03 грудня 2025 року
м. Київ
справа №520/5814/24
адміністративне провадження №К/990/36443/24
Окрема думка судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Берназюка Я.О. на ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 03 грудня 2025 року у справі № 520/5814/24 за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) висловлюю незгоду з ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2025 року у справі № 520/5814/24.
Цією ухвалою адміністративну справу передано на розгляд судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду на підставі частини першої статті 346 КАС України.
Колегія суддів мотивувала своє рішення необхідністю відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у раніше ухвалених постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2025 року у справі № 600/3516/24-а та від 22 жовтня 2025 року у справі № 420/3824/25. Фактично, колегія суддів пропонує сформувати нову правову позицію, згідно з якою пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481 (далі - Постанова № 481), яким установлено фіксовану розрахункову величину для визначення посадових окладів у розмірі 1762 гривні, не підлягає застосуванню з моменту набрання ним чинності (з 20 травня 2023 року) через невідповідність актам вищої юридичної сили, незважаючи на те, що у судовому порядку цей пункт визнано нечинним лише 18 червня 2025 року.
Вважаю, що колегія суддів дійшла необґрунтованого висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд палати, а запропонований відступ суперечить принципам правової визначеності, законності та імперативним приписам процесуального законодавства щодо дії нормативно-правових актів у часі.
Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі (рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.07.2024 та постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 28.08.2024) правомірно виходили з того, що на момент виникнення спірних правовідносин (січень-лютий 2024 року) та прийняття відповідачем оскаржуваного рішення про відмову у видачі довідки, Постанова № 481 була чинною та підлягала обов'язковому виконанню. Суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили, що суб'єкт владних повноважень діяв у межах та у спосіб, передбачений чинним законодавством, застосовуючи фіксовану величину 1762 грн, оскільки нормативно-правовий акт втрачає чинність лише з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду (частина друга статті 265 КАС України).
Ключовим аргументом ухвали про відступ є те, що суд, керуючись загальними засадами пріоритетності законів над підзаконними актами (частина третя статті 7 КАС України), не повинен застосовувати Постанову № 481 навіть у період її чинності.
Ця окрема думка висловлює категоричну незгоду з таким підходом, оскільки він нівелює інститут судового контролю за нормативно-правовими актами (статті 264- 265 КАС України), підміняючи його інцидентним незастосуванням акта, що призводить до ретроспективної зміни правового регулювання. Крім того, таке рішення прийнято з порушенням вимог статті 346 КАС України, без урахування наявності правової позиції іншої судової палати Верховного Суду, та базується на спірних правових конструкціях.
Щодо нерелевантності судової практики, наведеної як підстава для відступу
Колегія суддів, обґрунтовуючи необхідність відступу від усталеної практики (щодо чинності та обов'язковості застосування Постанови № 481 у спірний період), посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12 березня 2019 року у справі № 913/204/18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/80632728), від 10 березня 2020 року у справі № 160/1088/19 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/88150172) та від 10 січня 2023 року у справі № 340/507/22 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/108321711).
Вважаю таке посилання помилковим, а наведену практику - нерелевантною до обставин цієї справи, оскільки ratio decidendi (мотиви прийняття рішення) у зазначених справах суттєво відрізняються від ситуації, що склалася навколо застосування Постанови № 481.
1. Щодо справ № 160/1088/19 та № 340/507/22 (Фактор попереднього судового скасування акта)
Ключовою відмінністю цих справ від справи, що розглядається, є те, що незастосування підзаконного акта в них ґрунтувалося не на інцидентному контролі (самостійній оцінці судом законності акта в межах конкретної справи), а на факті його попереднього скасування іншим судовим рішенням, яке набрало законної сили.
У справі № 160/1088/19 (податковий спір) Верховний Суд погодився з незастосуванням рішення міської ради № 1862 про встановлення ставок податку. Однак, як вбачається з пункту 42 постанови, це рішення ради вже було визнано протиправним та нечинним постановою суду в іншій адміністративній справі (№ 804/8091/17) ще до моменту винесення спірних податкових повідомлень-рішень. Тобто Суд не застосував акт, який вже був виключений з правового поля в судовому порядку.
У справі № 340/507/22 (соціальний спір) Верховний Суд, зобов'язуючи видати довідку, послався на те, що пункт 3 Постанови КМУ № 103 суперечить Закону № 2262-ХІІ. Проте, у пункті 39 постанови Суд прямо зазначив, що цей пункт вже визнано протиправним та скасовано рішенням ОАСК у справі № 826/12704/18. Таким чином, висновок про незастосування норми базувався на юридичному факті її нечинності, встановленому судом загальної юрисдикції.
Натомість у справі, що передається на розгляд Палати (щодо Постанови № 481), на момент виникнення спірних правовідносин та прийняття оскаржуваної відмови відповідача, відповідні положення Постанови № 481 були чинними, не скасованими та користувалися презумпцією правомірності. Механічне перенесення підходів зі справ, де акти вже були скасованими, на справу, де акт є чинним, є методологічно некоректним.
При цьому слід відзначити, що загальні міркування Верховного Суду в наведених постановах щодо неприпустимості застосування підзаконного акта, який суперечить закону, формулювалися вже в умовах наявності судового рішення про визнання відповідного акта протиправним і нечинним. Саме ця обставина (факт попереднього судового виключення акта з правового поля), а не інцидентне самостійне оцінювання чинного нормативно-правового акта, становило визначальну складову ratio decidendi у цих справах.
2. Щодо справи № 913/204/18 (Відмінність природи правовідносин)
Посилання на постанову Касаційного господарського суду у справі № 913/204/18 є недоречним з огляду на різну правову природу спору та характер нормативного регулювання.
У справі № 913/204/18 розглядався господарський спір про визнання недійсним договору оренди майна закладу освіти. Конфлікт норм полягав у тому, що Постанова КМУ № 796 допускала оренду, тоді як спеціальний Закон "Про освіту" містив імперативну заборону ("об'єкти... не підлягають використанню не за освітнім призначенням"). У такій ситуації пріоритет Закону є очевидним і безальтернативним.
У соціальних спорах, зокрема й у справі, що розглядається, законодавство (ст. 43, 63 Закону № 2262-ХІІ) наділяє Кабінет Міністрів України дискреційними повноваженнями визначати порядок та умови перерахунку пенсій. Тут немає прямої імперативної заборони, як у справі № 913/204/18. Питання визначення розрахункової величини (прожитковий мінімум чи фіксована сума) лежить у площині бюджетної політики та дискреції Уряду, що робить застосування аналогії з господарським спором про оренду юридично помилковим.
Таким чином, наведені в ухвалі про відступ постанови Верховного Суду не формують релевантної практики для відступу в цій категорії справ. Вони стосуються або ситуацій post factum скасування нормативних актів, або спорів з абсолютно іншою (приватно-правовою) природою та імперативним регулюванням. Застосування цих прецедентів для обґрунтування "інцидентного незастосування" чинної бюджетної постанови КМУ створює небезпечний прецедент ігнорування статті 265 КАС України, нівелюючи інститут загальної дії рішення про визнання нормативно-правового акта нечинним.
Щодо відсутності підстав для відступу з огляду на імперативні вимоги ст. 264- 265 КАС України та єдність судової практики
Колегія суддів пропонує відступити від попередньої практики та застосувати до спірних правовідносин підхід, згідно з яким Постанова № 481 не підлягає застосуванню з моменту її прийняття (з 20.05.2023) через невідповідність закону. Вважаю такий підхід помилковим, оскільки він суперечить концептуальним засадам адміністративного судочинства щодо дії нормативно-правових актів у часі, ігнорує поточний стан розгляду справи щодо законності цього акта та створює колізію з позицією колег з іншої судової палати.
1. Імперативність статті 265 КАС України (Перспективна дія рішення суду) Спеціальною нормою, яка визначає наслідки судового оскарження нормативно-правових актів, є стаття 265 КАС України. Згідно з частиною другою цієї статті, нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Законодавець свідомо закріпив модель перспективної дії (ex nunc) судового рішення про визнання акта нечинним. Це гарантія стабільності правопорядку: суб'єкти владних повноважень та громадяни повинні мати впевненість, що чинний на момент виникнення правовідносин нормативний акт є обов'язковим до виконання.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 червня 2025 року у справі № 320/29450/24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/128366613) пункт 2 Постанови № 481 визнано протиправним та нечинним. Отже, в силу приписів ч. 2 ст. 265 КАС України, спірні положення втратили чинність саме 18 червня 2025 року. Спроба заперечити чинність положень ретроспективно (з 20.05.2023) через механізм "інцидентного контролю" у звичайній справі нівелює інститут оскарження нормативно-правових актів за правилами статті 264 КАС України.
Застосування частини третьої статті 7 КАС України щодо пріоритету актів вищої юридичної сили не може ігнорувати спеціальний припис частини другої статті 265 цього Кодексу. Якщо законодавець прямо визначив, що визнання нормативно-правового акта нечинним має перспективний характер і пов'язується з моментом набрання законної сили відповідним судовим рішенням, суд не уповноважений створювати інший часовий ефект шляхом інцидентного незастосування такого акта з моменту його прийняття.
2. Процесуальна невизначеність (Справа № 320/29450/24 на перегляді у ВС) Ініціюючи відступ, колегія залишає поза увагою той факт, що питання законності Постанови № 481 ще остаточно не вирішене. Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 320/29450/24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/129331696) за скаргою Кабінету Міністрів України. Ситуація, за якої одна судова палата (соціальна) в межах індивідуального спору фактично констатує незаконність акта та відмовляється його застосовувати, тоді як основна справа щодо оскарження цього ж акта перебуває на стадії касаційного перегляду, створює ризик ухвалення взаємовиключних судових рішень, що неприпустимо з огляду на функцію Верховного Суду щодо забезпечення єдності судової практики (стаття 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів») та порушує принцип правової визначеності.
3. Позиція колег із судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу Варто врахувати, що питання застосування Постанови № 481 у спірний період вже було предметом розгляду суддів іншої палати Касаційного адміністративного суду (судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян). У постанові від 26 червня 2025 року у справі № 480/7154/24 (колегія суддів: Єресько Л.О., Білак М.В., Соколов В.М.) Верховний Суд зайняв чітку позицію щодо неможливості ретроспективного незастосування Постанови № 481.
Зокрема, колегія суддів у справі № 480/7154/24 зазначила:
Висновки щодо протиправності застосування прожиткового мінімуму 2018 року (що стосувалися скасування Постанови № 103) не є релевантними до правовідносин, що виникли після набрання чинності Постановою № 481 (пункт 45 постанови). Внесені Постановою № 481 зміни запровадили сталу розрахункову величину (1762 грн), і ці зміни були чинними у спірний період.
У пункті 45 постанови Верховного Суду від 26.06.2025 у справі № 480/7154/24 судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу прямо зазначила, що висновки, пов'язані зі скасуванням постанови № 103, "не є релевантними до правовідносин, що виникли після набрання чинності Постановою № 481, якою запроваджено сталу розрахункову величину".
З посиланням на практику Великої Палати ВС (справи № 910/14524/22, № 554/154/22), колегія наголосила, що Суд не може перебирати на себе правотворчі функції. Ігнорування чинного нормативного акта суперечить принципам правової визначеності та належного урядування, а також означає, що суд дозволяє діяти поза межами наданих законом повноважень (пункт 68 постанови).
Таким чином, ухвала про відступ перебуває у прямій суперечності суперечність не лише з вимогами ст. 265 КАС України, але й з актуальною практикою іншої судової палати Верховного Суду (справа № 480/7154/24). Якщо соціальна палата ухвалить рішення про відступ, це призведе до різності судової практики Касаційного адміністративного суду: "виборча" палата застосовує Постанову № 481 до моменту її судового скасування, а "соціальна" - відмовляється застосовувати.
Щодо порушення порядку передачі справи (необхідність передачі на розгляд Об'єднаної палати КАС ВС)
Колегія суддів в ухвалі про відступ дійшла висновку про необхідність передачі справи на розгляд судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав, до якої входить ця колегія, з метою відступу від висновків цієї ж палати. Вважаю такий процесуальний крок помилковим, оскільки він суперечить імперативним вимогам статті 346 КАС України.
1. Наявність правової позиції іншої судової палати Як було зазначено вище, питання застосування Постанови № 481 у спірний період (після 20.05.2023) вже було предметом розгляду колег з іншої судової палати Касаційного адміністративного суду - судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу.
Зокрема, у постанові Верховного Суду від 26 червня 2025 року у справі № 480/7154/24 (колегія суддів: Єресько Л.О., Білак М.В., Соколов В.М.) сформульовано чіткий правовий висновок про те, що внесені Постановою № 481 зміни запровадили сталу розрахункову величину (1762 грн), яка підлягає застосуванню до моменту її скасування або зміни. Колегія суддів іншої палати прямо відмовилася ігнорувати чинний нормативно-правовий акт, посилаючись на межі повноважень суду та принцип правової визначеності.
2. Імперативні вимоги частини 2 статті 346 КАС України Відповідно до частини 2 статті 346 КАС України: «Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об'єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об'єднаної палати».
3. Процесуальні наслідки Ініційований колегією відступ від практики застосування Постанови № 481 (шляхом визнання її такою, що не підлягає застосуванню) автоматично створює колізію з правовим висновком, викладеним у постанові від 26.06.2025 у справі № 480/7154/24, який ухвалили судді іншої палати.
За таких умов вирішення питання про відступ у справі лише складом судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав є процесуально неможливим, оскільки це не забезпечить єдності судової практики в межах усього Касаційного адміністративного суду, а лише поглибить розбіжності між різними палатами одного суду.
Таким чином, якщо колегія суддів наполягає на наявності підстав для відступу від застосування Постанови № 481 (з чим я категорично не погоджуюся по суті), то з огляду на існування протилежної правової позиції судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу (справа № 480/7154/24), ця справа, в силу приписів частини 2 статті 346 КАС України, підлягала б передачі виключно на розгляд Об'єднаної палати Касаційного адміністративного суду Верховного Суду, а не палати з розгляду соціальних справ.
ІV
Щодо порушення принципу рівності та створення дискримінаційних умов для діючих військовослужбовців
Запропонований в ухвалі про відступ підхід, за яким Постанова № 481 не підлягає застосуванню до спірних правовідносин (що дозволяє обчислювати пенсії на основі прожиткового мінімуму, а не фіксованої величини 1762 грн), призводить до викривлення системи соціального захисту та дискримінації діючих військовослужбовців.
1. Похідний характер пенсійного забезпечення
Відповідно до системного тлумачення статей 43 та 63 Закону України № 2262-ХІІ, пенсійне забезпечення військових пенсіонерів є похідним від грошового забезпечення діючих військовослужбовців. Логіка законодавця полягає в тому, що пенсіонер має отримувати виплати, співмірні з тим, що отримує військовослужбовець на аналогічній посаді сьогодні. Неприпустимою є ситуація, коли розрахункова база для пенсії (похідна величина) є вищою, ніж розрахункова база для грошового забезпечення діючого військовослужбовця (первинна величина).
2. Суперечність із практикою щодо діючих військовослужбовців
Як вже зазначалося, судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу (постанова від 26.06.2025 у справі № 480/7154/24 ) підтвердила, що у спірний період (після 20.05.2023) діючим військовослужбовцям грошове забезпечення виплачувалося та повинно було виплачуватися із застосуванням розрахункової величини 1762 грн (згідно з Постановою № 481). Суд відмовив діючому військовому у перерахунку виплат на основі прожиткового мінімуму, посилаючись на чинність урядової постанови.
3. Створення дискримінаційного дисбалансу
Якщо реалізувати запропонований відступ, складеться ситуація значної нерівності: діючі військові, які сьогодні ризикують життям на фронті, отримували у 2023- 2024 роках виплати, розраховані із фіксованої величини 1762 грн (що визнано законним судовою практикою у справі № 480/7154/24).
Військові пенсіонери, згідно з позицією ініціаторів відступу, отримають право на перерахунок пенсій за той самий період на основі бази 3028 грн (прожитковий мінімум на 2024 рік), тобто майже вдвічі вищої.
Такий підхід суперечить статті 24 Конституції України, оскільки без об'єктивного обґрунтування надає перевагу одній категорії осіб (військовим пенсіонерам) перед іншою (діючими військовослужбовцями), хоча пенсійне забезпечення за Законом № 2262-ХІІ має похідний характер від грошового забезпечення діючих військовослужбовців. Ігнорування Постанови № 481 виключно у спорах щодо пенсій при її обов'язковості у спорах щодо грошового забезпечення руйнує єдність правового регулювання системи військового забезпечення.
Таким чином, відступ від правової позиції щодо застосування Постанови № 481 є помилковим не лише з процесуальної точки зору, але й з огляду на необхідність збереження справедливого балансу між інтересами різних категорій військовослужбовців. Правова позиція Верховного Суду має бути універсальною: якщо Постанова № 481 діяла для нарахування зарплат військовослужбовцям, вона не може бути визнана такою, що "не діяла", для пенсіонерів.
V
Щодо змістовної обґрунтованості правової позиції, від якої пропонується відступити (принципи правової визначеності та поділу влади)
Пропозиція відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2025 року у справі № 600/3516/24-а (https://reyestr.court.gov.ua/Review/131217729) та від 22 жовтня 2025 року у справі № 420/3824/25 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/131233070), ґрунтується на хибному припущенні про помилковість цих рішень. Натомість, глибокий аналіз вказаних постанов свідчить, що вони базуються на фундаментальних засадах адміністративного судочинства, ігнорування яких є неприпустимим.
1. Дотримання принципу поділу влади та меж судового контролю
У постановах, від яких пропонується відступити, Верховний Суд послідовно дотримувався позиції, що адміністративний суд не підміняє собою орган виконавчої влади. Кабінет Міністрів України, реалізуючи свої повноваження у сфері соціального захисту та бюджетної політики (стаття 116 Конституції України), прийняв Постанову № 481, якою свідомо встановив фіксовану розрахункову величину (1762 грн). Це було політико-правове рішення Уряду в умовах воєнного стану та обмеженого фінансового ресурсу. Визнання судом "нечинним" нормативного акта з моменту його прийняття (ретроспективно) фактично означає, що суд перебирає на себе функцію нормотворця, самостійно визначаючи бюджетні параметри минулих періодів, що є втручанням у дискреційні повноваження виконавчої влади. Позиція, від якої пропонується відступити, чітко розмежовувала контроль за законністю (що є функцією суду) та формування бюджетної політики (що є функцією Уряду).
2. Принцип «Tempus regit actum» (закон діє в часі)
Постанови, від яких пропонується відступити, ґрунтуються на класичному правовому принципі: правомірність дій суб'єкта владних повноважень оцінюється на момент їх вчинення. Коли відповідач (пенсійний орган чи військова частина) відмовляв у перерахунку виплат у 2023- 2024 роках, він діяв у повній відповідності до чинної на той момент Постанови № 481. Запропонований в ухвалі про відступ підхід змушує вважати протиправною поведінку суб'єкта, який сумлінно виконував чинний нормативно-правовий акт. Це руйнує принцип правової визначеності, оскільки суб'єкт владних повноважень ставиться у ситуацію, коли виконання чинної постанови Уряду може бути визнано протиправним згодом.
3. Бюджетна обумовленість (Ratio legis Постанови № 481)
У правових позиціях, які ставляться під сумнів, Верховний Суд обґрунтовано врахував, що Постанова № 481 містила пряме застереження (пункт 3): видатки на її виконання здійснюються в межах наявних бюджетних асигнувань. Судова практика не може існувати у ізольовано від економічної реальності держави у стані війни. Висновки у справах № 600/3516/24-а та № 420/3824/25 враховували, що механічна заміна встановленої Урядом фіксованої розрахункової величини (1762 грн) на прожитковий мінімум (3028 грн) без відповідного бюджетного покриття у минулих періодах призведе до розбалансування системи державних фінансів, що не відповідає меті адміністративного судочинства.
Таким чином, постанови Верховного Суду від 20 та 22 жовтня 2025 року демонструють баланс між захистом прав особи та інтересами держави в умовах воєнного стану. Вони не містять правових помилок, які б вимагали виправлення через процедуру відступу.
VІ
Стосовно структурних недоліків ухвали про відступ
1. Хибна аналогія (False Analogy) між Постановами № 103 та № 481
У пункті 33 та 41 ухвали колегія проводить пряму паралель між ситуацією зі скасуванням Постанови КМУ № 103 (у 2018- 2020 роках) та поточною справою.
Цитата з ухвали: «...зміни, внесені постановою Кабінету Міністрів України № 481, є аналогічними тим, що вносилися постановою Кабінету Міністрів України [...] № 103 і були визнані судом неправомірними...»
У ситуації з Постановою № 103 судова практика щодо застосування прожиткового мінімуму сформувалася після того, як відповідні норми були визнані нечинними в судовому порядку (справа № 826/6453/18).
У ситуації з Постановою № 481 (на момент виникнення спірних відносин у 2023- 2024 роках) норма була чинною, діяла і виконувалася. Ототожнення ситуації "правового вакууму" (після скасування акта) із ситуацією "чинного правового регулювання" є методологічно некоректним. Те, що механізми схожі за змістом (введення фіксованої величини), не робить їх тотожними за юридичними наслідками в часі.
2. Логічне коло (Circulus in probando) в обґрунтуванні протиправності
У пункті 24 ухвали колегія стверджує:
Цитата з ухвали: «...пункт 2 Постанови № 481... не підлягає застосуванню як такий, що є протиправним й такий, що не відповідає правовим актам вищої юридичної сили».
Аргументація побудована таким чином, що висновок фактично підмінює собою обґрунтування. Суд використовує тезу, яку ще належало довести (що акт є протиправним з моменту прийняття), як аргумент для його незастосування. Це порушує презумпцію правомірності рішень виконавчої влади. Доки акт не скасовано судом, для суб'єкта правозастосування (ТЦК, ПФУ) він є правомірним. Стверджувати, що відповідач діяв протиправно, виконуючи чинну постанову, лише тому, що суд post factum вирішив вважати її "початково протиправною", - це порушення причинно-наслідкових зв'язків. Дія не може бути протиправною, якщо вона вчинена на виконання чинної норми права.
3. Підміна тези (Ignoratio elenchi) щодо "соціальних стандартів"
У пунктах 36- 38 ухвали колегія детально аналізує природу прожиткового мінімуму як базового соціального стандарту, роблячи висновок:
Цитата з ухвали: «...замінює такий державний соціальний стандарт як прожитковий мінімум на сталу величину - 1762,00 грн... що зводить нанівець мету прийняття Постанови № 704».
З того факту, що КМУ змінив підхід з "динамічного стандарту" на "сталу величину", не свідчить про протиправність такого рішення. Статті 43 та 63 Закону № 2262-ХІІ делегують Уряду право встановлювати розміри та порядок. Зміна Урядом власної попередньої концепції є реалізацією дискреційних повноважень. Суд у даному випадку підміняє контроль за законністю контролем за доцільністю та ефективністю. Останнє виходить за межі судової компетенції.
4. Створення "штучної юридичної конструкції" (Legislative Invention) У пункті 27 та 41 ухвали пропонується застосовувати пункт 4 Постанови № 704 "в первісній редакції".
Цитата з ухвали: «...пункт 4 Постанови № 704 підлягає застосуванню у спірних правовідносинах у первинній редакції... із використанням... розміру прожиткового мінімуму... на 1 січня календарного року...».
Фактично йдеться про надмірний суддівський активізм, оскільки "первісна редакція" Постанови № 704 (2017 року) була розрахована на іншу економічну реальність і не передбачала воєнного стану 2024 року. Пропонуючи застосувати цю редакцію зараз, суд фактично створює нову норму права, що складається з тексту постанови 2017 року та бюджетних показників 2024 року. Такої норми в законодавстві не існує. Суд не "відновлює" право, а конструює власну модель нормативного регулювання, якої не було в реальності, підміняючи собою законодавця.
5. Ігнорування частини за цілим (Fallacy of Composition)
В ухвалі повністю ігнорується зміст пункту 3 Постанови № 481, який встановлює: "видатки, пов'язані з виконанням пункту 2 цієї постанови, здійснюються в межах асигнувань на грошове забезпечення...". Колегія суддів пропонує "скасувати" (не застосовувати) пункт 2 Постанови (про розрахункову величину 1762 грн), але не згадує про пункт 3 (про бюджетні обмеження).
Неможливо змінити базу нарахування (збільшити її майже вдвічі до 3028 грн), ігноруючи норму про те, що видатки обмежені наявними асигнуваннями. Це призводить до суперечності: суд зобов'язує здійснити виплати, на які юридично не виділено бюджетних призначень (оскільки бюджет розраховано під 1762 грн).
Ігнорування цього бюджетного обмеження фактично покладає на державу зобов'язання, не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, що суперечить статті 95 Конституції України, яка вимагає збалансованості Державного бюджету та справедливого і неупередженого розподілу публічних фінансів.
6. Суперечність принципу правової визначеності (Legal Certainty)
У пункті 42 ухвали зазначено:
Цитата з ухвали: «...правові підстави для видачі довідок... із застосуванням розрахункової величини у вигляді прожиткового мінімуму... відсутні». (Це цитата позиції, від якої пропонується відступити, яку колегія вважає помилковою).
Пропонований відступ вимагає від суб'єктів владних повноважень передбачати майбутні судові рішення. Відповідача (орган, що видає довідку) звинувачують у тому, що він у 2023 році керувався текстом офіційно оприлюдненої постанови Уряду, а не "духом права", який Суд витлумачить у 2025 році. Це руйнує довіру до права, оскільки робить правомірну поведінку (виконання закону) караною в майбутньому.
Висновки
На підставі вищевикладеного, вважаю, що колегія суддів у цій справі дійшла передчасного висновку про наявність підстав для передачі справи на розгляд судової палати з метою відступу від попередньої практики.
Рішення суду першої інстанції, залишене без змін судом апеляційної інстанції, було законним і обґрунтованим, оскільки суди вирішили спір відповідно до норм матеріального права, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, та з дотриманням норм процесуального права.
Ухвала Верховного Суду про передачу справи на розгляд судової палати, на моє переконання, не узгоджується з принципами правової визначеності та законності. Запропонований підхід щодо ретроспективного незастосування чинного нормативно-правового акта (Постанови № 481) без його скасування у судовому порядку на момент виникнення спірних відносин, створює ризики порушення статті 19 Конституції України та статті 265 КАС України.
Крім того, ігнорування наявності правової позиції іншої судової палати з цього ж питання порушує процесуальний порядок забезпечення єдності судової практики, визначений статтею 346 КАС України та частиною першою статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Зазначена Окрема думка є продовженням позиції стосовно необхідності дотримання судами верховенства права, що охоплює собою принцип законності, принцип правової визначеності та передбачає забезпечення збалансованості Державного бюджету України з метою справедливого розподілу коштів та гарантування принципу рівності у питаннях соціального захисту, яку послідовно викладено, зокрема, в окремих думках від 12 лютого 2019 року у справі № 240/4937/18 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/79758812) та 06 листопада 2025 року у справі № 580/5022/24 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/131595737).
Суддя Я.О. Берназюк