Провадження № 22-ц/803/6929/25 Справа № 214/3710/24 Суддя у 1-й інстанції - Ковтун Н. Г. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
02 грудня 2025 року м. Кривий Ріг
справа № 214/3710/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді: Остапенко В.О.,
суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П.,
секретар судового засідання: Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, без участі учасників справи, апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ялова Юлія Олександрівна, на рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 квітня 2025 року, яке ухвалено суддею Ковтун Н.Г. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області, відомості щодо дати складення повного тексту рішення відсутні, -
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування.
В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що 16 січня 2021 року СВ Кам'янського районного управління поліції ГУНП в Дніпропетровській області було зареєстровано кримінальне провадження по факту порушення правил безпеки руху особою, яка керує транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння, що спричинило потерпілій середньої тяжкості тілесні ушкодження за ч. 1 ст. 286-1 КК України.
Під час розгляду судом першої інстанції кримінальної справи № 208/7508/21, а саме 20 грудня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування 1/4 частини квартири, яка належала ОСОБА_2 на праві власності з 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Дніпропетровської області Железна О.В., зареєстрований в реєстрі за № 892.
Оскільки ДТП сталась з вини ОСОБА_2 , останній прорахував те, що йому доведеться нести відповідальність на завдану внаслідок ДТП шкоду, тому останній вчинив дії, спрямовані на погіршення свого майнового стану, а саме подарував свою 1/4 частку квартири дружині ОСОБА_3 .
Вироком Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 21 червня 2022 року в справі № 208/7508/21 ОСОБА_2 визнано винним у пред'явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 286-1 КК України та призначено йому покарання у виді 2 років позбавлення волі, з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 5 років. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в якості відшкодування моральної шкоди 200 000 грн та 15 000 грн на відшкодування витрат на правову допомогу.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року вирок Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 21 червня 2022 року залишено без змін.
Саксаганським відділом державної виконавчої служби у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції(м. Одеса) відкриті виконавчі провадження з примусового виконання виконавчих листів Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області у справі № 208/7508/21.
Станом на день пред'явлення позову, вищезазначене судове рішення не виконане, виконавче провадження № 70459447 та № 70459697 відкриті, гроші в повному обсязі не повернуті. Сума боргу ОСОБА_2 по зведеному виконавчому провадженню № 71172436 складає 90 540,74 грн.
Боржник ОСОБА_2 навмисно з самого початку відкриття виконавчого провадження та на даний час умисно ухиляється від виконання судового рішення, яке набрало законної сили.
ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в даний час перебувають у зареєстрованому шлюбі. Отже ОСОБА_2 передбачив негативні наслідки для себе у випадку виконання майбутнього судового рішення шляхом звернення стягнення на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за виконавчим провадженням та з метою ухилення від виконання зобов'язання з відшкодування шкоди потерпілій, останній здійснив фіктивне відчуження вказаного нерухомого майна на користь своєї дружини ОСОБА_3 .
На момент укладання договору дарування ОСОБА_2 було достеменно відомо про розмір заподіяної шкоди і ймовірність її подальшого відшкодування. Такі дії сторін договору дарування спрямовані виключно на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно від боржника у зобов'язанні до близького родича з метою приховати це майно від виконання у майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів. Після відчуження майна відповідач ОСОБА_2 залишається зареєстрованим у спірній квартирі, що також свідчить про те, що сторони не мали наміру щодо реального виконання договору дарування.
У зв'язку з вищевикладеним просила суд визнати недійсним договір дарування 1/4 частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , укладений 20 грудня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Дніпропетровської області Железною Оленою Володимирівною, зареєстрований в реєстрі № 892;
скасувати рішення приватного нотаріуса Криворізького районного нотаріального округу Дніпропетровської області Железної О.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 62428954 від 20 грудня 2021 року 15.29.50 щодо реєстрації за ОСОБА_3 права власності на 1/4 об'єкту житлової нерухомості (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2539671612060) за адресою: АДРЕСА_2 ;
скасувати запис в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо реєстрації за ОСОБА_3 права власності на 1/4 об'єкту житлової нерухомості квартиру (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2539671612060) за адресою: АДРЕСА_2 ;
припинити право приватної власності ОСОБА_3 на 1/4 об'єкту житлової нерухомості квартиру (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2539671612060) за адресою: АДРЕСА_2 ; поновити за ОСОБА_2 право власності на 1/4 об'єкту житлової нерухомості квартиру за адресою АДРЕСА_2 .
