ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
11.11.2025Справа № 910/8103/25
Господарський суд міста Києва у складі судді Павленка Є.В., за участю секретаря судового засідання Білошицької А.В., розглянувши матеріали справи за позовом Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Київської міської державної (військової) адміністрації до Київської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Молодіжний житловий комплекс "Оболонь" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Голосіївські вежі", за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Міністерства освіти і науки України, Національного університету біоресурсів і природокористування України, відокремленого підрозділу Національного університету біоресурсів і природокористування України "Боярська лісова дослідна станція", Національного природного парку "Голосіївський", - про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсними договорів оренди й суборенди земельної ділянки, витребування земельної ділянки, усунення перешкод в її користуванні та розпорядженні шляхом повернення ділянки й скасування державної реєстрації ділянки,
за участю представників:
Прокуратури: Круш Т.О., Спори Г.І.;
позивача: не з'явився;
Ради: Литвиненко Ю.А.;
ТОВ "Молодіжний житловий комплекс "Оболонь": Бєлкіна Л.М.;
ТОВ "Голосіївські вежі": Гриня М.О.;
НПП "Голосіївський": не з'явився;
третіх осіб: не з'явились;
У червні 2025 року Заступник Генерального прокурора (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської державної (військової) адміністрації (далі - Адміністрація) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради (далі - Рада), Товариства з обмеженою відповідальністю "Молодіжний житловий комплекс "Оболонь" (далі - Товариство) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Голосіївські вежі" (далі - Підприємство), у якому просив: визнати незаконним та скасувати пункт 17 рішення Ради від 27 травня 2004 року № 281/1491 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею"; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 15 липня 2005 року, укладений між Радою та Товариством; визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 27 вересня 2021 року, укладений між Товариством та Підприємством; витребувати з незаконного володіння Ради земельну ділянку, площею 0,5268 га з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013, на користь держави в особі Адміністрації. У цьому позові Прокурор також просив суд: "Усунути перешкоди власнику - державі в особі Київської міській державній (військовій) адміністрації (код ЄДРПОУ 00022527) у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 0,5268 га з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013 шляхом: 8.1. зобов'язання товариства з обмеженою відповідальністю "Молодіжний житловий комплекс "Оболонь" (код ЄДРПОУ 21618448) та товариства зі обмеженою відповідальністю "Голосіївській вежі" (код ЄДРПОУ 44185546) повернути власнику - Київській міській державній (військовій) адміністрації".
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 2 липня 2025 року позовну заяву залишено без руху та надано строк для усунення її недоліків.
9 липня 2025 року на адресу суду від Прокурора на виконання вимог вказаної ухвали надійшли документи для усунення недоліків позовної заяви, у тому числі оновлена позовна заява, у якій Прокурор просив суд: визнати незаконним і скасувати пункт 17 рішення Ради від 27 травня 2004 року № 281/1491 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею"; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 15 липня 2005 року, укладений між Радою та Товариством; визнати недійсним договір суборенди земельної ділянки від 27 вересня 2021 року, укладений між Товариством та Підприємством; витребувати з незаконного володіння Ради земельну ділянку, площею 0,5268 га, з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013 на користь держави в особі Адміністрації; усунути перешкоди власнику - державі в особі Адміністрації, у користуванні й розпорядженні земельною ділянкою, площею 0,5268 га з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013, шляхом: зобов'язання Товариства та Підприємства повернути Адміністрації вищевказану земельну ділянку; скасування державної реєстрації земельної ділянки, площею 0,5268 га, з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013 у Державному земельному кадастрі із припиненням речових прав щодо неї. Крім того, у своєму позові Прокурор просив залучити до участі в даній справі: Міністерство освіти і науки України (далі - Міністерство), Національний університет біоресурсів і природокористування України (далі - Університет), відокремлений підрозділ Національного університету біоресурсів і природокористування України "Боярська лісова дослідна станція" (далі - Підрозділ), Національний природний парк "Голосіївський" (далі - Парк), - як третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.
В обґрунтування позовних вимог Прокурор, зокрема, посилався на те, що спірна ділянка є частиною земельної ділянки, відведеної Університету для здійснення освітньої діяльності. У зв'язку з цим Рада, як орган місцевого самоврядування, не мала права оспорюваним рішенням вилучати зазначену ділянку в Університету з відведенням її до земель комунальної власності з подальшою передачею в оренду Товариству та Підприємству для будівництва житлового комплексу. Крім того, на спірній земельній ділянці розташована водонапірна башта, яка віднесена до об'єктів культурної спадщини. Також спірна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14 липня 2025 року відкрито провадження у справі № 910/8103/25, вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 21 серпня 2025 року. Цією ж ухвалою клопотання Прокурора про залучення до участі в справі третіх осіб без самостійних вимог на предмет спору задоволено, залучено: Міністерство, Університет, Підрозділ, Парк, - до участі у справі як третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.
17 липня 2025 року через систему "Електронний суд" від Міністерства надійшли письмові пояснення по суті спору від вказаної дати, у яких останнє підтримало позов Прокурора та зазначило, що право оренди зазначеної земельної ділянки Товариства та Підприємства є предметом розгляду судової справи № 910/3432/23. На думку Міністерства, спірна ділянка належала до земель, наданих Університету в постійне користування, і жодних законних підстав для відмови від цього права керівництво Університету не мало. Передача чи вилучення державних земель, а також державного майна, могла здійснюватись лише з дотриманням встановленої законом процедури та за погодженням Міністерства. Останнє такого погодження не надавало. У свою чергу Рада, ухвалюючи спірне рішення, порушила вимоги чинного земельного законодавства, оскільки не перевірила наявність законних підстав для добровільної відмови землекористувача - державного закладу освіти. Крім того, на ділянці розташоване державне нерухоме майно, яке не могло бути вилучене без дотримання процедури, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 року № 1482 "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності". Міністерство також зазначало, що воно не було поінформоване про існування відповідного рішення Ради. З огляду на це Міністерство вважає спірне рішення незаконним й таким, що підлягає скасуванню в судовому порядку, з відновленням прав держави та Університету на відповідну земельну ділянку.
30 липня 2025 року через систему "Електронний суд" від Товариства надійшов відзив від 29 липня 2025 року з клопотанням про витребування доказів та заявою про застосування наслідків спливу строку позовної давності до заявлених позовних вимог. У вказаному відзиві Товариство проти задоволення позову заперечувало, оскільки, на його думку, даний позов поданий Прокурором з істотним пропуском строку позовної давності, враховуючи те, що про спірне рішення Ради було відомо державним органам з моменту його прийняття. Держава не може посилатися на те, що дізналася про порушення тільки зараз, оскільки Адміністрація сама готувала документи та погоджувала передачу зазначеної земельної ділянки. Вказаний відповідач наголошував на тому, що права держави не були порушені, адже Рада та Адміністрація діяли узгоджено та в межах наданих їм повноважень, усі процедури відведення спірної земельної ділянки були проведені з дотриманням законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин. Прокуратура та інші органи влади мали інформацію про існування спірної ділянки та орендних відносин щодо неї щонайменше з 2006- 2016 років. Крім того, Товариство, як забудовник, діяло добросовісно, отримало усі необхідні погодження та понесло значні витрати. Задоволення позовних вимог Прокурора завдасть Товариству істотних збитків, які вподальшому підлягають стягненню з держави. Твердження Прокурора про те, що спірна земельна ділянка перебувала в державній власності є безпідставним, оскільки до 1 січня 2015 року в Україні не було завершено розмежування земель державної та комунальної власності, а тому Рада правомірно розпорядилася цією земельною ділянкою, розташованою в межах міста Києва. Посилання Прокурора на те, що розміщена на даній ділянці водонапірна башта була майном Університету, також не відповідає дійсності, адже на момент прийняття спірних рішень зазначена башта не була зареєстрована за будь-яким балансоутримувачем і фактично була безхазяйною. Аргументи Прокурора щодо статусу башти як об'єкта культурної спадщини також є необґрунтованими, оскільки відповідні рішення про надання даному об'єкту статусу культурної спадщини та включення її до відповідних переліків відбулися значно пізніше укладення оспорюваних договорів оренди та суборенди. Спірна ділянка не була віднесена ні до земель історико-культурного призначення, ні до земель лісогосподарського призначення. Жодних рішень про зміну цільового призначення зазначеної ділянки із земель житлової та громадської забудови компетентним органом не приймалось. Так само необґрунтованими є посилання Прокурора на приписи 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки у редакції, чинній на час ухвалення оспорюваного рішення, норми вказаних нормативно-правових актів регулювали лише договірне відчуження нерухомості й не передбачали автоматичного переходу прав на землю. У свою чергу, висловлені Університетом до Ради претензії, на думку вказаного відповідача, є формальними й не впливають на чинність спірного рішення. Товариство, з посиланням на практику Європейського суду з прав людини, вказувало на те, що держава не може виправляти власні процедурні помилки за рахунок приватної особи, яка діяла добросовісно. На думку Товариства, обраний Прокурором спосіб захисту також є неефективним, оскільки дійсність спірного договору оренди вже була предметом розгляду в інших справах, у яких ухвалені відповідні рішення, що набрали законної сили в установленому законом порядку. Товариство повідомило про те, що жодних перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою відповідачі не створюють, доступу до останньої нікому не перешкоджають. Зазначений відповідач звертав увагу на небезпечний стан водонапірної башти та відсутність планів держави щодо фінансування її утримання. На підставі вищевикладеного Товариство просило суд застосувати наслідки спливу строків позовної давності та відмовити у задоволенні позову Прокурора, у зв'язку з його необґрунтованістю.
31 липня 2025 року через систему "Електронний суд" від Університету надійшли додаткові пояснення по справі від цієї ж дати, у яких останній підтримав позовні вимоги Прокурора щодо повернення спірної земельної ділянки та зазначив, що остання була частиною території, переданої йому в постійне користування відповідно до рішення Ради від 27 грудня 2001 року № 179/1613 "Про оформлення права користування земельними ділянками" та державного акта на право постійного користування землею від 4 лютого 2003 року серії І-КВ № 007413. Однак, попереднє керівництво Університету направило лист від 29 вересня 2003 року № 1560 про відмову від частини ділянки, після чого Рада спірним рішенням припинила право користування землею Університету площею 0,53 га та передала її в оренду Товариству для житлової забудови. Однак, на вказаній земельній ділянці розташована водонапірна башта, введена в експлуатацію 1955 року, яка є державною власністю та закріплена за Університетом на праві господарського відання. Вказана споруда включена до переліку об'єктів культурної спадщини, що зобов'язує Університет забезпечити її охорону й консервацію. Університет не має бюджетних коштів на виконання відповідних робіт, у зв'язку з чим останній неодноразово звертався до Адміністрації й Міністерства з проханням повернути йому спірну ділянку та врегулювати питання щодо утримання об'єкта культурної спадщини. З метою збереження державного майна та захисту його прав постійного землекористувача, Університет просив суд позов Прокурора задовольнити.
6 серпня 2025 року на адресу суду від Прокурора надійшла відповідь на відзив Товариства від 4 серпня 2025 року вих. № 15/1/1-69451ВИХ-25 15/2/1-42055-23, у якій вказано, що доводи Товариства щодо пропуску позовної давності є безпідставними. Обчислення такого строку має відбуватися з моменту, коли про порушення могла дізнатися держава в особі уповноваженого органу, а не Адміністрація чи її посадові особи, які не мали повної інформації про правовий статус земельної ділянки. На момент прийняття спірного рішення Ради та укладення оскаржуваного договору оренди органи виконавчої влади й місцевого самоврядування не знали, що на ділянці розташована водонапірна башта - об'єкт державної власності, який перебуває на балансі Університету і є частиною цілісного майнового комплексу закладу освіти. Адміністрація також не володіла даними про те, що спірна земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення та потребує отримання погодження Кабінету Міністрів України для припинення права постійного користування щодо неї. Інформація про можливі порушення прав та інтересів держави стала відома Прокуратурі лише в 2022 році з публікацій в засобах масової інформації та наданих Університетом відповідей. Разом із цим, вищевказане не спростовує відсутність повноважень Ради на вилучення земельної ділянки з державної власності та передачу її в комунальну власність з подальшим наданням в оренду, оскільки перелік підстав припинення права постійного користування є вичерпним. Додатково Прокурор наголошував на тому, що здійснення забудови спірної земельної ділянки суперечить її цільовому призначенню. Ця ділянка може використовуватися виключно в науково-освітніх цілях та як частина лісогосподарських угідь. Крім того, розташована на ділянці водонапірна башта є об'єктом культурної спадщини місцевого значення, що унеможливлює зміну її цільового призначення на землі житлової та громадської забудови. З огляду на принцип "єдності юридичної долі земельної ділянки та нерухомого майна", земля під державною спорудою не могла перейти до комунальної власності. Оскільки оскаржуване рішення Ради та подальше укладання договорів оренди й суборенди здійснені з істотним порушенням земельного й цивільного законодавства, останні підлягають скасуванню та визнанню недійсними в судовому порядку.
Цього ж дня через систему "Електронний суд" від Товариства надійшли письмові пояснення по справі від вказаної дати, у яких останнє зазначило, що подані Університетом письмові пояснення є суперечливими. Університет підтримує позов Прокурора, але не зазначає про наявність жодних реальних перешкод з боку відповідачів у догляді за баштою, визнаючи лише відсутність фінансування. При цьому, після задоволення позову всі витрати з утримання башти та земельної ділянки будуть покладені на Університет. Отже, поданий Прокурором позов жодним чином не поновить порушені, на думку Університету та Прокурора, інтереси держави. Крім того, зміна керівництва не звільняє Університет від відповідальності за поданий від його імені лист щодо відмови від права користування спірною земельною ділянкою.
11 серпня 2025 року через систему "Електронний суд" від Товариства надійшли заперечення від 9 серпня 2025 року з клопотаннями: про витребування доказів; про огляд доказів за їх місцезнаходженням; про застосування наслідків спливу строку позовної давності до заявлених позовних вимог. У поданих запереченнях вказаний відповідач зазначав, що Прокурор не спростував у встановленому законом порядку аргументів Товариства. Натомість, останнє наполягало на тому, що строк позовної давності у даній справі Прокурором пропущено, оскільки Адміністрація знала та повинна була знати про спірне рішення ще з моменту його прийняття Радою (Адміністрація та Рада здійснювали свої повноваження як один орган). При цьому, з наявних у матеріалах справи документів: довідок, висновків органів екологічного контролю, інформації про балансоутримувача башти, а також висновки попередніх перевірок Прокуратури, - вбачається, що спірні обставини були відомі як органам прокуратури, так і позивачу. Крім того, посилання Прокурора на статус водонапірної башти як "режимоутворюючого об'єкта" є безпідставним, адже споруда не була й не є пам'яткою архітектури та не має затверджених зон охорони. Вказаний відповідач наголошував на тому, що Прокурор неправильно тлумачить принцип єдності юридичної долі землі та споруди, який у 2004 році застосовувався лише при відчуженні нерухомості, а не при передачі землі в оренду. Разом із цим, Прокурор взагалі не довів наявності підстав для представництва інтересів Адміністрації в суді, оскільки не надав жодних доказів бездіяльності позивача як компетентного органу в спірних правовідносинах. Також Товариство зазначило, що на спірній земельній ділянці вже збудована та введена в експлуатацію адміністративна будівля, яка належить Товариству та Підприємству на праві власності. Обраний Прокурором спосіб захисту порушених, на думку останнього, прав держави не є ефективним, оскільки оскаржуване рішення Ради виконане (вичерпало свою дію), а відповідний договір оренди був поновлений у судовому порядку та є чинним.
13 серпня 2025 року через систему "Електронний суд" від Адміністрації надішли письмові пояснення по справі від цієї ж дати, у яких остання зазначила, що визначені Прокурором в позові порушення вимог законодавства щодо спірної ділянки не відповідають дійсним обставинам справи. Зокрема, до 1 січня 2013 року всі землі в межах міста Києва перебували у віданні Ради. При цьому, землі державної власності у межах міста Києва також перебували в розпорядженні Адміністрації як виконавчого органу. Адміністрація звертала увагу на те, що договір оренди спірної земельної ділянки неодноразово продовжувався й був предметом судового розгляду, що підтверджує дійсність останнього. На думку позивача, питання розпорядження спірною земельною ділянкою належало до компетенції Ради, а всі дії останньої щодо передачі та поновлення договору оренди здійснювалися відповідно до вимог законодавства.
14 серпня 2025 року через систему "Електронний суд" від Товариства надійшло клопотання від 13 серпня 2025 року про закриття провадження у справі в зв'язку з відсутністю предмета спору.
18 серпня 2025 року через загальний відділ діловодства суду від фізичної особи ОСОБА_1 надійшла заява від 15 серпня 2025 року про її залучення до участі в справі як третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.
19 серпня 2025 року через систему "Електронний суд" від Ради надійшли письмові пояснення по справі від 18 серпня 2025 року, у яких остання стверджувала, що діяла законно та в межах наданих їй повноважень. Зокрема, спірна земельна ділянка належала до комунальної власності, якою Рада мала право розпоряджатися. Право постійного користування попереднього землекористувача - Університету, було припинене на підставі його добровільної відмови, а тому передача спірної ділянки до земель запасу та подальше її надання в оренду були правомірними. Чинне на час прийняття спірного рішення законодавство не забороняло вчинення Радою відповідних дій без проведення аукціону, за наявності добровільної відмови землекористувача. Прокурор не довів належності спірної ділянки до земель державної власності. Крім того, оспорюване рішення було виконане, а отже не підлягає визнанню недійсним та скасуванню в судовому порядку. Враховуючи вищевикладене, правові підстави для задоволення позову Прокурора відсутні.
20 серпня 2025 року через систему "Електронний суд" від Товариства надійшли: додаткові пояснення по справі від 19 серпня 2025 року щодо неефективності обраного Прокурором способу захисту; заперечення проти вступу фізичної особи ОСОБА_1 до участі в справі як третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору.
21 серпня 2025 року (до початку призначеного засідання) через систему "Електронний суд" від Підприємства надійшли письмові пояснення по справі від 20 серпня 2025 року, у яких останнє проти задоволення позову заперечувало та вказало, що Прокурор не довів у встановленому законом порядку порушення прав позивача, оскільки Адміністрація, як орган, поєднує державні та самоврядні функції, що спростовує твердження Прокурора про існування спору між частинами однієї й тієї ж структури. При цьому, усі погодження для укладення спірного договору оренди були надані саме структурними підрозділами Адміністрації. Правомірність оспорюваного рішення Ради та договору оренди мають оцінюватися за законодавством, чинним на момент їх прийняття. Визнання недійсним рішення, яке вже виконане шляхом укладення договору, є неефективним способом захисту. Крім того, договір оренди визнаний укладеним у судовому порядку в іншій судовій справі, що виключає можливість його повторного оскарження. У своєму позові Прокурор взагалі не конкретизував, які саме перешкоди нібито чиняться державі в доступі до спірної земельної ділянки, як і не надав жодних доказів на підтвердження вказаних обставин. Так само необґрунтованими є твердження Прокурора про зсувонебезпечність спірної ділянки та заборону будівництва на ній, оскільки технічні умови щодо можливості забудови цієї ділянки були отримані відповідачем у встановленому законом порядку й були погоджені структурними підрозділами Адміністрації. Доводи Прокурора про приналежність зазначеної ділянки до земель лісогосподарського призначення суперечать наявним у матеріалах справи доказам, які підтверджують, що спірна земля була частиною ділянки, відведеної Університету для обслуговування будівель. Відомості з кадастрової документації також не місять інформації щодо наявності зазначеного статусу спірної ділянки. На думку Підприємства, позовні вимоги Прокурора є необґрунтованими і задоволенню не підлягають.
21 серпня 2025 року (до початку призначеного засідання) через систему "Електронний суд" від Адміністрації надійшло клопотання від цієї ж дати про розгляд справи без участі її представника.
Також 21 серпня 2025 року (до початку призначеного засідання) через загальний відділ діловодства суду від Прокурора надійшли заперечення на заяву Товариства про закриття провадження у справі від 21 серпня 2025 року вих. № 15/1/1-38ВИХ-25.
У підготовчому засіданні 21 серпня 2025 року суд постановив протокольні ухвали: про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_1 від 15 серпня 2025 року про вступ у справу як третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача; про продовження з власної ініціативи суду строку підготовчого провадження на 30 днів та про відкладення засідання на 25 вересня 2025 року.
23 вересня 2025 року через загальний відділ діловодства суду надійшла заява від 22 вересня 2025 року про залучення фізичної особи ОСОБА_1 до участі в даній справі як третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.
24 вересня 2025 року через систему "Електронний суд" від Товариства надійшли додаткові письмові пояснення від цієї ж дати з клопотаннями: про долучення нових доказів до матеріалів справи; про визнання явки Прокурора та позивача в судове засідання обов'язковою. У вищевказаних додаткових поясненнях Товариство зазначило, що спірна земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013 не мала ні статусу "для ведення лісового господарства", ні "історико-культурного призначення". Натомість, згідно з технічною документацією ця земельна ділянка мала виключно код УКЦВЗ 1.13.2 - "житлова забудова і комерційне використання", а ділянка, з якої вона була виділена, мала код 1.13.3 - "житлова забудова і громадське призначення". Товариство наголошувало на тому, що Прокуратура була обізнана про існування спірного рішення Ради принаймні з 2009 року, коли подавала протест на інший пункт цього ж рішення, а тому строк позовної давності на момент звернення до суду з цим позов сплив. Крім того, Прокуратура та позивач могли дізнатися про спірне рішення Ради також із щорічних звітів про діяльність Університету з 2003 року.
25 вересня 2025 року (до початку призначеного засідання) через систему "Електронний суд" від Прокурора надійшли письмові пояснення від 24 вересня 2025 року вих. № 15/1/1-89414ВИХ-25, у яких останній вказав про доцільність поєднання ним у позові двох способів захисту - віндикаційного та негаторного, оскільки ці вимоги адресовані різним відповідачам та спрямовані на усунення різних порушень: витребування земельної ділянки стосується Ради, а усунення перешкод - орендаря й суборендаря. Прокурор наголошував на тому, що спірна ділянка належала до державної власності, містить лісові насадження, зсувонебезпечні ґрунти та об'єкт культурної спадщини, є необхідною для діяльності Університету. Ії використання відповідачами становить загрозу державним інтересам. Позовні вимоги можуть бути ефективними, якщо вони сприяють поверненню майна законному власнику та забезпечують повний, реальний захист без потреби повторного звернення до суду. Всі заявлені вимоги, на думку Прокурора, взаємопов'язані доказами та є необхідними для комплексного відновлення порушених прав держави на спірну земельну ділянку.
Також 25 вересня 2025 року (до початку призначеного засідання) через систему "Електронний суд" від Товариства надійшли доповнення до додаткових пояснень і клопотання про долучення нових доказів до матеріалів справи від 24 вересня 2025 року. У вказаних письмових пояснення Товариство зазначило, що склад наглядової ради Національного аграрного університету (правонаступником якого є Університет), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 березня 2001 року № 202, включав представників: Кабінету Міністрів України, Адміністрації та міністерств, а тому ці органи мали можливість контролювати діяльність навчального закладу та були обізнані з обставинами вилучення спірної ділянки. При цьому, Університет у своїх звітах про діяльність за 2003- 2005 роки прямо зазначав про наявність домовленостей щодо житлового будівництва на цій ділянці, про отримання відповідних дозволів і початок робіт. Відтак, органами державної влади та органами місцевого самоврядування було схвалено такі дії, що унеможливлює визнання рішення Ради недійсним та його скасування.
Цього ж дня (до початку призначеного засідання) через систему "Електронний суд" від Підприємства надійшло клопотання від 25 вересня 2025 року про долучення нових доказів до матеріалів справи.
Крім того, 25 вересня 2025 року (до початку призначеного засідання) через загальний відділ діловодства суду від Парку надійшли письмові пояснення по суті спору від 24 вересня 2024 року № 566/2-06, у яких зазначена особа підтримала позов Прокурора, наголошуючи на тому, що спірна земельна ділянка є частиною єдиної екосистеми Голосіївського лісу, включеної до Смарагдової мережі з метою розширення меж Парку. Будівництво багатоповерхових житлових комплексів на цій території створює загрозу дефрагментації лісового масиву, втрати біорізноманіття, порушення природних зв'язків і знищення старовікових дубів. Парк підкреслював, що ділянка, ідентична природним комплексам навколо, є важливим буфером між урбанізованою забудовою та заповідною зоною, а також має культурне значення через розташування Голосіївської водонапірної вежі - пам'ятки архітектури. На думку Парку, вже здійснені на земельній ділянці будівельні роботи порушують вимоги ДБН щодо протипожежних відстаней та створюють ризики для прилеглих територій Парку, які страждають від ерозії ґрунтів, утворення ярів та збільшеного стоку через відсутність дощової каналізації. З огляду на природну, екологічну та культурну цінність цієї території, Парк просив врахувати необхідність її збереження та недопущення забудови.
У підготовчому засіданні цього ж дня суд постановив протокольні ухвали: про відмову в задоволенні клопотання від 22 вересня 2025 року про вступ у справу Петренко І.Ю. як третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача; про задоволення усного клопотання представника Товариства та залишення без розгляду клопотання останнього про огляд доказів (земельної ділянки) за її місцезнаходженням; про оголошення перерви в засіданні до 7 жовтня 2025 року.
6 жовтня 2025 року через систему "Електронний суд" від Прокурора надійшли клопотання від цієї ж дати про залишення без розгляду клопотань Товариства від 24 вересня 2025 року та клопотання Підприємства від 25 вересня 2025 року про долучення нових доказів. У цих же клопотаннях Прокурор просив не приймати до розгляду подані з вказаними клопотаннями докази під час вирішення спору по суті.
6 жовтня 2025 року через систему "Електронний суд" від Товариства надійшли додаткові пояснення по справі від цієї ж дати з клопотаннями про поновлення процесуального строку на подання додаткових доказів та долучення останніх до матеріалів справи. У своїх додаткових поясненнях вказаний відповідач зазначив, що передача спірної земельної ділянки в оренду в 2004 році відбувалась відповідно до чинного на той час Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами у м. Києві, затвердженого рішенням Ради XXIII скликання від 14 березня 2002 року № 313/1747, за яким усі необхідні документи, погодження та проект спірного рішення Ради готувало саме Управління земельних ресурсів Адміністрації, тобто структурний підрозділ позивача. Жодним підрозділом позивача не було висловлено заперечень проти передачі спірної ділянки в оренду. Разом із цим, спірний договір оренди був предметом розгляду в іншій справі, у якій постановою Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду від 9 вересня 2025 року № 910/3432/23 встановлена відсутність можливості передачі речових прав на цю ділянку будь-кому через наявність на ній водонапірної башти. На думку Товариства, жодні права Парку в даній справі не порушуються, оскільки будівництво на спірній ділянки вже неможливе. Сама ділянка за містобудівною документацією не належить до природоохоронних територій. Натомість аргументи Парку щодо цінності водонапірної башти та планів її використання є необґрунтованими, адже башта перебуває в аварійному стані та десятиліттями не використовувалась.
6 жовтня 2025 року через систему "Електронний суд" від Ради надійшло клопотання від цієї ж дати вих. № 08/226-3719 про долучення доказів до матеріалів справи.
7 жовтня 2025 року (до початку призначеного засідання) через систему "Електронний суд" від Ради надійшла заява від цієї ж дати вих. № 08/226-б/н про долучення доказів до матеріалів справи.
У підготовчому засіданні цього ж дня суд постановив протокольні ухвали: про відмову в задоволенні клопотань Товариства від 29 липня 2025 року та від 9 серпня 2025 року про витребування доказів; про відмову в задоволенні клопотання Товариства від 24 вересня 2025 року про визнання явки позивача в судове засідання обов'язковою; про відмову в задоволенні клопотань Прокуратури від 6 жовтня 2025 року в частині залишення без розгляду клопотань Товариства від 24 вересня 2025 року та клопотання Підприємства від 25 вересня 2025 року про долучення нових доказів до матеріалів справи; про встановлення Товариству з власної ініціативи суду додаткового строку на подання доказів - до 24 вересня 2025 року; про встановлення Підприємству з власної ініціативи суду додаткового строку на подання доказів - до 25 вересня 2025 року; про надання в порядку частини 5 статті 161 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) дозволу всім учасникам справи на подання додаткових пояснень по справі; про відмову в задоволенні клопотання Товариства від 6 жовтня 2025 року про поновлення процесуального строку на подання долучених до вказаного клопотання додаткових доказів та встановлення Товариству з власної ініціативи суду додаткового строку на подання цих доказів - до 6 жовтня 2025 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 7 жовтня 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 16 жовтня 2025 року.
16 жовтня 2025 року (до початку призначеного засідання) через систему "Електронний суд" від представника Товариства надійшли письмові тези вступного слова на перше судове засідання.
У судовому засіданні цього ж дня судом було оголошено перерву до 3 листопада 2025 року.
3 листопада 2025 року (до початку призначеного засідання) через систему "Електронний суд" від Підприємства надійшло клопотання від цієї ж дати про відкладення розгляду справи.
У судовому засіданні цього ж дня суд постановив протокольні ухвали: про відмову в задоволенні клопотання Підприємства від 3 листопада 2025 року про відкладення засідання; про оголошення перерви в засіданні до 11 листопада 2025 року.
10 листопада 2025 року через систему "Електронний суд" від представника Товариства надійшло клопотання від 8 листопада 2025 року про скорочення тривалості судового засідання.
У судовому засіданні 11 листопада 2025 року Прокурор і представник Парку підтримали позовні вимоги, просили суд їх задовольнити.
Представники відповідачів у судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, просили застосувати наслідки спливу позовної давності.
Адміністрація, Міністерство, Університет і Підрозділ про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином та в установленому законом порядку, проте явку своїх повноважних представників в судові засідання не забезпечили. Підрозділ жодних заяв чи клопотань, у тому числі заяв по суті справи, до суду не подавав.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, суд
Звертаючись до господарського суду з даним позовом, Прокурор посилався на положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).
Згідно з частиною 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або у разі відсутності такого органу.
Наявність вказаних обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті.
Відповідно до частини 4 цієї статті Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень.
Аналіз змісту статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадку, зокрема, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Прокурору достатньо дотримати порядок, передбачений статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва у позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі нема, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року в справі № 912/2385/18.
Відповідно до пункту "а" частини 1 статті 17 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
За приписами частини 6 статті 122 ЗК України Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у межах їхніх територій передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами 4 і 8 цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за використанням та охороною земель, лісів, надр, води, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу та інших природних ресурсів (пункт 3 частини 1 статті 16 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" у редакції, чинній на час звернення Прокурора до суду).
Для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України (пункт 5 статті 28 Закону України "Про місцеві державні адміністрації").
Отже, саме Адміністрація наділена державою правом щодо розпорядженнями землями державної власності на території міста Києва, а також правом на здійснення контролю за використанням таких земель та своєчасно реагувати на порушення земельного законодавства.
У позовній заяві Прокурор вказав, що у нього є підстави для звернення до суду, оскільки Адміністрація, будучи обізнаною про порушення інтересів держави та маючи відповідні повноваження щодо їх захисту, з відповідним позовом до суду не звернулася.
Зокрема, з наявних у матеріалах справи копій листів Офісу Генерального прокурора: від 27 жовтня 2023 року № 15/2/1-89952ВИХ-21 (15/2/1-42055-23), від 26 грудня 2023 року № 15/2/1-106707ВИХ-23 (15/2/1-42055-23), від 29 квітня 2024 року № 15/1/1-36039ВИХ-24 (15/2/1-42055-23), від 11 липня 2024 року № 15/2/1-56937ВИХ-24 (15/2/1- 42055-23), від 30 вересня 2024 року № 15/2/1-78941ВИХ-24 (15/2/1-36525-24), - вбачається, що Прокурор неодноразово повідомляв Адміністрацію про порушення інтересів держави внаслідок протиправного вилучення з державної власності спірної земельної ділянки, площею 0,5268 га з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013 у Голосіївському районі міста Києва. У вказаних листах Прокурор просив повідомити, чи вживалися заходи для захисту порушених інтересів держави щодо цих земельних ділянок, у тому числі в судовому порядку.
У свою чергу, листами-відповідями: від 20 листопада 2023 року № 0570202/1-15362, від 22 січня 2024 року № 0570202/1-940, від 23 травня 2024 року № 0570202/1-7023, від 12 серпня 2024 року № 057-10958, від 16 жовтня 2024 року № 057-14033 (копії вказаних листів містяться в матеріалах справи), - Департамент земельних ресурсів Виконавчого органу КМДА (далі - Департамент) повідомив про те, що в останнього відсутня інформація щодо вжиття заходів для усунення порушень законодавства при використанні спірної земельної ділянки та відсутній намір здійснювати захист порушених інтересів держави, у тому числі в судовому порядку.
Крім того, у наданих Адміністрацією поясненнях по суті спору від 13 серпня 2025 року остання зазначила, що не вбачає порушень інтересів держави під час передачі в оренду спірної земельної ділянки, однак, наявність підстав для її представництва Прокурором не оскаржила й заперечень проти представництва прокурором інтересів держави не висловила.
Прокурор у своїй позовній заяві вказав, що, на його думку, порушення інтересів держави полягає у тому, що внаслідок державної реєстрації права комунальної власності на спірну земельну ділянку, яка не підлягала вилученню з державної власності, й подальше надання її у користування для здійснення будівництва житлового комплексу, державі було створено перешкоди у володінні й розпорядженні такою земельною ділянкою. Прокурор зазначав про необхідність захисту цих інтересів, зумовлених політикою держави щодо забезпечення охорони, відтворення та сталого використання зазначених ресурсів із урахуванням екологічних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства.
З урахуванням викладеного, а також зважаючи на те, що Прокурор виконав вимоги процесуального закону, визначив, у чому, на його думку, полягає порушення інтересів держави, обґрунтував необхідність їхнього захисту, а також зазначив орган, який, хоч і уповноважений державою здійснювати такий захист у спірних правовідносинах, але відповідні заходи не вжив, суд дійшов висновку про правомірність та обґрунтованість звернення Прокурора в інтересах держави з цим позовом у порядку частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та наявність у Прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді.
За таких обставин, посилання Підприємства та Товариства на відсутність підстав для представництва інтересів держави в особі Адміністрації Прокурором у даній справі є необґрунтованими.
Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 6 серпня 1985 року № 659/20 "Про встановлення меж земельної ділянки Української сільськогосподарської академії в урочищі Голосієво у Московському районі" (копія якого міститься в матеріалах справи) встановлено межі наданої в користування навчальному закладу земельної ділянки згідно з планом території Української сільськогосподарської академії.
Пунктом 2 вказаного рішення Українську сільськогосподарську академію зобов'язано замовити в Головному архітектурно-планувальному управлінні міста Києва виконкому міської ради земельний план та винести межі закріпленої території на місцевість.
На виконання указаного рішення Головним архітектурно-планувальним управлінням міста Києва виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів виготовлено План земельної ділянки в місті Києві в урочищі Голосієво, відведеної у користування Української сільськогосподарської академії під існуючу її територію (копія плану, а також копії технічної документації по оформленню права постійного користування земельними ділянками наявна в матеріалах справи).
Рішенням Київської міської ради від 27 грудня 2001 року № 179/1613 "Про оформлення права користування земельними ділянками" оформлено Національному аграрному університету (який є правонаступником Української сільськогосподарської академії) право постійного користування земельними ділянками, загальною площею 86,91 га, за рахунок земель, відведених на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 6 серпня 1985 року № 659/20 "Про встановлення меж земельної ділянки Української сільськогосподарської академії в урочищі Голосієво у Московському районі", у тому числі ділянкою № 4, площею 8,21 га на вулиці Генерала Родимцева (Горіхуватський шлях) - для експлуатації та обслуговування будівель Національного аграрного університету.
4 лютого 20003 року Національному аграрному університету видано державний акт серії І-КВ № 007413 про право постійного користування земельною ділянкою, площею 10,0771 га, який зареєстровано у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 79-4-00063. Копія цього акта міститься в матеріалах справи.
З наявної в матеріалах справи копії листа Національного аграрного університету від 29 вересня 2003 року № 1560 вбачається, що вказаний навчальний заклад звернувся до Київського міського голови із заявою про припинення права постійного користування частиною зазначеної земельної ділянки за адресою: вулиця Генерала Родимцева (Горіхуватський шлях), 9-а, та віднесення її до земель запасу житлової та громадської забудови.
Пунктом 17 рішення Ради від 27 травня 2004 року № 281/1491 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею": затверджено проект відведення спірної земельної ділянки закритому акціонерному товариству "Молодіжний житловий комплекс "Оболонь" (яке в подальшому змінило свою організаційно правову форму на Товариство) для будівництва житлового комплексу на вулиці Генерала Родимцева (Горіхуватський шлях) у Голосіївському районі міста Києва; припинено Національному аграрному університету право користування частиною земельної ділянки, відведеної відповідно до пункту 11 рішення Ради від 27 грудня 2001 року № 179/1613 "Про оформлення права користування земельними ділянками", посвідчене державним актом від 4 лютого 2003 року серії І-КВ № 007413 про право постійного користування землею, площею 0,53 га (лист-згода від 29 вересня 2003 року № 1560), та зараховано її до земель запасу житлової та громадської забудови; передано закритому акціонерному товариству "Молодіжний житловий комплекс "Оболонь" у короткострокову оренду на три роки земельну ділянку, площею 0,53 га, для будівництва житлового комплексу на вулиці Генерала Родимцева (Горіхуватський шлях) у Голосіївському районі міста Києва за рахунок земель запасу житлової та громадської забудови.
На підставі вищевказаного рішення 7 липня 2005 року між Радою і закритим акціонерним товариством "Молодіжний житловий комплекс "Оболонь" було укладено договір оренди (зареєстрований 15 липня 2005 року за № 79-6-00332) земельної ділянки, площею 0,5268 га, з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013, на вулиці Генерала Родимцева (Горіхуватський шлях) у Голосіївському районі міста Києва, - для будівництва житлового комплексу.
Вказаний договір оренди спірної земельної ділянки (копія якого з усіма додатковими угодами до нього наявна в матеріалах справи) був неодноразово предметом судового розгляду .
За умовами вказаного правочину Рада за актом приймання-передачі передала, а орендар - прийняв в оренду (строкове платне користування), земельну ділянку за адресою: вулиця Генерала Родимцева в Голосіївському районі міста Києва, площею 0,5268 га, для будівництва житлового комплексу, кадастровий номер 8000000000:79:301:0013. Цей договір укладено на три роки.
Відповідно до частини 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 15 вересня 2008 року в справі № 28/277 за позовом закритого акціонерного товариства "Молодіжний комплекс "Оболонь" до Ради та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Ради (Адміністрації) про поновлення договору оренди земельної ділянки позов задоволено частково, поновлено зазначений договір оренди на 3 роки, вважаючи укладеною угоду про поновлення договору оренди у редакції, наведеній у цьому судовому рішенні. Вказане рішення набрало законної сили в установленому законом порядку.
Угодою від 28 жовтня 2008 року, що зареєстрована Головним управлінням земельних ресурсів Ради (Адміністрації) за № 79-6-00668, договір оренди поновлено на три роки.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 24 березня 2014 року в справі № 5011-75/12367-2012 за позовом Заступника прокурора Голосіївського району міста Києва в інтересах держави в особі Ради до Товариства про повернення земельної ділянки та за зустрічним позовом Товариства до Ради й Департаменту про поновлення договору оренди земельної ділянки, у задоволенні первісного позову заступника прокурора Голосіївського району міста Києва в інтересах держави в особі Ради до Товариства про повернення земельної ділянки відмовлено. Зустрічний позов Товариства задоволено, визнано поновленим на 3 роки спірний договір оренди, який зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів 15 липня 2005 року за № 79-6-00332, та визнано укладеною додаткову угоду до вказаного договору оренди в редакції, підписаній Товариством. Вказане рішення також набрало законної сили в установленому законом порядку.
Постановою Північного апеляційного господарського суду 28 січня 2020 року в справі № 910/13031/19 за позовом Товариства до Ради про визнання поновленим договору оренди земельної ділянки, що набрала законної сили, позов задоволено частково, визнано поновленим на 3 роки спірний договір оренди земельної ділянки та визнано укладеною додаткову угоду до договору оренди в редакції, підписаній Товариством.
Постановою Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду від 9 вересня 2025 року в справі № 910/3432/23 за позовом Товариства до Київської міської ради, за участю: третьої особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Підприємства; третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Департаменту та Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Ради; третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Міністерства та Університету, про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, касаційні скарги Ради й заступника керівника Київської міської прокуратури задоволено, постанову Північного апеляційного господарського суду від 24 червня 2025 року й рішення Господарського суду міста Києва від 1 червня 2023 року в справі № 910/3432/23 скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову Товариства відмовлено.
У вказаній постанові зазначено, що право оренди земельної ділянки зареєстроване за Товариством в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, індексний номер витягу від 6 травня 2020 року № 208318240, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 860886580000; термін дії договору (з урахуванням його поновлення в судовому порядку) скінчився 28 січня 2023 року. На території спірної земельної ділянки 8000000000:79:301:0013, розташована водонапірна башта на вулиці Горіхуватський шлях, 11а, яка наказом Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Ради (Адміністрації) від 13 лютого 2023 року № 10 занесена до Переліку об'єктів культурної спадщини м. Києва. Вказане нерухоме майно (водонапірна башта, загальною площею 66,7 м2), належить державі в особі Міністерства. Це майно перебуває на праві господарського відання в Університеті та є об'єктом культурної спадщини міста Києва. У зв'язку з встановленням судом обставин щодо розташування на частині спірної земельної ділянки нерухомого майна - водонапірної башти, власником якої Товариство не є, Верховний Суд дійшов висновку про неможливість укладення договору оренди землі на новий строк із застосуванням механізму, передбаченого статтею 33 Закону України "Про оренду землі".
З наявної у матеріалах справи інформації з Державного земельного кадастру, право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013 зареєстровано за територіальною громадою міста Києва в особі Ради (дата державної реєстрації речового права на нерухоме майно - 23 березня 2016 року).
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 25 червня 2025 року № 432870807, яка також міститься в матеріалах справи, вбачається, що на вказану земельну ділянку зареєстровано право користування (оренди) за Товариством. З цієї ж довідки вбачається, що на спірній земельній ділянці розташоване нерухоме майно - громадський будинок - офісні приміщення (реєстраційний номер об'єкта 26855664480000, загальною площею 102,7 м2. Вказане нерухоме майно перебуває у спільній частковій власності Товариства (2/100) та Підприємства (98/100).
Судом встановлено, що 27 вересня 2021 року між Підприємством і Товариством було укладено договір суборенди спірної ділянки, за умовами якого останнє зобов'язалось за актом приймання-передачі передати, а суборендар - прийняти в строкове платне користування земельну ділянку, загальною площею 0,5268 га, кадастровий номер 8000000000:79:301:0013, що розташована за адресою: вулиця Генерала Родимцева в Голосіївському районі міста Києва, площею 0,5268 га, цільове призначення - для будівництва житлового комплексу.
Копія вказаного правочину, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З.З. від 27 вересня 2021 року та зареєстрованого в реєстрі за № 1352, міститься у матеріалах справи.
Згідно довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 25 червня 2025 року № 432870807 право суборенди Підприємства на спірну земельну ділянку зареєстровано 27 вересня 2021 року.
Судами в межах розгляду справи № 910/3432/23 встановлено, що на спірній земельній ділянці розміщений об'єкт нерухомого майна - водонапірна башта, загальною площею 66,7 м2, що належить державі в особі Міністерства та перебуває на праві господарського відання в Університеті. Вказана водонапірна башта з 1955 року перебуває на балансі Університету за інвентарним номером 101330028.
З наявної у матеріалах справи копії технічного паспорта від 19 листопада 2018 року серії АЕ № 003099 вбачається, що водонапірна башта, розташована за адресою: місто Київ, вулиця Горіхуватський шлях, 11-А, була побудована у 1950 році та введена в експлуатацію в 1955 році, має загальну площу 66,7 м2, висота - 24 метри.
Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 року № 387 "Про Національний аграрний університет" визначено, що з 1 січня 1995 року вказаний навчальний заклад перебував у функціональному управлінні Кабінету Міністрів України.
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 червня 2013 року № 486-р цілісний майновий комплекс Університету було віднесено до сфери управління Міністерства.
Відповідно до пункту 156 додатку до наказу Міністерства від 29 травня 2020 року № 719 за Університетом закріплено на праві господарського відання нерухоме державне майно, зокрема, майно за інвентаризаційним номером 101330028, за яким обліковується водонапірна башта на вулиці Горіхуватський шлях, 11-А у місті Києві.
З наявної в матеріалах справи копії листа Університету від 9 серпня 2024 року № 1967 та відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (копія витягу від 19 серпня 20202 року № 220933209) вбачається, що цей об'єкт нерухомого майна державної власності було зареєстровано за № 2149919980000.
Наказом Департаменту охорони культурної спадщини виконавчого органу Ради (Адміністрації) від 13 лютого 2023 року № 10 водонапірна башта, загальною площею 66,7 м2, розташована за адресою: місто Київ, вулиця Генерала Родимцева, 11-А, - була занесена до Переліку об'єктів культурної спадщини.
У своєму позові Прокурор посилався на те, що спірна земельна ділянка має кілька режимів охорони, а саме: на ділянці розташований об'єкт нерухомого майна державної форми власності - водонапірна башта, що має культурну цінність; вона є землями, закріпленими за вищими навчальними закладами державної форми власності; розміщена на зсувонебезпечних пагорбах; належить до земель лісогосподарського призначення, що впритул межують з Парком; спірна земельна ділянка відповідно до Генерального плану міста Києва і проекту планування його приміської зони на період до 2020 року, затвердженого рішенням Ради від 28 березня 2002 № 370/1804, розташована в проектному заповіданні природного комплексу та має обмеження у використанні з огляду на межування з парком та на вимоги його охорони.
На думку Прокурора, вказані обставини свідчать про те, що зазначену земельну ділянку було неправомірно вилучено з державної власності, її цільове призначення протиправно, попри наявність на ній режимоутворюючих та природних об'єктів, змінено на категорію земель житлової та громадської забудови, а саму ділянку надано в оренду та суборенду для будівництва житлового комплексу, тобто для діяльності, яку здійснювати на ній заборонено. При цьому, викладене унеможливлює здійснення власником - державою в особі Адміністрації, своїх прав на користування та розпорядження ділянкою, загальною площею 0,5268 га, з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013. За таких обставин, на думку Прокурора, наявні підстави для визнання незаконним і скасування рішення Ради № 281/1491 (у частині пункту 17), визнання недійсними договорів оренди від 15 липня 2005 року № 79-6-00332 та суборенди від 27 вересня 2021 року спірної земельної ділянки, а також витребування цієї ділянки на користь держави в особі Адміністрації.
Відповідно до статті 14 Конституції України, статті 1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Згідно зі статтею 2 Закону України "Про охорону земель" землі в межах території України є об'єктом особливої охорони держави.
Згідно зі статтею 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
За частиною 1 статі 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Отже, зміст правомочностей володіння і користування землекористувача визначається власником землі.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Відповідно до частини 3 статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених цим та іншими законами.
Згідно з частиною 1 статті 59 цього Закону рада, у межах своїх повноважень, приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Акт державного чи іншого органу управління повинен бути прийнятий в межах компетенції відповідного органу, не порушувати інтересів держави, прав та інтересів фізичних чи юридичних осіб, відповідати вимогам діючого законодавства і бути прийнятим у формі та в порядку, визначеному законом.
Згідно зі статтею 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства й порушує цивільні права або інтереси.
Статтею 152 ЗК України передбачено серед способів захисту прав на земельні ділянки визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 83 ЗК України (у редакції, чинній на момент прийняття Радою оспорюваного рішення), землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: передачі їм земель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом.
Статтею 84 ЗК України (у редакції, чинній на момент прийняття Радою оспорюваного рішення) було передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі КМУ, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: а) землі атомної енергетики та космічної системи; б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, КМУ, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; е) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.
Відповідно до пункту 12 Перехідних положень ЗК України (у редакції, чинній на момент прийняття Радою оспорюваного рішення) до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, та земель, на яких розташовані державні, у тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї), об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Разом із цим, за приписами статті 13 ЗК України (у редакції, чинній на момент прийняття Радою оспорюваного рішення) до виключних повноважень КМУ в галузі земельних відносин належать, зокрема: розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом; реалізація державної політики у галузі використання та охорони земель; координація проведення земельної реформи; розроблення і забезпечення виконання загальнодержавних програм використання та охорони земель; організація ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням і охороною земель та здійснення землеустрою; встановлення порядку проведення моніторингу земель; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Рішення про розмежування земель державної і комунальної власності в межах населених пунктів приймають відповідні сільські, селищні, міські ради за погодженням з органами виконавчої влади, а за межами населених пунктів - органи виконавчої влади за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування. КМУ здійснює: а) визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що належать до сфери управління Президента України, Верховної Ради України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого господарського суду України, Генеральної прокуратури України, центральних органів виконавчої влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук, інших державних наукових установ та організацій; б) визначення меж земельних ділянок, на яких розміщені об'єкти нерухомого майна, що перебувають у сфері управління Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій (пункт 10 Перехідних положень ЗК України у редакції, чинній на момент прийняття Радою оспорюваного рішення).
У свою чергу, на виконання та у відповідності до статей 13, 83, 84 та пункту 10 Перехідних положень ЗК України постановою КМУ від 1 серпня 2002 року № 1100 було затверджено Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності (далі - Тимчасовий порядок), який був чинний на момент прийняття Радою оспорюваного рішення.
Відповідно до підпункту "з" пункту 4 Тимчасового порядку в процесі розмежування у державній власності залишаються землі: з) під державними підприємствами, установами, організаціями - вищими закладами освіти, закладами післядипломної освіти; науково-медичними закладами охорони здоров'я, госпіталями, санаторно-курортними, оздоровчими установами; проектними і конструкторськими установами; об'єктами зв'язку, радіомовлення, телебачення; промисловими підприємствами та іншими державними об'єктами нерухомого майна, що не підлягають приватизації; пасажирськими залізничними станціями, автовокзалами і автостанціями, міськими аеровокзалами, річковими і морськими вокзалами, вантажними станціями і дворами, перевалочними пунктами; станціями, що обслуговують наливні та інші бази тощо.
Цим же пунктом Тимчасового порядку прямо встановлено, що землі права державної власності, зазначені у підпунктах "е"-"з", можуть бути передані у комунальну власність виключно за рішенням КМУ.
Відповідно до абзацу 2 пункту 5 Тимчасового порядку право на землю територіальних громад міст Києва і Севастополя, міст республіканського та обласного значення виникає після затвердження меж земельних ділянок комунальної власності КМУ за погодженням з відповідними органами місцевого самоврядування.
Межі земельних ділянок права державної власності із земель, визначених пунктом 4, крім земельних ділянок під об'єктами нерухомого майна, яке перебуває у сфері управління районних державних адміністрацій, визначаються КМУ (абзац 1 пункту 6 Тимчасового порядку).
З системного тлумачення вищевказаних норм законодавства, чинного на час прийняття оспорюваного рішення Ради, вбачається, що всі землі під державними підприємствами, установами, організаціями, зокрема, вищими закладами освіти, належали до земель державної власності. У свою чергу, визначення меж таких земельних ділянок та прийняття рішення про їх передачу до земель комунальної власності здійснювалось виключно за рішенням КМУ.
Як вбачається з матеріалів справ та не заперечувалося учасниками судового процесу, спірна земельна ділянка, площею 0,5268 га, з кадастровим номером 8000000000:79:301:0013, була виділена спірним рішенням Ради із земельної ділянки, загальною площею 86,91 га, відведеної Національному аграрному університету (правонаступником якого є Університет) відповідно до пункту 11 рішення Ради від 27 грудня 2001 року № 179/1613 "Про оформлення права користування земельними ділянками" та на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 6 серпня 1985 року № 659/20 "Про встановлення меж земельної ділянки Української сільськогосподарської академії в урочищі Голосієво у Московському районі", для експлуатації та обслуговування будівель вказаного навального закладу.
Відповідно до статті 63 Закону України "Про освіту" (у редакції, чинній на момент прийняття Радою оспорюваного рішення) матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Земельні ділянки державних навчальних закладів, установ та організацій системи освіти передаються їм у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України. Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних навчальних закладів, установ, організацій та підприємств системи освіти не підлягають вилученню, крім випадків, передбачених чинним законодавством. За вищим навчальним закладом з метою забезпечення діяльності, передбаченої його статутом, і відповідно до закону та його організаційно-правової форми власником (власниками) закріплюються на правах оперативного управління або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, обладнання, а також інше необхідне майно. Майно, що знаходиться у державній і комунальній власності і передане в оперативне управління вищим навчальним закладам державної і комунальної форм власності, не підлягає вилученню або передачі будь-яким підприємствам, установам, організаціям, крім випадків, передбачених законодавством.
Відповідно до пункту 1 постанови Верховної Ради України від 29 липня 1994 року № 158/94-ВР "Про національний аграрний університет" Український державний аграрний університет є Національним аграрним університетом із статусом самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу, який здійснює свою діяльність відповідно до статуту, що затверджується КМУ, в функціональному управлінні якого він знаходиться. Навчальні, науково-дослідні і учбово-виробничі установи, організації, підприємства та інші відокремлені і невідокремлені підрозділи цього університету входять до його складу і функціонують як єдина навчально-наукова і господарська структура.
Пунктом 5 вказаної Постанови було заборонено органам державної виконавчої влади передавати закріплене за Університетом майно, що перебуває у загальнодержавній власності, будь-яким органам, підприємствам, установам, організаціям або іншим навчальним закладам. Цим пунктом було установлено, що Університет використовує закріплене за ним майно з освітньою метою для виконання своїх статутних завдань без зміни форми власності цього майна і утримує його за рахунок виділених Університету коштів.
Отже, на час прийняття спірного рішення Ради Національний аграрний університет мав статус державного вищого навчального закладу, а земельні ділянки, надані останньому в постійне землекористування перебували виключно в державній власності.
Відповідно до статей 17 та 18 Закону України "Про вищу освіту" управляння вищими навчальними закладами здійснюється КМУ через систему органів виконавчої влади. Органом, який здійснює функції з управління вищими навчальними закладами є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти (Міністерство).
Статтею 142 ЗК України у редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення, визначено, що припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.
Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень КМУ, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог статті 150 цього Кодексу (статті 149 ЗК України в редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення Ради).
Судом встановлено що спірним пунктом рішення Рада припинила право постійного користування частини земельної ділянки державної власності, виділеної для експлуатації та обслуговування будівель Національного аграрного університету (до яких відносились у тому числі навчальні, науково-дослідні і учбово-виробничі установи вказаного закладу освіти) та зарахувала цю частину до земель запасу житлової та громадської забудови комунальної власності.
Разом із цим, всупереч вищевказаним приписам діючого на той час законодавства, відомості про надання КМУ дозволу на відчуження (вилучення) спірної земельної ділянки у матеріалах справи відсутні. Докази прийняття КМУ згідно з положеннями Тимчасового порядку рішення про передачу спірної ділянки, що входила до земельної ділянки державної власності, до земель комунальної власності територіальної громади міста Києва також не містяться в матеріалах справи й такі обставини судом не встановлені.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що Рада не мала повноважень розпоряджатися спірною земельною ділянкою, яка була частиною ділянки державної форми власності, а тому не могла вилучати її з користування Національного аграрного університету та приймати рішення стосовно надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, затвердження проекту землеустрою та надання цієї земельної ділянки на умовах оренди Товариству. Припинення права постійного землекористування Національного аграрного університету могло бути здійснено власником земельної ділянки, тобто уповноваженим державним органом виконавчої влади, а не органом місцевого самоврядування. При цьому, на час виникнення спірних правовідносин не мало значення, чи знаходилась спірна земельна ділянка в межах міста або за його межами.
Аналогічна правова позиція щодо тлумачення норм земельного законодавства, чинного на час прийняття Радою спірного рішення, є сталою та неодноразово викладалась в постановах Верховного Суду України, зокрема, в постанові Верховного Суду України від 26 березня 2012 року в справі № 3-18гс12.
Відповідно до частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що спірний пункт рішення Ради був прийнятий останньою з порушенням на той час встановленого законом порядку та норм земельного законодавства, у зв'язку з чим наявні правові підстави для визнання його незаконним та скасування в судовому порядку.
Разом зі цим, Підприємством і Товариством було заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності до вказаної позовної вимоги Прокурора.
Згідно зі статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до частини 3 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 2 вищезазначеної статті).
Відповідно до частини 1 статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За приписами частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
При цьому закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності, тому дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір. Питання щодо поважності цих причин, тобто, наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Слід зазначити, що позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права, що випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Позовна давність є строком для пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). І в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідалася або могла довідатися особа, право якої порушене, чи прокурор, уповноважений звернутися до суду в інтересах держави за захистом такого права, якщо прокурор довідався чи міг довідатися про порушення права або про особу, яка його порушила, раніше, ніж особа, право якої порушене.
Така ж правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 911/3681/17.
Мотивуючи звернення до суду в межах встановлених законом строків позовної давності, Прокурор посилався на те, що про порушення вимог законодавства, які стали підставою для звернення з даним позовом, йому стало відомо лише в 2022 році з публікацій в засобах масової інформації та з поданих Університетом звернень. Крім того, на момент прийняття спірного рішення Ради органи виконавчої влади та місцевого самоврядування не знали, що на спірній ділянці розташована водонапірна башта - об'єкт державної власності, який перебуває на балансі Університету і є частиною цілісного майнового комплексу закладу освіти.
Проте судом встановлено, що незаконність оспорюваного пункту рішення полягає в порушенні Радою встановленого законом порядку розпорядження землями державної форми власності, переданими вищим навчальним закладам, а не в наявності на спірній земельній ділянці водонапірної башти, яка там існувала з 1950 року, проте набула статусу пам'ятки культури лише 13 лютого 2023 року, тобто майже через 19 років після прийняття оскаржуваного рішення Ради.
Разом із цим, при дослідженні матеріалів справи суд дійшов висновку про те, що Прокурор мав усі можливості та повноваження для отримання повної та достовірної інформації про оскаржуване рішення протягом визначеного законом строку позовної давності від дати його прийняття.
Судом встановлено, що рішенням Ради від 18 червня 2009 року № 752/1808 "Про розгляд протесту заступника прокурора міста Києва від 11.02.2009 N 07/1-41вих-09 на пункт 26 рішення Київської міської ради від 27.05.2004 N 281/1491 "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" було задоволено протест заступника прокурора міста Києва від 11 лютого 2009 року № 07/1-41вих-09 на пункт 26 оскаржуваного рішення Ради.
Відтак, судом встановлено, що принаймні на початку 2009 року органи прокуратури мали у своєму розпорядженні текст рішенння Ради від 27 травня 2004 року № 281/1491 та дочитали його до пункту 26 включно.
Крім того, як органи Прокуратури, так і безпосередньо структурні підрозділи Адміністрації були учасниками господарських судових справ: № 28/277 за позовом закритого акціонерного товариства "Молодіжний комплекс "Оболонь" до Ради та Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Ради (Адміністрації) про поновлення договору оренди земельної ділянки; № 5011-75/12367-2012 за позовом Заступника прокурора Голосіївського району міста Києва в інтересах держави в особі Ради до Товариства про повернення земельної ділянки та за зустрічним позовом Товариства до Ради та Департаменту про поновлення договору оренди земельної ділянки. Як у рішенні Господарського суду міста Києва від 15 вересня 2008 року в справі № 28/277, так і в рішенні Господарського суду міста Києва від 24 березня 2014 року в справі № 5011-75/12367-2012, прямо зазначено про правову підставу укладення спірного договору оренди - оскаржуваний Прокурором у даній справі пункт 17 рішення Ради від 27 травня 200024 року № 281/1491.
Абзацами 2, 3 рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 2003 року № 21-рп/2003 в справі № 1-45/2003 прямо зазначено, що: "однією з особливостей здійснення виконавчої влади і місцевого самоврядування в місті Києві є зосередження у Київській міській державній адміністрації функцій у сферах виконавчої влади і місцевого самоврядування. Безпосередньо функції у сфері виконавчої влади реалізуються спеціально уповноваженими посадовими особами Київської міської державної адміністрації. Функції місцевого самоврядування здійснюють посадові особи, зокрема заступники Київського міського голови з питань здійснення самоврядних повноважень тощо (статті 14, 16 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ"). При здійсненні повноважень у сфері виконавчої влади Київська міська державна адміністрація є підзвітною та підконтрольною Кабінету Міністрів України. При здійсненні повноважень місцевого самоврядування Київська міська державна адміністрація як виконавчий орган є підконтрольною, підзвітною і відповідальною перед Київською міською радою".
Разом із цим, відповідно до пунктів 2.2, 2.5., 2.6., 2.9. Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами у м. Києві, затверджений рішенням Київської міської ради XXIII скликання від 14 березня 2002 року № 313/1747 та який був чинний на момент прийняття спірного рішення, подане до Ради клопотання на відведення земельної ділянки розглядається в місячний термін, після чого надається згода на складання проекту відведення земельної ділянки за підписом міського голови або заступника міського голови - секретаря ради, яка направляється до Головного управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації (далі - Управління земельних ресурсів) для підготовки документів, що обґрунтовують розмір, призначення та місце розташування земельної ділянки та подальшого складання проекту її відведення. Після позитивного висновку державної землевпорядної експертизи щодо Матеріалів обґрунтування по об'єктах, які їй підлягають, управління земельних ресурсів готує запити до Головкиївархітектури, відповідного органу охорони культурної спадщини, Державного управління екології та природних ресурсів в м. Києві, міської санітарно-епідеміологічної станції із зазначенням умов та обмежень використання земельних ділянок, які мають міститись у їх висновках. У місячний термін з дня одержання запитів Головкиївархітектура, відповідний орган охорони культурної спадщини, державне управління екології та природних ресурсів в м. Києві, міська санітарно-епідеміологічна станція подають до Управління земельних ресурсів висновки щодо відведення земельної ділянки відповідно до своєї компетенції із зазначенням умов та обмежень використання землі відповідно до статті 111 ЗК України та інших нормативно-правових актів, при цьому розгляд запитів здійснюється всіма переліченими органами одночасно. Після розгляду і погодження проекту відведення земельної ділянки та одержання позитивного висновку державної землевпорядної експертизи Управління земельних ресурсів готує проект рішення Ради про затвердження проекту відведення земельної ділянки та надання її у постійне користування або передачу в оренду. Підготовлений проект рішення разом з проектом відведення земельної ділянки подається на розгляд постійної комісії Ради з питань містобудування та землекористування, яка розглядає його і передає на розгляд пленарного засідання Ради для прийняття рішення щодо затвердження проекту відведення земельної ділянки та надання її у постійне користування, передачі в оренду або про відмову у цьому.
З вищевикладених норм вказаного Порядку вбачається, що саме структурними підрозділами Адміністрації здійснювалась підготовка проекту спірного рішення Ради. Відтак, суд дійшов висновку про те, що позивач, у силу наведених вище положень законодавства повинен був та не міг не бути обізнаними зі спірним рішенням Ради з моменту його прийняття.
У свою чергу, нездійснення своєчасного прокурорського нагляду за прийнятими рішеннями органами місцевого самоврядування, що є обов'язком органів прокуратури відповідно до Закону України "Про прокуратуру", не може свідчити про поважність причин пропуску строку позовної давності.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду від 16 липня 2019 року в справі № 926/1326/15.
Прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин. Отже, прокурор, як позивач, вважається таким, що довідався або міг би довідатись про порушення прав безпосередньо після прийняття оскарженого рішення.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Прокурор звернувся з даною позовною вимогою до господарського суду після значного спливу позовної давності, про застосування якої відповідачами заявлено до прийняття рішення у справі.
Як було зазначено вище, згідно з частинами 3 та 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Крім того, за приписами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткових вимог позивача.
Водночас суд звертає увагу на те, що у своєму позові Прокурор не просив суд поновити пропущений ним строк для звернення до суду з даним позовом та не зазначив обґрунтованих причин пропуску такого строку й звернення з цією позовною заявою більш ніж через 21 рік після прийняття Радою оскаржуваного рішення.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
Враховуючи все вищенаведене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову Прокурора в цій частині вимог в зв'язку із спливом позовної давності.
Оскільки в задоволенні позову Прокурора в частині визнання незаконним та скасування пункту 17 рішення Ради від 27 травня 2004 року № 281/1491 відмовлено, правові підстави для задоволення позовних вимог Прокурора щодо визнання недійсними договору оренди, укладеного між Товариством та Радою на виконання оскаржуваного рішення, а також договору оренди земельної ділянки, укладеного між Товариством та Підприємством, відсутні.
Разом із цим, за приписами статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі. Земельна ділянка, яка за основним цільовим призначенням належить до відповідної категорії земель, відноситься в порядку, визначеному цим Кодексом, до певного виду цільового призначення, що характеризує конкретний напрям її використання та її правовий режим.
Відповідно до статті 20 ЗК України при встановленні цільового призначення земельних ділянок здійснюється віднесення їх до певної категорії земель та виду цільового призначення. При зміні цільового призначення земельних ділянок здійснюється зміна категорії земель та/або виду цільового призначення. Віднесення земельних ділянок до певної категорії та виду цільового призначення земельних ділянок здійснюється щодо: земельних ділянок, якими розпоряджаються Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, - за рішенням відповідного органу; земельних ділянок приватної власності - їх власниками. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної та комунальної власності, віднесених до категорій земель житлової та громадської забудови, земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення, а також земельних ділянок (крім земельних ділянок, розташованих на територіях, об'єктах природно-заповідного фонду, та земельних ділянок лісогосподарського призначення), на яких розташовані будівлі, споруди, що є у приватній власності землекористувача, який використовує земельні ділянки на правах постійного користування, оренди, емфітевзису, суперфіцію, може здійснюватися землекористувачем. У такому разі зміна цільового призначення земельної ділянки не потребує прийняття рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органу виконавчої влади та органу місцевого самоврядування, який здійснює розпорядження відповідною земельною ділянкою. Зміна землекористувачем цільового призначення земельної ділянки державної, комунальної власності, наданої йому в користування (крім постійного користування) без проведення земельних торгів для провадження певної діяльності, не повинна призводити до провадження ним на такій земельній ділянці іншої діяльності (крім випадків розташування на земельній ділянці будівель, споруд, що перебувають у власності землекористувача). Категорія земель та вид цільового призначення земельної ділянки визначаються в межах відповідного виду функціонального призначення території, передбаченого затвердженим комплексним планом просторового розвитку території територіальної громади або генеральним планом населеного пункту. При внесенні до Державного земельного кадастру відомостей про встановлення або зміну цільового призначення земельної ділянки належність земельної ділянки до відповідної функціональної зони визначається за даними Державного земельного кадастру. Відомості про цільове призначення земельної ділянки вносяться до Державного земельного кадастру.
У свою чергу, посилання Прокурора на те, що спірна земельна ділянка одночасно має кілька режимів охорони, що зумовлює наявність підстав для визнання спірних правочинів недійсними, а саме доводи Прокурора про те, що: на ділянці розташований об'єкт нерухомого майна державної форми власності - водонапірна башта, яка має культурну цінність; спірна ділянка розміщена на зсувонебезпечних пагорбах; належить до земель лісогосподарського призначення, - є необґрунтованими, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які належні докази зміни цільового призначення спірної земельної ділянки у визначеному ЗК України порядку, зокрема, із земель "для житлової та громадської забудови" на "землі лісового господарства" чи "землі історико-культурного призначення". У свою чергу, з долученої самим Прокурором до позову інформації з Державного земельного кадастру вбачається, що цільове призначення спірної земельної ділянки на момент звернення до суду з цим позовом визначене саме як "землі для житлової та громадської забудови". Докази внесення змін до відомостей щодо зазначеної ділянки в Державному земельному кадастрі під час розгляду даної справи судом Прокурором та позивачами також надані не були.
Прокурор посилався на положення статті 34 Закону України "Про охорону культурної спадщини", відповідно до якої землі, на яких розташовані пам'ятки, належать до земель історико-культурного призначення, включаються до державного земельного кадастру, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної та містобудівельної документації.
У свою чергу, за статтею 1 вказаного Закону пам'ятка культурної спадщини (далі - пам'ятка) - це об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, або об'єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об'єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.
За статтею 14 вказаного Закону занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам'ятки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки: пам'ятки національного значення - постановою КМУ за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини протягом одного року з дня одержання подання; пам'ятки місцевого значення - рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням громадських об'єднань, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання. Об'єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам'ятки вноситься до Переліку об'єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган (особу). Перелік щойно виявлених об'єктів культурної спадщини ведеться органами охорони культурної спадщини та публікується такими органами на своїх офіційних веб-сайтах. Включення об'єкта до такого переліку здійснюється одночасно з набуттям ним статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини. Переліки об'єктів культурної спадщини затверджуються рішеннями відповідних органів охорони культурної спадщини.
Разом із цим, згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання саме в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Однак доказів віднесення водонапірної башти до Переліку об'єктів культурної спадщини як на момент прийняття спірного рішення Ради, так і на момент укладення спірних правочинів, у матеріалах справи відсутні. При цьому, Прокурор у своєму позові посилався на те, що вказаному об'єкту було надано статус пам'ятки архітектури місцевого значення виключно на підставі наказу Департаменту охорони культурної спадщини від 13 лютого 2023 року № 10.
Отже, факт розміщення на спірній земельній ділянці водонапірної башти, яку лише в 2023 році було віднесено у визначеному порядку до об'єктів культурної спадщини, не зумовлює визнання недійсними правочинів, укладених між відповідачами у 2005 та 2021 роках відповідно.
Так само не є правовою підставою для визнання недійсними в судовому порядку спірних правочинів неврахування природних особливостей земельної ділянки в Генеральному плані міста Києва, оскільки доказів скасування рішення Київської міської ради від 28 березня 2002 року № 370/1804, яким було затверджено вказаний Генеральний план міста Києва та проект планування цієї приміської зони на період до 2020 року, щодо відомостей про спірну земельну ділянку, у матеріалах справи відсутні й такі обставини також не були встановлені судом на підставі належних доказів.
Крім того, враховуючи чинність спірного рішення Ради, визначене статтею 120 ЗК України та статтею 377 ЦК України право власника будівлі та споруди на земельну ділянку, яка знаходиться під такими об'єктами нерухомості, не зумовлюють недійсності спірних договорів.
Відповідно до статті 377 ЦК України (у редакції, чинній на час прийняття спірного рішення Ради та укладення договору оренди з Товариством), до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.
Відповідно до статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час прийняття спірного рішення Ради та укладення договору оренди з Товариством) при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди. При відчуженні будівель та споруд, які розташовані на орендованій земельній ділянці, право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.
Суд звертає увагу на те, що відповідні приписи вказаних норм законодавства в редакціях, чинних на час прийняття спірного рішення Ради та укладення договору з Товариством, регулювали правовідносини виникнення права власності саме при набутті відповідного житлового будинку, будівлі та споруди, тобто на підставі окремого договору.
Враховуючи те, що площа спірної земельної ділянки становить 0,5268 га, тоді як загальна площа водонапірної башти складає 66,7 м2, приписи статей 120 ЗК України та статті 377 ЦК України (у відповідних редакціях) не підлягають застосуванню до спірних правовідносин сторін.
Разом із цим, позовні вимоги Прокурора спрямовані саме на повернення у державну власність всієї спірної земельної ділянки.
Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За змістом статей 317, 319 ЦК України, саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Статтею 392 ЦК України чітко визначено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Проте Верховний Суд у подібних спірних правовідносинах притримується більш концептуальної правової позиції, а саме: відповідно до статті 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна або особи, яка має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об?єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу правомочностей. Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року в справі № 520/8065/19.
При цьому, Верховний Суд зазначає, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна, володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства, інших нематеріальних об?єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб?єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому, державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб?єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).
Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.
Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.
Предмет доказування у таких справах становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-от: факти, що підтверджують його право власності або інше суб?єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. Важливою умовою звернення з віндикаційним позовом є відсутність між позивачем і відповідачем зобов?язально-правових відносин.
Саме ця правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду: від 4 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц, від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц.
При цьому, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.
Така правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16.
Вимоги прокурора про витребування із чужого незаконного володіння нерухомого майна, що належить державі, є ефективним і достатнім способом захисту порушеного права, який забезпечує повністю відновлення порушеного права власника, у якого вибуло майно з володіння поза його волею, а отже, відповідає завданням цивільного судочинства - ефективному захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів особи.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2024 року в справі № 520/8065/19.
Витребування спірного майна на підставі статті 388 ЦК України є можливими лише в разі доведення Прокурором того, що відповідачі є недобросовісними набувачами спірного майна.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду в складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18 вересня 2025 року в справі № 922/82/20.
Разом із цим, у зв'язку з чинністю рішення Ради, правові підстави для задоволення вимог Прокурора щодо: витребування з незаконного володіння спірної земельної ділянки на користь держави в особі Адміністрації, усунення перешкод у користуванні та розпорядженні вказаною ділянкою шляхом зобов'язання Товариства та Підприємства повернути її власнику, а також про скасування державної реєстрації цієї земельної ділянки в Державному земельному кадастрі з припиненням речових прав на неї, відсутні.
При цьому Прокурором не наведено жодних обґрунтувань необхідності передачі спірної земельної ділянки саме Адміністрації, з урахуванням того, що така земельна ділянка, як зазначав сам Прокурор у позові, належала до земель освіти та перебувала в постійному землекористуванні Університету.
У свою чергу, як уже зазначав суд, на час виникнення спірних правовідносин здійснення правомочностей власника щодо земель державної власності (у тому числі земель, розташованих під вищими навчальними закладами) здійснювалося саме Кабінетом Міністрів України. Здійснення контролю та управління державним майном Університету, як на час виникнення спірних правовідносин, так і за чинним законодавством, покладено на Міністерство.
Статтями 387 та 391 ЦК України чітко регламентовано порядок захисту прав власника на майно.
Зокрема, за статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб'єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпорядження та/або користування таким майном вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу.
Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Якщо інше не встановлено законом, власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди (стаття 393 ЦК України).
При цьому, за змістом частини 2 статті 391 ЦК України (в редакції Закону України "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача") негаторний позов не застосовується до випадків, якщо органом державної влади або місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії щодо відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна стала фізична особа та/або юридична особа приватної власності. Отже, захист права власності на нерухоме майно, яке було відчужене органом державної влади або місцевого самоврядування на користь суб'єкта права приватної власності, здійснюється виключно шляхом витребування такого майна.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду від 11 листопада 2025 року в справі № 918/265/25.
У постанові Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду від 23 вересня 2025 року в справі № 924/720/22 зазначено, що: "серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Зазначені способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. Віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. При цьому одна з умов застосування як віндикаційного, так і негаторного позову - відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів захисту".
Палата для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду в справі № 918/938/23 в постанові від 29 травня 2025 року зазначила такі висновки: "Виходячи з викладеного, особа, за якою зареєстроване право власності на об'єкт нерухомості, який при цьому є захисною спорудою, за принципом реєстраційного підтвердження володіння є володільцем такого об'єкта; натомість держава або територіальна громада, за якими не зареєстроване право власності на такий об'єкт, не є його володільцем. Тому в цьому разі права держави або територіальної громади, які вважають себе власниками такого об'єкта, не можуть захищатися негаторним позовом, оскільки це є позов володіючого власника до неволодіючого невласника. Отже, належному способу захисту у таких випадках відповідає позовна вимога про витребування об'єкта нерухомого майна з чужого володіння в порядку віндикації. При цьому рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)) незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21, пункт 38))".
Вказані правові висновки є актуальними, відповідають положенням чинного цивільного законодавства, а також зроблені з урахуванням того, що позовні вимоги віндикаційного та негаторного характеру були пред'явлені до різних відповідачів, а отже є релевантними до спірних правовідносин у даній справі. При цьому, позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні спірною ділянкою шляхом її повернення (тобто, одночасне поєднання двох взаємовиключних спосіб правового захисту) заявлена Прокурором саме до Товариства та Підприємства (одних і тих же відповідачів). Відтак, позиція Прокурора про можливість поєднання віндикаційного та негаторного позовів у даній справі є необґрунтованою.
При цьому, судом враховані правові позиції Верховного Суду, на які Прокурор посилався у своїх додаткових поясненнях від 25 вересня 2025 року, зокрема, щодо необхідності застосування принципу "процесуальної економії" (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року в справі № 910/3009/18, постанови Верховного Суду: від 19 січня 2021 року в справі № 916/1415/19, від 2 червня 2025 року в справі № 144/1440/22) та щодо належності застосування способу захисту у формі зобов'язання орендаря повернути земельну ділянку (постанови Верховного Суду від 16 липня 2025 року в справі № 910/2389/23). Однак, такі правові висновки зроблені Верховним Судом за інших фактичних обставин і не є релевантними до спірних правовідносин у цій справі.
Суд також звертає увагу на те, що на час розгляду судом даної справи договір оренди та суборенди щодо спірної земельної ділянки припинили свою дію, про що зазначено в постанові Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду від 9 вересня 2025 року в справі № 910/3432/23.
У той же час судом встановлено, що на спірній земельній ділянці перебуває належне Товариству й Підприємству на праві власності нерухоме майно - офісні приміщення (реєстраційний номер об'єкта 26855664480000), загальною площею 102,7 м2. Вказане нерухоме майно перебуває у спільній частковій власності Товариства (2/100) та Підприємства (98/100). Докази скасування в установленому законом порядку державної реєстрації прав зазначених відповідачів на вказане нерухоме майно, або оспорення права власності зазначених осіб на це майно в іншому порядку, в матеріалах справи відсутні.
При цьому, суд враховує те, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Протоколу І Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Відтак, вимоги Прокурора про зобов'язання Товариства та Підприємства повернути спірну земельну ділянку є передчасними й необґрунтованими, у зв'язку з чим задоволенню не підлягають.
Суд також звертає увагу на те, що відповідно до частини 13 статті 79-1 ЗК України земельна ділянка припиняє існування як об'єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується у разі, зокрема, скасування державної реєстрації земельної ділянки на підставі судового рішення внаслідок визнання незаконною такої державної реєстрації.
Абзацом 5 частини 10 статті 24 Закону України "Про Державний земельний кадастр" встановлено, що ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень). Ухвалення судом рішення про визнання нечинним рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, за якою була сформована земельна ділянка, щодо якої виникли речові права, а також про скасування державної реєстрації такої земельної ділянки, що допускається за умови визнання нечинним рішення про затвердження такої документації (за його наявності) та припинення таких прав.
Відтак, одночасне задоволення вимог Прокурора про скасування державної реєстрації земельної ділянки, як самостійного об'єкта цивільних прав, а також про її витребування та усунення перешкод шляхом її повернення, є неможливим, оскільки внаслідок скасування такої державної реєстрації земельна ділянка перестає існувати як об'єкт цивільних прав, що унеможливлює застосування положень статей 387 та 391 ЦК України до спірних правовідносин.
Враховуючи все вищенаведене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні даного позову.
Інші доводи, на які посилалися учасники судового процесу під час розгляду справи, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги, як необґрунтовані й такі, що не спростовують висновків суду про відмову в задоволені позову Прокурора.
Відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати залишаються за Прокурором та компенсації останньому не підлягають.
Керуючись статтями 86, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено і підписано 2 грудня 2025 року у зв'язку з перебуванням судді Павленка Є.В. у відпустці в період з 21 листопада 2025 року по 28 листопада 2025 року.
Суддя Є.В. Павленко