18 листопада 2025 року справа №320/34689/23
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, третя особя, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області, про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити певні дії.
Суть спору: До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_2 із позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області від 12.12.2022 №80114300017134 про відмову у видачі дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_3 ;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області вчинити дії, а саме, повторно розглянути заяву громадянки республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 07.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну, прийняти рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що перебуває на території України на законних підставах згідно з посвідкою на тимчасове проживання № НОМЕР_1 та 07.12.2021 подала до компетентного органу заяву про надання дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 3 частини 3 статті 4 Закону України "Про імміграцію" як особа, яка має право набуття громадянства України за територіальним походженням. У поданій заяві вона вказала місце її реєстрації та проживання в Україні: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання. На переконання позивача, подані відомості відповідають дійсності та вимогам закону, а поданий пакет документів є повним і належним для вирішення питання по суті згідно зі статтею 9 Закону України "Про імміграцію".
Позивач оскаржує рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС України від 12.12.2022 №80114300017134 про відмову у наданні дозволу на імміграцію, ухвалене на підставі пункту 4 частини 1 статті 10 Закону України "Про імміграцію" з формулюванням "подання неправдивих відомостей". Відповідно до листа ДМС від 27.12.2022 єдиною підставою для такого висновку стала інформація, надана регіональним органом Служби безпеки України в межах виконання пункту 14 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002, про нібито надання позивачем свідомо неправдивої інформації щодо адреси проживання в Україні. Вказана інформація СБУ, за твердженням позивача, має лише довідковий та рекомендаційний характер, не є нормативно-правовим актом, який би регулював спірні правовідносини у розумінні пункту 4 частини 1 статті 10 Закону України "Про імміграцію", і не може бути безумовною та самодостатньою підставою для відмови. На підтвердження наведеної правової позиції позивач посилається на однакову практику адміністративних судів у справах №640/35188/21 та №320/7299/22.
На переконання позивача, рішення відповідача не відповідає вимогам обґрунтованості та правової визначеності, оскільки воно не містить жодних посилань на інші норми законодавства України, які б конкретно встановлювали існування обставин, передбачених пунктом 4 частини 1 статті 10 Закону України "Про імміграцію", а саме свідомого зазначення неправдивих відомостей чи подання підроблених документів. Позивач наголошує, що відповідні територіальні органи ДМС згідно з пунктом 11 Порядку №1983 зобов'язані забезпечити всебічну перевірку документів, у разі необхідності витребувати інші уточнювальні документи, а також можуть запросити заявника для бесіди. Однак у її випадку міграційним органом не вжито жодних дій для самостійної перевірки факту проживання за вказаною адресою: не складено актів фіксації відсутності проживання, не здійснено опитування сусідів чи мешканців будинку, не витребувано додаткових доказів, не запрошено позивачку для надання пояснень щодо сумнівів про місце проживання. Відтак, на думку позивача, відповідач обмежився посиланням на службову інформацію СБУ, не здійснивши належної адміністративної процедури перевірки, що суперечить принципам повноти та об'єктивності розгляду заяв.
Позивач додатково обґрунтовує свої вимоги нормами матеріального права щодо статусу іноземців та осіб без громадянства в Україні, посилаючись на частину 1 статті 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", згідно з якою іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Позивач також посилається на частину 1 статті 4 Закону України "Про імміграцію", що підтверджує право іноземців іммігрувати в Україну на постійне проживання, та на статтю 9 цього Закону щодо порядку подання заяви і необхідних документів, зокрема документ про місце проживання в Україні (для осіб з посвідкою на тимчасове проживання таким документом є довідка про реєстрацію місця проживання). Позивач вказує, що надала саме такі документи, а отже виконала вимоги закону, і очікувала на їх належну, всебічну та неупереджену перевірку.
Окремо позивач звертає увагу на процесуальні гарантії в адміністративному судочинстві, відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок доведення правомірності свого рішення покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. На думку позивача, відповідач не довів існування об'єктивних обставин, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", які надавали б підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію. Відсутність документально зафіксованих перевірочних дій, доказів опитування осіб за місцем проживання, актів візиту за адресою та інших матеріалів, що підтверджують "свідоме зазначення неправдивих відомостей", свідчить про необґрунтованість і передчасність висновків відповідача.
