вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
25 листопада 2025 р. м. Ужгород Справа № 907/1142/25
Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,
за участю секретаря судового засідання Піпар А.Ю.
Розглянув матеріали справи
за позовом Мукачівської окружної прокуратури Закарпатської області, м. Мукачево Закарпатської області в інтересах держави в особі
позивача Мукачівської міської ради, м. Мукачево Закарпатської області
до відповідача Обслуговуючого кооперативу «Комфорт-Таун», м. Мукачево Закарпатської області
про стягнення 2 237 327,69 грн
За участю представників:
прокуратури - Андрейчик А.М., службове посвідчення №069357 від 01.03.2023;
позивача - Ільтьо І.І., начальник юридичного відділу, розпорядження від 25.04.2022 за №82, Положення про юридичний відділ, затверджене рішенням Мукачівської міської ради від 08.02.2024 за №1489/36-24;
відповідача - не з'явився.
Мукачівська окружна прокуратура, діючи в інтересах держави в особі Мукачівської міської ради, звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовною заявою про стягнення з Обслуговуючого кооперативу «Комфорт-Таун» 607 793,18 грн безпідставно збережених грошових коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, 400 338,55 грн інфляційних втрат та 80 278,66 грн - 3% річних за користування безпідставно збереженими коштами пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту (І-ша черга будівництва), 913 151,74 грн безпідставно збережених грошових коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, 184 203,76 грн інфляційних втрат та 51 561,80 грн - 3% річних за користування безпідставно збереженими коштами пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту (ІІ-га черга будівництва).
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/1142/25 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 жовтня 2025 року.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 13 жовтня 2025 року суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі, постановив розглянути спір за правилами загального позовного провадження, встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору та призначив підготовче засідання на 05 листопада 2025 року.
Крім того, вказаною ухвалою про відкриття провадження у справі суд, у порядку абз. 3 ч. 7 ст. 42 ГПК України, звернув увагу відповідача на його обов'язок зареєструвати свій електронний кабінет на виконання вимог частини шостої статті 6 ГПК України, а також на приписи ч. 10 ст. 165 ГПК України, відповідно до яких суд має право вирішити справу за наявними матеріалами також у разі, якщо відзив подано особою, яка відповідно до частини шостої статті 6 цього Кодексу зобов'язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його і не навела поважних причин невиконання такого обов'язку.
28 жовтня 2025 року від відповідача в електронній формі через систему «Електронний суд» надійшов відзив на позов від 27.10.2025 у якому Кооператив просить суд розглянути справу за відсутності його представника, зменшити розмір нарахованих інфляційних та 3% річних на 90%, а також розстрочити виконання рішення суду на 12 місяців.
04 листопада 2025 року через систему «Електронний суд» від Мукачівської окружної прокуратури Закарпатської області надійшла відповідь на відзив від 03.11.2025 року.
За наслідками проведеного у справі підготовчого провадження, з огляду на вирішення у підготовчому засіданні зазначених у частині 2 ст. 182 ГПК України питань, що підлягали з'ясуванню судом, ухвалою суду від 05.11.2025 постановлено підготовче провадження закрити та призначити судовий розгляд справи по суті на 25.11.2025 року.
20 листопада 2025 року від позивача у справі надійшли письмові пояснення від 17.11.2025 за №3161/01-32/42-25, за змістом яких позовні вимоги прокурора позивач підтримує у повному обсязі та просить суд відмовити у задоволенні клопотання відповідача про розстрочення виконання рішення суду.
В судовому засіданні 25.11.2025 прокурор та представник позивача позовні вимоги підтримали у повному обсязі з визначених у позовні заяві, відповіді на відзив на письмових поясненнях підстав. Проти задоволення клопотання відповідача про надання розстрочки виконання рішення суду прокурор та позивач у справі заперечують.
Відповідач у судове засідання не з'явився, хоча про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином у встановленому законом порядку. Згідно з поданим суду відзивом на позов від 27.10.2025 Обслуговуючий кооператив «Комфорт-Таун» просить суд розгляд справи здійснювати за його відсутності.
Згідно з ч. 2 ст. 14 ГПК України учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд.
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).
Відповідно до приписів ст. 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, а тому відповідно до ст. 202 ГПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зважаючи, що явка сторін в судове засідання не визнавалася судом обов'язковою, неявка відповідача в судове засідання не перешкоджає вирішенню спору між сторонами, суд вважає за можливе розглянути справу без участі представника відповідача за наявними у справі матеріалами, яких достатньо для встановлення обставин справи і вирішення спору по суті.
В порядку ст. 240 ГПК України скорочене рішення (вступна та резолютивна частини) проголошена судом в судовому засіданні 25.11.2025 року.
Правова позиція прокурора, позивача.
Позовні вимоги обґрунтовуються безпідставним та з порушенням норм Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» збереженням відповідачем грошових коштів у зв'язку з не виконанням обов'язку зі сплати пайової участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Мукачево Закарпатської області у розмірі 1 520 944,92 грн під час будівництва багатоквартирного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями (І та ІІ черги) за адресою: м. Мукачево Закарпатської області, вул. Коцака Арсенія, б/н (вул. Об'їзна, 31), за несвоєчасну сплату якого прокурором нараховано 131 840,46 грн та 584 542,31 грн втрат від інфляції, з вимогами про стягнення яких подано цей позов до Господарського суду.
Заперечення (відзив) відповідача.
Відповідач згідно з відзивом на позовну заяву від 27.10.2025 позовні вимоги щодо сплати пайової участі в сумі 1 520 944,92 грн визнає повністю, заперечуючи проти позову в частині сплати 3% річних та втрат від інфляції. Просить суд зменшити їх розмір на 90%.
Окрім того, з посиланням на недостатність грошових коштів на банківському рахунку кооперативу, необхідність оплати відповідачем суборендної плати за земельну ділянку кадастровий номер 2110400000:01:006:0671, на якій ведеться будівництво наступних черг даного житлового комплексу, просить суд розстрочити виконання рішення суду на 12 місяців.
Відповідь на відзив.
