Справа № 459/5202/14-к Головуючий у 1 інстанції: ОСОБА_1
Провадження № 11-кп/811/737/25 Доповідач: ОСОБА_2
10 листопада 2025 року м. Львів
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглядаючи відкритому судовому засіданні в місті Львові в режимі відеоконференції кримінальне провадження № 12014140150001631 за апеляційними скаргами обвинуваченого ОСОБА_6 , захисника - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 29.05.2025, за ч.2 ст. 121 КК України, стосовно ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Червоноград Львівської області, українця громадянина України, жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого згідно ст. 89 КК України, але обвинуваченого за ст.121 ч.2 КК України, якою застосовано до нього примусові заходи медичного характеру у виді надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку,
за участю:
прокурора - ОСОБА_8 ,
захисника - адвоката ОСОБА_7 ,
особи, щодо якої вирішується питання застосування
примусових заходів медичного характеру- ОСОБА_6 ,
встановила :
Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 29.05.2025 було застосовано до ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , примусові заходи медичного характеру у виді надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку.
Дану ухвалу оскаржив ОСОБА_6 , який просить скасувати ухвалу та відмовити у застосуванні примусових заходів медичного характеру відносно нього у зв'язку з недоведеністю вчинення ним суспільно-небезпечного діяння та закрити кримінальне провадження. Вважає ухвалу незаконною та необґрунтованою.
Свої вимоги апелянт мотивує тим, що подав коротку апеляційну скаргу, оскільки копію ухвали йому не було вручено, а в суді проголошено тільки вступну та резолютивну частину, при цьому застосувавши до нього примусові заходи медичного характеру. Зазначає, що суд мав би вже виготовити мотивувальну частину ухвали, однак цього не зробив вчасно.
Дану ухвалу оскаржив захисник обвинуваченого - адвокат ОСОБА_7 , який просить скасувати ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 30.05.2025 р. і закрити кримінальне провадження стосовно ОСОБА_6 . З вказаною ухвалою не погоджується в зв'язку з невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, істотним порушенням вимог процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.
Апелянт вважає, що сторона обвинувачення не лише не довела винуватість ОСОБА_6 поза розумним сумнівом, але й не довела будь-якої його причетності до заподіяння тілесних ушкоджень потерпілій, а тому кримінальне провадження підлягає закриттю на підставі п.3 ч.1 ст. 284 КПК України.
Свої вимоги апелянт мотивує тим, що первинно прокурор звернувся до суду із клопотанням від 28.11.2014 р. про застосування примусових заходів медичного характеру до ОСОБА_6 , з мотивацією, що в діях ОСОБА_6 має місце склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 121 КК України - умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, що спричинило смерть потерпілого, та просив застосувати до нього примусові заходи медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу із суворим наглядом. ( т.1 а.с.2-4)
У ході судового розгляду прокурором було подано до суду клопотання в порядку ст. 337 КПК України, в якому прокурор просив змінити кваліфікацію дій ОСОБА_6 з ч. 2 ст. 121 КК України на ч.1 ст. 119 КК України, та виклав змінене обвинувачення у вбивстві, вчиненому через необережність.
Ухвалою Червоноградського міського суду Львівської області від 07.06.2016 р. до ОСОБА_6 застосовано примусові заходи медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного закладу із посиленим наглядом за вчинення ним суспільно-небезпечного діяння, передбаченого ст. 119 КК України - вбивство через необережність.(т.2 а.с.193-194).
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 24.11.2016 р. вищевказану ухвалу Червоноградського міського суду Львівської області від 07.06.2016 р. скасовано і призначено новий судовий розгляд в суді першої інстанції.
Під час нового розгляду прокурором надано чергове клопотання в порядку ст. 337 КПК України, в якій прокурор просив змінити кваліфікацію дій ОСОБА_6 з ч.2 ст. 121 КК України на ч.1 ст.119 КК України та застосувати до нього примусові заходи медичного характеру у вигляді надання психіатричної допомоги в примусовому порядку, і подальший судовий розгляд проводити в межах кваліфікації дій ОСОБА_6 за ч.1 ст. 119 КК України, а в решті клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру відносно ОСОБА_6 залишити без змін.
Прокурор вважав, що дії ОСОБА_6 слід кваліфікувати як вбивство, вчинене через необережність, за ч.1 ст. 119 КК України.(т.3 а.с.47-49).
Оскаржуваною ухвалою суд першої інстанції застосував до ОСОБА_6 примусові заходи медичного характеру, вважаючи доведеним вчинення ним суспільно-небезпечного діяння, за обставин, наведених у фабулі клопотання про застосування до нього примусових заходів медичного характеру від 28.11.2014 р. (первинного), кваліфікувавши його дії як за ч.2 ст. 121 КК України.
Таким чином, в порушення вимог ч.3 ст. 416 КПК України суд першої інстанції при новому розгляді здійснив правову кваліфікацію діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, як більш тяжкого (ч.2 ст. 121 КК України), за відсутності передбачених цією нормою підстав (умов).
Тоді як вищевказана ухвала Червоноградського міського суду Львівської області від 07.06.2016 р., якою здійснено правову кваліфікацію інкримінованого ОСОБА_6 діяння за ст. 119 КК України, не оскаржувалась прокурором чи потерпілим або його представником на цій підставі в апеляційному порядку і з цієї підстави судом апеляційної інстанції не скасовувалась.
Апелянт наголошує, що стороною обвинувачення не виконано вказівок суду апеляційної інстанції щодо виконання вимог ч.2 ст. 338 КПК України шляхом подання до суду нового клопотання про застосування до ОСОБА_6 примусових заходів медичного характеру із формулюванням зміненого обвинувачення за аналогією із поданням нового обвинувального акту із зміненим обвинуваченням.
Отже прокурор дійшовши до переконання про необхідність зміни обвинувачення, в порушення ч.3 ст. 338 КПК України, не змінив його у встановленому цією нормою порядку, а ініціював зміну такого судом із розглядом справи в межах зміненого судом обвинувачення.
Суд першої інстанції вказане залишив поза увагою.
Апелянт звертає увагу, що під час судового розгляду порушено право ОСОБА_6 на справедливий суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в частині зрозумілості характеру і причин обвинувачення, висунутого проти нього, оскільки сторона обвинувачення не могла визначитись з позицією щодо кваліфікації інкримінованих йому діянь, змінюючи свою позицію з цього приводу, а в матеріалах справи наявні суперечливі дані про правову кваліфікацію, в межах якої суд першої інстанції розглядав справу.
Від клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру до ОСОБА_6 , за ч.1 ст. 119 КК України, сторона обвинувачення не відмовлялась, не просила залишити його без розгляду чи повернути. Однак в судових дебатах вже інший прокурор (останній із усіх прокурорів, які брали участь у справі) знову ствердив про вчинення ОСОБА_6 діяння, передбаченого ч.2 ст. 121 КК України.
У зв'язку з цим, в судових дебатах, сторона захисту була змушена заперечувати недоведеність вчинення ОСОБА_6 як діяння, передбаченого ч.1 ст. 119 КК України, так і передбаченого ч.2 ст. 121 КК України.
Із наявних в матеріалах справи процесуальних рішень та інших документів суду одні мали місце у кримінальному провадженні за ч.2 ст. 121 КК України, а інші - за ч.1 ст. 119 ККУкраїни.
Зокрема, ухвала про призначення підготовчого судового засідання від 05.12.2019 р. постановлена у кримінальному провадженні за ч.2 ст. 121 КК України (т.4 а.с.3), тоді як ухвала про призначення справи до судового розгляду постановлена у кримінальному провадженні за ч.1 ст. 119 КПК України (т.4 а.с.72).
Таким чином, підготовче засідання у даній справі проведено в кримінальному провадженні за ч.2 ст. 121 КК України, однак до судового розгляду справа була призначена вже за ч.1 ст. 119 КК України.
Аналогічно довідки про відкладення розгляду справи від 12.05.2020 р. та від 18.06.2020 р. виготовлені у кримінальному провадженні за ч.2 ст. 121 КК України (т.4 а.с.83,84).
