Справа № 600/2498/25-а
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Сіжук Ольга Володимирівна
Суддя-доповідач - Граб Л.С.
03 грудня 2025 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Граб Л.С.
суддів: Матохнюка Д.Б. Сторчака В. Ю. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 12 вересня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправною та скасування постанови та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Другого відділу державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Івано-Франківськ), в якому просив:
-визнати протиправними та скасувати постанови ВП №78013310 про відкриття виконавчого провадження про стягнення виконавчого збору в розмірі 26581,28 грн, постанови ВП №78013706 від 07.05.2025 про відкриття виконавчого провадження про стягнення витрат у розмірі 210,50 грн та постанови ВП №66670515 від 07.05.2025 про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження у сумі 210,50 грн.
Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 12 вересня 2025 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, апелянт посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для розгляду справи, невідповідність висновків обставинам справи та порушення норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення правового спору.
Сторони в судове засідання не з"явилися, будучи належо повідомленими.
Згідно з частиною 2 статті 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження відповідно до вимог ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що 01.09.2021 державним виконавцем Другого відділу Державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції винесено постанову про відкриття виконавчого провадження №66670515 з примусового виконання виконавчого листа №2-212/2011, виданого 20.07.2011 Першотравневим районним судом міста Чернівці.
01.09.2021 в межах виконавчого провадження №66670515 державним виконавцем Другого відділу Державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції винесено постанову про стягнення виконавчого збору ВП №66670515.
07.05.2025 державним виконавцем Другого відділу Державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції винесено постанову про повернення виконавчого документа (виконавчий лист №2-212/2011, виданого 20.07.2011 Першотравневим районним судом міста Чернівці) стягувачу ВП №66670515.
07.05.2025 державним виконавцем Другого відділу Державної виконавчої служби у місті Чернівці Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №78013310 з примусового виконання постанови про стягнення виконавчого збору ВП №66670515 від 01.09.2021.
Вважаючи вказані постанови протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач при прийнятті оскаржуваних постанов діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом.
Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи дотримання судом першої інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, колегія суддів виходить із наступного.
Спеціальним законом, який визначав умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку був Закон України від 21.04.1999 № 606-XIV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-XIV; чинний на дату видачі виконавчого листа (тобто 20.07.2011)).
За змістом частин першої та другої статті 25 Закону № 606-XIV державний виконавець зобов'язаний прийняти до виконання виконавчий документ і відкрити виконавче провадження, якщо не закінчився строк пред'явлення такого документа до виконання, він відповідає вимогам, передбаченим цим Законом, і пред'явлений до виконання до відповідного органу державної виконавчої служби.
Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.
У разі ненадання боржником у строки, встановлені частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення, документального підтвердження повного виконання рішення державний виконавець на наступний день після закінчення відповідних строків розпочинає примусове виконання рішення (частина перша статті 27 Закону № 606-XIV).
Згідно з частиною першою статті 28 Закону № 606-XIV у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню чи поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. Виконавчий збір стягується незалежно від вчинення державним виконавцем заходів примусового виконання, передбачених цим Законом.
Постанова про стягнення виконавчого збору виноситься під час першого надходження виконавчого документа державному виконавцю. Під час наступних пред'явлень до виконання виконавчого документа державному виконавцеві виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання (частина третя статті 28 Закону № 606-XIV).
Відповідно до частин шостої, восьмої статті 28 Закону № 606-XIV у разі завершення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 47, пунктами 2 і 8 частини першої статті 49 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня після завершення (закінчення) такого виконавчого провадження відкриває виконавче провадження за постановою про стягнення виконавчого збору.
Постанова про стягнення виконавчого збору надсилається боржнику не пізніше наступного робочого дня після її винесення і може бути оскаржена до суду в десятиденний строк.
Водночас Закон № 606-XIV втратив чинність 05.10.2016 у зв'язку з набранням чинності Законом України «Про виконавче провадження» 02.06.2016 № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII).
Пунктом 6 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII передбачено, що рішення, які виконувалися органами державної виконавчої служби до набрання чинності цим Законом, продовжують виконуватися цими органами до настання підстав для завершення виконавчого провадження.
За правилами пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, завершуються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Після набрання чинності цим Законом виконавчі дії здійснюються відповідно до цього Закону.
Зі змісту розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1404-VIII слідує, що положення попереднього Закону № 606-XIV застосовуються не щодо всього виконавчого провадження, а лише щодо тих виконавчих дій, які в межах виконавчого провадження були розпочаті в період дії цього Закону, а тому підлягають і завершенню в порядку Закону№ 606-XIV. Водночас кожна окрема виконавча дія, яка оформлюється, у тому числі, шляхом винесення відповідної постанови державного виконавця, повинна бути вчинена відповідно до того закону, в період дії якого вона розпочата.
Частинами першою та другою статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28.08.2018, визначено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
Частиною дев'ятою цієї ж статті 27 обумовлено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Пунктом 1 частини першої, частини п'ятої статті 37 Закону №1404-VIII передбачено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.
За приписами частини п'ятої статті 37 Закону № 1404-VIII повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред'явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.
В свою чергу, статтями 40, 42 Закону № 1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору.
Частиною третьою статті 40 Закону № 1404-VІІІ встановлено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частиною четвертою статті 42 Закону № 1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження (до яких частина перша статті 42 Закону відносить також виконавчий збір) виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Отже, з аналізу вищенаведених норм Закону № 1404-VІІІ (у редакції, що діяла до 28.08.2018) слідує, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, а розмір виконавчого збору обраховується як 10 відсотків від фактично стягнутої суми.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 № 2475-VIII, який набрав чинності 28.08.2018, внесені зміни до статті 27 Закону № 1404-VІІІ, у частині другій якої слова «фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом» замінено словами «підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів».
За встановлених обставин цієї справи виконавче провадження було розпочато на підставі Закону № 606-ХІV, який був чинний на момент винесення постанови про відкриття виконавчого провадження (22.02.2013). Втім, оскаржуване рішення про стягнення виконавчого збору державним виконавцем прийняте на підставі Закону № 1404-VІІІ, прикінцевими та перехідними положеннями якого встановлено, що після набрання чинності цього Закону виконавчі дії, здійснення яких розпочато до набрання чинності цим Законом, здійснюються відповідно до цього Закону.
Відповідач оскаржувані постанови виніс в період дії Закону №1404-VІІІ (у редакції Закону № 2475-VIII).
Стаття 27 Закону № 1404-VIII (в редакції Закону № 2475-VIII та станом на дату винесення оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору) передбачала, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Відповідно до частини дев'ятої статті 27 Закону № 1404-VІІІ (у редакції Закону № 2475-VIII) виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Отже, норми Закону № 1404-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII) не встановлюють залежності між прийняттям постанови про стягнення виконавчого збору та обставинами вчинення державним виконавцем дій по здійсненню примусового стягнення з боржника в межах виконавчого провадження, оскільки законодавчо прямо визначається обов'язок державного виконавця прийняти постанову про стягнення виконавчого збору одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження.
Більше того, на це вказує і та обставина, що розмір виконавчого збору законодавчо поставлений у залежність від суми, що підлягає примусовому стягненню, а не від суми, яка є фактично стягнутою в межах виконавчого провадження.
Висновки аналогічного змісту щодо застосування статті 27 Закону № 1404-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII) викладені в постановах Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 420/1373/19, від 20.11.2019 у справі № 480/1558/19, від 20.03.2024 у справі № 520/7410/23, згідно яких фактичне виконання судового рішення, крім випадку такого виконання до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, та вжиття виконавцем заходів примусового виконання рішень не є обов'язковими умовами для стягнення виконавчого збору.
Аналогічне правове регулювання діяло і станом на дату видачі виконавчого листа №2-212/2011 (20.07.2011).
Так, відповідно до вимог статті 28 Закону № 606-XIV (в редакції, чинній станом на момент відкриття виконавчого провадження) у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом.
Таким чином, Закон № 606-XIV (в редакції, чинній на момент відкриття виконавчого провадження), так само як і Закон № 1404-VIII (у редакції Закону № 2475-VIII), не ставлять можливість застосування санкцій у вигляді стягнення виконавчого збору в залежність від фактичного вчинення державним виконавцем дій, спрямованих на примусове виконання рішення суду або іншого виконавчого документу.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правомірно відхилив доводи позивача про те, що виконавчий збір може бути стягнено лише за умов фактичного виконання судового рішення та вжиття державним виконавцем заходів примусового виконання рішення.
Такі висновки суду першої інстанції відповідають висновкам Верховного Суду, викладеними у постановах від 28.04.2020 у справі № 520/9144/18, від 26.06.2020 у справі № 360/3324/19, від 11.08.2021 у справі № 640/23271/21, від 27.07.2023 у справі № 500/3394/22.
Посилання скаржника на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах у справах №242/4601/20, 320/6360/18 є безпідставними, оскільки містять інший предмет спору.
Постанова Верховного Суду у справі № 640/23271/21 містить правову позицію, подібну тій, яка висловлена судом у цій справі, постанова Великої Палати Верховного Суду у справі №2540/3208/18, стосується виконавчого провадження, яке відкрито в період редакції Закону №1404-VIII до внесення змін Законом № 2475-VIII, тоді як постанова про стягнення виконавчого збору у даній справі, прийнята у відповідності до Закону №1404-VIII (у редакції після 28.08.2018).
За вказаних обставин, постанова ВП №78013310 про відкриття виконавчого провадження про стягнення виконавчого збору в розмірі 26581,28 грн. не підлягає скасуванню.
Щодо постанови ВП №78013706 від 07.05.2025 про відкриття виконавчого провадження про стягнення витрат у розмірі 210,50 грн та постанови ВП №66670515 від 07.05.2025 про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження у сумі 210,50 грн., колегія суддів вказує на таке.
Відповідно статті Закону № 1404-VIII кошти виконавчого провадження складаються з:
1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця;
2) авансового внеску стягувача;
3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.
Витрати виконавчого провадження органів державної виконавчої служби здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, зазначених у пунктах 2 і 3 частини першої цієї статті.
Витрати виконавчого провадження приватних виконавців здійснюються за рахунок авансового внеску стягувача, стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження. Витрати виконавчого провадження можуть здійснюватися приватним виконавцем за рахунок власних коштів.
Розмір та види витрат виконавчого провадження встановлюються Міністерством юстиції України.
На стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу чи закінчення виконавчого провадження у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.
Приписами ст.45 Закону № 1404-VIII передбачено, що розподіл стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника) здійснюється у такій черговості: 1) у першу чергу повертається авансовий внесок стягувача на організацію та проведення виконавчих дій; 2) у другу чергу компенсуються витрати виконавчого провадження, не покриті авансовим внеском стягувача; 3) у третю чергу задовольняються вимоги стягувача та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми або основна винагорода приватного виконавця пропорційно до фактично стягнутої з боржника суми (крім виконавчих документів про стягнення аліментів); 4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені виконавцем відповідно до вимог цього Закону, та виконавчий збір або основна винагорода за виконавчими документами про стягнення аліментів. Розподіл грошових сум у черговості, зазначеній у частині першій цієї статті, здійснюється в міру їх стягнення.
Відповідно до п.22 розділу ІІІ розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерством юстиції України від 02.04.2012 № 512/5, та зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 30.09.2016 за № 1302/29432, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу, виконавець зазначає підставу для цього з посиланням на відповідну норму Закону, результати виконання, розмір авансового внеску, який підлягає поверненню стягувачу, а також наслідки закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа, передбачені частиною першою статті 40 Закону. При закінченні виконавчого провадження, поверненні виконавчого документа стягувачу, виконавець залишає у матеріалах виконавчого провадження копію виконавчого документа, а на виконавчому документі ставить відповідну відмітку, у якій зазначаються підстава закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа з посиланням на відповідну норму Закону, залишок нестягненої суми, якщо за виконавчим документом проводилося стягнення, сума стягнутого виконавчого збору або сума стягнутої основної винагороди приватного виконавця. Відмітка на виконавчому документі засвідчується підписом виконавця та скріплюється печаткою.
За змістом Наказу Міністерства юстиції України від 29.09.2016 № 2830/5 "Про встановлення видів та розмірів витрат виконавчого провадження", зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30.09.2016 № 1300/29430 (далі Наказ № 2830/5), зокрема, до ч.1, 2 та 9 розділу І до видів витрат виконавчого провадження відносяться: виготовлення документів виконавчого провадження: папір; копіювання, друк документів; канцтовари; пересилання документів виконавчого провадження: конверти; знаки поштової оплати (марки); послуги маркувальної машини; послуги поштового зв'язку; послуги за користування Єдиним державним реєстром виконавчих проваджень та після введення в дію ст.8 Закону №1404-VIII плата за користування автоматизованою системою виконавчого провадження.
За правилами частин першої, другої розділу II Наказу №2830/5 розміри витрат виконавчого провадження, види яких зазначені у п.1,3,6,7,10 розділу I Видів та розмірів витрат виконавчого провадження, визначаються відповідно до вартості товарів і послуг, зазначеної у відповідних договорах.
Розміри витрат виконавчого провадження, види яких зазначені у пунктах 2, 4 розділу I Видів та розмірів витрат виконавчого провадження, визначаються згідно з тарифами Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта".
Згідно з Наказом Міністерства юстиції України від 24.03.2017 №954/5 "Про встановлення розмірів плати за користування автоматизованою системою виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями" плата за користування системою становить 69 грн за кожне відкрите виконавче провадження.
В той же час, Закон №1404-VIII не покладає на державного або приватного виконавця обов'язок документально фіксувати здійснення всіх витрат виконавчого провадження та надсилати докази їх здійснення сторонам виконавчого провадження, що відповідає правозастосуванню, викладеному у постанові Верховного Суду від 23.03.2019 у справі №750/6794/17.
Позивачем не наведено в чому полягає неправомірне нарахування витрат виконавчого провадження та виконавчого збору, а відтак колегія суддів вважає, що відсутні підстави для скасування вказаних постанов.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду-без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 12 вересня 2025 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
.
Головуючий Граб Л.С.
Судді Матохнюк Д.Б. Сторчак В. Ю.