Дата документу 03.12.2025 Справа № 317/4301/25
Єдиний унікальний №317/4301/25 Головуючий у 1 інстанції Каряка Д.О.
Провадження № 22-ц/807/2002/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
03 грудня 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Гончар М.С.,
Полякова О.З.
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Запорізького районного суду Запорізької області від 16 вересня 2025 року про повернення позовної заяви у справі за позовом ОСОБА_1 до Новоолександрівської сільської ради Запорізького району Запорізької області, Міністерства оборони України про визнання права власності за набувальною давністю,-
У серпні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Запорізького районного суду Запорізької області з позовною заявою до Новоолександрівської сільської ради Запорізького району Запорізької області про визнання за нею право власності за набувальною давністю на житлову квартиру АДРЕСА_1 , що знаходиться на території Новоолександрівської ОТГ Запорізького району Запорізької області та яке раніше перебувало на балансі військової частини НОМЕР_1 . Позивач посилається на те, що зазначеним житлом вона володіла безперервно понад 10 років. Незважаючи на відсутність формального переоформлення майна з Міністерства оборони України, саме нею забезпечувалось його утримання, захист, ремонт, експлуатація як повноцінним власником. Тому, позивач вважає, що вона набула право власності на це житло на підставі набувальної давності. При цьому позивач просила звільнити її від сплати судового збору на підставі п. 21 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір».
Ухвалою судді від 01.09.2025 року вказана позовна заява була залишена без руху, оскільки не відповідала вимогам ст. 175, 177 ЦПК України, зокрема, позивач належним чином не обґрунтувала свої позовні вимоги в частині викладення обставин, які б свідчили про наявність спору між нею та відповідачем та неможливість вирішення вказаного спору в позасудовому порядку, що впливає на наявність чи відсутність спору між сторонами. Також, позивачем в позовній заяві не зазначено обставини, які мають суттєве значення для розгляду справи, та докази, що їх підтверджують, а саме: з яких підстав позивач вселилася та проживала у спірному житловому приміщенні. Також позивачем не зазначено на балансі якої установи перебуває житловий будинок, в якому знаходиться спірна квартира. Позивачем не додано технічної документації на майно з визначенням вартості останнього (для обрахунку сплати судового збору), що підлягає визнанню за набувальною давністю та відомостей про власника (користувача) № НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_2 , розташованому на території колишнього містечка № НОМЕР_3 поблизу с. Юльївка Запорізького району, Запорізької області, що знаходиться на території Новоолександрівської ОТГ Запорізького району Запорізької області та яке раніше перебувало на балансі військової частини НОМЕР_1 , для встановлення належності відповідача. Крім того, позивачем не визначено ціни позову, в обґрунтування якої необхідно надати докази на підтвердження вартості спірної квартири (грошова оцінка, тощо) на момент звернення з позовом до суду, на підставі яких можливо буде визначити ціну позову та правильно розрахувати суму судового збору, що підлягає сплаті.
Копія ухвали суду від 01.09.2025 р. про залишення позовної заяви без руху була надіслана позивачу ОСОБА_1 на зазначену нею в позовній заяві поштову адресу для кореспонденції та отримана 12.09.2025 р., про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення.
15.09.2025 р. позивачем ОСОБА_1 надіслано заяву на викання ухвали суду від 01.09.2025 р.
Ухвалою Запорізького районного суду Запорізької області від 16 вересня 2025 року позовну заяву визнано не поданою та повернуто заявнику.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій просить скасувати ухвалу Запорізького районного суду Запорізької області від 16 вересня 2025 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про невиконання позивачем вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху та надання строку для їх усунення.
Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
За приписами ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37-40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Оскаржувана ухвала суду першої інстанції у цій справі входить до переліку ухвал, які розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи (п. 6 ч. 1 ст. 353 ЦПК України).
Заслухавши доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити з таких підстав.
Відповідно до п. 6 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Згідно з п. 4 ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Судове рішення, згідно зі ст. 263 ЦПК України, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала суду не відповідає.
Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).
Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини гарантії регламентовані статтею 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення ЄСПЛ у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).
Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
Так, постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви, суд першої інстанції обґрунтував повернення тим, що позивачем не дотримані вимоги ст.ст. 175-177 ЦПК України та недоліки позовної заяви не усунуті. В тому числі, надіслана 15.09.2025 р. позивачем заява не відповідає вимогам ст.ст. 174, 175 ЦПК України.
Колегія суддів не може погодитись з таким висновком суду першої інстанції.
Як вбачається з матеріалів справи, підставами залишення позовної заяви без руху, а в подальшому поверненню, в тому числі, але не виключно, було те, що позивач належним чином не обґрунтувала свої позовні вимоги в частині викладення обставин, які б свідчили про наявність спору між нею та відповідачем та неможливість вирішення вказаного спору в позасудовому порядку; позивачем в позовній заяві не зазначено обставини, які мають суттєве значення для розгляду справи, та докази, що їх підтверджують, а саме: з яких підстав позивач вселилася та проживала у спірному житловому приміщенні; позивачем не зазначено на балансі якої установи перебуває житловий будинок, в якому знаходиться спірна квартира; позивачем не додано технічної документації на майно з визначенням вартості останнього (для обрахунку сплати судового збору), що підлягає визнанню за набувальною давністю та відомостей про власника (користувача) № НОМЕР_2 у будинку №4, розташованому на території колишнього містечка № НОМЕР_3 поблизу с. Юльївка Запорізького району, Запорізької області, що знаходиться на території Новоолександрівської ОТГ Запорізького району Запорізької області та яке раніше перебувало на балансі військової частини НОМЕР_1 , для встановлення належності відповідача.
Вимоги до форми та змісту позовної заяви визначені ст.ст.175,177 ЦПК України.В них зазначено, зокрема, що позовна заява подається в письмовій формі і повинна містити зміст позовних вимог та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує вимоги та зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Згідно з пунктом 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачу.
Аналіз наведених норм процесуального права дає підстави зробити висновок, що саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Статтею 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також, справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутіч проти Хорватії", заява № 48778/99).
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має "застосовуватися на практиці і бути ефективним" (рішення у справі "Белле проти Франції" від 04 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа "повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права" (рішення у справі "Белле проти Франції" від 04 грудня 1995 року та "Нун'єш Діаш проти Португалії" від 10 квітня 2003 року).
Постановляючи ухвалу про залишення позовної заяви без руху, суд першої інстанції порушив вимоги ст. 13 ЦПК України, якою передбачено вільний вибір позивачем способу захисту та доказів, якими він буде підтверджувати свої позовні вимоги.
Питання про відсутність доказів, якими позивач обґрунтовує свої вимоги є процесуальним питанням, яке вирішуються судом під час судового засідання, а не на стадії відкриття провадження у ній, оскільки ці обставини є предметом дослідження в ході розгляду справи по суті, що підтверджується також роз'ясненнями у п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 2 від 12 червня 2009 року, подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу, тому суд не вправі через неподання доказів при пред'явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику.
Оскільки на стадії вирішення питання щодо відкриття провадження у справі суддя не вправі вирішувати питання достатності доказів, поданих позивачем на обґрунтування своїх вимог, а кожна сторона може розпоряджатися своїми процесуальними правами на власний розсуд та несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій, відсутність певних доказів не перешкоджає розгляду справи, за результатами якого вирішується питання про доведеність чи недоведеність пред'явлених позовних вимог, оцінка доказів є можливою виключно на стадії розгляду справи по суті.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 761/41071/19(провадження № 61-2192св20).
Суд першої інстанції фактично надав оцінку доказам під час вирішення питання щодо прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі, що є передчасним, оскільки питання оцінки доказів вирішуються судом при ухваленні судового рішення по суті спору.
Враховуючи, що позивач у своїй позовній заяві має зазначити засоби доказування, які доводять його правову позицію, і про які йому відомо, колегія суддів вважає, що позивач надав усі необхідні документи на виконання вимог ухвали суду про залишення позову без руху.
Отже, висновки суду зазначені в оскаржуваній ухвалі про невиконання позивачем вимог ухвали про залишення без руху його позову не можуть бути підставою для позбавлення позивача права на звернення в судовому порядку за захистом порушених прав, свобод та інтересів, як складової частини права на справедливий суд, передбаченого ст.6 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином, вирішуючи питання щодо повернення позовної заяви, суд не взяв до уваги зазначену обставину.
Надмірний формалізм у трактуванні національного процесуального законодавства згідно усталеної практики Європейського Суду з прав людини, визнається ним неправомірним обмеженням права на доступ до суду (як елементу права на справедливий суд згідно ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, висновок суду першої інстанції про повернення позовної заяви у справі є помилковим, таким, що не відповідає процесуальним вимогам та суперечить принципу доступності до судового захисту, тому згідно з вимогами ст. 379 ЦПК України, ухвалу слід скасувати та направити матеріали справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Керуючись ч. 13 ст. 7, ст. 367, ч. 1 ст. 369, ст ст. 379, 381, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Запорізького районного суду Запорізької області від 16 вересня 2025 року скасувати, справу направити для подальшого розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та не підлягає оскарженню в касаційному порядку.
Повний текст судового рішення складено 03 грудня 2025 року.
Головуючий
Судді: