24 листопада 2025 року м. Харків Справа № 922/1993/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Россолов В.В., суддя Гетьман Р.А. , суддя Хачатрян В.С.
за участю секретаря судового засідання Бессонової О.В.
за участю прокурора та представника Харківської міської ради
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" (вх. №2243) на рішення Господарського суду Харківської області від 01.10.2025 у справі №922/1993/25
за позовом Керівника Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова (місцезнаходження: 61099, місто Харків, бул. Б.Хмельницького, будинок 36-А; код ЄДРПОУ: 0291010824) в інтересах держави в особі Харківської міської ради (місцезнаходження: 61003, місто Харків, майдан Конституції, будинок 7; код ЄДРПОУ: 04059243)
до Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" (місцезнаходження: 61145, місто Харків, вулиця Космічна, будинок 12; код ЄДРПОУ: 36985719)
про стягнення 6 250 809,97 грн,
Керівник Немишлянської окружної прокуратури міста Харкова в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до Господарського суду Харківської області із позовом до Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010", в якому просить суд стягнути з відповідача кошти у сумі 6 250 809,97 грн з яких: 3 774 153,40 грн - безпідставно збережені кошти пайової участі, 2 088 280,67 грн - інфляційні нарахування, 388 375,90 грн - 3% річних. Також прокурор просить суд покласти на відповідача витрати зі сплати судового збору.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 01.10.2025 у справі №922/1993/25 позов задоволено повністю; стягнуто з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" на користь Харківської міської ради грошові кошти у сумі 6 250 809,97 грн, з яких: 3 774 153,40 грн - безпідставно збережені кошти пайової участі, 2 088 280,67 грн - інфляційні нарахування, 388 375,90 грн - 3 % річних. Стягнуто з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" на користь Харківської обласної прокуратури витрати зі сплати судового збору у сумі 75 009,72 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач, будучи замовником будівництва об'єкта, розпочатого у 2019 році та введеного в експлуатацію у 2021 році, був зобов'язаний відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ звернутися до органу місцевого самоврядування з заявою про визначення розміру пайової участі та сплатити її до моменту введення об'єкта в експлуатацію. Суд установив, що такого звернення відповідач не здійснив, договір про пайову участь щодо IV черги будівництва не укладав, жодних коштів за цим об'єктом не сплатив, попри те, що закон прямо покладав на нього відповідний обов'язок.
Суд наголосив, що укладений у 2019 році договір №104-19/1 та сплачена за ним сума пайової участі стосувалися об'єктів І-ІІІ черг будівництва і не мають жодного відношення до спірної IV черги, введеної в експлуатацію у 2021 році. Так само безпідставним є посилання відповідача на лист Департаменту економіки та комунального майна від 28.08.2020, оскільки він стосується іншого об'єкта - трансформаторної підстанції, а не житлового будинку Д-10 (IV черга будівництва), щодо якого прокурор заявляє вимоги.
Дослідивши розрахунок прокурора, суд визнав його обґрунтованим, арифметично правильним та таким, що відповідає вимогам закону щодо визначення пайової участі у 2% вартості будівництва, розрахованої як добуток опосередкованої вартості спорудження житла та загальної площі квартир. Відповідно, сума 3 774 153,40 грн підлягає стягненню як безпідставно збережені кошти.
Оскільки відповідач прострочив грошове зобов'язання, суд дійшов висновку про правомірність нарахування прокурором інфляційних втрат та трьох процентів річних за статтею 625 ЦК України, визнав розрахунок правильним і таким, що відповідає фактичним обставинам справи. Клопотання відповідача про зменшення цих нарахувань на 90% суд відхилив, зазначивши, що зменшення 3% річних не допускається, а інфляційні втрати зменшенню не підлягають узагалі.
Суд також вважав безпідставними доводи відповідача про пропуск позовної давності, оскільки перебіг позовної давності був продовжений у зв'язку з карантином та воєнним станом, а на дату подання позову (10.06.2025) строк позовної давності не сплив.
Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" з рішенням суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить його скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
В обґрунтуванні апеляційної скарги, скаржник зазначає, що:
- відповідач не порушував законодавства про пайову участь, оскільки ще у 2019 році звернувся до Департаменту економіки та комунального майна, уклав договір №104-19/1 і сплатив визначену цим договором суму пайової участі. На думку скаржника, саме цей факт підтверджує належне виконання обов'язку замовника будівництва, а тому повторне покладення на нього такого ж обов'язку щодо об'єкта, введеного в експлуатацію у 2022 році, є незаконним. Кооператив посилається також на лист Департаменту від 28.08.2020, у якому орган місцевого самоврядування повідомив, що кооператив нібито не повинен сплачувати пайову участь щодо IV черги (5-1 пускового комплексу), посилаючись на Закон №132-ІХ і місцевий Порядок. Цей лист відповідач розцінює як офіційне підтвердження відсутності обов'язку сплачувати кошти;
- суд першої інстанції не врахував положення абзацу другого пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ;
- розрахунок прокурора є неправильним, оскільки був здійснений на підставі опосередкованої вартості спорудження житла станом на 01.10.2021 (15 898 грн/мІ), тоді як обов'язок звернутися за визначенням розміру пайової участі, відповідно до Закону №132-ІХ, виник у січні 2020 року. Отже, на думку відповідача, для визначення розміру пайової участі мали застосовуватись нормативи, що діяли саме на початок 2020 року, а саме - наказ Міністерства розвитку громад та території України від 02.12.2019 №286 зі значенням 13 214 грн/мІ. Використання нового нормативу, який введений у 2021 році, відповідач розцінює як порушення ст. 5 ЦК України та принципу незворотності дії нормативно-правових актів у часі;
- прокурор неправильно визначив дату прострочення, для цілей нарахування інфляційних втрат і трьох відсотків річних. Прокурор обчислив ці нарахування, починаючи з 28.12.2021, тоді як об'єкт був прийнятий в експлуатацію лише 06.01.2022, що підтверджено сертифікатом. Відповідач вказує, що строк виконання зобов'язання не міг настати раніше цієї дати, а тому початок нарахування, на його думку, є неправильним.;
- відповідач посилається на норми ст. 233 ГК України та ст. 551 ЦК України, які передбачають можливість зменшення неустойки за наявності виняткових обставин. Кооператив цитує низку постанов Верховного Суду та правові позиції Великої Палати щодо дискреційної можливості суду зменшувати відповідні санкції, включно із тими, що нараховуються за ст. 625 ЦК України. Відповідач вважає, що суд першої інстанції не врахував ці правові висновки та не оцінив обставини, що на його думку, виправдовують зменшення нарахувань;
- суд першої інстанції неправомірно не застосував строк позовної давності. Кооператив вважає, що позов мав бути поданий протягом трьох років від дати введення об'єкта в експлуатацію, тобто до 06.01.2025. Оскільки прокурор звернувся до суду в червні 2025 року, відповідач стверджує, що строк позовної давності пропущено, а суд безпідставно відмовився застосувати наслідки такого пропуску.
24.11.2025 від Харківської обласної прокуратури надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Обґрунтовує відзив тим, що:
- договір про пайову участь, на який посилається відповідач, був укладений у 2019 році та стосувався лише І-ІІІ черг будівництва, тоді як предметом спору є IV черга, тобто житловий будинок Д-10, введений в експлуатацію 06.01.2022. Це різні об'єкти будівництва, і сплата пайової участі у 2019 році жодним чином не охоплювала подальшу IV чергу;
- за даними Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва об'єкт IV черги житловий будинок №4 (секції 1- 3, прибудова та ТП) був окремо прийнятий в експлуатацію, має іншу площу та іншу проектну документацію. Саме за цей об'єкт кошти пайової участі не сплачувалися, і жодного договору про пайову участь щодо IV черги кооператив не укладав. Це підтверджується офіційними листами ДІАМ та Департаменту інспекційної роботи міськради;
- відповідач посилається на лист Департаменту економіки від 28.08.2020 щодо несплати пайової участі, однак цей лист стосувався іншого об'єкта - трансформаторної підстанції, яка є 5-м пусковим комплексом IV черги та має інший код за класифікатором (2224.3). Проте предмет спору не технічна підстанція, а житловий будинок Д-10, тому означений лист не має жодного відношення до предмету спору у даній справі;
- кооператив усвідомлював свій обов'язок укладати договори про пайову участь та сплачувати внески, оскільки вже робив це у 2019 році при І-ІІІ чергах. Більше того, будівництво IV черги почалося у липні 2019 року - після укладення договору за попередні черги. Однак кооператив не звернувся до міськради у 2020 році із заявою про визначення пайової участі та не надав документи на розрахунок, попри те, що це був його прямий обов'язок за перехідними положеннями Закону №132-ІХ;
- з 01.01.2020 договори про пайову участь не укладаються, а розмір пайової участі визначається за процедурою, встановленою Законом №132-ІХ. Замовник мав звернутися по розрахунок протягом 10 робочих днів після 01.01.2020, якщо об'єкт будівництва було розпочато раніше, як у цьому випадку. Кооператив цього не зробив, тому кошти не сплатив, чим і зберіг їх у себе без правової підстави;
- Закон №132-ІХ прямо встановлює обов'язок замовника будівництва сплатити 2% від вартості житлового об'єкта, обчисленої згідно з нормативними показниками опосередкованої вартості. Розрахунок прокурором виконаний правильно: використано показник 15 898 грн/мІ, чинний на момент введення об'єкта в експлуатацію, що повністю відповідає висновкам Верховного Суду, у тому числі постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19;
- строк позовної давності не порушено. З 12.03.2020 діяв карантин, який зупиняв перебіг позовної давності, а з 24.02.2022 діє воєнний стан, який також зупиняє її перебіг до 29.01.2024, після чого дію відповідної норми поновлено знову. Оскільки прокурор звернувся до суду 10.06.2025, коли позовна давність була зупинена, строк не сплив;
- інфляційні втрати та 3% річних - не є штрафами, а є цивільно-правовою відповідальністю за прострочення грошового зобов'язання та способом компенсації втрат кредитора. Це підтверджено численними постановами Верховного Суду, зокрема Великої Палати, а отже їх зменшення не передбачено.
Детально рух у справі на стадії апеляційного перегляду відображено в процесуальних документах суду.
У судове засідання від 24.11.2025 з'явився прокурор та представник Харківської міської ради. Представник Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" у судове засідання не з'явився.
На початку засідання колегією суддів встановлено, що від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку з тим, що представник Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" не може з'явитись у судове засідання від 24.11.2025 за сімейними обставинами, а участь у засіданні в режимі відеоконференції не може взяти через відсутність постійного зв'язку та мережі інтернет.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Колегія суддів зазначає, що відповідач був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання, а обов'язкову явку представників сторін у справі судом не визначено. За таких обставин відсутність представника відповідача, за відсутності ухвали про визнання його явки обов'язковою, не є підставою для відкладення слухання та не перешкоджає суду продовжити розгляд справи по суті.
Апеляційний суд підкреслює, що наведені відповідачем обставини - сімейні причини та неможливість забезпечити участь у засіданні в режимі відеоконференції через відсутність стабільного інтернет-з'єднання не належать до тих виняткових обставин, які відповідно до положень статті 202 ГПК України зобов'язують суд відкласти розгляд справи.
Разом з тим суд звертає увагу, що відповідач не довів наявності об'єктивних перешкод, які б фактично унеможливили реалізацію ним своїх процесуальних прав та обов'язків, наприклад, завчасне залучення іншого представника або інше забезпечення своєї участі у процесі.
Відтак, враховуючи належне повідомлення відповідача про судове засідання, відсутність обов'язковості його явки, недоведеність поважності причин неявки та керуючись принципом процесуальної економії, колегія суддів дійшла висновку, що підстав для відкладення розгляду справи не вбачається.
Проаналізувавши матеріали справи колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила такі обставини справи.
Відповідно до відомостей з Реєстру дозвільних документів на порталі Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва «e-construction.gov.ua» встановлено, що згідно сертифіката №ІУ123211228878 від 06.01.2022 прийнято в експлуатацію закінчений будівництвом об'єкт: «Нове будівництво житлового кварталу по пр. Льва Ландау (колишн. пр. П'ятдесятиріччя СРСР) ріг пр. Московського в м. Харкові (IV черга будівництва)». Коригування (1-й пусковий комплекс: секція 1; 2-й пусковий комплекс: секція 2; 3-й пусковий комплекс: секція 3). Клас наслідків - СС3. Замовник будівництва - обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Пролісок 2010». У розділі «Пайова участь» зазначено підставу для звільнення від сплати пайової участі - п. 13 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» № 132-ІХ від 20.09.2019.
Згідно зі сертифікатом № ІУ123211228878 від 06.01.2022, виданим Державною інспекцією архітектури та містобудування України замовнику - обслуговуючому кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «Пролісок 2010», датою початку будівництва є 16.07.2019, датою завершення будівництва є 24.12.2021.
Державний класифікатор будівель та споруд (ДК БС) є складовою частиною Державної системи класифікації та кодування техніко-економічної та соціальної інформації. Класифікатор розроблено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.1998 №971 «Про програму реформування державної статистики на період до 2002 року».
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507, згідно відомостей, що відображені у сертифікаті про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів № ІУ123211228878 від 06.01.2022 код Державного класифікатору будівель та споруд об'єкту - 1122.2 «Будинки багатоквартирні підвищеної комфортності, індивідуальні». Об'єкт будівництва - будинок № 4 (секція 1; секція 2; секція 3, нежитлова прибудова до секції 1, ТП), літера - Д-10, рік завершення будівництва - 2021. Загальна площа приміщень введеного в експлуатацію будівництвом об'єкту складає 15804,9 кв.м., з них загальна площа квартир у будинку - 11 869,9 кв.м., у тому числі 4016,3 кв.м. - секція № 1 (1 пусковий комплекс), 3834,8 кв.м.-секція № 2 (2 пусковий комплекс), 4018,8 кв.м. - секція № 3 (3 пусковий комплекс). Згідно сертифікату про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів № ІУ123211228878 від 06.01.2022, зазначено, що загальна площа квартир складає 11869,9 кв.м., замовник об'єкта - обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Пролісок 2010» (код ЄДРПОУ 36985719). Сертифікат виданий на підставі акту готовності об'єкту до експлуатації від 28.12.2021.
Як зазначає прокурор, Відповідач розпочав будівництво спірного об'єкту: ще 16.07.2019, за результатами якого у грудні 2021 року об'єкт будівництва введено в експлуатацію на підставі відповідного сертифікату про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єкту.
Крім цього, посилаючись у позовній заяві на норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 (ЗУ 132-IX) прокурор вказує, що обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Пролісок 2010» мав обов'язок відповідно до ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (до 31.12.2019), абз. 3 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 132-IX (з 01.01.2020) звернутись до департаменту економічного розвитку із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва та після отримання розрахунку пайової участі сплатити її до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію.
Разом з цим, як зазначає прокурор, до органу місцевого самоврядування про укладення договору про пайову участь замовник обслуговуючий кооператив «Житлово-будівельний кооператив «Пролісок 2010» не звертався, будь-які документи для розрахунку розміру пайової участі до Харківської міської ради не надавав, договір про пайову участь не укладав та кошти пайової участі не сплатив, що підтверджується інформацією Департаменту з інспекційної роботи Харківської міської ради від № 2975/0/226-25 від 28.04.2025. Оскільки, на переконання прокурора, відповідач в порушення норм законодавства кошти пайової участі до місцевого бюджету Харківської міської ради не сплатив, вказане стало підставою для звернення прокурора до суду з вказаним позовом.
У зв'язку з простроченням відповідачем грошового зобов'язання щодо сплати коштів пайової участі Прокурором також заявлено вимогу про стягнення з відповідача інфляційних нарахувань у розмірі 2 088 280,67 грн та 3 % річних у розмірі 388 375,90 грн.
Надаючи правову оцінку обставинам справи та викладеним доводам сторін, колегія суддів виходить з наступного.
Предметом розгляду у даній справі є вимога прокурора в інтересах територіальної громади - Харківської міської ради про стягнення з Обслуговуючого кооперативу "ЖБК “Пролісок 2010» безпідставно збережених коштів у вигляді пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, яка підлягала сплаті замовником будівництва у зв'язку з прийняттям в експлуатацію об'єкта IV черги (житлового будинку Д-10) 06.01.2022, а також нарахування інфляційних втрат та 3% річних.
Предметом апеляційного розгляду є перевірка законності, обґрунтованості та повноти висновків суду першої інстанції, викладених у рішенні, яким позов задоволено повністю та стягнуто з відповідача: 3 774 153,40 грн - основної суми пайової участі, 2 088 280,67 грн - інфляційних втрат, 388 375,90 - 3% річних.
У межах апеляційного провадження суд має з'ясувати:
- чи правильно суд першої інстанції встановив фактичні обставини, зокрема те, що IV черга є окремим об'єктом, щодо якого обов'язок сплати пайової участі не виконаний;
- чи обґрунтовано застосовано норми Закону №132-ІХ та статті 1212 ЦК України для визначення суми безпідставного збагачення;
- чи коректно проведено розрахунок, зокрема щодо застосованої опосередкованої вартості, дати прострочення та нарахованих сум за статтею 625 ЦК України;
- чи підлягають задоволенню доводи відповідача щодо звільнення від сплати, неправильного застосування методу розрахунку, пропуску позовної давності та можливості зменшення інфляції та 3% річних.
Щодо суті позову.
Згідно з частиною третьою статті 179 Господарського кодексу України укладення господарського договору є обов'язковим для сторін, якщо, зокрема, існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI (далі - Закон № 3038-VI).
Відповідно до статті 1 Закону № 3038-VI замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Частиною першою статті 2 цього Закону вказано, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
Положеннями статті 40 Закону № 3038-VI (в редакції, що діяла до 01.01.2020 року) встановлено наступне:
Порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону.
Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.
Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами. При цьому не враховуються витрати на придбання та виділення земельної ділянки, звільнення будівельного майданчика від будівель, споруд та інженерних мереж, влаштування внутрішніх і позамайданчикових інженерних мереж і споруд та транспортних комунікацій.
У разі якщо загальна кошторисна вартість будівництва об'єкта не визначена згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, вона визначається на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності.
Встановлений органом місцевого самоврядування для замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.
Органам місцевого самоврядування забороняється вимагати від замовника будівництва надання будь-яких послуг, у тому числі здійснення будівництва об'єктів та передачі матеріальних або нематеріальних активів (зокрема житлових та нежитлових приміщень, у тому числі шляхом їх викупу), крім пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, передбаченої цією статтею, а також крім випадків, визначених частиною п'ятою статті 30 цього Закону.
Розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об'єкта, з техніко-економічними показниками.
У разі зміни замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту зменшується на суму коштів, сплачених попереднім замовником відповідно до укладеного ним договору про пайову участь.
Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію. Істотними умовами договору є: 1) розмір пайової участі; 2) строк (графік) сплати пайової участі; 3) відповідальність сторін. Невід'ємною частиною договору є розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту сплачуються в повному обсязі до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію єдиним платежем або частинами за графіком, що визначається договором.
Кошти, отримані як пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту.
Інформація щодо договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та його виконання зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-IX (далі - Закон № 132-IX), якими з 01.01.2020 було виключено статтю 40 Закону № 3038-VI, яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту.
За змістом Закону № 132-IX та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 Закону № 3038-VI (в редакції, що діяла до 01.01.2020) визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону № 3038-VI після втрати нею чинності.
Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
Наведені вище правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19.