Таким чином, суд першої інстанції здійснював судовий розгляд у цьому кримінальному провадженні періодично то за ч.2 ст.121 КК України, то за ч.1 ст. 119 КК України, тобто змінюючи періодично правову кваліфікацію діяння, в межах якої здійснювався судових розгляд, що також не відповідає ст. 6 Конвенції.
Апелянт покликається також на те, що доказами, які наявні в матеріалах кримінального провадження, факт вчинення ОСОБА_6 суспільно-небезпечного діяння аж ніяк не може вважатись доведеним стороною обвинувачення поза розумним сумнівом.
Так суд першої інстанції обґрунтовуючи висновок про вчинення ОСОБА_6 інкримінованого йому діяння відомостями матеріалів кримінального провадження № 12013150150000997, які не містять жодних доказів обставин даного кримінального провадженні, не можуть бути доказами винуватості ОСОБА_6 , однак суд першої інстанції залишив при цьому поза увагою і без оцінки вищевказану постанову про закриття кримінального провадження та заяву ОСОБА_6 на ім'я начальника Червоноградського MB ГУ МВСУ у Львівській області.
Така очевидна вибірковість оцінки доказів чітко свідчить, що в порушення ст. 22 КПК України всупереч засаді змагальності і забезпечення доведеності вини суд першої інстанції розглянув кримінальне провадження із явним обвинувальним ухилом відносно ОСОБА_6 , взявши до уваги лише окремі докази, на підставі яких можна було створити видимість винуватості ОСОБА_6 , зігнорувавши численні докази, що свідчать про його невинуватість, які сторона обвинувачення не змогла спростувати.
Оскільки сторона обвинувачення не лише не довела винуватість ОСОБА_6 поза розумним сумнівом, але й не довела будь-якої його причетності до заподіяння тілесних ушкоджень потерпілій, кримінальне провадження підлягає закриттю на підставі п.3 ч.1 ст. 284 КПК України.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_6 07.09.2014 року близько 23 години, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, на ґрунті довготривалих неприязних відносин з ОСОБА_9 , які виникли через порушення останньою санітарних норм у власній квартирі, перебуваючи на площадці сходової клітки 2 поверху, умисно наніс удар ногою в дверне полотно вхідних дверей квартири АДРЕСА_2 , та вибив дані двері. Увійшовши в вищевказану квартиру, ОСОБА_10 , з метою спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_9 , умисно наніс їй декілька ударів кулаком правої руки по голові останньої внаслідок чого ОСОБА_9 впала на підлогу в вітальні даної квартири. Продовжуючи свої злочинні дії ОСОБА_6 умисно наніс удар ногою в грудну клітку ОСОБА_9 та з місця вчинення злочину втік.
Своїми протиправними діями ОСОБА_10 спричинив потерпілій ОСОБА_9 тілесні ушкодження у вигляді крововиливи та садна на голові, рана на слизовій оболонці, ротової порожнини, крововиливи в м'які покрови та м'язи правої половини шиї, крововиливи в м'які тканини правої порожнини гортані, переломи лівого великого рогу під'язикової кістки та правого верхнього ріжка щитоподібного хряща, крововиливи в підшкірно-жирову клітковину та м'язи грудей, розриви між хребетних м'язів, другої, третьої пари ребер з обохсторін, крововиливи в м'які тканини внутрішньої поверхні грудини переломи 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7 - голівих та 2, 3, 4, 5, 6 правих ребер без пошкодження пристінкової плеври, розрив серцевої сорочки та серця, крововиливи в зв'язки та ворота правої легені, крововиливи в ділянках з'єднання частково обох легень, крововиливи в навколоаортальну клітковину верхньої третини аорти, крововиливи в грудні порожнини тіла (в лівій грудній порожнині приблизно 12000,0 мл рідкої крові, в правій - 500 мл) крововиливи та надрив брижітонкої кишки, крововиливи та садна на спині, верхніх кінцівках, садно на лівому стегні, садно на правій гомілці, які утворилися від неодноразової дії тупих твердих предметів (або предмету) незадовго до настання смерті. Пошкодження серця відноситься до тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпекою для життя і перебуває в прямому причинному зв'язку з настанням смерті.
Таким чином в діях ОСОБА_6 має місце склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.121 КК України - умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, що спричинило смерть потерпілої.
Оцінивши наведені в ухвалі докази в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_6 вчинив суспільно-небезпечне діяння, передбачене ст.121 КК України.
Зазначені дії ОСОБА_6 стороною обвинувачення були кваліфіковані за ч.2 ст.121 КК України, як заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілої ОСОБА_9 .
Суд дійшов до висновку, що дії ОСОБА_6 слід кваліфікувати як умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, що спричинило смерть потерпілої, тобто має місце склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.121 КК України .
При цьому суд врахував, що згідно ч.2 ст.19 КК України не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Згідно п.1 ст.93 КК України примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння.
Так як ОСОБА_6 учинив суспільно-небезпечне діяння, яке містить склад злочину, передбаченого частиною 2 статті 121 КК України, у стані неосудності, що підтверджується наявними у матеріалах справи обґрунтованими висновками експертів-психіатрів, то у зв'язку з цим, відповідно до частини 2 статті 19 цього Кодексу, він не підлягає кримінальній відповідальності.
Тому ураховуючи ступінь і характер розладу психічної діяльності й психічної хвороби, тяжкість учиненого діяння, пов'язаного з посяганням на життя й здоров'я людини, беручи до уваги ступінь небезпечності психічного стану хворого, суд дійшов висновку, що ОСОБА_6 потребує застосування примусових заходів медичного характеру у виді надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку.
Заслухавши доповідача, думку захисника - адвоката ОСОБА_7 , підтриману обвинуваченим ОСОБА_6 , про задоволення їх апеляційних вимог в повному обсязі, міркування прокурора ОСОБА_8 , який частково підтримав апеляційні вимоги та зазначив, що суд першої інстанції безпідставно у фабулі вказав про те, що ОСОБА_6 умисно наніс потерпілій ушкодження, а також не розглянув всі заявлені клопотання, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Відповідно до ч.1 ст.404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Вимогами ч.1 ст. 370 КПК України передбачено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Чинним Кримінальним процесуальним кодексом України (глава 39 КПК України) встановлено особливий порядок кримінального провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру.
Висновки суду щодо застосування примусових заходів медичного характеру до ОСОБА_6 у формі надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, ґрунтуються на досліджених в судовому засіданні матеріалах провадження, зокрема на висновку судово-психіатричного експерта № 400 від 05.05.2023, і, на думку колегії суддів, є обґрунтованими.
Як передбачено ч. 2 ст. 513 КПК України, визнавши доведеним, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість застосування покарання, суд постановляє ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру.
Правова позиція Європейського суду з прав людини у справах "G. v. France" (п.39), "Halilovic v. Bosnia and Herzegovina" (п.18) визначає, що почуття неповноцінності й безсилля, яке є типовим для особи, що страждає на психічні розлади, вимагає підвищеної уваги в контексті питання щодо дотримання вимог Конвенції.
Отже судом першої інстанції було встановлено, що в діях ОСОБА_6 має місце склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.121 КК України - умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, що спричинило смерть потерпілої.
Оцінивши наведені в ухвалі докази в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_6 вчинив суспільно-небезпечне діяння, передбачене ст.121 КК України. Зазначені дії ОСОБА_6 стороною обвинувачення були кваліфіковані за ч.2 ст.121 КК України, як заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілої ОСОБА_9 .
Суд дійшов до висновку, що дії ОСОБА_6 слід кваліфікувати як умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, що спричинило смерть потерпілої, тобто має місце склад кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.121 КК України .
При цьому від заявленого клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру до ОСОБА_6 , за ч.1 ст. 119 КК України, сторона обвинувачення не відмовлялась, не просила залишити його без розгляду чи повернути. Однак в судових дебатах вже інший прокурор (останній із усіх прокурорів, які брали участь у справі) знову ствердив про вчинення ОСОБА_6 діяння, передбаченого ч.2 ст. 121 КК України.
У зв'язку з цим, в судових дебатах, сторона захисту була змушена заперечувати недоведеність вчинення ОСОБА_6 як діяння, передбаченого ч.1 ст. 119 КК України, так і передбаченого ч.2 ст. 121 КК України.
З врахуванням зазначеного вище, на переконання колегії суддів апеляційної інстанції, висновки суду щодо застосування примусових заходів медичного характеру до ОСОБА_6 у формі надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку є передчасним та не відповідає вимогам чинного законодавства через неповноту судового розгляду, яка полягає в тому, що за наявності в матеріалах справи клопотань сторони обвинувачення та захисту, такі не були розглянуті, хоча стосувалися доказової бази. Крім того визнаючи обвинуваченого неосудним суд зазначає про вчинення обвинуваченим умисних дій.
Як передбачено ч. 2 ст. 513 КПК України, визнавши доведеним, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість застосування покарання, суд постановляє ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру.
Правова позиція Європейського суду з прав людини у справах "G. v. France" (п.39), "Halilovic v. Bosnia and Herzegovina" (п.18) визначає, що почуття неповноцінності й безсилля, яке є типовим для особи, що страждає на психічні розлади, вимагає підвищеної уваги в контексті питання щодо дотримання вимог Конвенції.
Відповідно до ст. 503 КПК України, кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється за наявності достатніх підстав вважати, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності.
Згідно вимог ст.49 Закону України «Про психіатричну допомогу» примусові заходи медичного характеру застосовуються за рішенням суду у випадках та в порядку встановлених Кримінальним та Кримінально процесуальним кодексами України, цим законом та іншими законами.
Визнавши доведеним, що ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або після вчинення кримінального правопорушення захворіла на психічну хворобу, яка виключає можливість застосування покарання, суд постановляє ухвалу про застосування примусових заходів медичного характеру.
За загальним правилом, закріпленим у ч.2 ст. 4 КК, кримінальна протиправність і караність, а також інші кримінально-правові наслідки діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, що діяв на час вчинення цього діяння.
Відповідно главою 39 КПК України чітко визначено механізм дій всіх зацікавлених осіб щодо застосування чи скасування примусових заходів медичного характеру до конкретної особи.
Водночас, метою примусових заходів медичного характеру є не тільки обов'язкове лікування особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, але й запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь (ст. 92 КК України).
Апеляційні вимоги захисника частково знайшли підтвердження в суді апеляційної інстанції.
У відповідності до ч.1 ст. 409 КПК України підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції, в числі іншого, є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неповнота судового розгляду, тобто є такі порушення вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Відповідно до ст. 410 КПК України неповним визнається судовий розгляд, під час якого залишилися недослідженими обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого рішення.
Відповідно до ч.1 ст.412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Відповідно до п.6 ч.1 ст. 407 КПК України, за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Свідченням справедливого судочинства, на думку Європейського суду, є дотримання національними судами вимоги щодо вмотивованості судових рішень. Ця вимога стосується рівною мірою усіх видів українського судочинства, в тому числі і кримінального процесу.
За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Враховуючи зазначене вище, приймаючи до уваги доводи апеляційної скарги захисника та заявлених по справі клопотань, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга захисника підлягає до часткового задоволення, відповідно оскаржувана ухвала підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції зі стаді підготовчого судового засідання під час якого необхідно повно та всебічно вирішити заявлені у справі клопотання та постановити законне та мотивоване рішення по справі, яке буде відповідати положенням ст.370 КПК України.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 409, 410, 412, 419 , 424, 514 КПК України, колегія суддів,
постановила:
Апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_6 , захисника - адвоката ОСОБА_7 - задовольнити частково.
Ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 29.05.2025, за ч.2 ст. 121 КК України, якою до ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , застосовано примусові заходи медичного характеру у виді надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку - скасувати та призначити новий судовий розгляд в суді першої інстанції.
Ухвала в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Головуючий:
Судді: