно до наявних у матеріалах провадження медичних даних, а саме довідок від лікарів психіатра та нарколога, обвинувачений ОСОБА_8 на обліку у цих лікарів не перебуває.
Крім цього, згідно з медичною характеристикою, скерованою на адресу військової частини, відсутні дані про перебування ОСОБА_8 на обліку у психіатра чи нарколога.
За цих обставин, стороною захисту не доведено, що у суду першої інстанції виник обов'язок призначити експертизу щодо визначення психічного стану обвинуваченого.
Не ґрунтуються на вимогах закону і доводи сторони захисту щодо помилкової кваліфікації дій ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 263 КК України, оскільки ніж обвинувачений зберігав у чохлі на передній панелі автомобіля, а не носив його.
Частиною 2 ст. 263 КК України передбачено кримінальну відповідальність за носіння, виготовлення, ремонт або збут кинджалів, фінських ножів, кастетів чи іншої холодної зброї без передбаченого законом дозволу.
Суд першої інстанції визнав ОСОБА_8 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 263 КК України, за кваліфікуючою ознакою «носіння холодної зброї без передбаченого законом дозволу». Відповідно до п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про розкрадання, виготовлення, зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами» №6 від 08 липня 1994 року незаконне носіння холодної та вогнестрільної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів або вибухових речовин є умисною, без відповідного дозволу, дією по їх переміщенню, транспортуванню винною особою безпосередньо при собі (в руках, в одежі, сумках, спеціальних футлярах, в транспортному засобі тощо) за умови можливості швидкого їх використання.
Втім, поза увагою сторони захисту залишилось те, що вказана постанова втратила чинність і застосуванню у цьому кримінальному провадженні підлягає роз'яснення, наведене у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами» №3 від 26 квітня 2002 року, у якій відсутнє посилання на швидке використання.
Із суб'єктивної сторони кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 263 КК України, може бути вчинене тільки з прямим умислом.
Водночас, відповідно до ст. 24 КК України прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Згідно з протоколом огляду місця події від 19 жовтня 2023 року, ніж працівникам поліції видав сам ОСОБА_8 , котрий перевозив його на передній панелі приладів автомобіля, яким керував, що свідчить про обізнаність ОСОБА_8 у наявності ножа, а також усвідомлення ним можливості носіння такого.
Факт вилучення ножа на панелі приладів автомобіля, а не безпосередньо у ОСОБА_8 , не свідчить про відсутність в обвинуваченого умислу на носіння холодної зброї.
Стосовно відсутності у ножа ознак холодної зброї, як про це вказує захисник, то належність вилученого ножа саме до холодної зброї підтверджено висновком експерта від 26 жовтня 2023 року, при цьому указаний експерт був попереджений про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок на підставі статей 384, 385 КК України.
Безпідставними є і доводи апелянта про відсутність закону, який регулює обіг холодної зброї в Україні, оскільки конструкція ч. 2 ст. 263 КК України є бланкетною, тобто містить відсилання до спеціального закону, яким установлено одержання дозволу на зазначені вище дії.
Як виснувала Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 03 липня 2019 року у справі №288/1158/16-к, поняття «закон» на нормативному рівні не визначено. У теорії права існують два основних підходи до визначення цього терміну, що ґрунтуються на широкому та вузькому розумінні його змісту.
У вузькому значенні законом є письмовий нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, підписаний та оприлюднений у порядку, встановленому Конституцією України та Законом України «Про регламент Верховної Ради України».
У широкому значенні поняття «закон» охоплює все законодавство і включає як закони у вузькому розумінні, так і підзаконні нормативно-правові акти постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, накази міністерств та інших органів виконавчої влади тощо.
У КК термін «закон» використовується як у широкому, так і у вузькому значенні.
Якщо в КК поняття «закон» вжито у вузькому розумінні, нормативно-правовий акт конкретизується обов'язково зазначається назва закону або ж за словом «закон» слідує слово «України». Коли ж у тексті КК слово «закон» вживається лише як узагальнююче поняття, воно використовується у широкому значенні, тобто може охоплювати як власне закони, так і інші акти чинного законодавства.
У такому значенні слово «закон» вжито у статті 263 КК. У розумінні цієї статті «передбаченим законом дозволом» на поводження зі зброєю варто вважати дозвіл, що може бути встановлений будь-яким нормативно-правовим актом, у тому числі підзаконним.
Виходячи зі змісту статті 92 Конституції України, правовий режим обігу зброї не належить до кола питань, які визначаються виключно законами України, тобто законами у вузькому розумінні.
Порядок поводження зі зброєю, в тому числі підстави і процедуру одержання спеціальних дозволів на її придбання, носіння і зберігання, на даний час установлено Положенням про дозвільну систему, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 року №576 з наступними змінами (далі - Положення), та Інструкцією про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 1998року №622 (далі - Інструкція).
Зазначені Положення та Інструкція, зміст яких не суперечить Конституції України та іншим нормативно-правовим актам вищого рівня, у контексті застосування статті 263 КК охоплюються поняттям «закон».
Водночас, закону у вузькому розумінні, який би регулював питання, пов'язані з обігом зброї, в Україні станом на сьогодні не прийнято. За таких обставин критерієм законності/незаконності поводження із зазначеними предметами є дотримання/недотримання вимог, установлених Інструкцією та Положенням.
Застосування бланкетної норми статті 263 КК у взаємозв'язку з правилами, викладеними у Інструкції та Положенні, не суперечить вимогам статті 7 Конвенції, пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України щодо застосування кримінальної відповідальності, зокрема вирішення питання про злочинність діяння, лише на підставі закону.
Зміст бланкетної диспозиції статті 263 КК полягає у встановленні переліку дій щодо зброї, які за умови відсутності передбаченого законом дозволу визнаються злочинами. Вимоги Інструкції та Положення доповнюють зазначену кримінально-правову заборону детальною регламентацією підстав і процедури одержання дозволу, тобто встановлюють спеціальні критерії його законності. Таким чином, зазначені підзаконні нормативно-правові акти конкретизують зміст відповідних положень КК, проте не підміняють їх як підставу кримінальної відповідальності.
Норми Інструкції та Положення, оприлюднених в установленому законом порядку, чітко визначають умови, за яких придбання, зберігання, носіння та інші дії щодо зброї санкціонуються державою і таким чином набувають правомірного характеру. З положень ч. 1, ч. 2 ст. 263 КК особа має можливість з достатньою точністю наперед передбачити, що за відсутності дозволу наведені дії становитимуть злочин і спричинять передбачені цим Кодексом правові наслідки.
З огляду на викладене, про що наголосила Велика Палата Верховного Суду, зміст диспозиції статті 263 КК узгоджується з такими критеріями якості закону, як доступність і передбачуваність.
З урахуванням наведеного, кваліфікація судом дій ОСОБА_8 , які виразились у незаконному носінні холодної зброї, за частиною 2 ст. 263 КК є правильною.
Не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного перегляду і доводи про те, що ОСОБА_8 , якого суд визнав винним за ч. 1 ст. 382 КК України, було двічі притягнуто до відповідальності за одне й те саме правопорушення.
Так, кримінальна відповідальність за ч. 1 ст. 382 КК України настає за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню.
Об'єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК України, включає в себе, зокрема відмову виконати судове рішення, що набрало законної сили.
З суб'єктивної сторони вказане кримінальне правопорушення характеризується прямим умислом.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Обов'язковість судового рішення, згідно зі ст. 129 Конституції України, є однією з основних засад судочинства.
Положеннями ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Як виснував Верховний Суд у своїй постанові від 27 січня 2025 року справі №685/1196/23, обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
З матеріалів кримінального провадження слідує, що ОСОБА_8 раніше неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності за ст. 130 КУпАП, зокрема: 08 травня 2023 року, 17 липня 2023 року та 28 вересня 2023 року.
Постанова Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 28 вересня 2023 року у справі №452/2843/23, якою ОСОБА_8 позбавлений права керування транспортними засобами на строк 3 роки, набрала законної сили 09 жовтня 2023 року.
Втім, обвинувачений, будучи позбавленим права керування, 19 жовтня 2023 року знову керував транспортним засобом. При цьому ОСОБА_8 був обізнаний з рішенням суду, яким його позбавили права керування транспортними засобами. Обізнаність ОСОБА_8 з існуванням указаної постанови, а також те, що він не виконав її, свідчить про умисне ухилення останнього від її виконання, що і є однією з форм невиконання судового рішення в розумінні ч. 1 ст. 382 КК України.
Статтею 9 КУпАП встановлено, що адміністративне правопорушення - це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
За вчинення адміністративного правопорушення до особи застосовується адміністративне стягнення, одним із видів якого є позбавлення спеціального права, зокрема, права керування транспортними засобами.
Відповідно до ст. 23 КУпАП адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами. Статтею 15 Закону України «Про дорожній рух» забороняється керування транспортними засобами особам, до яких застосовано адміністративне стягнення чи кримінальне покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, протягом строку позбавлення, а також особам, щодо яких державним виконавцем встановлено тимчасове обмеження у праві керування транспортними засобами.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Обов'язковість судового рішення, згідно зі ст. 129 Конституції України, є однією з основних засад судочинства.
Положеннями ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, позбавлення спеціального права, зокрема, права керування транспортними засобами, одночасно припиняє реалізацію вказаного права особою, до якої застосовано цей вид адміністративного стягнення.
Положеннями ст. 8 КПК передбачено, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, який застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Згідно зі статтею 4 Протоколу №7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.
Згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема, у справах «Сергій Золотухін проти Росії», «Ігор Тарасов проти України» (рішення від 10 лютого 2009 року та 16 червня 2016 року), ЄСПЛ констатував, що порушення ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції необхідно розуміти як заборону переслідування або судового розгляду іншого «правопорушення», якщо воно виникає з ідентичних фактів або фактів, однакових по суті, що не було встановлено у даному кримінальному провадженні.
Колегія суддів звертає увагу, що основним безпосереднім об'єктом кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, є інтереси правосуддя в частині забезпечення повного і своєчасного виконання судового рішення.
Об'єктом правопорушення, передбаченого ч. 3 статті 130 КУпАП, є суспільні відносини у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, а також безпеки на річковому транспорті та маломірних суднах. Таким чином, суспільні відносини, які охороняються законом про кримінальну відповідальність, не є ідентичними.
У цьому кримінальному провадженні зібрані докази свідчать про систематичність вчинення правопорушень і про умисне невиконання судового рішення ОСОБА_8 .
Оцінка обставин у вказаному кримінальному провадженні по суті стосувалася не тих самих фактів, що досліджувались у провадженнях про адміністративні правопорушення, а невиконання заборони керування транспортними засобами ОСОБА_8 , до якого застосовано адміністративне стягнення у виді позбавлення права керування транспортними засобами, його ухилення від виконання постанови суду, що є однією з форм невиконання судового рішення, як підстави для притягнення до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 382 КК України.
Наведене узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 лютого 2023 року у справі №450/205/19 та постанові від 22 травня 2025 року у справі №726/952/24.
За наведеного, апеляційний суд зазначає, що встановлені факти не призвели до притягнення ОСОБА_8 до відповідальності двічі, оскільки в обґрунтування обвинувачення за ч. 1 ст. 382 КК щодо ОСОБА_8 покладено лише обставини невиконання судового рішення, що не суперечить приписам ч. 3 ст. 2 КК та протоколу № 7 до Конвенції.
Вирішуючи питання про правильність застосування судом закону України про кримінальну відповідальність та відповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчинених кримінальних правопорушень і особі обвинуваченого ОСОБА_8 , колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.
Згідно з вимогами ст. 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень.
З огляду на указану мету й принципи справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК України.
Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.
Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання, тощо.
Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.
Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у значенні ст. 414 КПК України означає з'ясування судом насамперед питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК України) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що відображено у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК України розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.
