вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49505
E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-58, fax (056) 377-38-63
24.11.2025м. ДніпроСправа № 904/5554/24 (904/5411/25)
Господарський суд Дніпропетровської області у складі судді Мартинюка С.В. за участю секретаря судового засідання Ільєнка В.Ю.
Представники:
Від позивача: не з'явився;
Від відповідача: Ювко В.О. (адвокат).
за позовом ОСОБА_1 , м. Дніпро
до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк", м. Київ
про визнання рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки недійсним та скасувати рішення про реєстрацію права власності
в межах справи №904/5554/24
за заявою ОСОБА_1 , м. Дніпро
про визнання неплатоспроможним
24.09.2025 ОСОБА_1 звернулась до господарського суду із позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про визнання рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки недійсним та скасувати рішення про реєстрацію права власності.
Ухвалою господарського суду від 26.09.2025 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху. Позивачу запропоновано протягом п'яти днів з дня вручення ухвали суду усунути недоліки позовної заяви.
01.10.2025 до господарського суду за допомогою системи "Електронний суд" від позивача надійшла заява про усунення недоліків.
01.10.2025 до суду через систему "Електронний суд" від позивача надійшло клопотання про витребування доказів.
Ухвалою господарського суду від 06.10.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу постановлено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін. Призначено судове засідання на 21.10.2025.
09.10.2025 до суду через систему "Електронний суд" від відповідача надійшов відзив на позовну заяву та клопотання про застосування строків позовної давності.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 21.10.2025 відкладено судове засідання на 24.11.2025.
В порядку статті 240 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні 24.11.2025 оголошено скорочену (вступну та резолютивну) частини рішення.
Позиція позивача
У поданому позові ОСОБА_1 зазначає, що 22.03.2007 між нею та ЗАТ КБ "ПриватБанк" (правонаступником якого є відповідач) укладено Кредитний договір №DNHLGA00000674 в іноземній валюті, в забезпечення якого укладено Договір іпотеки №DNHLGA00000674 від 22.03.2007, що був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В.
Предметом іпотеки було нерухоме майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 68,8 кв.м., житловою площею 41 кв.м.
28.11.2016 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вербою В.М. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень зареєстровано право власності на предмет іпотеки за ПАТ КБ "ПриватБанк" на підставі Договору іпотеки №DNHLGA00000674 від 22.03.2007.
ОСОБА_1 вважає, що відповідачем та реєстратором порушено вимоги ЗУ "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валют" та просить суд визнати недійсним рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на майно та скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно за АТ КБ "ПриватБанк".
Позиція відповідача
Відповідач у поданому 09.10.2025 просить суд відмовити у задоволенні заявлених позовних вимог.
В обґрунтування заявленої позиції АТ КБ "ПриватБанк" зазначає, що відповідачем не порушено норм ЗУ "Про іпотеку" та ЗУ "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валют".
Відповідач зазначає, що основне зобов'язання не було виконане ОСОБА_1 , тому Банком прийнято рішення та проведено реєстрацію прав та їх обтяжень на спірне нерухоме майно в порядку, визначеному ЗУ "Про іпотеку".
АТ КБ "ПриватБанк" окремо посилається у відзиві на те, що норми ЗУ "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валют" не підлягають застосуванню в даному випадку, оскільки Банк вваж, що звернення стягнення на спірну квартиру як предмету іпотеки шляхом прийняття рішення про державну реєстрацію права власності за іпотекодержателем здійснено не у примусовому порядку тому, що Позивач надав іпотекодержателю згоду на перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя за рішенням іпотекодержателя.
Перелік обставин, які є предметом доказування у справі
Предметом доказування по даній справі є існування основного зобов'язання та наявність іпотеки, встановлено належного виконання зобов'язання, у тому числі, чи державна реєстрація іпотеки, і умови іпотечного договору та кредитного договору.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ТА ДОКАЗИ, ЩО ЇХ ПІДТВЕРДЖУТЬ
22.03.2007 між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" (правонаступником якого є відповідач) укладено Кредитний договір №DNHLGA00000674 в іноземній валюті.
Відповідно до п. 7.1. Кредитного договору вбачається, що Банк зобов'язується надати Позичальникові кредитні кошти шляхом надання Позичальнику готівкою на строк с 22.07.2007 по 20.03.2009 включно, у вигляді поновлювальної лінії (Кредиту) у розмірі 82 000, 00 доларів США на наступні цілі: 80 000, 00 доларів США на споживчі потреби, а також у розмірі 2 000, 00 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передбачених п.п. 2.1.3., 2.2.7. даного Договору, зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за Кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту, винагороди за обслуговування кредитної лінії у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту (дана винагорода сплачується, якщо кредит використовується не в повному обсязі) щомісяця в Період сплати, обов'язкові єдиноразові комісії у розмірі 1,50% від суми виданого Кредиту за розрахунково-касове обслуговування та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п. 6.2. даного Договору.
В забезпечення Кредитного договору від 22.03.2007 ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" укладено Договір іпотеки №DNHLGA00000674 від 22.03.2007, що був посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В.
Відповідно до змісту п. 1 Договору вбачається, що предметом Договору іпотеки надання Іпотекодавцем в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в п. 33.3. цього Договору (Предмет іпотеки), в забезпечення виконання зобов'язань Позичальника перед Іпотекодержателем, в силу чого Іпотекодержатель має право і разі невиконання Позичальником зобов'язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок передатого в іпотеку Предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами Іпотекодавця.
Пунктом 33.3 Договору передбачено, в забезпечення виконання Позичальником зобов'язань за Кредитним договором Іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (Предмет іпотеки), а саме: квартиру АДРЕСА_1 (загальна площа 68,6 кв.м., житлова площа 41,0 кв.м.).
Пунктом 33.4 Договору іпотеки визначено, що вартість Предмета іпотеки складає 505 000, 00 (п'ятсот п'ять) гривень.
22.03.2007 в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В., за реєстраційним номером зареєстровано обтяження №4683245.
12.04.2007 в Державному реєстрі іпотек приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В. зареєстровано іпотеку за №4791387.
28.11.2016 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вербою В.М. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 32660822 від 01.12.2016 зареєстровано право власності на предмет іпотеки Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк", номер запису про право власності 17750250, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1102074812101.
Підставою виникнення права власності у ПАТ КБ "ПриватБанк" зазначено Договір іпотеки №DNHLGA00000674 від 22.03.2007, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В., зареєстрований в реєстрі №487.
ОЦІНКА АРГУМЕНТІВ СТОРІН, ВИСНОВКИ СУДУ
Відповідно до частини першої статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону про банкрутство, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.
Частиною першою статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства визначено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Відповідно до частин першої, другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц та пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).
Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).
Поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так самовстановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Причому ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними (рішення ЄСПЛ від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" (Doran v. Ireland)).
Ефективність означає як попередження стверджуваного порушення чи його продовження, так і надання відповідного відшкодування за будь-яке порушення, яке вже відбулося (рішення ЄСПЛ від 26.10.2000 у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland)).
У рішенні від 05.04.2005 у справі "Афанасьєв проти України" ЄСПЛ зазначав, що засіб захисту, що вимагається, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац десятий пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).
Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої статті 16 Цивільного кодексу України).
За змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.
Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Судом встановлено та сторонами по справі не оспорюється, що 22.03.2007 між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" (правонаступником якого є відповідач) укладено Договір іпотеки №DNHLGA00000674, що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В. та зареєстровано в реєстрі за №487.
Згідно умов договору, предметом цього договору є надання Іпотекодавцем - ОСОБА_1 (далі - Іпотекодавцем), в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в п. 33.3 цього договору (далі - Предмет іпотеки) в забезпечення виконання зобов'язань перед Іпотекодержателем, в силу чого Іпотекодержатель має право в разі невиконання Іпотекодавцем зобов'язань, забезпечених іпотекою, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку Предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами Іпотекодавця (п. 1 Договору іпотеки).
Відповідно до п. 2, за цим Договором іпотекою забезпечується виконання зобов'язань Іпотекодавцем за кредитним договором від 22.03.2007 №DNHLGA00000674 укладеного між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем (далі по тексту Кредит) по поверненню кредиту, наданого у вигляді поновлювальної лінії у сумі 82 000,00 (вісімдесят дві тисячі) доларів США на наступні цілі: 80 000, 00 доларів США на споживчі потреби, а також у розмірі 2 000, 00 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та порядку, передбачених п.п. 2.1.3., 2.2.7. даного Договору, зі сплатою за користування Кредитом відсотків у розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості за Кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту, винагороди за обслуговування кредитної лінії у розмірі 0,20% від суми виданого кредиту (дана винагорода сплачується, якщо кредит використовується не в повному обсязі) щомісяця в Період сплати, обов'язкові єдиноразові комісії у розмірі 1,50% від суми виданого Кредиту за розрахунково-касове обслуговування та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно п. 6.2. даного Договору.
Пунктом 33.3 Договору передбачено, в забезпечення виконання Позичальником зобов'язань за Кредитним договором Іпотекодавець надав в іпотеку нерухоме майно (Предмет іпотеки), а саме: квартиру АДРЕСА_1 (загальна площа 68,6 кв.м., житлова площа 41,0 кв.м.).
Договір містить застереження про задоволення вимог іпотеко держателя відповідно до ст. 36 Закону України «Про іпотеку», зокрема переходу до Іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у встановленому ст. 37 Закону України "Про іпотеку".
Згідно пункт 27 іпотечного договору, стягнення на предмет іпотеки за вибором іпотекодержателя може бути здійснено у позасудовому порядку шляхом:
- шляхом переходу до Іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, про що Іпотекодержатель зобов'язаний письмово повідомити Іпотекодателя;
- продажу Предмету іпотеки будь-якій особі та будь-яким способом, в тому числі на біржі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку ст. 38 ЗУ "Про іпотеку", для чого Іпотекодавець надає Іпотекодержателю право укласти таких договір за ціною та на умовах, визначених на власний розсуд Іпотекодержателя, і здійснити всі необхідні дії від імені Іпотекодавця.
22.03.2007 в Єдиному державному реєстрі заборон відчуження нерухомого майна приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В., за реєстраційним номером зареєстровано обтяження №4683245.
12.04.2007 в Державному реєстрі іпотек приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В. зареєстровано іпотеку за №4791387.
Статтею 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців.
У поданому відзиві АТ КБ "ПриватБанк" зазначив, що АТ КБ "ПРИВАТБАНК" письмово звертався до Позивача з вимогою щодо погашення заборгованості та з попередженням відносно звернення стягнення на предмет іпотеки тощо.
Однак самої вимоги до відзиву не надано, та відповідачем зазначено що така міститься в матеріалах реєстраційної справи щодо державної реєстрації прав та/або їх обтяжень на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 та були перевірені нотаріусом перед прийняттям рішення, що оскаржується Позивачем.
При цьому, суд констатує, що Банк мав подати, відповідно до абз.2 п.61 Постанови від 25грудня 2015р. № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі.
Проте, господарський суд зазначає, що 06.10.2025 ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області витребувано у приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Верби В.М. в електронній формі реєстраційну справу щодо здійсненої ним 28 листопада 2016 року державної реєстрації прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу індексний номер 32660822 від 01 грудня 2016 року) зареєстровано право власності на предмет іпотеки Публічним акціонерним товариством комерційний банк «Приват Банк», номер запису про право власності 17750250, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1102074812101, в тому числі копії документів, наданих заявником, на підставі яких було проведено реєстраційні дії, для долучення до матеріалів справи.
Однак приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вербою В.М. вимоги ухвали господарського суду від 06.10.2025 станом на дату прийняття рішення не виконано.
За твердженням позивача вказане повідомлення він не отримував.
Враховуючи викладене, господарський суд зазначає, що відповідна вимога щодо погашення заборгованості з попередженням відносно звернення стягнення на предмет іпотеки та докази її направлення в матеріалах справи відсутні, а тому суд позбавлений можливості встановити обставини, що свідчать про виконання Відповідачем вимог Договору в цій частині.
28.11.2016 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вербою В.М. на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний номер 32660822 від 01.12.2016 зареєстровано право власності на предмет іпотеки Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк", номер запису про право власності 17750250, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1102074812101.
Підставою виникнення права власності у ПАТ КБ "ПриватБанк" зазначено Договір іпотеки №DNHLGA00000674 від 22.03.2007, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Крючковою Т.В., зареєстрований в реєстрі №487.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною першою статті 546 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону «Проіпотеку» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Відповідно до ст. 35 вказаного Закону, у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Відповідно до ст. 36 Закону «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
Відповідні застереження міститься у п. 27 Договору іпотеки укладеному 22.03.2007 року ЗАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_1 , за яким (п.п. 1, 33.2 Договору), Іпотекою забезпечується виконання зобов'язань Іпотекодавцем за Кредитним договором від 22.03.2007 року №DNHLGA00000674 укладеного між Іпотекодержателем та Іпотекодавцем.
Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону
Аналогічні твердження викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року по справі №522/24450/14 (провадження № 61-38762св18).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року в справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19) зазначено, що: «згідно із частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).
Отже, за змістом частини першої статті 33 та частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
Вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не перешкоджають іпотекодержателю здійснювати права, визначені цим Законом та/або іпотечним договором, без попереднього повідомлення іпотекодавця тільки тоді, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
Умови договору іпотеки та вимоги частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» пов'язують можливість задоволення вимог кредитора про звернення стягнення на предмет іпотеки з дотриманням іпотекодержателем процедури належного надсилання іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, вимоги про усунення порушення основного зобов'язання.
Належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що належним дотриманням іпотекодержателем процедури повідомлення іпотекодавця та боржника, якщо він є відмінним від іпотекодавця, про вимогу стосовно усунення порушення слід вважати також таке повідомлення, що було надіслане належним чином, проте не отримане внаслідок недбалості або ухилення від отримання.
Направлення такої вимоги іпотекодавцю про усунення порушень основного зобов'язання обґрунтовується саме тим, що іпотекодавець має право замість боржника усунути порушення основного зобов'язання і тим самим убезпечити себе від звернення стягнення на належний йому предмет іпотеки.
В разі дотримання іпотекодержателем порядку належного надсилання вимоги про усунення порушення основного зобов'язання діє презумпція належного повідомлення іпотекодержателя про необхідність усунення порушень основного зобов'язання, яка може бути спростована іпотекодавцем в загальному порядку.
За відсутності такого належного надсилання вимоги відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець не набуває права звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання.
При цьому метою повідомлення іпотекодержателем іпотекодавця та інших осіб є доведення до їх відома наміру іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Тому іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання лише за умови належного надсилання вимоги, коли іпотекодавець фактично отримав таку вимогу або мав її отримати, але не отримав внаслідок власної недбалості чи ухилення від такого отримання. У разі направлення іпотекодержателем іпотекодавцю вимоги про усунення порушення основного зобов'язання відповідно до частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» з одночасним повідомленням про обраний спосіб задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до частини першої статті 38 Закону України «Про іпотеку» (одним документом) слід виходити з пріоритету дотримання саме частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц (провадження № 14-661цс18) зазначено, що: «перелік нотаріальних дій, право на вчинення яких має нотаріус, наведений у статті 34Закону №3425-XIІ і цей перелік не є вичерпним. Поряд з тим нотаріусу з огляду на його правовий статус, делеговані функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, реалізовувати які він може лише у випадках і в порядку, визначених Законом № 1952-IV. Згідно із пунктом 2 Порядку взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2013 року № 607/5 «Про заходи взаємодії органів державної реєстрації прав та їх посадових осіб», чинного на час виникнення спірних правовідносин, державна реєстрація, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у випадках, передбачених у пункті 1 наказу, проводиться державними реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру відповідно до Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868.
