03 грудня 2025 року м. Дніпросправа № 183/7371/25
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Добродняк І.Ю. (доповідач),
суддів: Семененка Я.В., Суховарова А.В.,
за участю секретаря судового засідання Поспєлової А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро
апеляційну скаргу Відділу № 17 у місті Самар Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області
на рішення Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2025 року
у справі №183/7371/25
за позовом ОСОБА_1
до Відділу № 17 у місті Самар Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області
про визнання протиправним і скасування рішення про примусове повернення до країни походження та визнання протиправною і скасування постанови про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення,-
22 липня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Відділу № 17 у місті Самар Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати Рішення № 1235130100018820 від 10 липня 2025 року про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства, винесене Відділом № 17 у місті Самар Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, відносно громадянина РФ ОСОБА_1 ;
- визнати протиправною та скасувати постанову серії ПІН МДН № 007253 від 10 липня 2025 року про накладення адміністративного стягнення, винесену відділом № 17 у місті Самар Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, відносно громадянина РФ ОСОБА_1 .
Позовні вимоги мотивовані необґрунтованістю та протиправністю спірних рішень та постанови. Позивач зазначає, що підстави, покладені відповідачем в основу спірного рішення про примусове повернення іноземця та підстави притягнення позивача до адміністративної відповідальності, не відповідають фактичним обставинам. Так, в рішенні про примусове повернення іноземця до країни походження зазначено, що посвідка на тимчасове перебування на території України припинила свою дію 17.11.2022. Разом з тим, судовим рішенням, що набрало законної сили, скасовано рішення міграційного органу про скасування посвідки на тимчасове перебування на території України. При цьому, позивач вказує, що він ще до завершення дії посвідки неодноразово намагався її продовжити, в тому числі, 11.11.2022 позивач особисто прибув до ГУ ДМС, де документи перевірили й призначили день подачі, втім в той же день позивачу вручили рішення від 17.10.2022 про скасування посвідки. В кінці січня 2024 року позивач вчергове звернувся до ГУ ДМС у Дніпропетровській області, однак, йому знову безпідставно відмовили у продовженні посвідки. Окрім того позивач зазначає, що він є чоловіком громадянки України, у зв'язку з чим на нього не поширюється дія постанови КМУ від 01 листопада 2022року № 1232, його повернення до країни громадянської належності створює реальну загрозу його особистій безпеці, життю та свободі.
Рішенням Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2025 року позов задоволено.
Судом встановлено, що позивач-іноземець, одружений на громадянці України з 19 червня 2014 року, у встановленому чинним законодавством порядку отримав: посвідку на тимчасове проживання в Україні, яка була дійсна до 17 листопада 2022 року, довідку про реєстрацію місця проживання особи, позивач має сім'ю, має налагоджене приватне та соціальне життя, постійне місце проживання, та його видворення не пов'язане із забезпеченням національної безпеки України, оскільки доказів протилежного матеріали справи не містять. Також встановлено, що позивач має право для продовження строку його перебування на території України через право на імміграцію в Україну на підставі перебування у шлюбі понад два роки з громадянкою України.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не діяв у спосіб, що передбачений законом, оскаржуване рішення прийнято передчасно та без урахування усіх обставин, що мають значення для його прийняття.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду як таке, що винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Відповідач вважає, що суд неналежним чином встановив та дослідив обставини у справі. Скаржник вказує, що посвідка позивача на дозвіл на тимчасове перебування на території України не дійсна з 17.11.2022 і позивач з тих пір з документами на продовження строку дії до міграційних органів в установленому порядку не звертався. Надані до суду докази письмового звернення не можна вважати належним доказом, оскільки згідно до чинного порядку передбачено особисте звернення особи до органів міграційної служби. Також скаржник звертає увагу, що штраф за адміністративне правопорушення в сфері міграційного законодавства позивач сплатив, а отже визнав факт скоєння даного правопорушення щодо незаконного перебування на території України. А наявність сім'ї не звільняє особу від дотримання вимог міграційного законодавства.
Представник відповідача в судовому засіданні підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі.
Позивач (його представник) в судове засідання не з'явився, про час і місце судового засідання позивач повідомлений судом належним чином.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги, внаслідок такого.
Як встановлено судом та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, позивач - ОСОБА_1 є громадянином РФ, 28 червня 2001 року ОСОБА_1 отримав паспорт громадянина Російської Федерації. Відповідно до відмітки у цьому паспорті, позивач знятий з реєстраційного обліку 01.07.2011.
18 березня 2021 року ОСОБА_1 видано паспорт громадянин Російської Федерації, тип «Р», код країни «RUS», № паспорта НОМЕР_1 , орган, що видав документ «Г/К, РОСІЇ, ХАРКІВ», дійсний до 18 березня 2026 року.
19 червня 2014 року ОСОБА_1 зареєстрував шлюбу з громадянкою України ОСОБА_2 , про що Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Марганецького міського управління юстиції у Дніпропетровській області зроблено відповідний актовий запис № 90 та видано свідоцтво про шлюбу серії НОМЕР_2 від 19 червня 2014 року. Після державної реєстрації шлюбу ОСОБА_2 змінила прізвище на « ОСОБА_3 ».
14 липня 2016 року ОСОБА_4 зареєстровано у Держаному реєстрі фізичних осіб - платників податків та присвоєно РНОКПП НОМЕР_3 , про що 20 липня 2016 року видано відповідну картку платника податків (номер бланку 408-16-03037).
10 березня 2018 року ОСОБА_5 видано посвідчення водія серії НОМЕР_4 , орган що видав - ТСЦ 1242.
24 листопада 2021 року ОСОБА_5 видано посвідку № НОМЕР_5 на тимчасове проживання терміном до 17 листопада 2022 року.
З наданої позивачем довідки про реєстрацію місця проживання № 159 від 18 лютого 2022 року убачається, що станом на дату видачі зазначеної довідки, зареєстроване місце проживання ОСОБА_4 є: АДРЕСА_1 . Власником указаної квартири згідно зі свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 05 березня 2019 року є ОСОБА_6 .
Рішенням Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про скасування посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_6 від 17 жовтня 2022 року ОСОБА_5 на підставі підпункту 4 пункту 63 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року № 322, скасовано посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_5 .
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 червня 2023 року у справі № 160/19930/22, яке залишено без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 09 січня 2024 року, визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 17 жовтня 2022 року № 12031500051467 про скасування посвідки на тимчасове проживання, яким ОСОБА_1 скасовано посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_5 .
01 листопада 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку направив на адресу ГУ ДМС України в Дніпропетровській області заяву про продовження строку дії посвідки, яка 07 листопада 2022 року отримана управлінням та зареєстрована за № Г-2785/6/1201-22.
Листом ГУ ДМС у Дніпропетровській області № 1201.3.1-18372/12.3-22 від 16 листопада 2022 року ОСОБА_5 роз'яснено таке: «Згідно пункту 2 Постанови, якщо строк звернення за обміном посвідки на тимчасове проживання настав у період з 24 лютого 2022 року до 9 листопада 2022 року, такі і особи повинні протягом 30 днів (по 8 грудня включно) звернутися за обміном посвідки на тимчасове проживання. 3 огляду на вище викладене та враховуючи, що термін дії посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_5 спливає 17.11.2022, Ви маєте право в строк до 08.12.2022 звернутись за її обміном до відділу централізованого оформлення документів для іноземців та осіб без громадянства, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. В. Липинського, 7, поверх 1.».
10 липня 2025 року Відділом № 17 у місті Самар Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області за порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, а саме перевищення встановленого строку перебування в Україні більше як на 30 днів, ОСОБА_1 було притягнуто до адміністративної відповідальності відповідно до частини 2 статті 203 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 3400 грн., який позивач сплатив на наступний день - 11 липня 2025 року.
10 липня 2025 Відділом № 17 у місті Самар Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області керуючись статтею 26 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", стосовно ОСОБА_1 прийнято рішення про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства із зобов'язанням залишити територію України не пізніше 08 серпня 2025 року.
Не погоджуючись з прийнятими рішенням та постановою, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.
З огляду на фактичні обставини справи, норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України, кожному хто на законних підставах перебуває на території України, гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Згідно з частиною другою статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства.
Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України визначає та встановлює Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»
Пунктом 7 частини першої статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» надано визначення поняття іноземця та особи без громадянства, які тимчасово проживають в Україні.
Частинами першою-третьою статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини.
Іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Відповідно до ч.3 ст.9 Закону строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.
Частиною 6 ст.4 Закону визначено, що іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою проповідування релігійних віровчень, виконання релігійних обрядів чи іншої канонічної діяльності за запрошенням релігійних організацій та погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію відповідної релігійної організації, та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період діяльності в Україні.
Згідно ч.6 ст.5 Закону підставою для видачі посвідки на тимчасове проживання у випадку, передбаченому частиною шостою статті 4 цього Закону, є заява іноземця або особи без громадянства, дійсний поліс медичного страхування, подання відповідної релігійної організації та погодження державного органу, який здійснив реєстрацію відповідної релігійної організації.
Строк дії посвідки на тимчасове проживання згідно п.5 статті 5-1 Закону становить 1 рік.
Відповідно до ст.17 Закону іноземцю або особі без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, може бути продовжено строк перебування (за наявності законних підстав).
Документи про продовження строку перебування в Україні оформляються на підставі письмових звернень іноземця або особи без громадянства та приймаючої сторони, які подаються не пізніш як за три робочих дні до закінчення встановленого строку їх перебування на території України.
Згідно норм п.п.1, 2, 3 Положення про Державну міграційну службу України (далі - Положення), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №360 від 20.08.2014 року, Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів. ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства. Основними завданнями ДМС є: реалізація державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
За змістом п.9, п.33 Положення, ДМС відповідно до покладених на неї завдань приймає рішення про продовження (скорочення) строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, про добровільне повернення або примусове повернення іноземців та осіб без громадянства до країн їх громадянської належності або країн походження, звертається до судів з позовами про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства, здійснює заходи, пов'язані з примусовим видворенням іноземців та осіб без громадянства з України. Здійснює відповідно до закону державний контроль за дотриманням законодавства у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів у передбачених законодавством випадках, притягає порушників до адміністративної відповідальності.
Статтею 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачено: іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, які затримані ними у межах контрольованих прикордонних районів під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України), з подальшим повідомленням протягом 24 годин прокурору про підстави прийняття такого рішення. У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення. Примусове повернення не застосовується до іноземців та осіб без громадянства, які не досягли 18-річного віку, до іноземців та осіб без громадянства, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до Постанови № 165 від 28.02.2022 «Про зупинення строків надання адміністративних послуг та видачі документів дозвільного характеру» встановлено, зупинення строків відповідно до статті 64 Конституції України, статей 121, 20 Закону України Про правовий режим воєнного стану, Указу Президента України від 24 лютого 2022 року та закріплено поновити зупинені строки у місячний строк після припинення чи скасування воєнного стану на відповідній території України.
Постановою від 08 серпня 2023 року № 828 поновлено строки надання адміністративних послуг і видачі документів дозвільного характеру та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України.
21 жовтня 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 1202 «Деякі питання реалізації актів законодавства у сфері міграції в умовах воєнного стану» (Постанова № 1202), якою врегулював питання в'їзду, законного перебування в Україні та обміну документів на право проживання у понад встановлені строки іноземцям та особам без громадянства під час воєнного стану та протягом 30 днів після його припинення або скасування, але із обмеженнями щодо громадян Російської Федерації, на яких дана постанова не розповсюджується.
Цим документом фактично продовжено строк дії посвідок, що закінчилися під час дії воєнного стану.
Втім, громадянам РФ, які мають родину або працевлаштування в Україні, урядовою постановою від 1 листопада 2022 року № 1232 була надана можливість протягом 30 днів з дня набрання чинності постановою здійснити обмін посвідки на тимчасове проживання, тобто фактично продовжити законне перебування на території України.
Так, 01 листопада 2022 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 1232 «Деякі питання надання Державною міграційною службою адміністративних послуг в умовах воєнного стану» (Постанова № 1232), якою передбачив, що на період дії воєнного стану та протягом 30 календарних днів з дня його припинення або скасування територіальними органами та підрозділами Державної міграційної служби України зупиняється розгляд заяв громадян Російської Федерації про оформлення дозволу на імміграцію, оформлення та обміну посвідок на постійне чи тимчасове проживання, поданих до набрання чинності цією постановою та відмовлятимуть у прийнятті нових заяв.
Водночас Постановою № 1232 встановлено, що вказані обмеження не поширюються на громадян Російської Федерації, які є чоловіком чи дружиною громадянина України, за умови звернення за обміном посвідки на тимчасове проживання, якщо строк звернення за її обміном настав у період з 24 лютого 2022 року до 09 листопада 2022 року протягом лише 30 днів з дня набрання чинності цією постановою.
При цьому, вже після 8 грудня 2023 року прийом прострочених посвідок від громадян РФ було припинено.
В спірному випадку рішення про примусове повернення позивача до країни походження обґрунтовано незаконним перебуванням на території України з підстав припинення дії посвідки на тимчасове проживання на території України.
Разом з тим, згідно матеріалів справи вбачається/, що рішення про скасування посвідки на тимчасове проживання управлінням ДМС винесено 17 жовтня 2022 року. У той же час, листом від 16 листопада 2022 року на заяву ОСОБА_1 від 01 листопада 2022 року останнього повідомлено про те, що термін дії його посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_5 спливає 17 листопада 2022 року, та він має право в строк до 08 грудня 2022 року звернутись за її обміном до відділу централізованого оформлення документів для іноземців та осіб без громадянства, розташованого.
Отже, судом установлений факт звернення позивача протягом визначеного законом строку з письмовою заявою, а саме 01 листопада 2022 року про продовження посвідки на проживання. Суд вважає, що зазначене спростовує посилання скаржника на те, що позивач начебто не звертався до відповідного органу ДМС із заявою про продовження дії посвідки. Крім того, відповідачем не спростовані обставини, на які посилається позивач, щодо його безпосереднього особистого прибуття до міграційного органу з приводу продовження (обміну) посвідки.
За встановлених у справі обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з судом першої інстанції, що позивачем були вжиті заходи для продовження посвідки на проживання до 17 листопада 2022 року, а тому стверджувати, що він на незаконних підставах перебуває на території України, з урахуванням положень частини 17 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», в спірному випадку не можливо.
В той же час, суд апеляційної інстанції враховує аргументи скаржника, що вказані обставини, у відповідності до ч.1 ст.26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», можуть бути підставою для вирішення питання щодо примусового повернення іноземця. Разом з тим, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що вказана норма національного законодавства імперативно не визначає того, що за таких обставин органи ДМС в обов'язковому порядку вирішують питання про примусове повернення іноземця.
Навпаки, конструкція вказаної норми права свідчить про те, що законодавцем встановлена можливість, а не обов'язковість, примусового повернення у випадках, передбачених Законом.
Тобто, вирішуючи питання щодо примусового повернення іноземця, органи ДМС зобов'язані враховувати не лише обставини, які визначаються Законом як підстави для можливості примусового видворення іноземця, а і інші обставини, які мають значення для прийняття обґрунтованого та виваженого рішення, яке б, зокрема, забезпечувало необхідний баланс між несприятливим наслідками для прав, свобод та інтересів іноземця і цілям, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Наявні матеріалами справи свідчать і це відповідачем не спростовується, що позивач, перебуваючи на території України, проживає однією сім'єю зі своєю дружиною, яка є громадянкою України та від шлюбу з якою має неповнолітнього сина, який також є громадянином України.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для примусового повернення позивача, суд першої інстанції, застосовувавши положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зробив висновок про те, що втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя, може бути виправдано лише за умови, якщо таке втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві.
Суд апеляційної інстанції не ставить під сумнів те, що у спірному випадку втручання відповідача, як уповноваженого органу державної влади, здійснювалося на підставі Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Погоджується суд апеляційної інстанції і з позицією відповідача, суть якої полягає в тому, що саме по собі проживання на території України протягом тривалого часу та факт наявності шлюбу та дітей не означає того, що особа абсолютно захищена від примусового повернення, саме з міркувань збереження її приватного життя, внаслідок зобов'язань держави відповідно до ст.8 Конвенції.
Однак, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне звернути увагу на те, при яких обставинах прийнято оскаржуване рішення та наслідки прийняття відповідачем такого рішення.
Установлені судом обставини, у своїй сукупності свідчать, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не діяв у спосіб, що передбачений законом, оскаржуване рішення прийнято передчасно та без урахування усіх обставин, що мають значення для його прийняття. Позивач тривалий час проживає на території України, тобто має міцні соціальні зв'язки, а відтак відстоює своє право залишитись із своєю сім'єю на території України, шляхом оскарження зазначеного рішення.
З наявних у матеріалах справи доказів в їх сукупності, дій, які вчинялись позивачем, вбачається, що позивач не мав наміру порушувати вимоги Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» та у встановлені строки звертався до уповноваженого органу з приводу продовження дії посвідки на тимчасове проживання.
Отже, за встановлених обставин перебування позивача на території України без відповідних документів, що дають право на проживання на території України, не зумовлено протиправними, умисними діями позивача.
З цього приводу суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
В силу ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно з статтею 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань.
Втручання у право на повагу до особистого та сімейного життя, передбачене ст. 8 Конвенції в контексті ухвалення рішення про примусове повернення не є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення легітимної мети - в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Відповідачем не надано до суду належних доказів асоціальної поведінки позивача, переховування від міграційного органу або вчинення будь-яких інших протиправних дій, спрямованих на ухилення від відповідальності за порушення міграційного законодавства України.
Також відповідачем не доведено, що прийняті рішення є необхідними у демократичному суспільстві для досягнення легітимної мети - в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що держава Україна підтримує демократичні принципи, які ґрунтуються на верховенстві права. Правова держава відрізняється своєю справедливістю та шляхетністю до законних прав особи.
Приймаючи рішення, відповідач мав дотримуватися справедливого балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог.
Таким чином, суд першої інстанції під час розгляду даної справи повно дослідив обставини, які мають значення для справи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.
Передбачені ст. 317 КАС України підстави для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення відсутні.
Керуючись ст. 241-245, 250, 315, 316, 321, 322, 327, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Відділу № 17 у місті Самар Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області залишити без задоволення.
Рішення Самарівського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 серпня 2025 року у справі №183/7371/25 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку в порядку та строки передбачені ст.ст.328,329 КАС України.
Головуючий - суддя І.Ю. Добродняк
суддя Я.В. Семененко
суддя А.В. Суховаров