Прокурор згідно з відповіддю на відзив від 03.11.2025 заперечує проти можливості зменшення відсотків річних та інфляційних нарахувань з посиланням на правові позиції суду касаційної інстнації щодо неможливості їх зменшення.
Окрім того, позивач відповідно до письмових пояснень від 17.11.2025 за №3161/01-32/42-25 заперечує проти надання розстрочки виконання рішення суду з огляду на відсутність визначених законом підстав для її надання та недоведеність відповідачем наявності виключних обставин, з якими закон пов'язує можливість надання розстрочки виконання рішення суду.
ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.
Відповідно до Акту готовності об'єкта до експлуатації від 05.01.2021 Обслуговуючий кооператив «Комфорт-Таун» є замовником будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями, гаражів на 40 боксів та гаража манежного типу на 60 машиномісць з почерговою здачею (І-ша черга будівництва) по вул. Коцака Арсенія, б/н (рекомендована адреса вул. Об'їзна, 31) на підставі дозволу на виконання будівельних робіт №ЗК 112190440784 від 13.02.2019 року.
З означеного Акту готовності об'єкта до експлуатації від 05.01.2021 також вбачається вид будівництва - «нове», клас наслідків - СС2, початок робіт - лютий 2019 року, закінчення робіт - листопад 2020 року.
Згідно з Сертифікатом про готовність об'єкта будівництва до експлуатації № ІУ122210226915 від 16.04.2021 І-ша черга будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н (рекомендована адреса вул. Об'їзна, 31) здана відповідачем до експлуатації з визначеними у Сертифікаті характеристиками об'єкта будівництва, зокрема, загальною площею квартир 2645,8 м.кв.
Окрім того, судом встановлено, що відповідачем 13.11.2020 на підставі Дозволу на виконання будівельних робіт за №ІУ012201113692 розпочато будівництво ІІ-ої черги будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями, гаражів на 40 боксів та гаража манежного типу на 60 машиномісць з почерговою здачею (І-ша черга будівництва) по вул. Коцака Арсенія, б/н (рекомендована адреса вул. Об'їзна, 31).
Відповідно до витягу з Реєстру будівельної діяльності №ІУ012201113692 від 27.09.2023, Обслуговуючий кооператив «Комфорт-Таун» є замовником будівництва ІІ-ої черги будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями, гаражів на 40 боксів та гаража манежного типу на 60 машиномісць з почерговою здачею (ІІ-га черга будівництва) по вул. Коцака Арсенія, б/н (рекомендована адреса вул. Об'їзна, 31).
Згідно з Актом готовності об'єкта до експлуатації від 28.09.2023, Сертифікатом про готовність об'єкта будівництва до експлуатації № ІУ122231013963 від 23.10.2023 ІІ-га черга будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н (рекомендована адреса вул. Об'їзна, 31) здана відповідачем до експлуатації з визначеними у Сертифікаті характеристиками об'єкта будівництва, зокрема, вид будівництва - «нове», клас наслідків - СС2, початок робіт -листопад 2020 року, закінчення робіт - вересень 2023 року, загальна площа квартир 2482,2 м.кв.
Вказані обставини не заперечуються учасниками справи, вбачаються з наданих суду документів, а відтак, вважаються судом встановленими.
Згідно з рішенням Мукачівської міської ради від 20.02.2020 за №1805 «Про залучення коштів пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів Мукачівської міської об'єднаної територіальної громади» постановлено на перехідний період протягом 2020 року залучення коштів пайової участі здійснювати згідно положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні».
Прокурор, з посиланням на правові висновки Верховного суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» стверджує, що замовник будівництва - Обслуговуючий кооператив «Комфорт-Таун», - повинен перерахувати кошти (пайовий внесок) на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Мукачево Закарпатської області в розмірі 1 520 944,92 грн за здані у 2021 та 2023 роках ІІ черги будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н (рекомендована адреса вул. Об'їзна, 31) та такі грошові кошти безпідставно збережені відповідачем у справі, у зв'язку з чим прокурором нараховано відсотки річні та втрати від інфляції, які разом пред'явлені до стягнення з відповідача у цій справі.
Відповідачем у справі позовні вимоги в частині сплати пайового внеску не заперечуються, заявляючи, водночас аргументи щодо зменшення до 90% нархованих прокурором відсотків річних та втрат від інфляції та клопочучи про розстрочення виконання рішення у справі.
З урахуванням викладеного, встановлення наявності чи відсутності підстав для сплати замовником будівництва у 2020 році пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури з урахуванням змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», що внесені з 01.01.2020 Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» з огляду на предмет та підстави заявленого позову становить предмет судового розгляду в даній справі.
ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ.
Щодо підстав для представництва прокурором інтересів держави у спірних правовідносинах, суд зазначає наступне.
Згідно з ст. 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Виходячи з вимог п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про прокуратуру», діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.
Відповідно до частини 3 статті 23 цього ж нормативно-правового акту, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.
Суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 №15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення частини другої статті 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).
Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає суду підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
Не здійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
При цьому, суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Як вбачається із матеріалів справи, позов заявлено прокурором в межах наданих йому законодавством повноважень в інтересах держави в особі Мукачівської міської ради, позаяк кошти пайової участі в розвитку інфраструктури в силу приписів п. 4-1 ст. 71 Бюджетного кодексу України віднесено до джерел формування бюджету розвитку місцевого бюджету і такий орган місцевого самоврядування, будучи обізнаним про факт порушення відповідачем положень містобудівного законодавства, а також беручи до уваги той факт, що це порушує її право на законне очікування отримання місцевим бюджетом грошових коштів у вигляді пайової участі в розвитку інфраструктури, внаслідок чого завдаються економічні збитки територіальній громаді та державі, однак, не вжив відповідних заходів.
Відповідно до надісланого в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» листа-запиту від 09.07.2025 за №07.51-95-5162 вих 25 на адресу Мукачівської міської ради, прокурор просив надати інформацію з приводу надходження до місцевого бюджету коштів пайової участі, в тому числі від відповідача у справі та повідомити про вжиті заходи щодо їх примусового стягнення з метою захисту економічних інтересів територіальної громади та надати підтверджуючі документи та розрахунок пайової участі.
Однак, листом від 08.08.2025 № 1893/01-32/9773/42-25 Мукачівська міська рада зазначила про невжиття нею відповідних заходів у зв'язку з відсутністю договірних відносин з замовником будівництва, надавши, при цьому, витребувані прокурором документи.
Зазначене, в свою чергу, є доказом нездійснення захисту інтересів держави суб'єктом владних повноважень та вказує на наявність підстав для застосування представницьких повноважень прокурором, адже, відповідно до вимог чинного національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини, факт не звернення відповідного суб'єкта владних повноважень, на якого покладено обов'язок захисту інтересів держави, до суду з відповідною позовною заявою, незалежно від наявності чи відсутності коштів на сплату судового збору, свідчить про неналежне здійснення захисту інтересів держави таким суб'єктом владних повноважень.
Так, прокурором, в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» листом від 30.09.2025 №07.51-95-7716 вих-25 повідомлено Мукачівську міську раду, що з метою захисту інтересів держави будуть вживатися заходи представницького характеру у зв'язку з необхідністю захисту порушених інтересів держави в суді.
Зазначене узгоджується з позицією Великої палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 26.05.2020 у справі 912/2385/18, згідно з якою, звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокурату», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджувані порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.10.2019 в справі № 903/129/18 зазначала, що сам факт не звернення до суду суб'єкта владних повноважень з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
Отже, із наведеного вбачається, що прокурор у поданій позовній заяві правомірно зазначив, що Мукачівською міською радою не здійснювався належним чином захист інтересів держави у даних спірних правовідносинах, а відтак ним доведені належним чином підстави для звернення з відповідним позовом до суду в інтересах держави в особі визначеного прокурором позивача.
Щодо спірних правовідносин.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності», який спрямований на забезпечення сталого розвитку територій з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.
Пунктом 4 частини 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлювалося, що замовником є фізична або юридична особа, яка має намір щодо забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
На підставі ч. 1 ст. 2 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», планування і забудова територій - діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
На час отримання відповідачем дозволу на виконання будівельних робіт з будівництва І-ої черги будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н (13.02.2019) та початку відповідного будівництва стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачала, що замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті (частина 2).
За змістом зазначеної статті Закону пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. Величина пайової участі визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування відповідно до встановленого ним розміру (у межах встановленого законом граничного розміру) з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами, або на основі встановлених органом місцевого самоврядування нормативів для одиниці створеної потужності (якщо загальна кошторисна вартість будівництва об'єкта не визначена). Розмір пайової участі визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про укладення відповідного договору та доданих до нього документів, а договір укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації зазначеного звернення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію.
Згідно з усталеною правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, зокрема викладеною в постановах від 08.10.2019 у справі № 911/594/18 і від 14.12.2021 у справі №643/21744/19, перерахування замовником об'єкта будівництва у передбачених законом випадках коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту до відповідного місцевого бюджету є обов'язком, а не правом забудовника. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, є обов'язковим на підставі закону.
Строк, який був визначений попередньою редакцією Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (ст. 40) для укладення договору пайової участі - протягом 15 днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, встановлено саме для добровільного виконання стороною такого обов'язку, і закінчення цього строку не припиняє цього обов'язку замовника та не звільняє замовника від обов'язку укласти договір. Адже невиконання особою положень законодавства не повинно призводити до настання бажаного для неї внаслідок такого невиконання результату у вигляді звільнення від платежу та надавати майнові переваги порівняно із законослухняною особою.
Тобто відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов'язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов'язання повинне бути виконане до прийнятті новозбудованого об'єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
При цьому, на момент здачі в експлуатацію І-ої черги будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н (16.04.2021 - Сертифікат про готовність об'єкта будівництва до експлуатації № ІУ122210226915), як і на момент отримання відповідачем дозволу на виконання будівельних робіт з будівництва ІІ-ої черги означеного будівництва (13.11.2020 - Дозвіл на виконання будівельних робіт за №ІУ012201113692) статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» було виключено на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності».
Натомість, Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» врегулював відповідні правовідносини у пункті 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» та установив, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у такому розмірі та порядку, зокрема:
- розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом): для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта; для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об'єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування (підпункт 1 частини 2);
- замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта. Орган місцевого самоврядування протягом 15 робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об'єкта будівництва (підпункт 3 частини 2);
- пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію (підпункт 4 частини 2).
При цьому договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання (абз. 1 ч. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності»).
Тобто, відповідно до внесених Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» змін з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов'язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх повного виконання, є лише договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року (п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» ).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19 виклала висновок щодо вирішення правової проблеми, пов'язаної з застосуванням норм права до правовідносин, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір.
Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.
Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов'язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.
Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.
Стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначала зобов'язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об'єкта в експлуатацію. Прийняття об'єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов'язання. Одночасно з прийняттям об'єкта в експлуатацію у відповідності із частиною 2 статті 331 Цивільного кодексу України забудовник стає власником забудованого об'єкта, а отже, і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.
Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об'єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» після втрати нею чинності.
Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.
У зв'язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов'язок сплати яких був встановлений законом.
У такому разі суд має виходити з того, що замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов'язаний повернути ці кошти на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України.
Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ч. 2 ст. 1212 ЦК України).
Відносини щодо повернення безпідставно збережених грошових коштів є кондикційними, в яких вина не має значення, важливим є лише факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.
Тобто зобов'язання з повернення безпідставно набутого або збереженого майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна.
Відсутність правової підстави - це такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовiдносин i їх юридичному змісту. Відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.
Отже, у разі порушення зобов'язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов'язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.