Термін «явно несправедливе покарання» вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом (хоча й у межах відповідної санкції статті) видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
При призначенні ОСОБА_8 покарання суд першої інстанції врахував характер та ступінь тяжкості вчинених кримінальних правопорушень та їх наслідки, у тому числі непоодинокі факти керування транспортним засобом особою, позбавленою такого права, вид зброї, яка через дії обвинуваченого перебувала в незаконному обігу, а також те, що такі умисні, протиправні діяння, у тому числі у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, створюють загрозу громадській безпеці та невизначеному колу осіб; особу винного, який раніше судимий за ч. 1 ст. 309 КК України за зберігання психотропних речовин без мети збуту, не відбув у повному обсязі покарання за попереднім вироком у виді штрафу, який було замінено на 240 годин громадських робіт, які надалі також не відбув, за матеріалами справи характеризується посередньо, на шлях виправлення не став та вчинив нове корупційне кримінальне правопорушення, передбачене ст. 369-2 КК України, протягом тривалого часу ухилявся від явки до суду під час розгляду кримінального провадження; щире каяття як обставину, що пом'якшує покарання, відсутність обставин, що його обтяжують.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що з метою виправлення ОСОБА_8 та попередження вчинення нових кримінальних правопорушень, йому слід призначити покарання за ч. 2 ст. 263, ч. 1 ст. 382 КК України у виді позбавлення волі, з чим погоджується й апеляційний суд.
Втім, як слушно зауважує у своїй апеляційній скарзі прокурор, визначаючи конкретний розмір покарання за кожен з інкримінованих обвинуваченому злочинів, суд першої інстанції допустив неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.
Зокрема, згідно з роз'ясненнями, викладеними у п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання», принцип повного або часткового складання покарань може застосовуватись у випадках призначення за окремі злочини, що входять до сукупності, як однакових, так і різних за видом покарань. При частковому складанні розмір остаточного покарання у всякому разі має бути більшим за розмір кожного з покарань, призначених за окремі злочини.
Апеляційний суд звертає увагу, що суд першої інстанції, призначаючи покарання ОСОБА_8 на підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, фактично не застосував часткове складання покарань за окремі кримінальні правопорушення, а призначив остаточне покарання, яке є не більшим, а однаковим за розміром з покаранням, призначеним за окремі кримінальні правопорушення.
Окрім цього, суд, призначаючи остаточне покарання ОСОБА_8 , з урахуванням вироку Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 06 липня 2023 року, не врахував, що засуджений після постановлення указаного вироку та до повного відбуття покарання вчинив два кримінальні правопорушення, які передбачені ч. 2 ст. 263, ч. 1 ст. 382 КК України, та не застосував норми ч. 5 ст. 71 КК України, натомість помилково вжив норми ч. 5 ст. 71 КК України, які підлягають застосуванню лише у випадку вчинення засудженим одного злочину після постановлення вироку та до повного відбуття покарання.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу прокурора слід задовольнити, а вирок суду скасувати в частині призначення ОСОБА_8 покарання, з ухваленням нового вироку.
Призначаючи покарання обвинуваченому, колегія суддів, враховуючи положення ст. ст. 50, 65 КК України, вважає за необхідне призначити покарання ОСОБА_8 : за ч. 2 ст. 263 КК України у виді позбавлення волі на строк 1 рік, за ч. 1 ст. 382 КК України у виді позбавлення волі на строк 1 рік; на підставі ч. 1 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом часткового складання, призначити ОСОБА_8 покарання у вигляді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців. Відповідно до ч. 5 ст. 71 КК України, з урахуванням вимог ч. 1 ст. 72 КК України, за сукупністю вироків, повністю приєднати невідбуту частину покарання за вироком Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 07 липня 2023 року, покарання за яким було замінено ухвалою Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 27 листопада 2024 року, та призначити ОСОБА_8 остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців та 30 днів.
Саме таке покарання, на думку колегії суддів, відповідатиме загальним засадам призначення покарання, передбаченим ст. 65 КК України, є справедливим, необхідним і достатнім для виправлення ОСОБА_8 та попередження вчинення нових злочинів.
У своїй апеляційній скарзі захисник ОСОБА_7 вказує на те, що суд, призначаючи покарання ОСОБА_8 , не розглянув можливості застосування щодо нього ст. 75 КК України.
Колегія суддів зауважує, що звільнення від відбування покарання з випробуванням може бути здійснене лише у разі дотримання визначених законом вимог.