За змістом пункту першого цього Порядку встановлено, що у разі подання до структурних підрозділів територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують реалізацію повноважень Укрдержреєстру, заяви про державну реєстрацію права власності та/або інших речових прав на нерухоме майно (далі - речові права), що виникають на підставі на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя; рішення щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та скасування записів Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приймаються державними реєстраторами прав на нерухоме майно Укрдержреєстру відповідно до додатка до цього наказу.
Таким чином, за наслідками аналізу наведених вище положень закону, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, можна дійти висновку, що нотаріус має право здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно в тому разі, якщо це пов'язано з вчиненням ним нотаріальної дії з таким об'єктом нерухомості.
?????? ?В свою чергу, нотаріус, будучи наділеним повноваженнями державного реєстратора (за винятком тих, які передбачено пунктами 4, 6 частини першої статті 9 Закону №1952-IV), може реалізовувати їх лише разом з вчиненням нотаріальної дії, зокрема при посвідчені ним правочину, внаслідок якого в особи виникає речове право на об'єкт нерухомості (частина 9 статті 15 Закону №1952-IV в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У такому випадку нотаріус одночасно з вчиненням нотаріальної дії проводить і державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно відповідно до статті 15 Закону №1952-IV в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 26 листопада 2015 року, який набрав чинності 13 грудня 2015 року, Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.
Відповідно до частини другої розділу II Прикінцеві та перехідні положення вказаного Закону з дня набрання чинності цим Законом нотаріуси наділяються повноваженнями державних реєстраторів прав на нерухоме майно та можуть здійснювати державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень без вчинення нотаріальної дії щодо такого майна.
Отже, лише з набранням чинності 13 грудня 2015 року Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та деяких інших законодавчих актів України щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 26 листопада 2015 року нотаріуси наділені повноваженнями державних реєстраторів прав на нерухоме майно та могли здійснювати державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень без вчинення нотаріальної дії щодо такого майна.
В свою чергу, належним слід вважати надсилання вимоги з дотриманням встановленого договором порядку на адресу отримувача, яка вказана в договорі або додатково повідомлена відповідно до умов договору. Якщо такий порядок договором не визначений, відповідно до звичаїв ділового обороту належне направлення вимоги може здійснюватися засобами поштового зв'язку чи кур'єрської служби, які дозволяють встановити зміст відправлення та підтвердити його вручення, наприклад, цінним листом з описом вкладеного відповідно до Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року №270.
Аналогічний висновок виккладено у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 червня 2024 року справа №336/735/22 провадження № 61-17956св23.
Частиною першою статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Відповідно до частини третьої статті 10 цього Закону державний реєстратор, зокрема, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
Державним реєстратором є, зокрема, нотаріус.
Згідно з частиною першої статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.
За змістом статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.
Згідно з пунктом 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації права власності та інших речових прав на майно, яке набувається у зв'язку з виконанням умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов'язує можливість виникнення, переходу, припинення таких прав, подається, зокрема, документ, що підтверджує наявність факту виконання відповідних умов правочину.
Відповідно до пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя у разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;
3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
У наведених правових нормах визначено перелік обов'язкових для подання документів та обставин, що мають бути ними підтверджені, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на предмет іпотеки за договором, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, і з огляду на закріплені у статтях 10, 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та статті 37 Закону України «Про іпотеку» № 898-IV порядок державної реєстрації та коло повноважень державного реєстратора у ході її проведення ця особа приймає рішення про державну реєстрацію прав лише після перевірки наявності необхідних для цього документів та їх відповідності вимогам законодавства.
Разом з тим, щодо твердження позивача про порушення ЗУ «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», господарський суд зазначає наступне.
Згідно ст. 37 Закону України "Про іпотеку", іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на нерухоме майно (об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості), яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності (спеціального майнового права) на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Право власності (спеціальне майнове право) іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності (спеціального майнового права) іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі.
Відповідно до положень Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (в редакції чинній станом на час прийняття оспорюваного рішення державного реєстратора), протягом дії цього Закону : 1) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
Наведений закон втратив чинність 21.04.2021 року, а оспорюване рішення державного реєстратора прийняте 28.11.2016 року, отже станом на час здійснення реєстрації права власності на предмет іпотеки за банком Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» був чинним, відтак державний реєстратор мав зважати на положення вказаного закону, так само як і іпотекодержатель звертаючись до державного реєстратора з метою позасудового врегулювання на підставі іпотечного застереження.
Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення вимог кредитора.
При цьому до прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від факту невиконання боржником умов кредитного договору.
Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, запроваджений законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє у примусовому порядку стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2022 року у справі № 638/17318/17 (провадження № 61-2093св22), зазначено, що «пунктом 4 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Приписами статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Після внесення Законом №800-VI змін до статті 36 Закону України «Про іпотеку» її нормами передбачено, зокрема, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Відповідно до статті 20 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» про подання/отримання заяви на проведення реєстраційних дій державний реєстратор невідкладно повідомляє власника об'єкта нерухомого майна, щодо якого подано заяву.
Господарський суд звертає увагу, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19) викладено правовий висновок про те, що обмеження, встановлені Законом № 1304-VII, поширюються не лише на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду, а й на позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки, яким є реєстрація права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі.
Окремо у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20) зазначено, що підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону №1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому порядку) залежало не від наявності згоди іпотекодавця, а від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору. Водночас Закон №1304-VII ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодавця без згоди останнього на його відчуження.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що квартира, яка використовується позивачем як місце постійного проживання, не може бути примусово стягнута на підставі дії Закону № 1304-VII, в тому числі й шляхом реєстрації права власності за банком як забезпечення виконання умов кредитного договору, укладеного в іноземній валюті. Таким чином, в державного реєстратора були наявні підстави для відмови у проведенні державної реєстрації права власності на вказану квартиру за іпотекодержателем.
Висновки про те, що Закон №1304-VII підлягає застосуванню навіть у разі звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку містяться і в постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17 (провадження № 29771св18), від 03 квітня 2019 року у справі № 686/20502/16-ц (провадження № 61-21021св18), від 14 липня 2021 року у справах № 336/4662/19 (провадження № 61-19598св20), № 201/7014/18 (провадження № 61-7373св20), від 30 вересня 2021 року у справі № 127/15802/15-ц (провадження № 61-16395св20).
Суд зазначає, що в даній справі позивач зазначає, що йому належить спірна квартира, яка використовуються для житла і є єдиним місцем їхнього проживання, розмір якого не перевищує площі 140 м.кв., та позивач підпадає під дію Закону.
Зазначені обставини підтверджуються витягом з реєстру прав власності на нерухоме майно. Вказане твердження позивача відповідачем належними та допустимими доказами не спростовано.
Доводи відповідача, що Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, спростовуються правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19), від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), відповідно до яких звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог, і підпадає під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Питання застосування норм Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» було предметом вирішення Великої Палати Верховного Суду під час перегляду справи № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), за результатом розгляду якої було прийнято постанову від 19 травня 2020 року.
Отже, при вирішенні цієї справи суд враховує висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 644/3116/18 (провадження № 14-45цс20), відповідно до якого правовідносини щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку шляхом набуття права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, підпадають під дію Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
У даній справі, квартира є предметом іпотеки як забезпечення за споживчим кредитом (для придбання самої квартири) в іноземній валюті, вказані обставини сторонами не заперечувались. Квартира має загальну площу 68,8 кв.м., житлова площа 41 кв.м, що знаходиться за адресою: м. Дніпро, вул. Запорізьке шосе, 48 та використовується позивачем як місце постійного проживання.
Згідно наявних в матеріалах справи письмових доказів позивач на час здійснення реєстраційної дії був зареєстрований за адресою: м. Дніпро, вул. Запорізьке шосе, 48.
Доказів того, що у власності позивача є інше майно матеріали справи не містять та до суду не надано.
Разом з цим, у даній конкретній ситуації господарський суд дійшов висновку, що положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» розповсюджуються на предмет іпотеки за іпотечним договором, ураховуючи принципи справедливості та розумності, як загальних засад господарського законодавства, передбачених ст. 2 ГПК України.
До такого висновку суд дійшов з огляду на те, що конструкція Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» вказує на те, що у разі наявності у позичальника-іпотекодавця у власності іншого нерухомого майна для проживання, вимоги наведеного закону не застосовуються до предмета іпотеки.
На час здійснення реєстраційної дії 28.11.2016 року про перехід права власності від іпотекодавця до іпотекодержателя на підставі іпотечного застереження діяв Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», тому доводи відповідача про те, що закон втратив силу є безпідставними.
Враховуючи викладене, господарський суд дійшов висновку, що оспорюване рішення державного реєстратора прийняте в порушення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що є самостійною та достатньою підставою для скасування рішення державного реєстратора і відповідно задоволення позову у частині таких позовних вимог.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України).
Окремо господарський суд вважає за необхідне зазначити, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другоїстатті 16 ЦК України).
У даному випадку, право власності на спірну квартиру було зареєстровано за банком і подальше відчуження нерухомого майна не відбулось, відтак скасування рішення державного реєстратора призведе до відновлення порушених прав позивача та в повній мірі вирішить спір про право наявний між сторонами.
У постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21) Велика Палата Верховного Суду зробила висновки щодо правомірного та ефективного способу захисту при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно надалі не було відчужено третій особі. Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що державна реєстрація права власності передбачена законом як елемент позасудової процедури звернення стягнення на предмет іпотеки. Якщо позивач (іпотекодавець) вважає порушеними свої права на предмет іпотеки (внаслідок позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки відповідачем), він може, з огляду на фактичні обставини, вимагати відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другоїстатті 16 ЦК України). Цей спосіб захисту застосовується у випадку вчинення однією із сторін правопорушення, в результаті чого порушені права та законні інтереси іншої сторони. Водночас позивач повинен довести, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено всупереч вимогам закону, тобто з порушенням прав позивача.
У згаданій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що вибраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами, які визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі до застосування способи захисту його прав. Водночас, коли власник та володілець майна не перебували у договірних відносинах один з одним, власник майна може використовувати речово-правові способи захисту. Зважаючи на обставини цієї справи, які існували на момент звернення позивача з позовом та прийняття рішення судом першої інстанції, для захисту порушеного права власності позивача потрібно відновити становище, яке існувало до порушення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 37 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на момент звернення з позовом) рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді.
Оскільки порушення права власності позивача відбулося у результаті державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ПАТ КБ «ПриватБанк», пред'явлені ним вимоги позову про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення.
Враховуючи обставини конкретної справи та за умови, що правовідносини між сторонами щодо спірного нерухомого майна мають договірний характер та таке майно не було відчужено третім особам, вимога про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на нерухоме майно не може бути розцінена судами як неефективний (неправомірний) спосіб захисту.
Задоволення такого позову приводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України. Судове рішення про задоволення позовних вимог про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем тільки за умови, що на час вчинення реєстраційної дії право власності зареєстроване за відповідачем, а не за іншою особою.
Матеріали справи не містять будь-яких доказів, про те, що на час звернення до суду з позовом спірний будинок відчужений банком на користь третіх осіб.
Доказів того, що у власності позивача є інше майно матеріали справи не містять та до суду не надано.
Тож вибраний позивачем спосіб захисту шляхом скасування рішення державного реєстратора (відповідно до наведених правових висновків Великої Палати Верховного Суду) є правомірним та ефективним за встановлених фактичних обставин справи.
Враховуючи викладене, у суду наявні підстави для визнання недійним рішення іпотекодержателя (ПАТ КБ "ПриватБанк") про звернення стягнення на предмет іпотеки та визнання скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на об'єкт нерухомого майна за ПАТ КБ "ПриватБанк".
Щодо позовної давності
Разом із відзивом на позовну заяву 09.10.2025 відповідачем подано заяву про застосування строку позовної давності.
У поданій заяві відповідач зазначає, що спірне рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки недійсним та рішення про реєстрацію права власності прийнято у 2016.
В обґрунтування поданої заяви АТ КБ "ПриватБанк" зазначає, що 30.06.2017 до Шевченківського районного суду міста Дніпра (Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська) надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ПАТ КБ "ПриватБанк", третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Верба Віталій Миколайович про визнання рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки недійсним та скасування рішення про реєстрацію права власності.
Приписами статей 256, 257, 267 ЦК України встановлено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки та застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За змістом статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваним законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.
Отже, за змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18).
Це правило пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Але для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) зазначила, що порівняльний аналіз термінів “довідався» та “міг довідатися», вжитих у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості й обов'язку особи знати про стан її майнових прав. Тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення його цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести те, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права.
За змістом норм в частинах третій, четвертій та п'ятій статті 267 Цивільного кодексу України, якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України та вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму Цивільного кодексу України).
Водночас позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але, враховуючи право позивача згідно за приписом частини п'ятої статті 267 Цивільного кодексу України отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності саме на позивача покладено обов'язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. Це також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об'єктивних перешкод для своєчасного звернення позивача з вимогою про захист порушеного права.
Суд має право надати особі (визнати право на) судовий захист порушеного права за сукупності таких умов: особа (позивач) навела поважні, на її думку, причини пропуску позовної давності при зверненні до суду за захистом порушеного права, вказавши на конкретні обставини, які об'єктивно перешкоджали їй звернутися за захистом порушеного права у межах позовної давності, та надала суду докази, що підтверджують існування цих обставин (стаття 74 ГПК України); суд за результатами оцінки доказів, наданих на підтвердження цих обставин, встановив їх існування та дійшов висновку про їх об'єктивний характер і, відповідно, про існування поважних причин пропуску позовної давності при зверненні позивача за захистом порушеного права.
За відсутності будь-якої з наведених умов суд не має права визнавати існування поважних причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, надавати у зв'язку з цим особі (позивачу) судовий захист порушеного права та задовольняти відповідні вимоги.
Тому, вирішуючи питання щодо поважності причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, суд з огляду на положення статті 13 Цивільного кодексу України ("Межі здійснення цивільних прав") має враховувати добросовісність поведінки як позивача (заявника), так і відповідача протягом усього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання: надані сторонам права та покладені на них обов'язки тощо.
Закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.
До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
Окремо суд звертає увагу на те, що спірним рішенням зареєстровано право власності на предмет іпотеки за Публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк", номер запису про право власності 17750250, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1102074812101, а тому позивач міг довідатись про відповідне порушення права з 01.12.2016, оскільки інформація в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно є відкритою. При цьому слід зазначити, що позивач не наводить доказів поважності причин пропуску строку позовної давності.
Отже, трирічний строк позовної давності закінчився 01.12.2019 року.
В той же час. позовна заява у справі № 904/5554/24 (904/5411/25) була подана 24.09.2025, тобто після спливу встановленого законом трирічного строку позовної давності.
Відповідно до ч. 1 ст. 265 ЦК України, залишення позову без розгляду не зупиняє перебігу позовної давності.
З огляду на вказане, суд дійшов висновку про наявність підстав для застосування строків позовної давності.
Враховуючи викладене, господарський суд відмовляє у задоволенні заявлених позовних вимог в повному обсязі.
Судовий збір
Враховуючи положення частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 76-80, 86, 126, 129, 232, 233, 236-238, 240-242, Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про визнання рішення іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки недійсним та скасувати рішення про реєстрацію права власності в межах справи №904/5554/24 за заявою ОСОБА_1 про визнання неплатоспроможним - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення двадцятиденного строку з дня складання повного судового рішення і може бути оскарженим протягом цього строку в порядку ст.ст. 256, 257 ГПК України
Повний текст рішення складено 04.12.2025.
Суддя С.В. Мартинюк