Наведені висновки щодо застосування норм права (ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», п. 2 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності») у спірних правовідносинах є сталими в правозастосуванні судом касаційної інстанції та викладені, зокрема, в постановах Верховного суду від 07.09.2023 у справі №916/2709/22, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 04.05.2022 у справі №925/683/21, від 20.05.2025 у справі №915/476/24, від 12.08.2025 у справі №910/6623/24, від 03.12.2024 у справі №910/6226/23, від 19.02.2025 у справі №903/468/24 та суд вважає їх необхідними до застосування в спірних правовідносинах.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 20.07.2022 у справі №910/9548/21 дійшов висновку, що законодавець під час внесення змін до Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності») чітко визначив підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об'єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме:
- договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», залишались дійсними та підлягали до їх повного виконання і після виключення вказаної статті (абзац 1 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132-IX). Тобто істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними;
- якщо станом на 01.01.2020 такі об'єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та, оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов'язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавець визначив нормативне регулювання таких правовідносин, зокрема, абзацом 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» .
Отже, розмір та порядок пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту без відповідної вказівки у законі не можуть по-новому визначатись нормами абзацу 2 пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності», якщо відповідні істотні умови були визначені укладеним до 01.01.2020 договором про пайову участь, який згідно з абзацом 1 вказаного пункту розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» є дійсним та продовжує свою дію до моменту його повного виконання.
Передбачений вказаною нормою порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для: (1) об'єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені; (2) об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.
Тож у вказаних двох випадках, ураховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності», замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об'єкта в експлуатацію.
Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що обов'язок замовника будівництва щодо звернення у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва виникає:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва.
Отже, для об'єктів, будівництво яких розпочато раніше (однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію і якщо договори про сплату пайової участі до 01.01.2020 не були укладені) або будівництво яких розпочате у 2020 році, абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» визначено обов'язок (за винятком передбачених підпунктом 2 цього абзацу випадків) щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету пайової участі (коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту) до прийняття такого об'єкта в експлуатацію (постанова Верховного суду від 20.07.2022 у справі №910/9548/21).
Такі висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, що викладена у постановах у справі №925/683/21, від 20.05.2025 у справі №915/476/24, від 12.08.2025 у справі №910/6623/24, від 03.12.2024 у справі №910/6226/23, від 19.02.2025 у справі №903/468/24, відповідають загальним принципам рівності та справедливості, є націленими на те, щоб замовник будівництва, який розпочав його до 01.01.2020 та добросовісно виконав встановлений законом (статтею 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності») обов'язок щодо пайової участі, був у однакових ринкових умовах із забудовником, який аналогічно розпочав будівництво у попередні роки до 01.01.2020, але до цієї дати такого обов'язку не виконав, можливо навіть свідомо затягуючи процес здачі об'єкта будівництва в експлуатацію до 01.01.2020 з метою уникнення сплати пайової участі.
Водночас, у випадку, якщо замовниками вищевказаних об'єктів будівництва не буде дотримано передбаченого прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» обов'язку щодо перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (пайової участі) саме до дати прийняття таких об'єктів в експлуатацію, то, враховуючи викладені у постанові від 14.12.2021 зі справи №643/21744/19 висновки Великої Палати Верховного Суду, належним та ефективним способом захисту буде звернення в подальшому органів місцевого самоврядування з позовом до замовників будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів пайової участі на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України (постанови Верховного суду від 07.09.2023 у справі №916/2709/22, від 13.12.2022 у справі №910/21307/21, від 04.05.2022 у справі №925/683/21, від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, у справі №925/683/21, від 20.05.2025 у справі №915/476/24, від 12.08.2025 у справі №910/6623/24, від 03.12.2024 у справі №910/6226/23, від 19.02.2025 у справі №903/468/24).
З аналізу змісту норм ст. ст. 1212-1214 ЦК України, абз. 4 ч. 1 ст. 144, абз. 5 ч. 1 ст.174 Господарського кодексу України випливає, що зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (кондикційне зобов'язання) виникає за одночасної наявності трьох умов: 1) відбувається набуття чи збереження майна; 2) правові підстави для набуття чи збереження майна відсутні; 3) набуття чи збереження здійснюється за рахунок іншої особи.
З матеріалів справи вбачається, що в даному разі наявні усі три названі ознаки.
Таким чином, судом на підставі поданих доказів встановлено, що відповідач зберіг (заощадив) у себе майно - кошти, котрі у вигляді пайового внеску у створенні та розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Мукачево Закарпатської області повинен був сплатити на користь Мукачівської міської ради, подавши протягом 10 робочих днів після 01.01.2020 (тобто до 10.01.2020) заяву про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва для будівництва І-ої черги будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н, яке було розпочате 13.02.2019 року.
При цьому, з урахуванням наведених вище висновків суду, для ІІ-ої черги будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н, з огляду на дату його початку - 13.11.2020, - відповідний строк для подання заяви про визначення розміру пайової участі щодо цього об'єкта будівництва встановлено до 23.11.2020 року.
Водночас, оплата пайової участі відповідачем відповідно до п. 4 ч. 2 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» повинна бути внесена до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, тобто у спірних правовідносинах по І-й черзі будівництва - до 16.04.2021 та по ІІ-й черзі будівництва - до 23.10.2023 року.
При цьому, невчинення відповідачем означених дій з метою визначення розміру пайового внеску, несплата пайового внеску за розпочатим до 2020 року та у 2020 році будівництва об'єкта (І та ІІ черга відповідно) має фактичним наслідком збереження (заощадження) відповідачем належних до сплати коштів у вигляді визначеного в порядку п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» розміру пайової участі.
Поряд з наведеним, вбачається, що відповідач зберіг майно саме за рахунок визначеного прокурором позивача, позаяк згідно з п.п 5 п. а) ч. 1 ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, залучення на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, та коштів населення, а також бюджетних коштів на будівництво, розширення, ремонт і утримання на пайових засадах об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища.
Отже, збереження (заощадження) відповідачем коштів у вигляді збереженого внеску на пайову участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Мукачево Закарпатської області призвело до збільшення (накопичення) цих коштів у відповідача за рахунок їх неодержання позивачем.
Незалежно від наявності вини в поведінці відповідача, сам факт несплати ним за користування земельною ділянкою, свідчить про втрату позивачем майна, яке у спірних правовідносинах підпадає під категорію «виправдане очікування», що є загальновизнаною в т. ч. в практиці визначення Європейського суду з прав людини.
Кваліфікація спірних правовідносин як зобов'язань у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави означає необхідність застосування у даній справі передбачених ст. ст. 1212-1214 ЦК України правових наслідків дій/бездіяльності відповідача у вигляді збереження (заощадження) у себе відповідних сум пайового внеску.
Матеріали справи свідчать, що розмір безпідставно збережених коштів прокурором розраховано за зазначеною в п.п. 1 п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» формулою, з огляду на встановлену Міністерством розвитку громад та територій в наказах №311 від 16.12.2020 та №647 від 27.07.2023 опосередковану вартість спорудження житла за регіонами України, зокрема, для Закарпатської області - 11 486 грн та 18 394,00 грн відповідно для І-ої та ІІ-ої черг будівництва, виходячи з загальної площі квартир у відповідних чергах будівництва - 2645,80 м.кв. та 2482,20 м.кв. відповідно.
Тобто прокурором несплачений відповідачем пайовий внесок для створення і розвитку інфраструктури обраховано виходячи з вартості спорудження житла, чинної на час введення І-ої та ІІ-ої черг будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н в експлуатацію - 16.04.2021 та 23.10.2023 відповідно.
Водночас, за встановленими судом у цій справі обставинами, які відповідають наведеним вище правовим позціям Верховного Суду, пайовий внесок підлягав розрахунку позивачем протягом 15 днів з дня звернення замовника будівництва.
При цьому, обов'язок звернення замовника об'єкта будівництва, як зазначено судом вище виникав:
- для об'єктів, будівництво яких розпочато у попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом 10 робочих днів після 01.01.2020,тобто до 10.01.2020 - по І-й черзі будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями;
- для об'єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом 10 робочих днів після початку такого будівництва, тобто до 23.11.2020 - по ІІ-й черзі будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями.
З урахуванням наведеного, у спірних правовідносинах пайовий внесок для відповідача підлягав розрахунку, виходячи з вартості спорудження житла, чинної на час такого розрахунку, що пов'язується з 10.01.2020 для І-ої черги будівництва, розпочатого до 2020 року та 23.11.2020 для ІІ-ої черги будівництва, розпочатого у 2020 році і не може залежати від дати завершення будівництва та здачі об'єкта в експлуатацію.
Суд враховує, що приписи Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» не містять жодних вказівок на можливість варіантів іншого нарахування розміру пайового внеску, окрім як пов'язаного з десятиденним строком після початку будівництва, а приписи ч. 2 розділу ІІ даного Закону імперативно регулюють обов'язок замовників будівництва перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту саме протягом 2020 року.
При цьому, обов'язок зі сплати пайового внеску для замовників будівництва, яке розпочате з 01.01.2021 нормами чинного законодавства України не передбачено взагалі, що додатково виключає також можливість здійснення відповідного розрахунку виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, які були чинними у 2021 та 2023 роках.
Суд також приймає до уваги, що у п. 4 ч. 2 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності», на які посилається прокурор, визначено не дату розрахунку пайового внеску, а строк оплати попередньо розрахованого пайового внеску.
Так, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
За змістом ч.ч. 1, 2, 3 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є:
1) договори та інші правочини;
2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
4) інші юридичні факти.
Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Як зазначено судом вище, за фактом початку двох черг будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н у відповідача, як замовника будівництва виник обов'язок (виникло зобов'язання) зі сплати пайового внеску і таке зобов'язання в силу приписів ч. 2 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності» виникло з дати початку будівництва.
Пункт 4 частини 2 розділу ІІ Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності», в свою чергу, регулює правовідносини щодо форми виконання такого зобов'язання (грошовими коштами) та строку його виконання (до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію), що узгоджується з приписами ч. 1 ст. 530 ЦК України, за якими якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін); зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Таким чином, невідповідними суд вважає розрахунки прокурора, які базуються на вартості спорудження житла, чинної на час введення І-ої та ІІ-ої черг будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н в експлуатацію, позаяк в цьому разі прокурором помилково дата виникнення у відповідача зобов'язання зі сплати пайового внеску пов'язується зі строком виконання такого зобов'язання.
Як наслідок у суду відсутні підстави для прийняття визнання відповідачем позовних вимог прокурора в частині повного розміру нарахованого пайового внеску, позаяк таке визнання позову суперечить закону, що відповідає диспозиції ч. 4 ст. 191 ГПК України.
У спірних правовідносинах, з урахуванням положень п.п. 1 п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності», розмір пайової участі слід розраховувати, виходячи з наявних відомостей про загальну площу квартир в І-ій та ІІ-ій черзі будівництва та опосередкованої вартості спорудження житла, яка була чинною станом на 10.01.2020 (для І-ої черги будівництва) та 23.11.2020 (для ІІ-ої черги будівництва) та визначалася:
- станом на 10.01.2020 - наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 02.12.2019 №286, зокрема, для Закарпатської області 10 914,00 грн за 1 м.кв. загальної площі квартир будинку;
- станом на 23.11.2020 - наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 26.06.2020 №151, зокрема, для Закарпатської області 11 250,00 грн за 1 м.кв. загальної площі квартир будинку.
Беручи до уваги наведене, розмір (величина) пайової участі замовника будівництва відповідно до п.п. 1 п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності», виходячи з загальної площі квартир в І-й та ІІ-й чергах будівництва п'ятиповерхового тринадцяти секційного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщеннями по вул. Коцака Арсенія, б/н (2645,80 м.кв. та 2482,20 м.кв. відповідно) та на підставі опосередкованої вартості спорудження житла в Закарпатській області, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування - для житлових будинків в період виникнення обов'язку зі сплати пайового внеску (накази Міністерства розвитку громад та територій України №286 від 02.12.2019 та №151 від 26.06.2020) - 10 914,00 грн за 1 м.кв. та 11 250,00 грн за 1 м.кв. відповідно становить:
- для І-ої черги будівництва - 577 525,22 грн (2645,80 м.кв. * 10 914,00 грн за 1 м.кв. * 2%);
- для ІІ-ої черги будівництва - 558 495,00 грн (2482,20 м.кв. * 11 250,00 грн за 1 м.кв. * 2%).
Суд, при цьому, наголошує, що відсутність звернення замовника будівництва з відповідною заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва на виконання вимог підпункту 3 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-ІХ та ненадання ним передбачених цією нормою документів, не є перешкодою для самостійного визначення органом місцевого самоврядування розміру пайової участі на підставі наявних у нього документів із доведенням під час розгляду справи їх обґрунтованості.
Натомість відповідно до закріпленого в статтях 2, 13 Господарського процесуального кодексу України принципу змагальності замовник будівництва наділений правом спростувати здійснений органом місцевого самоврядування розрахунок пайової участі шляхом надання відповідних доказів, зокрема, контррозрахунку тощо, що не було здійснено відповідачем під час розгляду цієї справи.
З огляду на вищевикладене, позовні вимоги прокурора про стягнення з Обслуговуючого кооперативу «Комфорт-Таун» 1 136 020,22 грн безпідставно збережених коштів у вигляді пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Мукачево Закарпатської області, суд визнає такими, що ґрунтуються на вимогах чинного законодавства, а відтак, підлягають задоволенню судом.
В частині вимог про стягнення з відповідача 384 924,70 грн безпідставно збереженого внеску на пайову участь суд відмовляє, позаяк вимоги в цій частині невірно розраховані прокурором.
Щодо стягнення 3% річних та втрат від інфляції.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно поданого прокурором розрахунку, за несвоєчасну оплату пайового внеску відповідачу за таке прострочення з моменту здачі в експлуатацію кожної черги окремо (по І-й черзі будівництва - за період з 17.04.2021 року по 10.09.2025 року та по ІІ-ій черзі будівництва - за період з 24.10.2023 по 10.09.2025 включно) нараховано 3% річних 131 840,46 грн та втрати від інфляції на суму 584 542,31 грн.
При цьому, такі розрахунки прокурором здійснено виходячи з розміру помилково визначеної суми пайового внеску, виходячи з опосередкованої вартості спорудження житла на час введення об'єктів будівництва в експлуатацію (607 793,18 грн для І-ої черги будівництва та 913 151,74 грн для ІІ-ої черги будівництва).
Здійснивши перевірку поданого позивачем розрахунку позовних вимог в цій частині, суд, з огляду на встановлений вище розмір пайового внеску для кожної черги окремо (577 525,22 грн та 558 495,00 грн відповідно), вважає правомірними, документально підтвердженими та обґрунтованими вимоги прокурора про стягнення з відповідача 107 816,64 грн - 3% річних та 493 063,10 грн втрат від інфляції, що нараховані за період прострочення (з дати здачі в експлуатацію кожної черги окремо і по 10.09.2025), а позов в цій частині таким, що підлягає задоволенню.
У задоволенні вимог про стягнення з відповідача 24 023,82 грн - 3% річних та 91 479,21 грн втрат від інфляції належить відмовити, позаяк нарахування прокурором в цій частині здійснені на непідтверджену документально суму заборгованості відповідача зі сплати пайового внеску.
Розглядаючи заявлене у відзиві на позов клопотання про зменшення на 90% розміру нарахованих позивачем відсотків річних та втрат від інфляції суд враховує наступне.
За змістом ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов'язання.
Такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22 (провадження № 12-45гс23).
Інфляційні втрати та проценти річних є спеціальним видом цивільно-правової відповідальності за прострочення грошового зобов'язання і входять до складу такого зобов'язання (постанова об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18).
Законодавець в главі 24 Господарського кодексу України врегулював загальні засади відповідальності учасників господарських відносин таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.
Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов'язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов'язань.
Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19) дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.
Водночас, в означеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 зроблено загальний висновок про можливість суду за певних умов зменшити розмір процентів річних, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, тоді як підстави для такого зменшення процентів річних суд повинен установлювати в кожному конкретному випадку.
Законодавство не містить переліку підстав для зменшення процентів річних. Такими підставами можуть бути, зокрема, дії боржника, спрямовані на належне виконання зобов'язання, ступінь вини боржника, міра виконання зобов'язання боржником, майновий стан сторін, інші інтереси сторін, дії чи бездіяльність кредитора, очевидна неспівмірність заявленої суми процентів річних порівняно із сумою боргу, а також інші підстави, підтверджені конкретними обставинами справи.
Заявляти про наявність підстав для зменшення процентів річних та доводити, що вони підтверджуються конкретними обставинами справи, має саме боржник, а суд з огляду на наявні в матеріалах справи докази має надати оцінку обґрунтованості таких доводів та вирішити питання про можливість зменшення процентів річних.
Також при вирішенні питання про зменшення процентів річних суд має враховувати принципи розумності, справедливості, пропорційності та дотримуватись балансу між інтересами боржника і кредитора.
До того ж у постанові від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22 (провадження № 12-4гс24) Велика Палата Верховного Суду зазначала, що зменшення судом заявлених до стягнення штрафних санкцій чи відсотків, нарахованих на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, є правом, а не обов'язком суду і може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи та наданих учасниками справи доказів.
З огляду на зазначені правові висновки Верховного Суду, враховуючи правову природу процентів річних як визначеної законом плати боржника за користування грошовими коштами кредитора, їх розмір може бути зменшено.
При цьому суд при визначенні розміру, до якого можна зменшити проценти річних, обмежений нормою частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, яка визначає, що боржник має сплатити кредитору три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) від простроченої суми.
Отже, саме три проценти річних є законодавчо встановленим розміром процентів річних, які боржник повинен сплатити у разі неналежного виконання грошового зобов'язання. Три проценти річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом) є мінімальним розміром процентів річних, на які може розраховувати кредитор у разі неналежного виконання зобов'язання боржником. Тому зменшення судом процентів річних можливе лише до такого розміру, тобто не менше ніж три проценти річних.
Відтак нарахований прокурором у цій справі розмір процентів річних, який становить законодавчо встановлений розмір трьох процентів річних (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом), не підлягає зменшенню судом, а клопотання відповідача у цій частині до задоволення не підлягає.
Означений висновок суду відповідає викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/24 та враховується при прийнятті рішення у цій справі.
Окрім цього, в означеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/24 в аспекті можливості зменшення інфляційних нарахувань наведено правову позицію, за якою інфляцією є знецінювання грошей і безготівкових коштів, що супроводжується ростом цін на товари і послуги (Методологічні положення щодо організації статистичного спостереження за змінами цін (тарифів) на спожиті товари (послуги) і розрахунку індексу споживчих цін, затверджені наказом Державного комітету статистики України від 14 листопада 2006 року № 519).
Інфляційні втрати є наслідком інфляційних процесів в економіці, вони об'єктивно виникають унаслідок знецінення грошових коштів, а їх стягнення є компенсацією за понесені втрати.
Компенсація кредитору інфляційних втрат згідно з положеннями частини другої статті 625 Цивільного кодексу України є мінімальною гарантією захисту його інтересів, яка забезпечує збереження цінності грошових коштів протягом прострочення оплати боржником відповідних товарів, робіт чи послуг.
Інфляційні втрати не є штрафними санкціями чи платою боржника за користування коштами кредитора, вони, як уже зазначалося, входять до складу грошового зобов'язання і є способом захисту майнового права та інтересу. Тому, на відміну від процентів річних, суд не може зменшити розмір інфляційних втрат, а відтак клопотання відповідача і у цій частині до задоволення не підлягає.
Варто зазначити, що наведена правова позиція є сталою у правозастосуванні та викладена, зокрема у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 жовтня 2023 року у справі № 904/4334/22, від 24 січня 2024 року у справі № 917/991/22, від 01 жовтня 2024 року у справі № 910/18091/23 та від 05 листопада 2024 року у справі № 902/43/24, а також у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 березня 2024 року у справі № 712/4975/22.
Щодо розстрочення виконання рішення.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Статтею 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.
Згідно зі статтею 326 Господарського процесуального кодексу України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
У рішенні Конституційного Суду України № 5-пр/2013 від 26.06.2013, розстрочка (відстрочка) виконання рішення має базуватися на принципах співмірності і пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувачів і боржників. Вирішуючи питання про розстрочку виконання рішення, суд не може змінювати суті винесеного у справі рішення.
У справі «Горнсбі проти Греції» Європейський суд з прав людини зазначив, що виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватись як складова частина судового розгляду.
З огляду на те, що розстрочка подовжує період відновлення порушеного права стягувача при її наданні, необхідно враховувати закріплені в нормах матеріального права, і перш за все у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, що є частиною національного законодавства, допустимі межі надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка та розстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого частиною першою статті 6 Конвенції, згідно з якою «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру», а у системному розумінні даної норми та національного закону суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах шляхом виконання судового рішення, тобто, довготривале виконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи та є наслідком зменшення вимог щодо розумності строку.
У постанові Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 905/2953/17 зазначено, що на державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як у теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 17.05.2005 у справі «Чижов проти України», заява № 6962/02).
Відповідно до ч. 1 ст. 239 ГПК України суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочення або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні.
За змістом ч.ч. 3, 4 ст. 331 ГПК України підставою для розстрочення виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує:
1) ступінь вини відповідача у виникненні спору;
2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан;
3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Розстрочення виконання рішення має базуватися на принципах співмірності і пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувачів і боржників. Підставою, зокрема, для відстрочення виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом.
Обставини, які зумовлюють надання відстрочки виконання рішення суду повинні бути об'єктивними, непереборними, іншими словами - виключними обставинами, що ускладнюють виконання судового рішення.
Таким чином, відстрочення або розстрочення виконання рішення, ухвали, постанови, зміна способу та порядку їх виконання допускаються у виняткових випадках і залежно від обставин справи.
Питання щодо надання розстрочки виконання рішення суду повинно вирішуватися господарськими судами із дотриманням балансу інтересів сторін, які приймають участь у справі, слугувати досягненню мети виконання судового рішення з максимальним дотриманням співмірності негативних наслідків для боржника з інтересом кредитора. Необхідною умовою задоволення заяви про розстрочення виконання рішення суду є з'ясування питання щодо дотримання балансу інтересів сторін, а тому повинні досліджуватися та оцінюватися доводи і заперечення як позивача, так і відповідача.
Водночас, розстрочення виконання судового рішення не повинно сприяти ухиленню від його виконання та впливати на фінансовий стан позивача. Відстрочення виконання судового рішення є правом суду, яке може бути реалізоване ним у кожному конкретному випадку після оцінки обставин справи, наведених учасниками справи, наданих ними обґрунтувань та дослідження доказів.
Таким чином, законодавець у будь-якому випадку пов'язує надання розстрочки виконання судового рішення у судовому порядку з об'єктивними, непереборними, виключними обставинами, що ускладнюють виконання судового рішення. Отже, підставою для розстрочки виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у строк, встановлений судом.
Господарським процесуальним кодексом України не визначено переліку обставин, які свідчать про неможливість виконання рішення чи ускладнення його виконання, у зв'язку з чим суд оцінює докази, що підтверджують зазначені обставини і за наявності обставин, які ускладнюють виконання рішення чи унеможливлюють його, господарський суд має право, зокрема, надати відстрочку виконання рішення, ухвали, постанови.
Із підстав, умов та меж надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення слідує, що безпідставне надання відстрочки та розстрочки без обґрунтованих на те мотивів, надане на тривалий період без дотримання балансу інтересів стягувача та боржника порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує авторитет судового рішення, а тому таке судове рішення не може вважатися законним та справедливим.
В обґрунтування поданої заяви про надання розстрочки виконання судового рішення відповідач зазначає недостатність грошових коштів на банківському рахунку кооперативу, необхідність оплати ним суборендної плати за земельну ділянку кадастровий номер 2110400000:01:006:0671, на якій ведеться будівництво наступних черг даного житлового комплексу.
Водночас, вказані доводи Обслуговуючим кооперативом «Комфорт-Таун» не підтверджені жодними доказами, які могли б достеменно підтвердити як тяжкий фінансовий стан боржника, так і наявність у відповідача інших зобов'язань.
Так, суд звертає увагу відповідача, що довідка АТ «Кредобанк» про наявність грошових коштів на рахунку кооперативу неспроможна бути доказом на підтвердження об'єктивної оцінки фінансового стану відповідача, позаяк суду не надано доказів відсутності в кооперативу інших відкрити в банківських установах розрахункових/поточних рахунках, а дані про залишок грошових коштів на такому рахунку станом на 27.10.2025 не можуть бути свідченням неможливості виконання судового рішення на час його виконання.
Також, суд звертає увагу відповідача також і на ту обставину, що скрутне фінансове становище та ймовірна збитковість діяльності не є винятковими обставинами, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, та не є підставою для розстрочки виконання рішення, оскільки фінансові ускладнення не є винятковою і непрогнозованою обставиною в умовах ринкової економіки та належного планування власної діяльності.
Такий стан справ боржника є одним із можливих ризиків діяльності кооперативу, а наявність у нього інших зобов'язань не може нівелювати обов'язку сплати пайового внеску, який у спірних правовідносинах за встановленими у справі обставинами відповідачем повинен був бути сплаченим ще починаючи з січня 2020 року.
У відповідності до частини 2 статті 218 Господарського кодексу України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Тобто, в будь-якому випадку відсутність коштів, тяжкий фінансовий стан боржника не є винятковими обставинами, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, та не є підставою для відстрочки або розстрочки виконання рішення.
Із підстав, умов та меж надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення слідує, що безпідставне надання відстрочки та розстрочки без обґрунтованих на те мотивів, надане на тривалий період без дотримання балансу інтересів стягувача та боржника порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує авторитет судового рішення, а тому таке судове рішення не може вважатися законним та справедливим.
Окрім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 17.05.2005 у справі «Чижов проти України» зазначено, що позитивним обов'язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантій, які закріплені у Параграфі 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Таким чином, як вбачається з матеріалів справи, відповідачем не подано будь-яких доказів, які свідчать про наявність виняткових обставин, що ускладнюють виконання рішення суду або роблять його неможливим, що виключає можливість задоволення клопотання Обслуговуючого кооперативу «Комфорт-Таун» про надання розстрочки виконання рішення суду.
До того ж відповідачем не надано доказів того, що він зможе виконати рішення суду протягом строку надання розстрочки, а зміст поданої ним заяви про розстрочку виконання рішення суду фактично свідчить про можливість в кооперативу, який будує нові черги житлового будівництва виконати дане судове рішення та сплатити суму пайового внеску за попередні черги будівництва, який ним повинен бути сплачений ще п'ять років назад.
Суд в даному випадку також приймає до уваги термін невиконання зобов'язання зі сплати спірного пайового внеску, що є досить тривалим та свідчить про значну ступінь вини відповідача у виникненні спору та наявність заперечень проти надання розстрочки виконання рішення суду, які надані прокурором та позивачем, що, в свою чергу, може свідчити про порушення принципу пропорційності у спірних правовідносинах.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Частиною 1 ст. 73 ГПК України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
У відповідності до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст. 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п. 87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Салов проти України» від 06.09.2005).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Надточий проти України» від 15.05.2008 зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
У постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. також постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18).
За загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості для реалізації стандарту більшої переконливості (такі висновки містяться у постанові Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №645/5557/16-ц).
Верховний Суд у постанові від 29.01.2021 у справі №922/51/20 зазначив про те, що реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Окрім того, суд враховує висновки в рішенні ЄСПЛ у справі «Проніна проти України», в якому зазначено, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Лише той факт, що суд окремо та детально не відповів на кожний аргумент, представлений сторонами, не є свідченням несправедливості процесу (рішення ЄСПЛ у справі «Шевельов проти України»).
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, зважаючи на зазначене вище, позовні вимоги як обґрунтовано заявлені, підтверджені належними та допустимими доказами підлягають до часткового задоволення судом.
Розподіл судових витрат.
Судові витрати прокурора по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на прокурора та відповідача справі пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
В той же час, з урахуванням ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» зайво сплачений прокурором судовий збір в розмірі 6711,99 грн може бути повернутий з Державного бюджету України в порядку п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» за клопотанням прокурора.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 191, 236, 238, 240, 331 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Обслуговуючого кооперативу «Комфорт-Таун» (89600, м. Мукачево Закарпатської області, вул. Об'їзна, буд. 31Б, код ЄДРПОУ 41250287) на користь Мукачівської міської ради (89600, м. Мукачево Закарпатської області, пл. Духновича, буд. 2, код ЄДРПОУ 38625180) 1 136 020,22 грн (один мільйон сто тридцять шість тисяч двадцять гривень 22 копійки) безпідставно збережених грошових коштів, 107 816,64 грн (сто сім тисяч вісімсот шістнадцять гривень 64 копійки) - 3% річних та 493 063,10 грн (чотириста дев'яносто три тисячі шістдесят три гривні 10 копійок) втрат від інфляції.
3. В решті позову - відмовити.
4. У наданні розстрочки виконання рішення суду на 12 місяців - відмовити.
5. Стягнути з Обслуговуючого кооперативу «Комфорт-Таун» (89600, м. Мукачево Закарпатської області, вул. Об'їзна, буд. 31Б, код ЄДРПОУ 41250287) на користь Закарпатської обласної прокуратури (88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2А, код ЄДРПОУ 02909967) 20 842,80 грн (двадцять тисяч вісімсот сорок дві гривні 80 копійок) в повернення сплаченого судового збору.
Накази видати після набрання рішенням законної сили.
На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.
Повне судове рішення складено та підписано 03 грудня 2025 року.
Суддя Лучко Р.М.