Так, згідно зі ст. 75 КК України, якщо суд, окрім визначених цією статтею випадків, при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
В той самий час, в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» вказано, що рішення суду про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням має бути належним чином мотивовано у вироку.
Надаючи оцінку тій обставині, чи може ОСОБА_8 виправитись без відбування покарання, колегія суддів бере до уваги те, що обвинувачений є раніше судимим, однак покарання за вироком Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 07 липня 2023 року у виді штрафу не відбув, надалі це покарання було замінено на 240 годин громадських робіт, які засуджений також не відбув. Крім цього, у провадженні Стрийського міськрайонного суду перебуває провадження щодо ОСОБА_8 за ч. 1 ст. 382 КК України, яке 17 січня 2025 року було зупинене у зв'язку з мобілізацією обвинуваченого. 30 вересня 2025 року Тернопільською спеціалізованою прокуратурою у сфері оборони скеровано до суду обвинувальний акт щодо ОСОБА_8 за ч. 2 ст. 369-2, ч. 1 ст. 190, ч. 1 ст. 309 КК України.
З огляду на це, враховуючи, що обвинувачений належних висновків для себе не зробив, на шлях виправлення не став та продовжив вчиняти кримінально-протиправні діяння попри перебування кількох кримінальних проваджень щодо нього у судах, у колегії суддів відсутні підстави вважати, що ОСОБА_8 зможе виправитись без реального відбування покарання. Таким чином, відсутні підстави для застосування ст. 75 КК України при призначенні обвинуваченому покарання.
Наявність у ОСОБА_8 двох малолітніх дітей, онкохворої матері та хворої дружини, а також статус військовослужбовця не є належною підставою для застосування ст. 75 КК України щодо обвинуваченого, оскільки стороною захисту не доведено можливість виправлення ОСОБА_8 без ізоляції від суспільства.
При цьому досудова доповідь органу пробації, згідно з якою ризик вчинення ОСОБА_8 повторного кримінального правопорушення є середнім, а орган пробації вважає, що виправлення особи можливе без позбавлення волі або обмеження волі на певний строк, колегія суддів до уваги не бере, оскільки така доповідь має рекомендаційний, а не обов'язковий характер. Більше того, після складення цієї доповіді, що мало місце 27 лютого 2024 року, ОСОБА_8 пред'явлено обвинувачення у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 369-2, ч. 1 ст. 190, ч. 1 ст. 309 КК України.
Беручи до уваги викладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги прокурора є обґрунтованими та доходить висновку про необхідність їх задоволення й скасування вироку щодо ОСОБА_8 в частині призначеного покарання з ухваленням нового вироку в цій частині, згідно з вимогами ст. 420 КПК України.
Водночас, апеляційні вимоги захисника ОСОБА_7 свого підтвердження в ході апеляційного перегляду не знайшли, а тому у задоволенні вимог апеляційної скарги сторони захисту належить відмовити.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 420, ч. 15 ст. 615 КПК України, колегія суддів
у задоволенні апеляційної скарги адвоката ОСОБА_7 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 відмовити, апеляційну скаргу прокурора Самбірської окружної прокуратури Львівської області ОСОБА_6 - задовольнити.
Вирок Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 19 червня 2025 року стосовно ОСОБА_8 в частині призначеного покарання скасувати.
Ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_8 визнати винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 263, ч. 1 ст. 382 КК України, та призначити покарання: за ч. 2 ст. 263 КК України - позбавлення волі на строк 1 рік; за ч. 1 ст. 382 КК України - позбавлення волі на строк 1 рік.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК України, за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом часткового складання, призначити ОСОБА_8 покарання у вигляді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців.
Відповідно до ч. 5 ст. 71 КК України, з урахуванням вимог ч. 1 ст. 72 КК України, за сукупністю вироків, повністю приєднати невідбуту частину покарання за вироком Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 07 липня 2023 року, покарання за яким було замінено ухвалою Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 27 листопада 2024 року, та призначити ОСОБА_8 остаточне покарання у вигляді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців та 30 днів.
У решті вирок суду першої інстанції залишити без змін.
Вирок апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений у касаційному порядку до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4