Враховуючи наведені обставини та правові аргументи, позивач просить суд прийняти позовну заяву до розгляду; визнати протиправним та скасувати рішення ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області від 12.12.2022 №80114300017134 про відмову у видачі дозволу на імміграцію в Україну; зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути її заяву від 07.12.2021 про надання дозволу на імміграцію та прийняти рішення про надання такого дозволу.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31.10.2023 позовну заяву залишено без руху та встановлено десятиденний строк усунення недоліків позову, протягом якого позивачу необхідно надати копію паспорту громадянина громадянки республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (належної якості), разом із нотаріально посвідченим перекладом на українську мову.
27.01.2024 представником позивача до суду надано докази усунення недоліків позовної заяви, дослідивши які суд дійшов висновку про виконання позивачем вимог ухвали суду від 31.10.2023 та усунення недоліків позовної заяви у повному обсязі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 12.02.2024 відкрито провадження в адміністративній справі. Ухвалено, що справа буде розглядатися одноособово суддею за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Служби безпеки України в м. Києві та Київській області (01010, м. Київ, пров. Аскольдів, 3А; ідентифікаційний код 20001792).
03.06.2024 канцелярією суду зареєстровані письмові пояснення ГУ СБУ у м. Києві та Київській області щодо позовної заяви, в яких третя особа зазначає, що діяла в межах завдань, визначених Законом України "Про Службу безпеки України", та у встановленому порядку здійснила перевірочні заходи стосовно позивача. За результатами таких заходів ГУ СБУ листом №51/1-11/121-555 від 25.08.2022 поінформувало Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області про виявлені обставини, які, на думку Служби, мають значення для вирішення питання щодо надання дозволу на імміграцію.
ГУ СБУ підтверджує достовірність інформації, викладеної у зазначеному листі, та наголошує, що вона була зібрана у ході виконання покладених на орган завдань. На підтвердження своєї позиції третя особа надала письмове повідомлення начальника УКР ГУ СБУ №51/1/3-1849 від 06.03.2024, яке, на її переконання, може мати доказове значення у даній адміністративній справі. Водночас у повідомленні начальника УКР ГУ СБУ №51/1/3-1849 від 06.03.2024 зазначено, що лист №51/1-11/121-555 від 25.08.2022 готувався в одному примірнику, у зв'язку з чим надати його копію не вбачається за можливе. Разом з тим у зв'язку з введенням на території України воєнного стану матеріали щодо результатів проведення вказаних перевірочних заходів знищені у встановленому порядку.
У своїх поясненнях третя особа заперечує проти позовних вимог ОСОБА_1 та просить суд відмовити у їх задоволенні повністю. ГУ СБУ зазначає, що матеріали, витребувані судом відповідно до ухвали про відкриття спрощеного провадження від 12.02.2024, наразі не можуть бути надані у зв'язку з їх відсутністю у володінні органу.
Таким чином, позиція третьої особи полягає в підтвердженні правомірності та достовірності інформації, наданої міграційному органу у серпні 2022 року, у запереченні проти позовних вимог позивачки та у проханні відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
05.06.2024 канцелярією суду зареєстровано відзив на адміністративний позов, в якому Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області зазначає, що діяло виключно в межах повноважень, визначених Конституцією та законами України. Орган наголошує, що відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Водночас частина 1 статті 26 Конституції України встановлює, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України.
Відповідач посилається на положення Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" №3773-VI від 22.09.2011, відповідно до якого іноземці та особи без громадянства можуть іммігрувати в Україну на постійне проживання лише у порядку, визначеному спеціальним законом - Законом України "Про імміграцію" №2491-III від 07.06.2001. Цей Закон встановлює умови та порядок імміграції, визначає поняття "імміграція" та "іммігрант", а також закріплює вичерпний перелік підстав для отримання дозволу на імміграцію. Відповідач наголошує, що дозвіл на імміграцію є рішенням, яке надає іноземцю право на постійне проживання, і тому його видача можлива лише за наявності законних підстав, чітко визначених у статті 4 Закону.
У відзиві детально викладено перелік категорій осіб, які можуть отримати дозвіл на імміграцію в межах квоти, встановленої Кабінетом Міністрів України, а також категорії осіб, які мають право на імміграцію поза квотою. Відповідач підкреслює, що надання дозволу на імміграцію поза квотою можливе, зокрема, для осіб, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням, однак таке право повинно бути підтверджене належними документами та фактичними обставинами.
ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області звертає увагу на вимоги статті 9 Закону України "Про імміграцію", яка визначає перелік документів, що мають бути подані разом із заявою. Серед них паспортний документ іноземця, документ про місце проживання, відомості про склад сім'ї, довідка про відсутність певних захворювань, довідка про відсутність судимості, а також документ, що підтверджує сплату адміністративного збору. Відповідач зазначає, що документом про місце проживання для осіб, які отримали посвідку на тимчасове проживання, є витяг з реєстру територіальної громади, а у випадку проживання у житлі, яке не належить заявнику, необхідна письмова згода власника чи співвласника такого житла.
Відповідач також посилається на Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002. Згідно з пунктом 12 цього Порядку територіальні органи ДМС зобов'язані перевіряти підстави та законність перебування іноземців в Україні, достовірність інформації, зазначеної у заяві, справжність поданих документів та їх відповідність вимогам законодавства. У разі потреби органи ДМС погоджують питання з іншими органами державної влади, зокрема із Службою безпеки України, та з'ясовують наявність чи відсутність підстав для відмови у наданні дозволу.
Таким чином, позиція відповідача полягає в тому, що рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію було ухвалене на законних підставах, у межах компетенції та відповідно до вимог чинного законодавства. Відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, вважаючи, що позивач не надала достатніх та достовірних документів, які б підтверджували її право на отримання дозволу на імміграцію, а перевірка, проведена у встановленому порядку, виявила обставини, що стали підставою для відмови. У зв'язку з цим ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області просить суд відмовити в задоволенні позову повністю.
Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
Приймаючи до уваги відсутність таких клопотань з боку учасників справи, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Дослідивши матеріали справи та надані докази, проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з'ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянка Республіки Білорусь паспорт серії НОМЕР_2 , виданий 10.06.2013 Міністерством внутрішніх справ Республіки Білорусь (а.с. 6), паспорт серії НОМЕР_3 , виданий 28.03.2023 Міністерством внутрішніх справ Республіки Білорусь (а.с. 24-31), перебувала на території України на законних підставах, маючи посвідку на тимчасове проживання № НОМЕР_1 від 26.10.2021 (а.с. 65), строком дії до 02.07.2022.
Позивач була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до Довідки про реєстрацію місця проживання особи від 08.10.2021 №04-49/5610 (а.с. 65).
07.12.2021 ОСОБА_2 звернулась до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України у місті Києві та Київській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну (а.с. 62). Підставою для звернення позивач зазначила пункт 3 частини 3 статті 4 Закону України "Про імміграцію" як особа, яка має право на набуття громадянства України за територіальним походженням. Це право позивач обґрунтовувала тим, що її баба, ОСОБА_4 , народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 у селі Зазірки Глухівського району Сумської області, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4 від 24.09.1954 (а.с. 66).
До заяви позивачка додала пакет документів, передбачений статтею 9 Закону України "Про імміграцію" та пунктом 11 Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2022. Зокрема, було подано паспортний документ (а.с. 63-64), свідоцтво про народження позивача (а.с. 68-69), довідку про реєстрацію місця проживання в Україні (а.с. 65), а також інші документи, що підтверджують її правовий статус.
У ході розгляду заяви Центральним міжрегіональним управлінням ДМС України було направлено запит до Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області від 04.01.2022 (а.с. 79). Листом №51/1-11/121-555 від 25.08.2022 (а.с. 82) ГУ СБУ у місті Києві та Київській області повідомило, що за вказаною у заяві адресою - АДРЕСА_1 позивач фактично не проживає, що може свідчити про свідоме зазначення нею неправдивих відомостей.
На підставі отриманої інформації від СБУ Центральне міжрегіональне управління ДМС України у м. Києві та Київській області 12.12.2022 ухвалило рішення №80114300017134 (а.с. 88) про відмову у наданні ОСОБА_3 дозволу на імміграцію в Україну. Як правову підставу відмови було зазначено пункт 4 частини першої статті 10 Закону України "Про імміграцію", відповідно до якого дозвіл на імміграцію не надається особам, які у заявах зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
У висновку за результатами розгляду заяви, складеному головним спеціалістом відділу імміграції ЦМУ ДМС Манільчук Т.С. (а.с. 86-88), зазначено, що позивач свідомо надала неправдиві відомості щодо місця проживання. Висновок ґрунтувався на інформації СБУ та на положеннях Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", які вимагають реєстрації саме фактичного місця проживання.
27.12.2022 ДМС України направила позивачу лист "Про розгляд звернення" №К-12544-22/8.1/6556-22 (а.с. 9), в якому підтвердило, що підставою для відмови стала інформація СБУ про відсутність її фактичного проживання за заявленою адресою.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про визнання протиправним та скасування рішення ЦМУ ДМС України від 12.12.2022 №80114300017134 та зобов'язання відповідача повторно розглянути її заяву про надання дозволу на імміграцію.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 1 Конституції України Україна є соціальною та правовою державою.
Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов'язки, що і громадяни України.
Відповідно до статті 1 Закону України від 22.09.2011 №3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон №3773-VI) іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
За змістом частини 15 статті 4 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства, які в'їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в'їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.
Згідно зі статтею 2 Закону №3773-VI іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Статтею 3 Закону №3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України від 07.06.2001 №2491-ІІІ "Про імміграцію" (далі - Закон №2491-ІІІ, в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин).
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону №2491-ІІІ:
імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;
дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;
дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію;
Згідно з частиною 1 статті 4 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: 1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України; 2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України; 3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США; 4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України; 5) особи, які раніше перебували в громадянстві України; 6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти; 8) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; 9) особи, які прослужили у Збройних Силах України три і більше років (частина 2 статті 4 Закону №2491-III).
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається: 1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України; 2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України; 3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням; 4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України; 5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в'їзду та перебування на території України (частина 3 статті 4 Закону №2491-III).
Пунктом 2 частини 1 статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заява про надання дозволу на імміграцію подається, зокрема, особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади (частина 2 статті 9 Закону №2491-III).
Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання (частина 11 статті 9 Закону №2491-III).
Частиною 1 статті 10 Закону №2491-ІІІ встановлено перелік обставин, за яких дозвіл на імміграцію не надається:
1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;
2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв'язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;
3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я;
4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;
5) особам, яким на підставі закону заборонено в'їзд на територію України;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.
МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України "Про імміграцію" (пункт 9 Порядку №1983).
Заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах (пункт 10 Порядку №1983).
У разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України "Про імміграцію", а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб (пункт 11 Порядку №1983).
Відповідно до пункту 12 Порядку №1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
За змістом пункту 14 Порядку №1983 територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду (пункт 15 Порядку №1983).
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (пункт 16 Порядку №1983).
Отже, зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.
З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
У той же час, вичерпний перелік підстав для відмови у видачі дозволу на імміграцію викладено у частині 1 статті 10 Закону №2491-III.
Так, згідно з пунктом 4 частини 1 статті 10 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію не надається, серед іншого, особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи або документи, що не підтверджують законність перебування на території України на день подання документів для отримання дозволу на імміграцію чи наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4 цього Закону, або документи, що підтверджують підстави, які припинилися.
Досліджуючи матеріали справи, судом встановлено, що у Висновку за результатами розгляду заяви громадянки Республіки Білорусь ОСОБА_1 від 12.12.2022 підставою для формування відповідачем висновку про відмову в наданні дозволу на імміграцію стала інформація, отримана від Головного управління Служби безпеки України у місті Києві та Київській області щодо непроживання позивача за заявленою адресою місця проживання. Саме ці відомості були покладені в основу висновку про свідоме зазначення неправдивих даних у заяві ОСОБА_1 .
Проте, суд відмічає, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували доводи відповідача щодо зазначення позивачем свідомо неправдивих відомостей у заяві про надання дозволу на імміграцію. Зокрема, відповідачем не надано жодних документів чи актів, складених уповноваженими посадовими особами, які б фіксували факт непроживання позивачки за заявленою адресою. Не міститься також доказів проведення безпосередніх перевірочних заходів міграційним органом, таких як виїзд за місцем реєстрації, складання протоколів чи актів огляду, або інші процесуальні дії, що могли б підтвердити чи спростувати інформацію, викладену у листі Служби безпеки України.
Крім того, у матеріалах справи відсутні будь-які свідчення чи пояснення осіб, які проживають у безпосередній наближеності до вказаної позивачем адреси, зокрема сусідів або мешканців будинку, що могло б слугувати додатковим підтвердженням чи спростуванням факту проживання позивачки. Відповідачем не наведено доказів здійснення опитування таких осіб, не долучено письмових пояснень чи протоколів бесід, які могли б мати значення для встановлення фактичних обставин.
Таким чином, єдиним джерелом інформації, на яке посилається відповідач, є лист Головного управління Служби безпеки України у м. Києві та Київській області від 25.08.2022 №51/1-11/121-555. Однак зазначений документ носить довідковий характер і сам по собі не може замінити комплексної перевірки, яку зобов'язаний здійснити міграційний орган відповідно до вимог Закону №2491-ІІІ та Порядку №1983. Відсутність додаткових доказів, що підтверджують факт свідомого зазначення неправдивих відомостей, свідчить про неповноту та формальний характер перевірки, проведеної відповідачем.
Отже, суд констатує, що матеріали справи не містять підтвердження доводів відповідача щодо подання позивачем свідомо неправдивих відомостей, а також не містять доказів проведення належних перевірочних дій, спрямованих на встановлення факту проживання позивача за заявленою адресою.
Враховуючи викладене, суд вважає, що ЦМУ ДМС України в м. Києві та Київській області не надано належних доказів існування обставин, що передбачені статтею 10 Закону №2491-ІІІ, які б надавали йому підстави для відмови в наданні дозволу на імміграцію.
Таким чином, відповідачем не доведено наявність передбачених законами України підстав для відмови позивачу в наданні дозволу на імміграцію в Україну.
Згідно з частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", №40450/04, пункт 64).
Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), №21987/93, пункт 95).
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення у справі "Джорджевич проти Хорватії" (Djordjevic v Croatia), №41526/10, пункт 101; рішення у справі "Ван Остервійк проти Бельгії" (VanOosterwijck v Belgium), №7654/76 пункти 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Крім того, Конституційний Суд України у рішенні від 30.01.2003 №3-рп/2003 підкреслив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).
Відповідно до частини 1 статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3-рп/2003).
Відповідно до частин 1, 2 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Частиною 1 статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
За правилами частини 2 статті 73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
У відповідності до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Беручи до уваги наведене у своїй сукупності, суд доходить до висновку, що ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області не доведено правомірності прийнятого рішення, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 2 КАС України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд доходить до висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області від 12.12.2022 №80114300017134 про відмову у видачі дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_3 .
Вирішуючи позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача вчинити певні дії а саме, повторно розглянути заяву громадянки республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 07.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну, прийняти рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну, суд зазначає про наступне.
Підпунктом 3 частини 1 статті 6 Закону №2491-ІІІ регламентовано, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.
Звідси слідує, що саме до дискреційних повноважень ДМС України належить прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію або про відмову у наданні дозволу на імміграцію.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача в частині зобов'язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області вчинити дії, а саме повторно розглянути заяву громадянки республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 07.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну, з урахуванням висновків, які викладені у цьому рішенні.
Відповідно до статті 10 Закону №2491-ІІІ питання щодо надання дозволу або відмови у наданні дозволу на імміграцію вирішується уповноваженим органом - Державною міграційною службою України. Це рішення є результатом реалізації дискреційних повноважень адміністративного органу, який оцінює наявність чи відсутність підстав, визначених законом, та приймає рішення з урахуванням усіх обставин. Суд не може підміняти собою орган виконавчої влади та приймати рішення замість нього, оскільки це суперечить принципу розподілу владних повноважень, закріпленому у статті 6 Конституції України.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позовна вимога про прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію в Україну задоволенню не підлягає, оскільки це є виключною компетенцією відповідача як суб'єкта владних повноважень і належить до його дискреційних адміністративних функцій.
Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд дійшов висновку, що за наведених у позовній заяві мотивів і підстав позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Розподіл судових витрат у вигляді судового збору здійснюється відповідно до статті 139 КАС України.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Разом з тим суд звертає увагу на те, що принцип пропорційності при стягненні судового збору у разі часткового задоволення позову щодо позовної вимоги немайнового характеру не застосовується.
Матеріалами справи підтверджено, що позивач сплатив за подання позовної заяви 2 147,00 грн, що підтверджується квитанцією (а.с. 1), оригінал якої наявний у справі.
Таким чином, судові витрати щодо сплати судового збору підлягають присудженню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень відповідача у повному обсязі на суму 2147,00 грн.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243 - 246, 250, 255 КАС України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 12.12.2022 №80114300017134 про відмову у видачі дозволу на імміграцію в Україну ОСОБА_3 .
3. Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянки республіки Білорусь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 07.12.2021 про надання дозволу на імміграцію в Україну з урахуванням висновків суду.
4. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
5. Стягнути судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (ідентифікаційний код 42552598) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) у розмірі 2147,00 грн (дві тисячі сто сорок сім грн 00 коп.).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Кушнова А.О.