13 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 644/368/23
провадження № 61-15977свп24
Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Крата В. І., Пархоменка П. І., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Ізюмський ліцей № 6 Ізюмської міської ради,
третя особа - Управління освіти Ізюмської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду міста Харкова від 05 червня 2024 року в складі судді Черняка В. Г. та постанову Харківського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року в складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Пилипчук Н. П., Маміної О. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Ізюмського ліцею № 6 Ізюмської міської ради (далі - Ізюмський ліцей № 6), у якому, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просив: визнати протиправним та скасувати наказ Ізюмського ліцею № 6 від 01 квітня 2022 року № 50-к/тр «Про призупинення дії трудового договору» у частині, що стосується його, вчителя трудового навчання; поновити на період з 01 квітня 2022 року до 27 грудня 2022 року дію трудового договору з ним, стягнути з Ізюмського ліцею № 6 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01 квітня 2022 року до 27 грудня 2022 року в розмірі 117 700,72 грн та 100 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що з серпня 1982 року до 27 грудня 2022 року працював вчителем з трудового навчання в Ізюмському ліцеї № 6.
Наказом Ізюмського ліцею № 6 від 01 квітня 2022 року № 50-к/тр було призупинено дію укладеного з ним трудового договору з 01 квітня 2022 року до відновлення можливості виконувати роботу, але не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану.
Вважав наказ незаконним та таким, що не відповідає вимогам статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Відповідач не довів факту абсолютної неможливості забезпечити його роботою, а йому її виконувати.
Наказ є дискримінаційним відносно нього, оскільки трудовий договір було призупинено не з усіма працівниками, а лише з певною кількістю працівників. Наказ не містить положень щодо умов збереження заробітної плати.
Відповідач порушив вимоги статті 57-1 Закону України «Про освіту», якими передбачені гарантії збереження в умовах воєнного стану за працівника закладів освіти як місця роботи, так і середнього заробітку.
У зв'язку із порушенням його трудових прав з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, який тривав з 01 квітня 2022 року до дня його звільнення з роботи - 27 грудня 2022 року.
Крім того незаконними діями відповідача йому завдано моральної шкоди, яка полягає у моральних стражданнях, приниженні, втраті нормальних життєвих зв'язків та скрутному матеріальному становищі.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Індустріального районного суду міста Харкова від 05 червня 2024 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року, у позові відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що призупинення дії трудового договору з позивачем здійснено з дотриманням вимог статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Ізюмський ліцей № 6 не міг створити жодних умов для праці, а працівник відповідно не міг виконувати жодної трудової функції у зв'язку з тимчасовою окупацією міста Ізюма.
На час призупинення дії трудового договору за позивачем зберігалось робоче місце, сам трудовий договір не припинений, а відповідно до частини четвертої статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору в повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції й ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з'ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
Не врахували, що в оскаржуваному наказі відповідач не навів належних та допустимих доказів на підтвердження факту неможливості забезпечити його роботою відповідно до кола його посадових обов'язків.
При цьому він, опинившись в окупації, не покинув закладу освіти й надалі продовжував виконувати свої посадові обов'язки. Вказані обставини могли б підтвердити свідки, однак у задоволенні клопотання про їхній допит суд першої інстанції відмовив.
Не звернули уваги на дискримінаційні положення оскаржуваного наказу, оскільки трудові відносини відповідач призупинив не з усіма працівниками закладу освіти, а лише з тими, які в період окупації не з власної волі перебували в місті Ізюмі.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
31 травня 2025 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 серпня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 жовтня 2025 року справу № 644/368/23 передано на розгляд Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2025 року справу прийнято до свого провадження та призначено до розгляду Верховним Судом у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Фактичні обставини, встановлені судами
З 15 серпня 1982 року ОСОБА_1 працював в Ізюмському ліцеї № 6 на посаді вчителя трудового навчання.
На підставі наказу Ізюмського ліцею № 6 від 01 квітня 2022 року № 50-к/тр «Про призупинення дії трудового договору», відповідно до статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» призупинено дію трудового договору з працівниками ліцею, зокрема з позивачем з 01 квітня 2022 року до відновлення можливості виконувати роботу, але не пізніше дня припинення або скасування воєнного стану в Україні.
27 грудня 2022 року ОСОБА_1 звільнений з роботи на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо вимог про визнання незаконним та скасування наказу про призупинення дії трудового договору, поновлення дії трудового договору
Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
15 березня 2022 року прийнято Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким визначені особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Частинами першою та другою Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (тут і далі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.
У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Відповідно до статті 13 Закону № 2136-ІХ призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором.
Дія трудового договору може бути призупинена у зв'язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи.
Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин.
Призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб.
Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.
Наведена спеціальна норма права надає роботодавцю право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв'язку із військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою.
Водночас таке право не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціювання з об'єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливо.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування (частини перша та третя статті 82 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
У цій справі встановлено, що ОСОБА_1 працював на посаді вчителя трудового навчання в Ізюмському ліцеї № 6.
У період з 01 квітня 2022 року до 08 вересня 2022 року територія міста Ізюма була тимчасово окупована російською федерацією.
Сторони визнали, що з моменту окупації міста Ізюма ОСОБА_1 перебував у місті, оскільки не мав можливості евакуюватися.
У місті Ізюмі в цей час був відсутній будь-який зв'язок, а приміщення Ізюмського ліцею № 6 було захоплено військовими російської федерації, про що зазначив сам позивач, зокрема у своїй заяві від 28 жовтня 2022 року (а.с. 95, том 1).
З огляду на викладені обставини забезпечення відповідачем належних умов праці, трудових гарантій, а головне безпеки позивача при здійсненні ним трудової функції під час перебування на окупованій території було неможливим.
При цьому можливість виконання позивачем своїх трудових обов'язків дистанційно (враховуючи ще й відсутність у нього електроенергії, зв'язку та інтернету), також не встановлена.
Таким чином, враховуючи, що станом на 01 квітня 2022 року Ізюмський ліцей № 6 з об'єктивних і незалежних від нього причин у зв'язку із окупацією міста Ізюма не міг надати позивачу роботу, а останній її виконувати, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що призупинення дії трудового договору з позивачем здійснено відповідачем з дотриманням вимог статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», тому дійшов до правильного висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання його незаконним та скасування, а також похідних вимог про поновлення дії трудового договору, і доводи касаційної скарги цього не спростовують.
Посилання позивача на дискримінаційний характер оскаржуваного наказу не заслуговують на увагу, оскільки дискримінація являє собою менш прихильне поводження з людиною, ніж з іншими в аналогічній ситуації без об'єктивного та розумного обґрунтування, через певні ознаки цієї людини. Ні в позовній заяві, ні під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій ОСОБА_1 не зазначив, з якими саме іншими працівниками (вчителями), які опинилися в такій же самій як і він ситуації (перебували під час окупації в місті Ізюмі), відповідач дію трудового договору не призупиняв і на такі обставини в судах не посилався, відповідних доказів не надав, тоді як Верховний Суд у силу вимог статті 400 ЦПК України не має права встановлювати нові обставини.
Щодо вимог про стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди
Законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього (стаття 4 КЗпП України).
На рівні КЗпП України не передбачено правила про пріоритетність його норм над нормами інших законів. Правила в статті 4 ЦК України про пріоритетність його норм над приватно-правовими нормами інших законів, до вирішення колізій між КЗпП України та іншими законами не застосовується.
Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов'язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, регулює Закон України «Про освіту».
15 березня 2022 року прийнято Закон № 2126-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо державних гарантій в умовах воєнного стану, надзвичайної ситуації або надзвичайного стану», яким розділ VI Закону України «Про освіту» доповнено статтею 57-1 (далі - Закон № 2126-IX).
У статті 57-1 Закону України «Про освіту» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що здобувачам освіти, працівникам закладів освіти, установ освіти, наукових установ, у тому числі тим, які в умовах воєнного стану, надзвичайної ситуації або надзвичайного стану в Україні чи окремих її місцевостях, оголошених у встановленому порядку (особливий період) були вимушені змінити місце проживання (перебування), залишити робоче місце, місце навчання, незалежно від місця їх проживання (перебування) на час особливого періоду гарантується:
організація освітнього процесу в дистанційній формі або в будь-якій іншій формі, що є найбільш безпечною для його учасників;
збереження місця роботи, середнього заробітку, здійснення виплати стипендії та інших виплат, передбачених законом.
місце проживання (пансіон, гуртожиток тощо) та забезпечення харчуванням (у разі потреби).
Забезпечення державних гарантій, визначених частиною першою цієї статті, створення безпечного освітнього середовища, організацію здобуття освіти, освітнього процесу в умовах воєнного стану, надзвичайної ситуації або надзвичайного стану (особливого періоду) у межах своєї компетенції здійснюють: органи виконавчої влади, органи військового командування, військові, військово-цивільні адміністрації та органи місцевого самоврядування, їх представники, посадові особи (керівники, голови, начальники), органи управління (структурні підрозділи) у сфері освіти; заклади освіти, установи освіти, наукові установи, їх засновники.
Тобто цією нормою права держава гарантувала, серед іншого, збереження середнього заробітку за працівниками закладів освіти, незалежно від місця їх проживання (перебування) на час особливого періоду.
Обов'язок забезпечити цю гарантію покладений, у тому числі, на органи управління у сфері освіти, заклади, установи освіти.
Законом № 4059-IX від 19 листопада 2024 року дію абзацу третього частини першої статті 57-1 зупинено на 2025 рік у частині збереження середнього заробітку працівникам закладів та установ освіти, наукових установ.
Разом з тим на час спірних правовідносин (з 01 квітня 2022 року до 27 грудня 2022 року) зазначена норма права діяла.
Відповідно до матеріалів справи, ОСОБА_1 працював у закладі освіти. Призупиняючи з 01 квітня 2022 року дію трудового договору з ним, відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат йому на час такого призупинення відповідач у повному обсязі поклав на державу, що здійснює військову агресію проти України, як це зазначено в частині третій статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
Однак такі дії відповідача суперечать статті 57-1 Закону України «Про освіту», відповідно до якої позивач у період з 01 квітня 2022 року до 27 грудня 2022 року мав право на отримання середнього заробітку.
При цьому стаття 57-1 Закону України «Про освіту» в спірних правовідносинах є спеціальною нормою, адже поширюється лише на окремих суб'єктів, зокрема на працівників закладів та установ освіти.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на співвідношення між загальною та спеціальною нормою.
Зокрема в пункті 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2024 року в справі № 918/391/23 зазначено про те, що одним із підходів, який суди застосовують для подолання колізій у законодавстві між правовими нормами однакової юридичної сили, є надання переваги спеціальним нормам перед загальними, тобто використання принципу lex specialis (спеціальний закон, спеціальна норма), відповідно до якого за розбіжності загального і спеціального законів діє спеціальний закон; а також принципу lex specialis derogat generali, суть якого полягає в тому, що спеціальний закон скасовує дію загального закону, спеціальна норма має перевагу над загальною.
Отже, у спірних правовідносинах стаття 57-1 Закону України «Про освіту», як спеціальна норма, має перевагу над статтею 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», як загальною нормою.
Проте ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції на наведене уваги не звернули, у зв'язку з чим дійшли до передчасного висновку про відсутність підстав для відшкодування позивачу середнього заробітку за період з 01 квітня 2022 року до 27 грудня 2022 року, як і відсутність підстав для відшкодування йому моральної шкоди у зв'язку із порушенням його трудових прав.
З огляду на викладене, оскільки суди попередніх інстанцій належним чином не перевірили обґрунтованості позовних вимог про стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди, не з'ясували розміру заробітної плати позивача для визначення середнього заробітку, не встановили особу, на яку законом покладений обов'язок відшкодувати позивачу цей заробіток, судові рішення в частині відмови в задоволенні зазначених позовних вимог не можуть вважатися законними та обґрунтованими.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Зважаючи на вищевикладене, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню: оскаржувані судові рішення в частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про призупинення дії трудового договору, поновлення дії трудового договору підлягають залишенню без змін, а в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди - скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, під час якого суду належить врахувати вищенаведене та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Водночас Друга судова палата Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для відступу від висновків, викладених у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2025 року в справі № 203/5918/23, оскільки висновки в справі, що переглядається, та висновки в справі № 203/5918/23 не суперечать однин одному.
Висновки щодо застосування норми права
Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України в постанові палати, об'єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об'єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об'єднаної палати, Великої Палати.
На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Другої палати Касаційного цивільного суду висловлює такий висновок про застосування норми права.
У частині п'ятій статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», яким визначені особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності в період дії воєнного стану, передбачено, що відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору в повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.
Разом з тим Законом № 2126-IX від 15 березня 2022 року, який прийнятий одночасно з Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», Закон України «Про освіту» доповнено статтею 57-1, у якій держава гарантувала, серед іншого, збереження середнього заробітку працівникам закладів та установ освіти, незалежно від місця їх проживання (перебування) на час особливого періоду.
Стаття 57-1 Закону України «Про освіту» у правовідносинах, які виникли щодо відшкодування середнього заробітку працівникам закладів та установ освіти за час призупинення дії трудового договору, є спеціальною нормою щодо статті 13 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та має пріоритет у регулюванні таких правовідносин, адже держава взяла на себе гарантію збереження педагогічним працівникам середнього заробітку в умовах воєнного стану.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Індустріального районного суду міста Харкова від 05 червня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року в частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про призупинення дії трудового договору, поновлення дії трудового договору залишити без змін.
Рішення Індустріального районного суду міста Харкова від 05 червня 2024 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 листопада 2024 року в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку та відшкодування моральної шкоди скасувати, справу в частині цих вимог передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Ю. Тітов
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун
В. І. Крат
П. І. Пархоменко
М. Є. Червинська