П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
02 грудня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/31809/24
Головуючий в 1 інстанції: Левчук О.А
Дата і місце ухвалення 23.12.2024р., м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Бойка А.В.,
суддів: Федусика А.Г.,
Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 р. у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, за участю третьої особи - Державної казначейської служби України, про стягнення коштів, -
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Держави Україна в особі Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, за участю третьої особи - Державної казначейської служби України, в якому просив стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 119 055,87 гривень, що складається з 3 відсотків річних у сумі 26 350,23 гривень та індексу інфляції у сумі 92 705,64 гривень шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку України; стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 компенсації моральної шкоди у сумі 70 830,00 гривень, шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку України.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилався на не повне з'ясування судом першої інстанції обставин справи та не правильне застосування норм матеріального права.
Апелянт не погодився з висновком суду першої інстанції стосовно того, що оскільки рішенням суду, на виконання якого Головне управління ПФУ повинно було виплатити заборгованість по пенсії, не було визначено суму такої заборгованості, підстав для застосування ст. 625 ЦК України та стягнення немає.
Апелянт посилався на те, що Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (пункти 17, 18, 26, 28; № у ЄДРСР 73469624), від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (пункти 21, 22, 25, 42, 45; № у ЄДРСР 74838873), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (№ у ЄДРСР 82997465)).
Апелянт вважає, що вирішуючи спір, суд мав звернути увагу на дату, з якої позивач розпочав нарахування 3 % річних та індексу інфляції. Такими датами позивач визначив конкретну дату грошового зобов'язання - дату, якою ГУ ПФУ в Одеській області провело розрахунок заборгованості перед ОСОБА_1 . Тобто, як зазначає апелянт, розрахунок заборгованості нарахований за той період, коли самим боржником було сформовано та визнано свої боргові зобов'язання.
Апелянт вважає, що висновок суду про те, що нарахування, передбачені ст. 625 ЦК України, стосуються виключно виконання рішень про стягнення чи обов'язку розрахунку заборгованості є помилковим.
На думку апелянта, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, положення статті 625 ЦК України застосовуються до усіх видів грошового зобов'язання, вираженого в національній одиниці України - гривні; нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, що полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання; судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
В апеляційній скарзі позивач посилався на те, що ані Закон, ані тлумачення ст. 625 ЦК України не містять застережень щодо того, що нарахування індексу інфляції або 3 % річних має проводитися після виконання грошового зобов'язання.
Також апелянт вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції стосовно взаємовиключності застосування положень ст. 625 ЦК України при виконанні рішення в порядку ЗУ «Про виконавче провадження» та ЗУ «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».
З огляду на зазначене апелянт вважає, що суд першої інстанції в порушення норми ст. 625 ЦК України дійшов висновків про те, що для нарахування індексу інфляції та 3 % річних мало бути не визначене боржником зобов'язання, а рішення суду з вказаного питання, адже, положення ст. 625 ЦК України стосуються усіх видів грошових зобов'язань виражених в гривні. Також вважає, що на можливість застосування ст. 625 ЦК України не впливає факт виконання зобов'язання зі сплати основної суми.
Апелянт також висловив незгоду з висновком суду першої інстанції стосовно відсутності підстав для стягнення на його користь моральної шкоди.
Посилаючись на висновки Великої Палати Верховного Суду від 03.09.2019 року, викладені у справі № 916/1423/17, апелянт вказував на те, що суд при вирішенні питання щодо наявності підстав для стягнення моральної шкоди повинен встановити, по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акту; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цивільна відповідальність за завдану шкоду покладається саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування". Апелянт посилався на те, що належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності є, як правило, відповідне судове рішення, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищих посадових осіб органу державної влади. Такий висновок викладено в постанові Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.10.2019 року, справа N 569/1799/16-ц).
З огляду на наявність в даному випадку ухвалених на його користь судових рішень, які констатують факт протиправних дій (бездіяльності) Головного управління ПФУ в Одеській області, а також зважаючи на невиконання державним органом рішення суду, вчинення дій, направлених на таке невиконання та часткове невиконання рішення суду, позивач вважає доведеним факт завдання йому моральної шкоди.
Враховуючи все вищевикладене просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі.
Справа призначена до розгляду у порядку письмового провадження у відповідності до п.3 ч.1 ст.311 КАС України.
Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного:
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 є пенсіонером та отримує пенсію відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року по справі № 420/12560/21, яке набрало законної сили, були визнані протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо відмови у перерахунку пенсії ОСОБА_1 , з 01 грудня 2019 року, на підставі оновленої довідки про розмір грошового забезпечення № 33/36-608 вiд 07.06.2021 року, виданої Державною установою “Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Одеській області»; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області здійснити перерахунок пенсії ОСОБА_1 з 01 грудня 2019 року, на підставі оновленої довідки про розмір грошового забезпечення № 33/36-608 від 07.06.2021 року виданої державною установою “Територіальне медичне об'єднання Міністерства внутрішніх справ України по Одеській області».
На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2021 року по справі № 420/12560/21, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області здійснено перерахунок пенсії ОСОБА_1 , сума доплати складає 161471,60 грн. та обліковується в автоматизованих базах обробки пенсійної документації (а.с. 32-37).
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 червня 2022 року по справі № 420/7076/22, яке набрало законної сили, були визнані протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо застосування обмеження максимального розміру пенсії при здійсненні перерахунку пенсії ОСОБА_1 з 01.12.2019 року; зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області здійснити з 01.12.2019 перерахунок та виплату пенсії ОСОБА_1 без обмеження максимальним розміром, з урахуванням раніше проведених виплат.
На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28 червня 2022 року по справі № 420/7076/22, яке набрало законної сили, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Одеській області здійснено перерахунок пенсії ОСОБА_1 , сума доплати складає 218078,60 грн. та обліковується в автоматизованих базах обробки пенсійної документації (а.с. 41-44, 129-131).
Звертаючись з даним позовом до суду першої інстанції, позивач посилався на те, що Головне управління ПФУ в Одеській області систематично не виконує судові рішення, ухвалені на його користь, зокрема, всупереч ухваленим рішенням застосовує при перерахунках його пенсії максимальні обмеження, не виплачуючи суми заборгованості по пенсії, які утворились у зв'язку з перерахунком пенсії на виконання судових рішень.
Позивач посилався на те, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань. Позивач вважає, що у зв'язку з виниклою заборгованістю Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області з виплати пенсії, визнаної ГУ ПФУ в Одеській області в твердій грошовій сумі, а саме: 161 471,60 та 218 078,60 грн., він має право на стягнення на його користь 3 відсотків річних у сумі 26 350,23 гривень та індексу інфляції у сумі 92 705,64 гривень.
Також позивач посилався на наявність підстав для стягнення на його користь моральної шкоди у зв'язку з невиконанням Головним управління Пенсійного фонду України в Одеській області судових рішень, ухвалених на його користь.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції дійшов висновку, що для застосування наслідків (відповідальності) за прострочення виконання грошового зобов'язання держави можуть бути застосовані вимоги частини другої статті 625 ЦК України лише за наявності одночасно кількох умов: наявність судового рішення, яке набрало законної сили, про визначення зобов'язання як грошового; грошове зобов'язання повинне бути конкретизоване судовим рішенням, тобто з визначенням чіткої суми.
Суд посилався на те, що вимоги позивача щодо стягнення з Державного бюджету України 119 055,87 гривень, що складається з 3 відсотків річних у сумі 26 350,23 гривень та індексу інфляції у сумі 92 705,64 гривень, ґрунтуються на несвоєчасній виплаті на виконання рішень суду від 14 вересня 2021 року по справі № 420/12560/21, та від 28 червня 2022 року по справі № 420/7076/22, коштів нарахованої доплати пенсії у розмірі 161471,60 грн. та 218078,60 грн. Однак, як вказав суд першої інстанції, рішеннями суду від 14 вересня 2021 року по справі № 420/12560/21 та від 28 червня 2022 року по справі № 420/7076/22 було зобов'язано Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області вчинити певні дії, а розрахунок суми заборгованості у перерахованому розмірі, що належить позивачу, при ухваленні рішень по суті позовних вимог не здійснювався.
Суд зазначив, що рішення суду від 14 вересня 2021 року по справі № 420/12560/21 та від 28 червня 2022 року по справі № 420/7076/22 виконуються в порядку ЗУ «Про виконавче провадження», а не в порядку Закону № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». Крім того вказав, що будь-яких доказів на підтвердження того, що станом на теперішній час грошові кошти у розмірі 161471,60 грн. та 218078,60 грн. виплачені позивачу, матеріалів справи не містять.
За таких підстав, суд дійшов висновку, що оскільки між позивачем та відповідачем - Державою Україна в особі Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, відсутнє неналежне виконання (прострочене) грошове зобов'язання підтверджене (визначене, конкретизоване) відповідним судовим рішенням, відсутні підстави для застосовування приписів частини другої статті 625 ЦК України.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам колегія суддів зазначає наступне:
Відповідно до ст. 55 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але своєчасно не отримав з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більш як за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми недоотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії.
Нараховані суми пенсії, не отримані пенсіонером з вини органу Пенсійного фонду України, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України від 19.10.2000 № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».
Відповідно до статей 1, 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії або щомісячне грошове утримання; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян; суми відшкодування шкоди, заподіяної фізичній особі каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; суми, що виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника.
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але невиплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Відповідно до статті 4 цього Закону виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
З метою реалізації Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 21.02.2001 № 159, якою затвердив Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - Порядок № 159).
Пунктами 2, 3 Порядку № 159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).
Згідно із пунктом 4 Порядку № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Із вищезазначеного правового регулювання можна зробити висновок, що основною умовою для виплати компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації громадянину частини доходу, в тому числі пенсії, у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер.
Дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (зокрема, пенсії).
Виплата компенсації втрати частини доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його (доходу) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Аналогічну правову позицію сформовано Верховним Судом в постанові від 21.08.2023 у справі № 460/6767/20.
При цьому колегія суддів враховує висновок Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду, сформований у пункті 29 постанови від 02.04.2024 у справі № 560/8194/20, про те, що умовами для виплати суми компенсації у справі, що розглядається, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів - пенсії та нарахування доходів (у тому числі, за рішенням суду). А виплата компенсації втрати частини доходів повинна здійснюватися у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості.
Таким чином Законом України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» врегульовано питання відповідальності держави в особі певних органів за неналежне виконання грошового зобов'язання щодо пенсіонера, а саме виплати компенсації втрати частини доходів через невчасно виплачену пенсію.
Також нормою статті 55 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» установлено, що компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із окремим законом, яким у межах спірних правовідносин є Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».
Вирішуючи питання щодо можливості застосування до спірних правовідносин приписів статті 625 ЦК України, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 29 квітня 2025 року у справі № 580/9536/23.
Так, Верховний Суд вказував на те, що відповідно до частини другої статті 1 ЦК України до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з частиною третьою статті 11 та частини першої статті 13 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
Частинами першою, другою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц виснувала, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (пункт 45 постанови).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зауважувала, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України. Тому приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (зокрема деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір, делікт тощо). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачають договір або спеціальний закон, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц (пункти 17, 18, 26, 28), від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц (пункти 44, 45), від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, від 09.11.2022 у справі № 420/2411/19 (пункт 77)).
Верховний Суд наголосив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а цивільне законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Також відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого в постанові від 20.01.2016 у справі № 6-2759цс15 (спір стосувався невиконанням рішення суду про зобов'язання Міноборони України перерахувати та виплатити особі одноразову грошову допомогу відповідно до статей 9, 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»), приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.
Такі висновки щодо застосування статті 625 ЦК України є актуальними та Велика Палата Верховного Суду від таких не відступала.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.04.2020 у справі №910/4590/19 зазначила, що за змістом частини другої статті 22, статті 1192 ЦК України відшкодування шкоди здійснюється лише за умови доведення розміру заподіяної шкоди. Натомість відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитор вправі вимагати сплати суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також процентів річних від простроченої суми. Ці правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника в певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному, порівняно з відшкодуванням шкоди (зокрема, зі стягненням збитків), порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру заподіяної шкоди (розміру збитків). Отже, стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди.
Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» також передбачено проведення компенсаційних виплат відповідно до коефіцієнту приросту споживчих цін за порушення термінів виплати доходів громадян, передбачених цим законом. Правова природа такої відповідальності не відрізняється від правової природи відповідальності, яка виникає на підставі статті 625 ЦК України в частині її акцесорного характеру та похідної правової природи спору.
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд вказував на те, що компенсація пенсіонерам втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, врегульовані спеціальним законом - Законом України «Про компенсацію громадянам частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», відтак норми статті 625 ЦК України в такому випадку не застосовуються.
Згідно ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З огляду на положення ч. 5 ст. 242 КАС України, врахування правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 29 квітня 2025 року у справі № 580/9536/23 є обов'язковим для суду апеляційної інстанції.
В свою черуг позивачем не заявлялись вимоги щодо компенсації втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати з вини органу, який призначає пенсію, на підставі Закону України «Про компенсацію громадянам частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», як і не обгрунтовувались позовні вимоги вказаними нормами Закону.
За таких обставин підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Що стосується вимоги про стягнення моральної шкоди, колегія суддів звертає увагу на наступне:
Відповідно до частини п'ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішують судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
В даному випадку позовна заява містить вимоги про стягнення матеріальної шкоди по вині і протиправній бездіяльності державного органу, будь яких інших вимог щодо вирішення публічно-правового спору позивачем не заявлено.
В свою чергу оскільки позовні вимоги задоволенню не підлягають, відсутні підстави і для стягнення заявленої моральної шкоди.
З огляду на все вищевикладене колегія суддів вважає, що при вирішенні даної справи судом першої інстанції були неправильно застосовані норми матеріального права. В свою чергу вказане не призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Відповідно до ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Колегія суддів зазначає, що в даному випадку судове рішення суду першої інстанції підлягає зміні в мотивувальній частині, а в іншій частині підлягає залишенню без змін.
З огляду на зміну лише мотивувальної частини судового рішення та залишення його в іншій частині без змін, перерозподіл судових витрат, понесених сторонами при розгляді справи в суді першої інстанції судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 317, 321, 325, 327, 328 КАС України, суд апеляційної інстанції,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024р. змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції даної постанови суду апеляційної інстанції.
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 грудня 2024р. залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Суддя-доповідач: А.В. Бойко
Суддя: А.Г. Федусик
Суддя: О.А. Шевчук