ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/17772/25
провадження № 2/753/11402/25
18 листопада 2025 року Дарницький районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді - Лужецької О.Р.,
при секретарі - Григораш Н.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження в залі суду в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, про визнання права власності на нерухоме майно,
Позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом до Київської міської ради, про визнання права власності на нерухоме майно.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , кожен в рівних частках придбали квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується Договором №2417 купівлі-продажу квартири від 22.01.1997 року, зареєстрованим на АДРЕСА_2 , реєстраційний номер 2417, що не був нотаріально посвідчений. 10.02.1997 року право власності за позивачами на придбану квартиру було зареєстровано на підставі вказаного правочину Комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» за реєстровим №39701. З метою внесення відомостей про своє право власності до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, позивачі звернулись до відповідного державного реєстратора, на що їм було відмовлено в проведенні реєстраційних дій через відсутність оригіналу правовстановлюючого документу - Договору №2417 купівлі-продажу квартири від 22.01.1997 року, зареєстрованого на АДРЕСА_2 , реєстраційний номер 2417. Як було з'ясовано позивачами, юридичну особу Товарну біржу «Біржа Малих Підприємств» припинено, а документи біржі до Державного архіву м. Києва не надходили. Враховуючи втрату договору купівлі-продажу квартири та неможливість отримання його дублікату, позивачі звернулись до суду з вказаним позовом, в якому просили суд визнати за ними право власності на вказану квартиру в рівних частках по 1/2 частині.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 12.09.2025 року відкрито провадження у справі за вищевказаним позовом та постановлено провести розгляд даної справи в порядку загального позовного провадження з проведенням підготовчого засідання.
13.10.2025 від представника Київської міської ради до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому просив ухвалити рішення згідно норм чинного законодавства та розглядати справу за відсутності представника Київської міської ради.
Ухвалою суду від 21.10.2025 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
В судове засідання, позивачі та їх представник не з'явились, представник позивача подав заяву про розгляд справи без участі позивачів, позовні вимоги підтримав.
Представник відповідача Київської міської ради в судове засідання не з'явився, у відзиві на позовну заяву просив суд розглядати справу за відсутності представника Київської міської ради.
Всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до копії Договору №2417 купівлі-продажу квартири від 22.01.1997 року, зареєстрованого на АДРЕСА_2 , реєстраційний номер НОМЕР_1 , що не був нотаріально посвідчений, ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , кожен в рівних частках купили квартиру АДРЕСА_1 .
Зі змісту Договору №2417 купівлі-продажу квартири від 22.01.1997 року вбачається, на підставі статті 15 Закону України «Про товарну біржу» цей договір зареєстрований на Біржі Малих Підприємству відповідності з правилами біржової торгівлі та на підставі вищевказаної статті не підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до інформаційної довідки КВ-2025 №17598 виданої 06.06.2025 Комунальним підприємством Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації», згідно з даними реєстрових книг Бюро, квартира АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 , ОСОБА_4 (в рівних долях) на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого в Бюро 10.02.1997, за реєстровим №39701.
03.09.2010 р. ОСОБА_4 уклала шлюб, після чого її прізвище змінено на « ОСОБА_5 ».
Згідно відповіді Державного архіву м. Києва від 03.04.2025 року, на запит позивача ОСОБА_1 , документи ОСОБА_6 на зберігання до Державного архіву м. Києва не надходили, у зв'язку із чим надати дублікат договору купівлі-продажу квартири №2417 від 22.01.1997 немає можливості.
Департамент будівництва та житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), на запит позивача ОСОБА_1 щодо надання оригіналу договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , надав відповідь від 07.04.2025 року, згідно з якою в Департаменті запитувана інформація відсутня.
Згідно відповіді КП КМР «КМ БТІ» №062/14-4005 від 18.04.2025, на запит позивача ОСОБА_1 , КП КМР «КМ БТІ» не може видати оригінал або дублікат договору купівлі-продажу квартири №2417 від 22.01.1997, у зв'язку із тим, що КП КМР «КМ БТІ» такий документ не видавало.
На запит позивача ОСОБА_1 , КП КМР «КМ БТІ» листом КВ-2025 №17599 від 04.06.2025 надало копію договору купівлі-продажу квартири №2417 від 22.01.1997, на підставі якого проведена реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Як вбачається з відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Товарну біржу «Біржа Малих Підприємств» припинено 01.07.2023 року.
Позивачі в позовній заяві посилаються на втрату оригіналу вказаного вище договору купівлі-продажу квартири, а також на неможливість отримання дублікату цього договору, що позбавляє їх можливості реалізувати визначене законодавством право власності на належне їм майно, зокрема на внесення відомостей про своє право власності до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Згідно зі ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Одним із способів захисту порушених суб'єктивних прав є звернення до суду.
Обов'язковою умовою надання судом правового захисту є наявність відповідного порушення прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Ч.1 ст.4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За змістом положень вказаних норм суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
Згідно зі ст. 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Пунктом 1 ч.1 ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва або майбутній об'єкт нерухомості, речові права на які підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
Відповідно до положень до ст.27 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» копія договору купівлі-продажу не є підставою для державної реєстрації вказаної квартири.
На момент укладення договору купівлі-продажу вказаної квартири - 22.01.1997 року правовідносини підлягали регулюванню за нормами ЦК УРСР.
Відповідно до ст.47 ЦК Української РСР (в редакції 1963 року) нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.
Згідно зі ст. 153 ЦК Української РСР (в редакції 1963 року) договір є укладеним, якщо сторонами досягнуто згоди за всіма істотними умовами. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів (стаття 227 ЦК УРСР).
Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20 (провадження № 61-11523сво23) зазначено:
«у статті 227 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод було обов'язкове лише у випадках укладення договору купівлі-продажу жилого будинку. В ЦК УРСР не передбачалося обов'язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у тому числі у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 березня 2018 року в справі № 904/4573/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 вересня 2019 року в справі № 903/729/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 183/900/17 (провадження № 61-9101св21));
на рівні ЦК УРСР 1963 року не передбачалося правила про пріоритетність його норм над нормами інших законів;
у частині другій статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) міститься спеціальна норма щодо положень статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року. Адже статті 47 і 227 ЦК УРСР 1963 року внормовували форму угоди/договору купівлі-продажу жилого будинку, а частина друга статті 15 Закону «Про товарну біржу» регулювала форму цього договору у вужчому розумінні - як укладеного на товарній біржі;
спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами (lex specialis derogat generali). Прийнята пізніше в часі спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин))) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК УРСР 1963 року) нормами (lex posterior derogat priori). Відповідно, укладення договору на товарній біржі унеможливлювало його нотаріальне посвідчення в силу прямої вказівки на це в законі».
Згідно положень ст. 224 ЦК Української РСР, що діяв на час укладання договору купівлі-продажу, за договором купівлі-продажу продавець обов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 128 ЦК Української РСР, в редакції закону, що діяв на час виникнення спірних правовідносин, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
Правом власності є право особи на річ (майно) яке воно здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч.1 ст. 316 ЦК України).
За приписами ст. 317 ЦК України зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватись та розпоряджатись майном.
Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Згідно ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. За змістом вищезазначеної норми потреба в цьому заході захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними, зокрема, у разі неможливості одержати у відповідних органах правовстановлюючий документ на підтвердження права. Разом з тим, відповідно до висновків, викладених у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі №522/1029/18, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку в порядку ст. 392 ЦК України є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно. Аналогічна правова позиція викладена у висновках Верховного Суду у постановах від 02.05.2018 р. у справі № 914/904/17, від 27.06.2018 р. у справі № 904/8186/17, від 11.04.2019 р. у справі № 910/8880/18, постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 р. у справі № 916/1608/18.
Стаття 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод гарантує кожному право мирного володіння своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У п.37 Постанови від 07 лютого 2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначає, що позови про визнання права власності, що пред'явлені на підставі статті 392 ЦК, пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна.
З урахуванням положень ч.1 ст.15 та ст.392 ЦК України власник майна має право пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
У п.37 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України від 07 лютого 2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» наголошується, що виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, зокрема, коли наявність суб'єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами.
Крім того, Верховний Суд України у своєму Узагальненні «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ» звертає увагу, що передумовою для застосування ст.392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Наприклад, позов про визнання права власності у разі втрати документа, що засвідчує право власності особи на річ, подається за відсутності можливості одержати у відповідних органах дублікат правовстановлюючого документа.
Аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності, судом установлено, що позивачі правомірно набули у власність квартиру - на підставі договору купівлі-продажу, однак вказаний правовстановлюючий документ втрачено, а отримання його дублікату виявилось неможливим.
В той же час обставин, які б вказували, що позивачі набули та володіли вищевказаним нерухомим майном неправомірно, або на цю квартиру, окрім позивачів претендують інші особи, судом не встановлено.
Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що речові права на нерухоме майно, їх обтяжень та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Частиною 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов'язкової реєстрації.
Пунктом 1 ч.1 ст.27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва або майбутній об'єкт нерухомості, речові права на які підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.
Дослідивши наявні у матеріалах справи документи, приймаючи до уваги те, що оригінал договору купівлі-продажу квартири, втрачено та, суд дійшов висновку, що позивачами у позасудовому порядку вжито всіх можливих заходів для відновлення порушеного права, які виявились безрезультатними, отже у даному випадку для позивачів єдиним способом захисту їх права є визнання за ними у судовому порядку права власності на квартиру.
Згідно вимог ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно з ч.1 ст. 76, ч. 1 ст.77 та ст. 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи викладене, а також те, що позивачі позбавлені можливості відновити оригінал правовстановлюючого документу на належне їм нерухоме майно, або отримати його дублікат, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 11, 15, 16, 19, 227, 316, 317, 328, 392 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд,
Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Київської міської ради, про визнання права власності на нерухоме майно- задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Визнати за ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 03.12.2025 року.
СУДДЯ О.Р. ЛУЖЕЦЬКА