У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи питання відступу від правових позицій касаційних судів та визначаючи належний спосіб захисту порушеного права у справі № 643/21744/19, також зауважила, що:
- з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону № 3038-VI, яка передбачала обов'язкове укладення договору, тому визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов'язків сторін договору на майбутнє на підставі нормативно-правового акта, який було скасовано, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом. Відтак якщо на час здачі новозбудованого об'єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов'язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов'язати укласти договір або визнати договір укладеним;
- у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 909/1143/19, від 30.09.2020 у справі № 904/4442/19, від 04.02.2021 у справі № 904/2468/19 та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27.05.2021 у справі № 201/14195/18 суди розглянули спори про визнання укладеним договору про пайову участь замовника будівництва у створенні та розвитку інфраструктури населеного пункту при чинності на час виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду норми статті 40 Закону № 3038-VI, яка зобов'язувала замовника будівництва укласти вказаний договір, однак за відсутності вказаної норми на час розгляду справи. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.01.2021 у справі № 922/267/20 та від 23.03.2021 у справі № 904/454/18 суди розглянули вказані вище спори при втраті чинності норми статті 40 Закону № 3038-VI ще на час звернення позивача до суду, однак вона також була чинною на час виникнення спірних правовідносин;
- відмовляючи у задоволенні позовних вимог, касаційні суди дійшли висновку про те, що необхідною умовою для укладення договору за рішенням суду є наявність на час виникнення правовідносин відповідних положень закону про обов'язковість укладення договору. Однак, оскільки станом на час розгляду справи відсутнє положення закону, яке б зобов'язувало відповідача укласти з позивачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, суд не наділений повноваженнями визнати укладеним такий договір, обов'язковість якого для відповідача законом не передбачена;
- зазначені висновки касаційного суду узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у цій справі, а тому підстав для відступу від правових висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду та Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду немає;
- у зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом. У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 ЦК України;
- у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
Відтак, Великою Палатою Верховного Суду зроблено висновок щодо належного способу захисту у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", який полягає у стягненні коштів на підставі ст. 1212 ЦК України на користь органу місцевого самоврядування, а не зобов'язання замовника будівництва укласти договір про пайову участь з відповідним органом.
Між тим, даною постановою не спростовується обов'язок замовника будівництва сплатити кошти з пайової участі у розвитку інженерної інфраструктури населеного пункту, більш того наголошується, що у подібних правовідносинах спір можливий лише щодо величини пайової участі, однак не існування такого обов'язку.
Нормами статті 40 Закону № 3038-VI було визначено обов'язок у передбачених цим Законом випадках щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до прийняття такого об'єкта в експлуатацію, а також обов'язок щодо укладення відповідного договору про пайову участь, положеннями якого мала бути визначеною належна до перерахування сума (розмір пайової участі).
Частиною дев'ятою статті 40 Закону № 3038-VI було передбачено, що договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Відповідно до Закону № 132-IX статтю 40 Закону № 3038-VI було виключено з 01.01.2020.
Таким чином, починаючи з 01.01.2020 передбачений до цього статтею 40 Закону №3038-VI обов'язок замовників забудови земельної ділянки у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту перестав існувати.
Разом з тим, законодавцем під час внесення змін до Закону № 3038-VI (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону № 132-IX) було чітко встановлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) (абзац другий пункт 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX у такому розмірі та порядку:
1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):
- для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта;
- для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
3) замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва;
4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію;
5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;
6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об'єкта до експлуатації або в акті готовності об'єкта до експлуатації.
Отже, у даному випадку, обов'язок відповідача, як замовника будівництва, здійснити оплату пайового внеску у 2020 році визначений безпосередньо приписами пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX.
Разом з тим, передбачений прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:
- об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;
- об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Тож у вказаних двох випадках, враховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу другого пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX, замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм та обставин дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Наведене свідчить про те, що норми абзацу першого та другого пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX не перебувають у взаємозв'язку та не є взаємодоповнюючими.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21.
Враховуючи, що матеріали справи містять докази того, що будівництво об'єкта розпочате відповідачем у 2019 році, а абзацом другим пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
Крім того, судами встановлено, що будівництво об'єкта розпочато 16.07.2019, що підтверджується інформацією з Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, натомість об'єкт введено в експлуатацію у 2021 році, відтак застосуванню підлягає п. 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX, яким визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником (відповідачем) об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію.
З матеріалів справи вбачається та не спростовано відповідачем, що усупереч вищезазначеним вимогам законодавства, відповідач не звернувся до Харківської міської ради протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, з огляду на що порядок пайової участі Відповідача регулюється саме прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX.
Верховний Суд у постанові від 07.09.2023 у справі № 916/2709/22 зауважив про те, що відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-ІХ та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
Разом з тим апеляційний суд зауважує, що у випадку, якщо замовниками вищевказаних об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 132-IX обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 р. зі справи № 643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту є звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21.
Отже, у даному випадку, обов'язок відповідача, як замовника будівництва, здійснити оплату пайового внеску визначений безпосередньо приписами пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 132-IX, якими, крім того, визначено, що розмір пайової участі становить 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування, у випадку якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом.
Невиконання відповідачем законодавчо закріпленого обов'язку щодо сплати пайової участі у зв'язку з будівництвом об'єкта саме до введення об'єкта в експлуатацію надає право на стягнення цих коштів відповідно до ст. 1212 ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
Отже, замовник будівництва (відповідач) зобов'язаний перерахувати органу місцевого самоврядування (позивачу) безпідставно збережені грошові кошти пайової участі на підставі статті 1212 ЦК України. Такі висновки сформульовані також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 та Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 910/9548/21.
При цьому відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог абз. 2 п. 2 р. ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-ІХ та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
Визначаючи розмір належної до стягнення суми пайової участі у зв'язку з будівництвом об'єкта, суд зобов'язаний дослідити подані стороною докази, перевірити їх, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а в разі незгоди з ними повністю або частково зазначити правові аргументи на їх спростування та навести в рішенні свій розрахунок, що є процесуальним обов'язком суду (подібний висновок щодо обов'язку суду перевірити розрахунок заявлених позовних вимог викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17).
Господарський суд з огляду на вимоги ст. 79, 86 ГПК України має з'ясувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок здійснено неправильно, суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми проведених нарахувань, не виходячи при цьому за межі позовних вимог.
Відповідно до п.п. 1 п. 2 розд. II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом) для житлових будинків 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;
Здійснений прокурором розрахунок коштів пайової участі виглядає наступним чином:
15 898 грн* 11 869,9 кв.м. * 2% = 3 774 153,40 грн,
де: 15 898 грн - опосередкована вартість 1 кв.м.;
11 869,9 кв.м - загальна площа приміщень відповідно до сертифікату №ІУ1232112288878;
2 % - розмір залучення коштів для об'єктів житлового призначення згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні».
Колегія суддів, перевіривши наведений прокурором розрахунок у сукупності з матеріалами справи, погоджується з висновками суду першої інстанції про його арифметичну правильність та відповідність вимогам чинного законодавства. Визначений прокурором розмір пайової участі у сумі 3 774 153,40 грн є обґрунтованим, підтверджений належними доказами та відповідає приписам підпункту 1 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-ІХ. У зв'язку з цим вимога про стягнення безпідставно збережених коштів пайової участі у зазначеному розмірі підлягає задоволенню.
Разом з тим, апелянт вважає, що він не порушував законодавства про пайову участь, оскільки ще у 2019 році звернувся до Департаменту економіки та комунального майна, уклав договір №104-19/1 і сплатив визначену цим договором суму пайової участі. На думку скаржника, саме цей факт підтверджує належне виконання обов'язку замовника будівництва, а тому повторне покладення на нього такого ж обов'язку щодо об'єкта, введеного в експлуатацію у 2022 році, є незаконним. Кооператив посилається також на лист Департаменту від 28.08.2020, у якому орган місцевого самоврядування повідомив, що кооператив нібито не повинен сплачувати пайову участь щодо IV черги (5-1 пускового комплексу), посилаючись на Закон №132-ІХ і місцевий Порядок. Цей лист відповідач розцінює як офіційне підтвердження відсутності обов'язку сплачувати кошти.
Передусім суд зазначає, що договір, на який посилається скаржник, укладений щодо зовсім іншого об'єкта - І, ІІ та ІІІ черг будівництва, які мають інший обсяг робіт, інший склад приміщень, іншу площу та інші параметри. IV черга (житловий будинок Д-10), введена в експлуатацію 06.01.2022, є окремим об'єктом будівництва, який має власний сертифікат готовності та розглядається законодавством як самостійний завершений будівельний об'єкт. Рішення Верховного Суду із аналогічних підстав виходять із того, що сплата пайової участі щодо одного об'єкта жодним чином не звільняє замовника від обов'язку сплатити її щодо іншого об'єкта, навіть якщо він будується в межах того самого житлового комплексу.
Закон №132-ІХ також не містить жодної норми, яка дозволяла б віднести сплату пайової участі за попередні черги на користь об'єкта, що вводиться в експлуатацію пізніше. Навпаки, закон встановлює чіткий та імперативний обов'язок замовника будівництва сплатити пайову участь для кожного об'єкта, що приймається в експлуатацію. При цьому грошове зобов'язання виникає саме в момент завершення будівництва та прийняття об'єкта в експлуатацію, а не на момент укладення попередніх договорів щодо інших черг.
Посилання апелянта на лист Департаменту економіки від 28.08.2020 також не може бути враховане судом. По-перше, цей лист не є нормативно-правовим актом і не може змінювати чи скасовувати положення Закону №132-ІХ. По-друге, зміст листа стосується окремого об'єкта - 5-1 пускового комплексу IV черги (трансформаторної підстанції), який має інший код за класифікатором та інший характер функціонального призначення. Він не стосується житлового будинку Д-10, що є предметом спору у даній справі. Тому скаржник неправильно використовує цей документ та надає йому правове значення, якого він не має.
Більше того, навіть якби такий лист стосувався житлової будівлі, він не міг би скасувати обов'язок, прямо встановлений законом. Верховний Суд неодноразово підкреслював, що листи органів місцевого самоврядування не створюють юридичних наслідків і не можуть змінювати обсяг прав та обов'язків сторін. Вказані документи не надають замовнику звільнення від сплати пайової участі й не можуть розцінюватися як підтвердження відсутності зобов'язання.
Таким чином, укладення договору у 2019 році та сплата пайової участі за попередні черги не підтверджують виконання обов'язку щодо IV черги житлового комплексу. Об'єкт, введений в експлуатацію у 2022 році, підлягає окремому розрахунку та окремій сплаті пайової участі відповідно до Закону №132-ІХ, а наведені відповідачем доводи не ґрунтуються на законі та не відповідають фактичним обставинам справи.
Колегія суддів також не погоджується з твердженням скаржника про те, що суд першої інстанції не врахував положення абзацу другого пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ. Таке твердження є результатом неправильного тлумачення відповідачем змісту цієї норми та її співвідношення з фактичними обставинами справи.
Зазначена норма врегульовує лише долю договорів про пайову участь, укладених відповідно до статті 40 Закону “Про регулювання містобудівної діяльності», яка була виключена з 01.01.2020. Законодавець визначив, що такі договори продовжують діяти до повного виконання сторонами своїх зобов'язань, а органи місцевого самоврядування не мають права вносити до них зміни, а також вимагати укладення нових договорів або додаткових угод.
Однак апеляційний суд наголошує, що дія цієї норми стосується виключно ситуацій, коли щодо одного й того самого об'єкта будівництва вже існував чинний договір про пайову участь, укладений до 01.01.2020, а замовник продовжує реалізацію того самого об'єкта, який охоплюється цим договором.
У нашій же справі договір, укладений у 2019 році, стосувався інших черг будівництва, а саме І-ІІІ черг житлового комплексу. Об'єкт, що є предметом спору - IV черга, житловий будинок Д-10 є новим, самостійним, окремим об'єктом, щодо якого не існувало жодного договору про пайову участь до 01.01.2020.
Таким чином, положення абзацу другого пункту 2 розд. ІІ Закону №132-ІХ не регулює і не може регулювати правовідносини, які виникли у зв'язку із введенням IV черги в експлуатацію у 2022 році, оскільки:
- договір 2019 року не охоплював цей об'єкт;
- виконання цього договору не створювало правових наслідків для подальших черг;
- закон не надає можливості «поширювати» сплату пайової участі за одним об'єктом на інший.
Позиція апелянта по суті зводиться до того, що сплата пайової участі за попередні об'єкти нібито звільняє від сплати за новий об'єкт. Такий підхід прямо суперечить змісту і меті Закону №132-ІХ, а також правовим висновкам Верховного Суду, який послідовно наголошує, що кожен об'єкт, прийнятий в експлуатацію, є самостійною підставою для визначення та сплати пайової участі.
Отже, абзац другий пункту 2 розділу ІІ Закону №132-ІХ у даній справі не підлягає застосуванню, а доводи скаржника у цій частині є юридично необґрунтованими.
На думку скаржника розрахунок прокурора є неправильним, оскільки був здійснений на підставі опосередкованої вартості спорудження житла станом на 01.10.2021 (15 898 грн/мІ), тоді як обов'язок звернутися за визначенням розміру пайової участі, відповідно до Закону №132-ІХ, виник у січні 2020 року. Отже, відповідач вважає, що для визначення розміру пайової участі мали застосовуватись нормативи, що діяли саме на початок 2020 року, а саме наказ Мінрегіону №286 зі значенням 13 214 грн/мІ. Використання нового нормативу, який введений у 2021 році, відповідач розцінює як порушення ст. 5 ЦК України та принципу незворотності дії нормативно-правових актів у часі.
Колегія суддів не може погодитися з такими доводами скаржника, оскільки вони суперечать змісту Закону № 132-ІХ та усталеній практиці Верховного Суду, зокрема Великої Палати.
По-перше, скаржник помилково пов'язує момент визначення розміру пайової участі з датою, коли замовник мав звернутися до органу місцевого самоврядування із заявою. Обов'язок звернення протягом 10 робочих днів, передбачений пунктом 2 розділу ІІ Закону №132-ІХ, має процедурний характер і не визначає моменту виникнення грошового зобов'язання. Натомість Верховний Суд неодноразово підкреслював, що саме прийняття об'єкта в експлуатацію є юридично значущим моментом, із яким пов'язується виконання обов'язку зі сплати пайової участі.
По-друге, після виключення статті 40 Закону «Про регулювання містобудівної діяльності» з 01.01.2020 замовник і орган місцевого самоврядування були позбавлені можливості укладати договір про пайову участь. Унаслідок цього правовідносини щодо сплати пайової участі набули характеру квазідоговірного грошового зобов'язання, що підлягає стягненню за правилами безпідставного збагачення (стаття 1212 ЦК України). У таких відносинах визначальною є саме дата введення об'єкта в експлуатацію, а не будь-яка інша дата, пов'язана з процедурним обов'язком замовника.
По-третє, Верховний Суд, у тому числі Велика Палата, послідовно зазначає, що обов'язок сплатити пайову участь виникає у момент прийняття об'єкта в експлуатацію, і саме на цю дату має визначатися розмір такого зобов'язання шляхом застосування чинного на той час показника опосередкованої вартості спорудження житла. Схожий висновок викладено, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19.
По-четверте, опосередкована вартість спорудження житла - це економічний показник, який відображає фактичну середню вартість будівництва на момент його застосування. Оновлення цього показника не має зворотної дії, а використовується для визначення реального розміру грошового зобов'язання на дату його виникнення. Тому застосування нормативу від 01.10.2021 є правомірним і не суперечить статті 5 ЦК України.
По-п'яте, застосування показника, який діяв на початок 2020 року, призвело б до штучного заниження вартості об'єкта, прийнятого в експлуатацію лише у 2022 році, та створило б необґрунтовану перевагу для відповідача, що суперечить меті Закону №132-ІХ - забезпечити справедливий внесок забудовників у розвиток інфраструктури відповідного населеного пункту.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що доводи апелянта щодо необхідності застосування опосередкованої вартості станом на початок 2020 року є юридично необґрунтованими та не ґрунтуються на правильному розумінні змісту грошового зобов'язання зі сплати пайової участі. Натомість застосований прокурором показник опосередкованої вартості станом на 01.10.2021 відповідає приписам Закону №132-ІХ та усталеній судовій практиці.
Щодо нарахування 3% річних та інфляційних втрат.
Суд першої інстанції, перевіривши подані прокурором розрахунки, дійшов висновку про їх обґрунтованість та арифметичну правильність. Однак колегія суддів із такими висновками погодитися не може з огляду на таке.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
З огляду на те, що Відповідач свої зобов'язання в частині оплати вартості пайової участі не виконав у встановлений законом строк, то відповідно він вважається таким, що прострочив виконання зобов'язання, що в свою чергу тягне за собою відповідні правові наслідки.
Виходячи з системного аналізу законодавства, обов'язок боржника сплатити кредитору суму боргу з нарахуванням процентів річних та відшкодувати кредитору спричинені інфляцією збитки випливає з вимог ст. 625 Цивільного кодексу України.
Частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Виходячи з положень ст. 625 Цивільного кодексу України, право кредитора на стягнення 3% річних та інфляційних втрат не залежить від моменту пред'явлення вимоги про таке стягнення (до моменту погашення боргу або після цього). При цьому визначальним є наявність факту порушення боржником строків виконання грошового зобов'язання. Таким чином, право кредитора на стягнення 3% річних може бути реалізовано у будь-який момент при наявності вищезазначених вимог, передбачених законодавством.
Враховуючи те, що відповідачем не були виконані зобов'язання зі сплати коштів пайової участі, суд вважає, що прокурор правомірно нараховує 3% річних та інфляційні втрати.
Перевіривши правомірність та правильність здійсненого прокурором детального розрахунку інфляційних втрат у розмірі 2 088 280,67 грн. та 3% річних у розмірі 388 375,90 грн. за допомогою калькулятора "Ліга Закон", апеляційний суд зазначає, що здійснене нарахування є частково неправильним з огляду на таке.
З матеріалів справи вбачається, що прокурор розпочав нарахування інфляційних втрат та 3% річних із 28.12.2021, тобто із дати складання акта готовності об'єкта до експлуатації. Проте відповідно до пункту 11 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 461 від 13.04.2011, датою прийняття об'єкта в експлуатацію є дата реєстрації декларації або видачі сертифіката.
Оскільки матеріали справи не містять даних про дату реєстрації декларації, суд апеляційної інстанції керується другою альтернативою, прямо передбаченою цим Порядком. У справі наявний сертифікат № ІУ123211228878, виданий 06.01.2022, що підтверджує прийняття об'єкта в експлуатацію саме цією датою.
Отже, правовою точкою відліку прострочення є 06.01.2022, і саме з цієї дати підлягають нарахуванню інфляційні втрати та 3% річних. Нарахування таких сум із 28.12.2021 є неправомірним та підлягає коригуванню.
Таким чином, здійснивши перерахунок сум інфляційних втрат та трьох процентів річних із правильного моменту прострочення (06.01.2022) за допомогою калькулятора «Ліга Закон», апеляційний суд дійшов висновку, що коректний розмір таких нарахувань становить 2 164 492,31 грн інфляційних втрат та 385 584,06 грн 3 % річних.
Разом із тим, з огляду на те, що прокурор заявив до стягнення інфляційні втрати у сумі 2 088 280,67 грн, колегія суддів не наділена повноваженнями виходити за межі заявлених вимог відповідно до частини першої статті 237 ГПК України. У зв'язку з цим апеляційний суд погоджується з визначеним прокурором розміром інфляційних втрат і вважає за необхідне стягнути з відповідача саме 2 088 280,67 грн.
Що стосується 3 % річних, то у цій частині рішення суду першої інстанції підлягає зміні. Оскільки правильний розмір процентів річних становить 385 584,06 грн замість 388 375,90 грн.
З урахуванням наведеного колегія суддів погоджується із доводами апелянта, що суд першої інстанції неправильно визначив дату початку прострочення при здійсненні нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних. Прокурор обчислив такі суми, виходячи з 28.12.2021, тоді як фактичним моментом прийняття об'єкта в експлуатацію є 06.01.2022, що підтверджується сертифікатом готовності №ІУ123211228878, наявним у матеріалах справи. Саме ця дата визначає момент виникнення прострочення і повинна братися до уваги при застосуванні статті 625 ЦК України.
З огляду на встановлені обставини та здійснені апеляційним судом розрахунки, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру 3 % річних ухвалене з помилковим застосуванням норм матеріального права та потребує зміни. У зв'язку з цим рішення слід змінити в частині визначення суми процентів річних, залишивши інші його висновки без змін як законні та обґрунтовані.
Щодо клопотання відповідача про зменшення інфляційних втрат та 3% річних на 90%.
Судом першої інстанції відмовлено у задоволенні клопотання про зменшення інфляційних втрат та 3% річних у зв'язку з тим, що:
- інфляційні втрати не є штрафними санкціями, не є покаранням для боржника й не є формою отримання кредитором додаткового прибутку. Вони мають виключно компенсаційний характер і спрямовані на відновлення вартості коштів, знецінених унаслідок інфляції. Верховний Суд послідовно роз'яснює, що інфляційні втрати є частиною грошового зобов'язання та не можуть бути зменшені судом;
- проценти річні за статтею 625 ЦК України є мінімально встановленою законом платою за користування чужими коштами, яка підлягає стягненню у розмірі не менше 3% річних, якщо інше не встановлено законом. Зменшенню можуть підлягати лише випадки, коли сторони у договорі встановили відсотки вище 3% - у нашій же справі договірних відсотків немає, тому застосовується мінімальний рівень відповідальності, який законом обмежений і не може бути знижений;
- відповідач не надав суду жодних доказів, які б підтверджували надмірність або несправедливість нарахованих сум, не довів своїх фінансових труднощів, не показав реальної непропорційності наслідків прострочення;
- суд вказав на доктрину venire contra factum proprium, підкресливши суперечливість поведінки кооперативу: він одночасно просить зменшити відповідальність на 90% та водночас стверджує, що взагалі нічого не винен і позов підлягає відмові. Така поведінка є недобросовісною та несумісною з принципами цивільного права.
Колегія суддів погоджується із такими висновками місцевого суду та зазначає таке.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина 2 ст. 625 ЦК України).
Оскільки сторони не встановлювали в договорі іншого розміру процентів річних, то у цій справі до спірних правовідносин щодо нарахування процентів річних на заборгованість слід застосовувати положення частини другої статті 625 Цивільного кодексу України.
За змістом вищенаведеної норми закону (ст.625 ЦК України) нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13.11.2019 у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), від 07.02.2024 у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23).
Інфляційні втрати та проценти річних є спеціальним видом цивільно-правової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання і входять до складу такого зобов'язання (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18).
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
Законодавство не містить переліку підстав для зменшення процентів річних. Такими підставами можуть бути, зокрема, дії боржника, спрямовані на належне виконання зобов'язання, ступінь вини боржника, міра виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, інші інтереси сторін, дії чи бездіяльність кредитора, очевидна неспівмірність заявленої суми процентів річних порівняно із сумою боргу, а також інші підстави, підтверджені конкретними обставинами справи.
Заявляти про наявність підстав для зменшення процентів річних та доводити, що вони підтверджуються конкретними обставинами справи, має саме боржник, а суд з огляду на наявні в матеріалах справи докази має надати оцінку обґрунтованості таких доводів та вирішити питання про можливість зменшення процентів річних.
Також при вирішенні питання про зменшення процентів річних суд має враховувати принципи розумності, справедливості, пропорційності та дотримуватись балансу між інтересами боржника і кредитора.
До того ж у постанові від 05.06.2024 у справі № 910/14524/22 (провадження № 12-4гс24) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
З огляду на зазначені правові висновки Верховного Суду та наведені в цій постанові висновки Великої Палати Верховного Суду, враховуючи правову природу процентів річних як визначеної законом плати боржника за користування грошовими коштами кредитора, їх розмір може бути зменшено.
При цьому суд при визначенні розміру, до якого можна зменшити проценти річних, обмежений нормою частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, яка визначає, що боржник має сплатити кредитору три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) від простроченої суми.
Отже, саме три проценти річних є законодавчо встановленим розміром процентів річних, які боржник повинен сплатити у разі неналежного виконання грошового зобов'язання. Три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов'язання боржником. Тому зменшення судом процентів річних можливе лише до такого розміру, тобто не менше ніж три проценти річних.
Відтак розмір процентів річних, який становить законодавчо встановлений розмір трьох процентів річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом.
Інфляція - це знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (Методологічні положення щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на спожиті товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, затверджені наказом Державного комітету статистики України від 14.11.2006 № 519).
Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, вони об'єктивно виникають унаслідок знецінення грошових коштів, а їх стягнення є компенсацією за понесені втрати.
Компенсація кредитору інфляційних втрат згідно з положеннями частини другої статті 625 Цивільного кодексу України є мінімальною гарантією захисту його інтересів, яка забезпечує збереження цінності грошових коштів протягом прострочення оплати боржником відповідних товарів, робіт чи послуг.
Інфляційні втрати не є штрафними санкціями чи платою боржника за користування коштами кредитора, вони, як уже зазначалося, входять до складу грошового зобов'язання і є способом захисту майнового права та інтересу. Тому, на відміну від процентів річних, суд не може зменшити розмір інфляційних втрат.
Верховний Суд у своїй практиці послідовно дотримується правової позиції щодо неможливості зменшення розміру інфляційних втрат - висновки про це викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.10.2023 у справі № 904/4334/22, від 24.01.2024 у справі № 917/991/22, від 01.10.2024 у справі № 910/18091/23 та від 05.11.2024 у справі № 902/43/24, а також у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13.03.2024 у справі № 712/4975/22.
Оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) викладено правовий висновок про можливість зменшення судом за певних умов розміру як неустойки, штрафу, так і процентів річних, але взагалі не зазначено про зменшення розміру інфляційних втрат, Суд позбавлений можливості вирішувати питання про зменшення судом розміру інфляційних втрат.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для зменшення інфляційних втрат та трьох процентів річних. За своєю правовою природою нарахування, передбачені частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафними санкціями, а становлять елемент грошового зобов'язання та виступають способом захисту майнового права кредитора. Інфляційні втрати компенсують знецінення грошових коштів за час прострочення та не можуть бути зменшені судом, що прямо випливає з усталеної практики Верховного Суду. Проценти річних у розмірі 3% є мінімальним законодавчо встановленим рівнем відповідальності боржника за користування чужими грошовими коштами та так само не підлягають зменшенню.
Доводи апелянта про наявність виняткових обставин, що нібито виправдовують зменшення відповідальності на 90%, є недоведеними та суперечливими. Відповідач не надав жодного доказу, який би свідчив про очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум наслідкам прострочення або про його добросовісну поведінку. Ба більше, одночасне наполягання на повній відмові у позові та прохання істотно зменшити відповідальність свідчить про недотримання принципу добросовісності та суперечить доктрині venire contra factum proprium.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правомірно відхилив клопотання відповідача, а підстав для зменшення нарахувань за статтею 625 ЦК України апеляційний суд не встановив.
Щодо строку позовної давності.
Суд першої інстанції у своєму рішенні вказав, що позовна давність щодо визнаних судом у цій справі обґрунтованими позовних вимог про стягнення безпідставно збережених коштів пайової участі, інфляційних втрат та трьох процентів річних не спливла, а отже судом не застосовано строк позовної давності.
Колегія суддів погоджується із такими висновками суду і вказує на таке.
Статтею 256 Цивільного кодексу України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За приписами статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 Цивільного кодексу України).
Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.
За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.
Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.
Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12.03.2020 на всій території України було встановлено карантин.
Законом України від 30.03.2020 № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02.04.2020.
Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов'язувати саме з моментом набрання чинності 02.04.2020 Законом № 540-IX.
Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06.09.2023 у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).
Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02.04.2020 до 30.06.2023.
Поряд із цим Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.
Законом України від 15.03.2022 № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17.03.2022.
Надалі Законом України від 08.11.2023 № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХнабрав чинності 30.01.2024.
Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29.01.2024, а після 30.01.2024 перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.
Підсумовуючи, суд зазначає, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02.04.2020, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30.06.2023 - на строк дії карантину, а надалі до 29.01.2024 - на строк дії воєнного стану), а з 30.01.2024 перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.
Перебіг строків позовної давності було відновлено з 04.09.2025, коли набув чинності Закон № 4434-ІХ, який виключив з пункту 19 «Прикінцевих та перехідних положень» Цивільного кодексу України норму про зупинення строків на період дії воєнного стану.
Враховуючи те, що сертифікат готовності об'єкта до експлуатації було видано відповідачу 06.01.2022, а прокурор звернувся до суду 10.06.2025 (коли перебіг позовної давності ще було зупинено) позовна давність щодо визнаних судом у цій справі обґрунтованими позовних вимог про стягнення безпідставно збережених коштів пайової участі, інфляційних втрат та трьох процентів річних не спливла.
У зв'язку з викладеним, доводи апелянта про те, що суд першої інстанції неправомірно не застосував позовну давність, є необґрунтованими.
Твердження кооперативу про те, що позов мав бути поданий не пізніше 06.01.2025, ґрунтується на хибному припущенні, що строк позовної давності перебігав у звичайному порядку. Натомість, як прямо встановлюється законодавством і підтверджено практикою Великої Палати Верховного Суду, трирічний строк із 2020 року був або продовжений, або зупинений, що повністю унеможливлювало його сплив.
Оскільки на момент звернення прокурора (10.06.2025) перебіг строку був зупинений, жодних підстав вважати, що позов подано з пропуском позовної давності, не існує. Відтак, висновок суду першої інстанції щодо непропуску позовної давності є правильним, а доводи відповідача юридично неспроможними.
Оцінивши в сукупності доводи апеляційної скарги, матеріали справи та чинне законодавство, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції у цілому є законним, обґрунтованим і відповідає фактичним обставинам справи, а наведені апелянтом аргументи не спростовують його висновків, за винятком частини, що стосується дати початку нарахування процентів річних.
Передусім колегія суддів підтверджує, що IV черга будівництва (житловий будинок Д-10) є самостійним об'єктом, введеним в експлуатацію 06.01.2022, що має окремий сертифікат готовності і не охоплюється договором про пайову участь, укладеним у 2019 році щодо інших черг. Відтак обов'язок сплати пайової участі щодо цього об'єкта не був виконаний відповідачем та виник безпосередньо з приписів пункту 2 розділу ІІ Закону №132-ІХ.
Колегія також погоджується з тим, що суд першої інстанції правильно застосував норми Закону №132-ІХ та статті 1212 ЦК України, визначивши правову природу несплаченої пайової участі як безпідставно збережені кошти. Такий підхід повністю узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду у справах №643/21744/19 та №910/9548/21 щодо належного способу захисту після скасування статті 40 Закону №3038-VI.
Щодо розрахунку пайової участі колегія підтверджує, що прокурор правильно застосував опосередковану вартість спорудження житла станом на 01.10.2021, чинну на дату прийняття об'єкта в експлуатацію, а не на дату початку будівництва чи виникнення обов'язку подати заяву. Такий підхід є коректним та відповідає правовій природі грошового зобов'язання, яке виникає саме на момент введення об'єкта в експлуатацію. Розрахунок основної суми 3 774 153,40 грн є арифметично вірним і належним чином обґрунтованим.
Разом з тим, апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції неправильно визначив дату початку прострочення для цілей нарахування інфляційних втрат і 3 % річних. Вихідною датою є 06.01.2022, а не 28.12.2021. У зв'язку з проведеним перерахунком колегія змінює рішення в частині визначення розміру 3 % річних і встановлює їх у сумі 385 584,06 грн, тоді як розмір інфляційних втрат залишається в межах заявлених позовних вимог - 2 088 280,67 грн.
Не знаходять підтвердження і твердження відповідача щодо пропуску позовної давності, оскільки її перебіг у період з березня 2020 року був або продовжений, або зупинений законом, а станом на момент звернення прокурора строк позовної давності не сплив.
Щодо клопотання про зменшення 3 % річних та інфляційних втрат, колегія погоджується з висновком місцевого суду про відсутність будь-яких виняткових обставин для такого зменшення та про неможливість зменшення інфляційних втрат відповідно до усталеної практики Верховного Суду.
Отже, колегія суддів погоджується з тим, що:
- суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини, у тому числі те, що IV черга є окремим об'єктом, щодо якого обов'язок сплати пайової участі не виконаний;
- суд правильно застосував Закон №132-ІХ та статтю 1212 ЦК України, визначивши правову природу несплачених коштів як безпідставне збагачення;
- розрахунок основної суми пайової участі є коректним і відповідає вимогам закону;
- дата прострочення визначена неправильно, що зумовлює часткову зміну рішення лише в частині розміру 3 % річних;
- доводи апелянта щодо звільнення від сплати, неправильного визначення вартості, пропуску позовної давності та можливості зменшення відповідальності - необґрунтовані та підлягають відхиленню.
Щодо інших аргументів учасників справи, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються судом в його основу і не впливають на результат вирішення спору, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною у залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», рішення від 10.02.2010).
У зв'язку з цим колегія суддів дійшла висновку про часткову наявність підстав для задоволення апеляційної скарги Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" та зміни рішення Господарського суду Харківської області в частині стягнення з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" на користь Харківської міської ради грошових коштів у розмірі 6 250 809,97 грн з яких 388 375,90 грн - 3% річних, стягнувши з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" на користь Харківської міської ради грошових коштів у розмірі 6 248 018,13 грн з яких 385 584,06 грн - 3% річних. В іншій частині рішення залишити без змін.
Керуючись статтями 269, п.2 ч.1 ст. 275, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Харківської області від 01.10.2025 у справі №922/1993/25 змінити в частині стягнення з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" на користь Харківської міської ради грошових коштів у розмірі 6 250 809,97 грн з яких 388 375,90 грн - 3% річних, стягнувши з Обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельний кооператив "Пролісок 2010" (61145, місто Харків, вулиця Космічна, будинок 12; код ЄДРПОУ: 36985719) на користь Харківської міської ради (61003, місто Харків, майдан Конституції, будинок 7; код ЄДРПОУ: 04059243) грошових коштів у розмірі 6 248 018,13 грн з яких 385 584,06 грн - 3% річних.
В іншій частині рішення залишити без змін.
Видати Господарському суду Харківської області відповідний наказ.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строки касаційного оскарження передбачено ст.286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена 04.12.2025.
Головуючий суддя В.В. Россолов
Суддя Р.А. Гетьман
Суддя В.С. Хачатрян