Провадження № 22-ц/803/10736/25 Справа № 211/1781/25 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко С.В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.
02 грудня 2025 року м.Крвиий Ріг
Справа № 211/1781/25
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Зубакової В.П.
суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.
секретар судового засідання - Матвійчук Ю.К.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачка - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, у порядку спрощеного позовного провадження, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Галач Тетяна Анатоліївна, на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 вересня 2025 року, яке ухвалено суддею Ткаченко С.В. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 05 вересня 2025 року, -
У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Служба у справах дітей Лозуватської сільської ради, про встановлення факту самостійного виховання малолітньої дитини та перебування на утриманні.
Позов мотивовано тим, що сторони спільно проживали без реєстрації шлюбу, та мають спільного сина ОСОБА_3 , який з лютого 2024 року проживає разом з батьком - позивачем у справі ОСОБА_1 , та перебуває на його утриманні. Дитина зареєстрована разом з позивачем та проживає у належному йому житловому будинку. Відповідачка сином не цікавиться, не спілкується з ним, участі у вихованні дитини не приймає.
Заочним рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2024 року з ОСОБА_2 на його користь стягнуті аліменти на утримання дитини, однак відповідачка до цього часу аліменти не сплачує.
Останній раз позивач спілкувався з матір?ю своєї дитини 30 жовтня 2024 року у нотаріуса при надання нею дозволу на реєстрацію місця проживання сина з батьком, де відповідачка також повідомила його про відсутність бажання опікуватися сином та приймати участь у його вихованні та утриманні.
З лютого 2024 року позивач, як батько дитини, одноособово займається вихованням та утриманням ОСОБА_3 , тому, з метою правової визначеності, необхідності для призначення соціальних пільг, субсидій, допомоги, вирішення будь-яких юридичних питань, відповідного до яких вимагається обов'язкова згода матері в разі окремого проживання батьків, з метою захисту прав та інтересів дитини та позивача, як батька дитини, останній звернувся до суду з даним позовом та просив суд: встановити факт самостійного виховання та утримання ним неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 вересня 2025 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Галач Т.А., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким встановити факт, що має юридичне значення, а саме, факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітнього сина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Апеляційна скарга мотивована тим, що фактично судом першої інстанції встановлений факт самостійного виховання малолітньої дитини батьком та перебування на утриманні позивача (батька). Третьою особою - Службою у справах дітей Лозуватської сільської ради даний факт перевірений та підтверджений письмовими матеріалами, які долучені до матеріалів справи. Факт ухилення матері від виконання своїх батьківських обов'язків, а саме: щодо виховання дитини та її утримання, підтверджений також рішенням суду про стягнення аліментів. Відповідачка сином не цікавиться, не спілкується з ним, участі у вихованні та утриманні дитини не приймає. Позивач одноособово займається утриманням сина, його вихованням, встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні малолітнього сина необхідне йому для призначення соціальних пільг, субсидій, допомоги, вирішення будь-яких юридичних питань, відповідно до яких вимагається обов'язкова згода матері в разі окремого проживання батьків.
Наведені у цій справі обставини підтверджують, що факт, який просить встановити позивач є юридичним, оскільки від його встановлення залежить виникнення особистих прав заявника та можливість безперешкодної реалізації його особистих прав. Встановлення факту перебування малолітньої дитини на самостійному вихованні і догляді позивача потрібно з метою захисту прав та інтересів дитини та прав позивача, як батька.
Малолітня особа проживає зі своїм батьком, який створив всі умови для проживання дитини, здійснює опіку над нею, доглядає та піклується про її стан здоров'я. Дитина проживає окремо від матері. Виходячи з Правової позиції Великої Падати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року по справі № 201/5977/22 встановлення юридичного факту - "встановлення факту самостійного виховання дитини", підлягає розгляду в позовному провадженні. Таким чином, заявлені позовні вимоги є ефективним способом захисту порушених прав дитини, встановлених законом, тобто норми права існують, але їх реалізація відповідно до висновків суду є недопустимою. На переконання відповідача, фактично такі висновки суду першої інстанції свідчать про перешкоджання особі в доступі до правосуддя.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Учасники справи, будучи завчасно належним чином повідомленими про час і місце розгляду, в судове засідання не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили, що (у відповідності до ч.2 ст. 372 ЦПК України) не перешкоджає розглядові справи.
Неявка осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час та місце судового розгляду справи являється їх волевиявленням, яке свідчить про відмову від реалізації свого права на безпосередню участь у судовому розгляді справи та інших процесуальних прав, тому не може бути перешкодою для розгляду судом апеляційної інстанції питання по суті.
Така правова позиція викладена Верховний Судом у постанові від 24 січня 2018 року у справі № 907/425/16.
У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 суд дійшов висновку про те, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд апеляційної інстанції вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Колегія суддів не вбачає підстав для визнання обов'язкової явки сторін по справі в судове засідання, оскільки наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи.
Відповідно до ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснювалося.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який зареєстрований та фактично проживає з батьком, що підтверджується також копіями витягу з Реєстру територіальної громади та актом із фактичного місця проживання від 28.10.2024, яким мешканці будинків АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 засвідчили факт проживання з батьком ОСОБА_1 малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Заочним рішенням Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2024 року у справі № 177/2653/24 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , починаючи стягнення з 09.11.2024 до повноліття дитини.
Звернувшись до суду із позовом, ОСОБА_1 , як на підставу його задоволення, посилався на те, що саме він утримує та здійснює догляд за малолітнім сином, створив для нього належні побутові умови для проживання, займається його вихованням, керуючись забезпеченням інтересів дитини.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що документи, долучені до матеріалів справи свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, проте, не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні та утриманні дитини.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду, так як їх суд першої інстанції дійшов на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилались, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені судом.
Відповідно до ст. 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (ст. 1 СК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому ст. ст. 122 та 125 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 141 СК України встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу.
Права та обов'язки батьків щодо виховання дитини передбачені у ст. ст. 150, 151 СК України.
Згідно з ч. 2 ст. 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 157 СК України визначено, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого ч. 5 цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).
Відповідно до ст. 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Сімейні обов'язки особистого або майнового характеру є обов'язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом. Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов'язку утримувати дитину.
Згідно із ч. 2 ст. 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов'язок особистого немайнового характеру припиняється у зв'язку з неможливістю його виконання.
У ч. 4 ст. 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (ст. 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, відповідно до яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не встановлює підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само, як визначена частиною першою ст. 15 СК України, «невідчужуваність» сімейних обов'язків, свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Відповідно до ч. 1 ст. 152 СК України право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Згідно з ч. 3, 4 ст. 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дитини.
Належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання батьківських обов'язків судом не встановлено і позивачем не доведено.
Водночас судом першої інстанції не встановлено обставин, які б свідчили про те, що віідповдачка ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов'язків з виховання дитини.
Встановлення факту перебування на утриманні ОСОБА_1 малолітнього сина впливає на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов'язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.
Також, позивачем не було доведено та не надано доказів щодо відмови в наданні певних пільг та інших соціальних гарантій, що в свою чергу порушувало б права батька дитини та свідчило про доцільність встановлення такого факту.
Слід зазначити, що жодного доказу з приводу невизнання чи оспорювання відповідачкою ОСОБА_2 прав позивача або їх порушення в ході розгляду справи представлено не було.
Беручи до уваги вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку про відсутність необхідних та достатніх умов для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, позовні вимоги є необґрунтованими, у зв'язку з чим в задоволенні позовних вимог належить відмовити повністю.
Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Позивач ОСОБА_1 не довів обставини, на які посилався, як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.
Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених апелянтом у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , від імені та в інтересах якого діє адвокат Галач Тетяна Анатоліївна, - залишити без задоволення.
Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 05 вересня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 02 грудня 2025 року.
Головуючий:
Судді: