Справа № 461/10063/25
Провадження № 1-кс/461/7346/25
03.12.2025 м. Львів
Галицький районний суд м. Львова у складі:
слідчої судді ОСОБА_1 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
скаржника ОСОБА_3 (у режимі відеоконференції),
представника скаржника ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 (у режимі відеоконференції),
розглянувши скаргу захисника ОСОБА_4 , який захищає інтереси ОСОБА_3 , на бездіяльність начальника Львівської Державної установи «Львівська установа виконання покарань № 19», -
Захисник ОСОБА_4 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , звернувся до слідчої судді Галицького районного суду м. Львова зі скаргою про незаконне тримання під вартою, поданої у порядку ст. 206 КПК України.
В обґрунтування скарги зазначає, що термін відбуття покарання ОСОБА_3 за наявними щодо нього вироками суду завершився 26.11.2025, тобто останній незаконно на даний час утримується. 28.11.2025 ОСОБА_3 звернувся до відповідальних службових осіб Львівської установи виконання покарань з заявою про його звільнення з місць позбавлення волі, у зв'язку з закінченням строку відбуття покарання, однак станом на теперішній час його не звільнено і такий перебуває в установі виконання покарання.
З урахуванням вищевикладеного, ОСОБА_4 просив суд зобов'язати посадових осіб ДУ «Львівська УВП №19» негайно припинити незаконне тримання та звільнити ОСОБА_3 .
Скаржник ОСОБА_3 , який брав участь у судовому засіданні у режимі відеоконфереції, та його захисник - адвокат ОСОБА_4 скаргу підтримали з підстав, викладених у ній, та просили таку задовольнити.
Прокурор ОСОБА_5 , який брав участь у судовому засіданні у режимі відеоконфереції, заперечив проти задоволення скарги, оскільки останній вирок, за яким був засуджений ОСОБА_3 , а саме вирок Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29.07.2025, яким ОСОБА_3 засуджений за ч.3 ст.187 КК України до покарання у виді 8 років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна, та на підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом часткового складання вказаного покарання та покарання, визначеного вироком від 14.11.2024 Тернопільським апеляційним судом за ч. 3 ст. 187, ч. 4 ст. 187 КК України остаточно призначено ОСОБА_3 покарання у виді позбавлення волі строком 8 (вісім) років 7 (сім) місяців з конфіскацією всього належного йому майна, був звернений до виконання 26.11.2025 згідно з розпорядженням в. о. голови суду ОСОБА_6 про виконання судового рішення, що набрало законної сили.
Дослідивши матеріали скарги, заслухавши доводи учасників справи, слідча суддя приходить до такого висновку.
Згідно зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Зокрема, згідно зі статтею 29 Конституції України, кожному затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви затримання і він має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.
Водночас, у пункті 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім, зокрема, таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом: c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.
Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, у ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.
Проголошуючи «право на свободу», стаття 5 стосується фізичної свободи людини; її мета полягає в забезпеченні того, щоб жодна особа не могла бути свавільно позбавлена волі. Її положення не стосуються звичайних обмежень свободи пересування, які регулюються статтею 2 Протоколу № 4 («Де Томмазо проти Італії» (De Tommaso v. Italy) [ВП], 2017, § 80; «Крянге проти Румунії» (Creangг v. Romania) [ВП], 2012, § 92; «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands), 1976, § 58).
Для того, щоб визначити, чи було особу «позбавлено свободи» у значенні статті 5, відправною точкою повинна бути її конкретна ситуація, і необхідно враховувати ряд критеріїв таких, як тип, тривалість, наслідки і спосіб реалізації відповідного заходу («Де Томмазо проти Італії» (De Tommaso v. Italy) [ВП], 2017, § 80; «Гуццарді проти Італії» (Guzzardi v. Italy), 1980, § 92; «Медвєдєв та інші проти Франції» (Medvedyev and Others v. France) [ВП], 2010, § 73; «Крянге проти Румунії» (Creangг v. Romania) [ВП], 2012, § 91).
Поняття позбавлення свободи за змістом пункту 1 статті 5 містить як об'єктивний елемент поміщення людини у певний обмежений простір на значний період часу, так і додатковий суб'єктивний елемент, який полягає в тому, що людина не давала законної згоди на таке поміщення («Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), 2005, § 74; «Станев проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) [ВП], 2012, § 117).
У першому реченні пункту 1 статті 5 встановлюється позитивне зобов'язання Держави не тільки утримуватися від активного порушення зазначених прав, а й вживати відповідних заходів для забезпечення захисту від незаконного втручання в ці права всіх осіб, які перебувають в межах її юрисдикції («Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонія» (ElMasri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [ВП], 2012, § 239).
Отже, Держава зобов'язана вживати заходів, що забезпечують ефективний захист вразливих осіб, у тому числі розумні кроки для запобігання позбавлення свободи, про яке органи влади знали або повинні були знати («Шторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), 2005, § 102).
Основною метою статті 5 є запобігання свавільному або необґрунтованому позбавленню свободи («Селахаттін Демірташ проти Туреччини (№ 2)» (Selahattin Demirtaє v. Turkey (no. 2) [ВП], 2020, § 311; «С., В. і А. проти Данії [ВП]» (S., V. and A. v. Denmark) [ВП], 2018, § 73; «Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. The United Kingdom) [ВП], 2006, § 30). Право на свободу та особисту недоторканість має першочергове значення в «демократичному суспільстві» у значенні, наданому Конвенцією («Медвєдєв та інші проти Франції» (Medvedyev and Others v. France) [ВП], 2010, § 76; «Ладент проти Польщі» (Ladent v. Poland), 2008, § 45).
Хоча тлумачення та застосування національного права є в першу чергу прерогативою органів державної влади, особливо судів, ситуація є іншою у випадках, коли недотримання такого законодавства тягне за собою порушення Конвенції. У випадках, коли розглядається питання щодо дотримання пункту 1 статті 5 Конвенції, Суд повинен здійснювати певні повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства («Крянге проти Румунії» (Creangг v. Romania) [ВП], 2012, § 101; «Барановський проти Польщі» (Baranowski v. Poland), 2007, § 50; «Бенхем проти Сполученого Королівства» (Benham v. the United Kingdom), 1996, § 41). При цьому Суд повинен враховувати правову ситуацію, якою вона була у відповідний момент («Влох проти Польщі» (Wіoch v. Poland), 2000, § 114).
У ситуаціях з позбавленням свободи особливо важливим є дотримання загального принципу правової визначеності. Таким чином, дуже важливо, щоб умови позбавлення свободи були чітко визначені у національному законодавстві, а правозастосовна практика була передбачувана для того, щоб був дотриманий стандарт «законності», встановлений Конвенцією, який вимагає, щоб всі закони були достатньо чіткими, щоб дозволити особі (в разі необхідності користуючись порадою) в розумній мірі за конкретних обставин передбачити наслідки, які можуть бути результатом конкретних дій («Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy) [ВП], 2016, § 92; «Дел Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain) [ВП], 2013, § 125; «Крянге проти Румунії» (Creangг v. Romania) [ВП], 2012, § 120; та «Медвєдєв та інші проти Франції» (Medvedyev and Others v. France) [ВП], 2010, § 80).
Принцип правової визначеності може бути порушений, якщо національні суди запроваджують у своїй судовій практиці винятки, які суперечать формулюванню застосовних законодавчих положень, або приймають розширене тлумачення, що нівелює процесуальні гарантії, передбачені законом («Айдин Сефа Акай проти Туреччини» (Aydэn Sefa Akay v. Tьrkiye), 2024, § 115).
Пункт 1 статті 5, таким чином, не лише відсилає до національного законодавства, але також стосується «якості закону», маючи на увазі, що, якщо позбавлення свободи допускається на підставі норми національного законодавства, таке законодавство повинно бути достатньою мірою доступним, чітким та практика його застосування має бути передбачуваною. Фактори, що мають значення для оцінки «якості закону» (які в деяких випадках називаються «гарантіями проти свавілля»), включають наявність чітких правових положень щодо порядку прийняття рішення про тримання під вартою, продовження строку тримання під вартою та встановлення граничних строків для тримання під вартою; та наявність ефективного засобу правового захисту, за допомогою якого заявник може оскаржити «законність» та «тривалість» продовжуваного тримання під вартою («Дж.Н. проти Сполученого Королівства» (J.N. v. the United Kingdom), 2016, § 77).
Слід також відзначити, що будь-яке позбавлення свободи має узгоджуватися з метою захисту особи від свавілля («С., В. і А. проти Данії [ВП]» (S., V. and A. v. Denmark) [ВП], 2018, § 74; «Вітольд Літва проти Польщі» (Witold Litwa v. Poland), 2000, § 78).
Поняття «свавілля» у пункті 1 статті 5 має більш широке значення, аніж просто недотримання національного законодавства, так що позбавлення свободи може бути законним з точки зору національного права, але все ж свавільним в розумінні Конвенції, порушуючи тим самим її положення («Крянге проти Румунії» (Creangг v. Romania) [ВП], 2012, § 84; «А. та інші проти Сполученого Королівства» (A. and Others v. the United Kingdom) [ВП], 2009, § 164).
Поняття свавілля може змінюватися в певній мірі в залежності від виду позбавлення свободи. Суд вказав, що свавілля може виникнути, якщо має місце елемент несумлінності або обману з боку органів влади; якщо рішення про позбавлення свободи і виконання цього рішення не відповідають цілям обмежень, що допускаються відповідним підпунктом пункту 1 статті 5; якщо не існує зв'язку між згаданими підставами для допустимого позбавлення свободи і місцем та умовами тримання під вартою; і якщо не дотримана пропорційність між згаданими підставами для позбавлення свободи і відповідним триманням під вартою (детальний огляд основних принципів див. у справах «Джеймс, Уеллс і Лі проти Сполученого Королівства» (James, Wells and Lee v. the United Kingdom), 2012, §§ 191-95; і «Сааді проти Сполученого Королівства» (Saadi v. the United Kingdom) [ВП], 2008, §§ 68-74).
Неприпустимо, щоб у будь-якій правовій Державі людина продовжувала перебувати під вартою, незважаючи на наявність постанови суду про її звільнення («Асанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], 2004, § 173). Однак Суд визнає, що у деяких випадках затримки у виконанні рішення про звільнення затриманого зрозумілі і часто неминучі. Однак, національні органи влади повинні докладати зусиль для того, щоб звести їх до мінімуму («Джулія Манцоні проти Італії» (Giulia Manzoni v. Italy), 1997, § 25). Адміністративні формальності, пов'язані зі звільненням, не можуть обґрунтувати затримку більш ніж на декілька годин («Руслан Яковенко проти України» (Ruslan Yakovenko v. Ukraine), 2015, § 68, де відбулася затримка у два дні, та «Куінн проти Франції» (Quinn v. France), 1995, §§ 39-43, щодо затримки на одинадцять годин при виконанні рішення про звільнення заявника «негайно»).
Неправомірний арешт осіб у випадку, коли підстави для їхнього затримання перестали існувати через адміністративні недоліки в передачі документів між різними державними органами, свідчить про порушення статті 5, навіть якщо арешт був нетривалим («Керем Чіфтчі проти Туреччини» (Kerem Ciftci v. Turkey), 2021, §§ 32-34, де заявника тримали під вартою близько півтори години на підставі ордеру на арешт, який був відкликаний місяць тому).
Питання належності призначеного покарання загалом виходять за межі сфери дії Конвенції. До завдань Суду не належить вирішення таких питань, як належний строк позбавлення волі, який має бути обрано при призначенні покарання за вчинення конкретного правопорушення. Однак заходи, пов'язані з виконанням вироку або його коригуванням, можуть вплинути на право на свободу, захищене пунктом 1 статті 5, оскільки фактична тривалість позбавлення свободи залежить від їх застосування («Александр Александров проти Росії» (Aleksandr Aleksandrov v. Russia), 2018, § 22; «Хамтоху та Аксенчик проти Росії» (Khamtokhu and Aksenchik v. Russia) [ВП], 2017, §§ 55-56).
Засуджений вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «a» статті 5 Конвенції, з моменту винесення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити («Руслан Яковенко проти України» (Ruslan Yakovenko v. Ukraine), 2015, § 46). Поняття «після засудження» не може тлумачитися обмежувально, як таке, що стосується лише остаточного засудження, оскільки в такому випадку виключається арешт засуджених осіб, які постали перед судом, перебуваючи на волі. Також не можна не враховувати той факт, що вина особи, яку було взято під варту під час апеляційного чи касаційного провадження, була встановлена в ході провадження в суді першої інстанції, яке відповідало вимогам статті 6 («Вемхофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany), 1968, § 9).
Судовий контроль стосовно тримання під вартою повинен бути автоматичним і не може залежати від подання заяви затриманою особою («Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. The United Kingdom) [ВП], 2006, § 34; «Варга проти Румунії» (Varga v. Romania), 2008,§ 52; «Віорел Бурзо проти Румунії» (Viorel Burzo v. Romania), 2009, § 107). Така вимога не тільки змінила б суть гарантії, яка передбачена пунктом 3 статті 5 і яка відрізняється від гарантії за пунктом 4 статті 5 Конвенції, що забезпечує право звернутися до суду для перевірки законності затримання. Крім того, втратила б сенс сама мета гарантії, встановленої пунктом 3 статті 5, яка полягає в захисті особистості від свавільного затримання шляхом забезпечення незалежної та ретельної судової перевірки акту позбавлення свободи («Аквіліна проти Мальти» (Aquilina v. Malta) [ВП], 1999, § 49; «Нєдбала проти Польщі» (Niedbaіa v. Poland), 2000, § 50).
Якщо немає жодних причин для виправдання тримання під вартою, «посадова особа» повинна мати повноваження винести обов'язкове для виконання розпорядження про звільнення затриманого («Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), 1998, § 146; «Ніколова проти Болгарії» (Nikolova v. Bulgaria) [ВП], 1999, § 49; «Нєдбала проти Польщі» (Niedbaіa v. Poland), 2000, § 49; «Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. The United Kingdom) [ВП], 2006, § 40).
Пункт 4 статті 5 надає заарештованій або затриманій особі право звернутися до суду з метою перевірки процесуальних та матеріальних умов, необхідних для дотримання «законності» позбавлення свободи в розумінні пункту 1 статті 5 («Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy) [ВП], 2016, § 128; «Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia) [ВП], 2012, § 161; «Рейнпрехт проти Австрії» (Reinprecht v. Austria), 2005,§ 31). Поняття «законності» відповідно до пункту 4 статті 5 має те саме значення, що й в пункті 1 статті 5, тобто заарештована або затримана особа має право на перевірку «законності» свого затримання не тільки в світлі вимог національного законодавства, а й в світлі Конвенції, закріплених в ній загальних принципів, і цілі обмежень, що допускаються пунктом 1 статті 5 («Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy) [ВП], 2016, § 128; «Сусо Муза проти Мальти» (Suso Musa v. Malta), 2013, § 50; див. також «А.М. проти Франції» (A.M. v. France), 2016, § 40-41, щодо обсягу судового контролю, що вимагається підпунктом «f» пункту 1 статті 5).
На підставі пункту 4 статті 5 затриманий має право звернутись до «суду», що має юрисдикцію «невідкладно» розглянути питання про те, чи стало позбавлення його свободи «незаконним» в силу нових факторів, які виникли після прийняття початкового рішення про позбавлення свободи («Абдулханов проти Росії» (Abdulkhanov v. Russia), 2012, § 208; «Азімов проти Росії» (Azimov v. Russia), 2013, §§ 151-52).
«Суд» повинен мати повноваження звільнити особу, якщо він з'ясує, що її тримання під вартою є незаконним; повноваження суду на ухвалення рішень, що носять лише рекомендаційний характер, є недостатніми («Бенджамін та Уілсон проти Сполученого Королівства» (Benjamin and Wilson v. the United Kingdom), 2022, §§ 33-34; «Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy) [ВП], 2016, § 128).
Гарантуючи затриманим особам право оскаржити законність їх тримання під вартою, пункт 4 статті 5 також проголошує право таких осіб, після відкриття відповідного провадження, на судове рішення, винесене «без зволікань», щодо законності тримання під вартою та щодо негайного звільнення, якщо буде доведено незаконність тримання під вартою («Ідалов проти Росії» (Idalov v. Russia) [ВП], 2012, § 154; «Барановський проти Польщі» (Baranowski v. Poland), 2007, § 68). Питання про дотримання чи порушення вимоги невідкладності судового розгляду визначається в світлі обставин кожної окремої справи («Ілнзєєр проти Німеччини» (Ilnseher v. Germany) [ВП], 2018, § 252; «Ребок проти Словенії» (Rehbock v. Slovenia), 2000, § 84).
Порядок реалізації вказаних в Конституції України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод прав затриманих детально регламентується та забезпечується нормами кримінального процесуального законодавства.
У частинах першій, другій статті 12 КПК України визначено, що під час кримінального провадження ніхто не може бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та у порядку, передбачених цим Кодексом.
До повноважень слідчого судді відповідно до пункту 18 частини першої статті 3 КПК України належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.
У той же час, одним зі завдань кримінального провадження згідно зі статтею 2 КПК України є те, щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Загальні засади кримінального провадження, визначені статтею 7 КПК України, вимагають, щоб зміст і форма кримінального провадження відповідали, зокрема: верховенству права, законності, повазі до людської гідності, забезпеченню права на свободу та особисту недоторканність, доступу до правосуддя, змагальності сторін та свободі в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості, безпосередності дослідження показань, речей і документів, диспозитивності та розумності строків. Зміст кожної із цих засад розкривається в наступних статтях КПК України.
Відповідно до статті 9 КПК України, принцип законності передбачає, зокрема, що під час кримінального провадження суд, слідчий суддя, прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий, інші службові особи органів державної влади зобов'язані неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства.
Згідно зі статтею 21 КПК України, кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.
Слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом (стаття 26 КПК України).
Право на розгляд справи повноважним судом - до юрисдикції якого віднесено справу процесуальним законом, передбачено статтею 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». У статті 17 цього Закону передбачено, що судоустрій будується за принципами територіальності, а єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, обов'язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених КПК України та єдністю судової практики.
Відповідно до статті 206 КПК України, кожен слідчий суддя суду, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи.
Якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою має зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи.
Слідчий суддя зобов'язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.
Отже, положення статті 206 КПК України викладені досить чітко. Ці норми передбачають активну ініціативну правозастосовну діяльність слідчих суддів, спрямовану на захист прав особи, безпідставно позбавленої свободи або такої, що зазнала насильства під час затримання або тримання під вартою. Крім того, передбачені особливі критерії, установлені законом для визначення юрисдикції суду (правила підсудності), а саме те, що суд повноважний розглядати такі справи лише в тих випадках, коли в межах територіальної юрисдикції цього суду знаходиться особа:
1) яка тримається під вартою (частина перша статті 206 КПК України);
2) позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили (частина друга статті 206 КПК України);
3) не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку (частина друга статті 206 КПК України).
Відповідно до норм вищезазначеної статті слідчий суддя наділений повноваженнями:
- постановити ухвалу, якою зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи - частина перша статті 206 КПК України;
- постановити ухвалу, якою має зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування підстав позбавлення свободи - частина друга статті 206 КПК України;
- звільнити позбавлену свободи особу - частина третя статті 206 КПК України;
Згідно з висновком, який викладений у постанові Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2019 року у справі № 766/22242/17, на відміну від порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора, який передбачено статтями 303-308 КПК України, стаття 206 КПК України встановлює загальні обов'язки судді щодо захисту прав людини, які в частині перевірки підстав позбавлення особи свободи реалізуються виключно у передбачений цією статтею спосіб.
Отже, наведені вище положення статті 206 КПК України мають на меті забезпечення процесуального механізму звільнення слідчим суддею будь-якої особи, яка позбавлена свободи за відсутності судового рішення, та застосовуються саме в таких випадках.
Під час розгляду клопотання, слідча суддя враховує висновки Європейського Суду з прав людини, викладені у справі «Чанєв проти України. Так, Європейський Суд з прав людини зазначив наступне: «24. Суд повторює, що слово «законний» і словосполучення «відповідно до процедури, встановленої законом» у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов'язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм. І хоча саме національні органи, і у першу чергу суди, повинні тлумачити і застосовувати національне законодавство, Суд може перевірити, чи було дотримано національного закону у розумінні цих положень Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Ассанідзе проти Грузії» (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 171, ECHR 2004-II).
25. Однак «законність» тримання під вартою за національним законом є важливим, але не завжди вирішальним чинником. Окрім цього, Суд повинен переконатись, що тримання під вартою упродовж періоду, який розглядається, відповідало меті пункту 1 статті 5 Конвенції, яка полягає у недопущенні позбавлення особи свободи у свавільний спосіб. Більше того, Суд також має з'ясувати, чи відповідає Конвенції національне законодавство і, зокрема, його загальні принципи, які сформульовані в законодавстві чи випливають з нього (див. рішення від 24 жовтня 1979 року у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), п. 45, Series A № 33).
Під час розгляду цієї скарги слідча суддя встановила, що вироком Тернопільського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року частково задоволено апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні, та скасовано вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 жовтня 2021 року відносно ОСОБА_3 і призначено йому покарання за ч. 3 ст. 187, ч. 4 ст. 187 КК України зі застосуванням ч.1 ст. 70 КК України, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим - до 8 років 6 місяців позбавлення волі.
У подальшому, ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 29.05.2025, перераховано засудженому ОСОБА_3 строк попереднього ув'язнення, за вироком Тернопільського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року у кримінальному провадженні № 42013090080000043 від 12 вересня 2013 року, а саме період з 21.03.2018 по 02.06.2022 відповідно до редакції закону України від 26.11.2015 р. № 838 VІІІ «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув'язнення у строк покарання» з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі».
Пізніше, вироком Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29.07.2025, ОСОБА_3 визнаний винуватим за ч.3 ст.187 КК України та останньому призначено покарання - 8 (вісім) років позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. На підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом часткового складання даного покарання та покарання, визначеного вироком від 14.11.2024 Тернопільським апеляційним судом за ч. 3 ст. 187, ч. 4 ст. 187 КК України, остаточно призначено ОСОБА_3 покарання у виді позбавлення волі строком 8 (вісім) років 7 (сім) місяців з конфіскацією всього належного йому майна. Строк відбуття покарання ОСОБА_3 визначено рахувати з моменту приведення вироку у виконання. Вказаний вирок суду не оскаржувався та набрав законної сили 29.08.2025.
Отже, у зв'язку з набранням законної сили вироком Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29.07.2025 ОСОБА_3 підлягав відбуттю покарання строком на 2 місяці та 7 днів (8 років 7 місяців - 8 років 4 місяці і 24 дні).
19.09.2025 ОСОБА_3 поміщений до місць позбавлення волі у порядку виконання вироку Тернопільського апеляційного суду від 14 листопада 2024 року.
У ході виконання вироків суду ОСОБА_3 переведений до Львівської установи виконання покарання, де останній перебуває станом на час розгляду цієї скарги.
За вказаних вище обставин термін відбуття покарання ОСОБА_3 за наявними щодо нього вироками суду завершився 26.11.2025.
Слідча суддя відхиляє доводи прокурора про те, що вирок Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29.07.2025 був звернений до виконання 26.11.2025 згідно з розпорядженням в. о. голови суду ОСОБА_6 про виконання судового рішення, що набрало законної сили, а тому ОСОБА_3 , на думку прокурора, не відбув покарання за цим вироком, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 535 КПК України, судове рішення, що набрало законної сили, якщо інше не передбачено цим Кодексом, звертається до виконання не пізніш як через три дні з дня набрання ним законної сили або повернення матеріалів кримінального провадження до суду першої інстанції із суду апеляційної чи касаційної інстанції.
Слідча суддя звертає увагу, що розпорядження - це документ, який супроводжує виконання вироку, але рішення, на підставі якого ОСОБА_3 відбував покарання у виді позбавлення волі є саме вирок Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 29.07.2025, яким на підставі ч. 4 ст. 70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом часткового складання даного покарання та покарання, визначеного вироком від 14.11.2024 Тернопільським апеляційним судом за ч. 3 ст. 187, ч. 4 ст. 187 КК України, остаточно призначено ОСОБА_3 покарання у виді позбавлення волі строком 8 (вісім) років 7 (сім) місяців з конфіскацією всього належного йому майна.
У ході розгляду скарги слідча суддя встановила, що ОСОБА_3 фактично перебуває у місцях позбавлення волі з 19.09.2025. Наведене свідчить, що кінцевим днем відбування покарання за останнім вироком, який призначив остаточне покарання з урахуванням застосованого до ОСОБА_3 перерахунку строку відбування покарання, є 26 листопада 2025 року.
Отже слідча суддя вважає, що утримання ОСОБА_3 під вартою, починаючи з 26 листопада 2025 року, без відповідної правової підстави - є істотним порушенням його прав, принципів верховенства права та цінностей, що захищаються Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Отже, слідча суддя приходить до висновку, що скарга є підставною та підлягає до задоволення.
Керуючись ст. 376 КПК України, слідча суддя -
1. Скаргу захисника ОСОБА_4 , який захищає інтереси ОСОБА_3 , про незаконне тримання під вартою, поданої у порядку ст. 206 КПК України,- задовольнити.
2. Звільнити з-під варти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який утримується в Державній установі "Львівська установа виконання покарань (№19)".
Повний текст ухвали проголошений 03 грудня 2025 року о 15 год. 30 хв.
Ухвала підлягає негайному виконанню після її оголошення.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Слідча суддя ОСОБА_7