Рішенням Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 квітня 2025 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ялова Юлія ОлександрівнаЮ.О., вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового та необґрунтованого висновку про недоведеність позивачем обставин для визнання оспорюваного договору недійсним та відмови у задоволенні позовних вимог, тому просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Апеляційна скарга обгрунтована доводами, викладеними у позовній заяві, та в якій позивачка посилається на те, що волевиявлення відповідача ОСОБА_2 , як учасника правочину не було вільним і не відповідало його внутрішній волі та він подарував належне йому нерухоме майно з метою уникнення негативних правових наслідків у випадку притягнення його до кримінальної відповідальності за вчинення злочину і зазначений договір дарування не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними, тому укладення оспорюваного відповідачами правочинів прямо суперечить нормам 203 і 234 ЦК України.
Зазначає, що наявність боргових відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 й передача останнім належної частки квартири в особисту приватну власність ОСОБА_3 без розподілу усього іншого належного на праві спільної сумісної власності майна, вказують на те, що між сторонами спірний правочин вчинено з метою ухилитись від виконання судового рішення.
Від ОСОБА_2 , ОСОБА_3 надійшли відзиви на апеляційну скаргу, в яких останні просять апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду без змін.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися, про причини своєї неявки суд не повідомили, що, у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України, не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов'язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін, з наступних підстав.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, вироком Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 21.06.2022 в справі №208/7508/21 ОСОБА_2 визнано винним у пред'явленому обвинуваченні за ч. 1 ст. 286-1 КК України та призначено йому покарання у виді 2 років позбавлення волі, з позбавленням права керування транспортними засобами строком на 5 років. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в якості відшкодування моральної шкоди 200 000,00 грн та 15 000,00 грн на відшкодування витрат на правову допомогу (а.с.9-16).
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 03.11.2022 вирок Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 21.06.2022 залишено без змін (а.с.17-21).
20 грудня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір дарування 1/4 частини квартири, яка належала ОСОБА_2 на праві власності з 2006 року, посвідчений приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Дніпропетровської області Железна О.В., зареєстрований в реєстрі за №892, що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.22).
Матеріали справи свідчать про те, що відповідно до рішення Саксаганського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 23 вересня 2024 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 розірвано (а.с.179-182).
Згідно з інформацією, що зазначена в довідці Виконкому Криворізької міської ради №02-01-47/3-1365 від 04 жовтня 2024 року, місце проживання ОСОБА_2 зняте з реєстрації за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.183).
Відповідно до листа Саксаганського відділу державної виконавчої служби у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 24.12.2024 зазначено, що до відділу 12 вересня 2024 року надійшло виконавче провадження №70459697 (відшкодування моральної шкоди в розмірі 200 000 грн). Станом на 24 грудня 2024 року заборгованість за ВП №70459697 становить: борг 46 798,54 грн та виконавчий збір 3 281,22 грн.
В ході виконавчих дій було встановлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належало майно, а саме: земельна ділянка площею 2 га, що знаходилась на території Єрківської селищної ради Катеринопільського району Черкаської області, на яку було звернено стягнення та виставлено на реалізацію на прилюдні торги. Згідно з розрахунком ДВС 06 жовтня 2023 року на депозитний рахунок відділу надійшли кошти від продажу цієї земельної ділянки на загальну суму 96 960 грн (а.с.192-194).
Відмовляючи у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції прийшов до висновку, що сукупність наведених обставин не доводить факту недобросовісності ОСОБА_2 під час укладення спірного договору дарування, зловживання своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, відчуження належного ОСОБА_2 майна з метою уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частиною першою статті 718 ЦК України визначено, що дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі.
Згідно із частиною другою статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до частини першої статті 722 ЦК України право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.
Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами першою-п'ятою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою, другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.
Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17), від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 27 травня 2024 року у справі № 607/16232/22 (провадження № 61-3677св24) та багатьох інших.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду: від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16, від 13 березня 2019 року у справі № 757/12646/16, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) вказано, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 зазначено, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов'язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою, якій боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
У постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18 зазначено, що боржник, який вчиняє дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов'язання із повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно і зловживає правами стосовно кредитора. Водночас будь-який правочин, вчинений боржником, у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Звертаючись до суду з цим позовом, позивачка, посилаючись на те, що відчужуючи спірне майно, ОСОБА_2 був обізнаний про розгляд судом кримінальної справи та заявлений в рамках кримінального провадження до нього цивільний позов про відшкодування шкоди, а отже передбачив негативні наслідки для себе у випадку виконання майбутнього судового рішення шляхом звернення стягнення на 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за виконавчим провадженням та з метою ухилення від виконання зобов'язання з відшкодуванням шкоди потерпілій, останній здійснив фіктивне відчуження вказаного нерухомого майна на користь своєї дружини ОСОБА_3 .
Таким чином, позивачка стверджує, що договір дарування укладений з метою приховання майна та унеможливлення здійснення звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, тобто він спрямованими на фіктивний перехід права власності на майно, що належало ОСОБА_2 до його дружини відповідачки у справі, тому вважають належним способом захисту визнання таких договорів недійсними на підставі статті 234 ЦК України та скасування державної реєстрації права власності.
Враховуючи викладене вище, оцінюючи докази, надані стороною позивача на підтвердження заявлених вимог, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачкою не доведено факту недобросовісності ОСОБА_2 під час укладення спірного договору дарування, зловживання своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, відчуження належного ОСОБА_2 майна з метою уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили.
Згідно із статтями 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
В позовній заяві ОСОБА_1 посилалася на те, що вироком Заводського районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області від 21 червня 2022 року в справі № 208/7508/21 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 в якості відшкодування моральної шкоди 200 000 грн та 15 000 грн на відшкодування витрат на правову допомогу, однак, гроші у повному обсязі не повернуті.
Зазначила, що відповідач ОСОБА_2 є пенсіонером, відрахування на погашення заборгованості наразі здійснюється лише з даного виду доходу останнього, що складає, приблизно, 2 500 грн щомісячно.
Посилається на те, що виконавче провадження № 70459697 було відкрито державним виконавцем 06 грудня 2022 року, за період часу з 06 грудня 2022 року по 11 травня 2025 року, тобто за два з половиною роки, заборгованість не погашена у повному обсязі.
Станом на 24 грудня 2024 року сума боргу ОСОБА_2 по зведеному виконавчому провадження № 71172436 складає 46 798,54 грн та виконавчий збір 3 281,22 грн.
Наголошує, що договір дарування від 20 грудня 2021 року, який укладено у короткий проміжок часу після ДТП 16 червня 2021 року, свідчить про мету приховання цього майна від виконання в майбутньому за його рахунок рішення про стягнення грошових коштів.
Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.
Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
Верховний Суд вже сформував усталену судову практику про можливість оскарження такого (фраудаторного) правочину особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує правочин, якщо ця особа доведе, що власник майна уклав договір та відчужив за ним майно, свідомо погіршивши свій майновий стан з метою уникнення відповідальності перед кредитором, та зазначив, що належним способом захисту прав чи інтересів відповідного кредитора є повернення сторін у первісний стан, тобто відновлення ситуації, яка існувала до цього.
Правові підстави для визнання правочинів недійсними, як фраудаторних, можуть бути різними. У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала підхід, відповідно до якого допускається кваліфікація правочину як фраудаторного у випадках: - фіктивних правочинів (стаття 234 ЦК України); - порушення принципу добросовісності та зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); - правочину, який порушує публічний порядок (частина перша та друга статті 228 ЦК України).
Водночас критеріями, для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред'явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов'язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.
Саме ці питання і є вирішальними та необхідними для з'ясування при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності договору з настанням відповідних наслідків, адже це свідчитиме про укладення правочину внаслідок недобросовісної поведінки та зловживання цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
Водночас слід враховувати, що кожен окремий критерій сам по собі не спричиняє фраудаторність, і вони повинні розглядатися комплексно, а презумпція правомірності правочину може бути спростована тільки вагомими доказами, які у своїй сукупності засвідчують шкідливість вчиненого правочину, вживання права на зло.
Як вбачається з матеріалів справи, на момент укладення спірного договору дарування між ОСОБА_2 та його дружиною ОСОБА_3 від 20 грудня 2021 року, на розгляді в Заводському районного суду м. Дніпродзержинська Дніпропетровської областіперебувало кримінальне провадження по справі № 208/7508/21 за обвинуваченням відповідача ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 286-1 КК України.
Тобто, колегія суддів приходить до висновку, що на момент укладення оскаржуваного договору, відповідач ОСОБА_2 , хочу й був обізнаний про розмір моральної шкоди, який просила відшкодувати потерпіла у кримінальному провадженні ОСОБА_1 , однак, останній не мав статусу боржника за судовими рішенням, з нього не було стягнуто заборгованість за рішенням суду. Сума заборгованості на момент укладення договору дарування була невизначеною та спірною з огляду на обставини встановлені рішеннями судів, а саме оскарження ОСОБА_2 вироку суду в судах апеляційної та касаційної інстанцій.
Крім того, будь-яких обмежень щодо реалізації відповідачем свого права власності, зокрема відчуження права власності на 1/4 частки квартири, на момент укладення договору дарування не існувало, що дозволяло відповідачу реалізували своє конституційне право без будь-яких обмежень.
Відповідно до листа Саксаганського відділу державної виконавчої служби у місті Кривому Розі Криворізького району Дніпропетровської області Південне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 24 грудня 2024 року зазначено, що до відділу 12 вересня 2024 року надійшло виконавче провадження № 70459697 - відшкодування моральної шкоди в розмірі 200 000 грн.
В ході виконавчих дій було встановлено, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належало майно, а саме: земельна ділянка площею 2 га, що знаходилась на території Єрківської селищної ради Катеринопільського району Черкаської області, на яку було звернено стягнення та виставлено на реалізацію на прилюдні торги. Згідно з розрахунком ДВС 06 жовтня 2023 року на депозитний рахунок відділу надійшли кошти від продажу цієї земельної ділянки на загальну суму 96 960 грн.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, відповідно до інформації наданої ГУ Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області від 24 січня 2025 року з пенсії ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 проводяться регулярно утримання у розмірі 50%.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що після відчуження спірного майна, у власності відповідача ОСОБА_2 залишилось інше майно, яке було реалізовано в рахунок погашення заборгованості перед позивачкою, та у зв'язку із неспівмірністю сум майна та боргу, наразі здійснюються щомісячні стягнення з пенсії ОСОБА_2 .
Тобто, рішення суду знаходить на стадії виконання та більша частина боргу вже стягнута, залишок заборгованості станом на 01 лютого 2025 року складає 39 096,94 грн (том 1 а.с. 196).
Окремо колегія суддів звертає увагу, що у разі визнання недійним договору дарування та поновлення за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частки квартири за адресою АДРЕСА_2 , власниками інших часток якої є його колишня дружина - відповідачка ОСОБА_3 та діти сторін - ОСОБА_4 , ОСОБА_4 , не задоволить вимоги позивачки щодо стягнення залишку суми заборгованості з відповідача.
З урахуванням викладеного вище, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, врахувавши вимоги норм права й встановивши, що позивачка не обґрунтувала фіктивності оспорюваного договору дарування, укладання його без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими правочинами, не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину фактично не виникли ті правовідносини, що передбачені договорами дарування, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Оскільки припинення права власності ОСОБА_2 на спірне майно відбулося з його волі, що була виражена у договорі дарування, останній, як власник спірного майна, шляхом свого волевиявлення реалізував правомочності розпорядження майном, тобто визначив їх подальшу юридичну долю, волевиявлення ОСОБА_2 було узгодженим із волевиявленням обдарованої ОСОБА_3 , що прийняла у власність спірне майно, тому у суду на підставі тих доказів, які надані стороною позивача, відсутні підстави для висновку про фіктивність вказаного правочину.
Відтак, аргументи скаржника, у даній справі, свого підтвердження при апеляційному перегляді не знайшли.
Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Ялова Юлія Олександрівна, залишити без задоволення.
Рішення Саксаганського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 15 квітня 2025 рокузалишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 02 грудня 2025 року.
Головуючий
Судді