19 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 522/6062/19
провадження № 61-4701св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Одеська міська рада,
третя особа- приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Людмила Олександрівна,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Островська Лілія Людвигівна, на постанову Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року в складі колегії суддів Лозко Ю. П., Кострицького В. В., Назарової М. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Одеської міської ради, третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Людмила Олександрівна, про визнання договору дарування удаваним правочином та переведення прав і обов'язків покупця,
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л. О., про визнання договору дарування удаваним правочином та переведення прав і обов'язків покупця.
Ухвалою від 27 травня 2020 року Приморський районний суд м. Одеси провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним та переведення прав та обов'язків покупця закрив у зв'язку зі смертю відповідача. У порядку правонаступництва до участі у справі на стороні відповідача залучив Одеську міську раду.
На обґрунтування своїх вимог, з урахуванням уточненої позовної заяви, позивач зазначала, що їй на підставі договору купівлі-продажу від 16 грудня 2002 року належить на праві спільної часткової власності 727/1000 часток квартири АДРЕСА_1 , що складається з трьох кімнат, житловою площею 39,1 кв. м, загальною площею 53,8 кв. м (далі - квартира).
Іншим співвласником 273/1000 часток спірної квартири був ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 05 лютого 2018 року.
До набуття ОСОБА_3 права власності на 273/1000 частки спірної квартири між позивачем та колишньою власницею ОСОБА_4 склався певний порядок користування квартирою, згідно з яким у фактичному користуванні позивача перебувають житлові кімнати, площею 11,4 кв. м та 19,1 кв. м, коридор, площею 3,6 кв. м, а у фактичному користуванні ОСОБА_4 перебуває житлова кімната, площею 8,6 кв. м, та коридор, площею 4,9 кв. м; інші житлові приміщення квартири, а саме коридор, площею 1,0 кв. м, туалет, площею 1,2 кв. м, та кухня, площею 3,3 кв. м, перебували у загальному користуванні.
Після смерті ОСОБА_4 . ОСОБА_3 , отримавши свідоцтво про право на спадщину за заповітом, 29 вересня 2018 року уклав із ОСОБА_2 договір дарування своєї частки квартири, вартість якої згідно з пунктом 2 договору становила 170 000,00 грн.
Позивач вважала, що зазначений договір укладено з метою приховування договору купівлі-продажу та позбавлення її як співвласника переважного права на купівлю частки у порядку, передбаченому статтею 362 ЦК України.
Зазначала, що ОСОБА_2 не перебувала з ОСОБА_3 у родинних стосунках, тому підстав для дарування їй житлового приміщення не було.
Посилаючись на вказані обставини, позивач просила суд визнати договір дарування 273/1000 часток спірної квартири, укладений 29 вересня 2018 року між ОСОБА_5 , що діяв від імені ОСОБА_3 , і ОСОБА_2 та посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л. О., зареєстрований у реєстрі за № 1154, удаваним правочином, а саме договором купівлі-продажу, укладеним за ціну 170 000,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Приморський районний суд м. Одеси рішенням від 12 липня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав договір дарування 273/1000 часток спірної квартири, укладений 29 вересня 2018 року між ОСОБА_5 , що діяв від імені ОСОБА_3 , і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л. О., зареєстрований у реєстрі за № 1154, удаваним правочином, а саме договором купівлі-продажу, укладеним за ціну 170 000,00 грн.
Перевів права і обов'язки покупця на ОСОБА_1 на 273/1000 частки квартири, вартість якої згідно зі звітом про оцінку, виконаним 19 серпня 2019 ТОВ «КВОЛІТІ ГРУП», становить 170 000,00 грн, що належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 29 вересня 2018 року.
Суд застосував наслідки недійсності правочину, скасувавши реєстрацію права власності на 273/1000 частки квартири за ОСОБА_2 та зареєструвавши право власності на вказану частку квартири за ОСОБА_1 .
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався тим, що відповідач ОСОБА_2 не перебувала у родинних стосунках з ОСОБА_3 . Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що мало місце безоплатне передання їй спірної нерухомості.
Одеський апеляційний суд постановою від 27 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2023 року скасував та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання договору дарування удаваним правочином та переведення прав і обов'язків покупця.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір, сплачений за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 4 160,40 грн.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про переведення на неї прав та обов'язків покупця за договором, апеляційний суд керувався тим, що, задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції не врахував те, що позивач на виконання вимог частини четвертої статті 362 ЦПК України не внесла на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець, у зв'язку з чим дійшов помилкового висновку про задоволення позову у цій частині. Крім того, апеляційний суд урахував, що, визначаючи ціну спірного майна, позивач всупереч вимогам статей 76-81 ЦПК України не надала належних, допустимих та достовірних доказів дійсної вартості частки спірного майна на час розгляду справи. Посилання позивача на вартість спірної частки, яка зазначена у відповідному договорі дарування від 29 вересня 2018 року та визначена у звіті про оцінку, виконаному 19 серпня 2018 року ТОВ «КВОЛІТІ ГРУП», суд визнав безпідставними, оскільки зазначений звіт на час подання позову був нечинним.
Врахувавши те, що позивач не внесла на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець, а також не надала доказів на підтвердження дійсної вартості частки спірного майна на час розгляду справи, апеляційний суд дійшов висновку, що відсутні підстави для вирішення питання про обґрунтованість позовних вимог про визнання договору дарування удаваним, та відмовив у задоволенні цих вимог, зазначивши про те, що такі вимоги є неефективним способом захисту порушеного переважного права співвласника, тоді як належним є вимоги про переведення прав та обов'язків покупця за договором. Задоволення позовних вимог про визнання договору дарування удаваним правочином за відсутності підстав для задоволення позовних вимог про переведення прав і обов'язків покупця за відповідним договором є неможливим, оскільки саме собою визнання правочину удаваним за обставинами цієї справи не приведе до поновлення прав позивача, які вона вважає порушеними.
Короткий зміст вимог та доводів, наведених у касаційній скарзі
29 березня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Островська Л. Л., засобами поштового зв'язку, подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
У касаційній скарзі заявник посилається на підстави касаційного оскарження, визначені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Зазначає про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також неврахування судом висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12. Також зазначає про безпідставне відмовлення судом у задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи з метою укладення мирової угоди та у зв'язку з неявкою відповідачів та третьої особи у судове засідання, призначене на 27 лютого 2024 року.
Заявник не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про обрання нею неналежного способу захисту, а також зазначає, що суд не вказав, який спосіб захисту у спірних правовідносинах є належним.
Звертає увагу на те, що відповідач не надала жодних доказів на підтвердження того, що спірне майно було передано їй безоплатно, чи існування між сторонами договору родинних або інших близьких стосунків. Крім того, відповідач не спростувала жодним чином і інші доводи та докази позивача. Також звертає увагу на те, що відповідач не заперечувала проти оцінки спірної частки квартири, яка міститься у матеріалах справи, не заявляла клопотань про нову оцінку спірного майна.
У зв'язку з чим позивач вважає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, яке є законним та обґрунтованим, а постанова Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року є необґрунтованою та незаконною.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У червні 2024 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою від 13 травня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Приморського районного суду м. Одеси.
Справа надійшла до Верховного Суду у лютому 2025 року.
Ухвалою від 05 листопада 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
Позивач ОСОБА_1 є власником 727/1000 часток спірної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 16 грудня 2002 року, укладеного з ОСОБА_6 (т. 1, а. с. 8).
Власником інших 273/1000 часток квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 05 лютого 2018 року був ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 12).
29 вересня 2018 року ОСОБА_3 подарував належну йому частку ОСОБА_2 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л. О. (т. 1, а. с. 13, 14, 181-184).
Згідно з пунктами 2, 3 договору дарування від 29 вересня 2018 року, сторони оцінили дарунок у сумі 170 000,00 грн. Відповідно до звіту про оцінку, виконаного 19 серпня 2018 року ТОВ «КВОЛІТІ ГРУП», вартість майна становить 170 000,00 грн.
Встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у родинних стосунках не перебували.
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 53).
Спадкова справа після смерті ОСОБА_3 не заводилась (т. 1, а. с. 120-127).
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення не повною мірою відповідає зазначеним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови у позові.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Предметом спору у цій справі є визнання договору дарування спірної квартири удаваним правочином, а саме договором купівлі-продажу, та переведення прав і обов'язків покупця на ОСОБА_1 .
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
У частині першій статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема відповідно до частини п'ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, чи є дійсна спрямованість волі сторін під час укладення договору, а також з'ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин. Подібний висновок Верховний Суд виклав у постановах від 07 лютого 2023 року у справі № 918/86/22, від 28 вересня 2022 року у справі № 906/494/20.
Таким чином, за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 11 квітня 2023 року у справі № 916/508/22, від 21 березня 2023 року у справі № 917/1550/21, від 31 травня 2023 року у справі № 916/1272/22.
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків (аналогічний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01 липня 2021 року у справі № 917/549/20, від 03 листопада 2020 року у справі № 920/611/19, від 01 жовтня 2020 року у справі № 910/21935/17, від 19 серпня 2020 року у справі № 915/1302/19).
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Вказані висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).
За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.
Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
Такі висновки застосування норм матеріального права викладено у постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання договору дарування удаваним правочином, апеляційний суд, керувався тим, що, оскільки позивач не внесла на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець, відповідно до частини четвертої статті 362 ЦК України, а також не надала доказів на підтвердження дійсної вартості частки спірного майна на час розгляду справи, то відсутні підстави для вирішення питання про обґрунтованість позовних вимог про визнання договору дарування удаваним. Суд визнав такі вимоги неефективним способом захисту порушеного переважного права співвласника, тоді як належними є вимоги про переведення прав та обов'язків покупця за договором.
Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.
Верховний Суд звертає увагу на те, що для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.
Звертаючись до суду з позовом, позивач посилалася на те, що оспорюваний договір дарування укладений сторонами з метою приховування договору купівлі-продажу та позбавлення її як співвласника переважного права на купівлю частки у порядку, передбаченому статтею 362 ЦК України.
Колегія суддів звертає увагу на те, що, вирішуючи спори про визнання правочинів удаваними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів удаваними на момент їх вчинення (укладення), дійсні правовідносини між сторонами правочину, встановити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин, а також настання відповідних наслідків.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Викладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16.
Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Отже, договір дарування на відміну від договору купівлі-продажу є завжди безоплатним, а вартість відчужуваного майна сплачується продавцеві лише у грошовому вираженні, а відтак, відмінність між договорами купівлі-продажу та дарування полягає в оплатності за одержане майно.
Суд, розглядаючи питання щодо удаваності правочину, має встановити мотиви передання в дар майна, зокрема у випадках, коли дарувальник та обдаровуваний не перебувають у родинних відносинах.
Розглядаючи справу, апеляційний суд не перевірив доводів позивача та висновків суду першої інстанції щодо удаваності спірного правочину, не встановив, чи є оспорюваний договір дарування удаваним правочином та який насправді правочин вчинили його сторони, і чи порушуються цим договором права ОСОБА_1 , за захистом яких вона звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Колегія суддів звертає увагу на те, що вимога позивача про переведення на неї прав та обов'язків покупця є похідною вимогою від вимоги про визнання оспорюваного правочину удаваним. Розгляд зазначеної вимоги із застосуванням до спірних правовідносин норм статті 362 ЦК України можливий лише за умови встановлення судом оспорюваного правочину удаваним, а також того, що сторони оспорюваного правочину насправді вчинили договір купівлі-продажу, цим договором порушується переважне право позивача як співвласника спірної квартири, за захистом якого вона звернулася до суду.
Не врахувавши зазначеного, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог та обрання позивачем неналежного способу захисту.
Зазначені обставини у їх сукупності свідчать про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору по суті.
Оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, суд не встановив, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами, збирати та надавати оцінку доказам, колегія суддів вважає за необхідне оскаржувану постанову скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Враховуючи допущені апеляційним судом порушення норм процесуального права, що призвели до неповного встановлення фактичних обстави справи, оскаржувана постанова підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції згідно зі статтею 411 ЦПК України для повного та всебічного дослідження обставин, що мають значення для правильного вирішення справи по суті.
Під час нового апеляційного розгляду суду апеляційної інстанції слід врахувати викладене, на підставі всіх наявних у матеріалах справи доказів встановити дійсну природу спірних правовідносин, які виникли між сторонами, з'ясувати, чи порушено право позивача, надати оцінку доводам і запереченням сторін, ухвалити законне та обґрунтоване рішення.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Островська Лілія Людвигівна, задовольнити частково.
Постанову Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
Судді А. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
В. В. Пророк