24.11.25
22-ц/812/1991/25
Провадження № 22-ц/812/1991/25
Іменем України
24 листопада 2025 року м. Миколаїв
справа № 489/1183/25
Миколаївський апеляційний суд у складі:
головуючого Коломієць В.В.
суддів Самчишиної Н.В., Серебрякової Т.В.,
із секретарем судового засідання Лівшенком О.С.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва, ухвалене 10 вересня 2025 року під головуванням судді Кокорєва В.В., повне судове рішення складено цього ж дня,
У лютому2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позивач зазначав, що 27 січня 2020 року між ним та відповідачем був укладений договір позики, за яким відповідач отримав у нього в борг 40 000 Євро, що станом на момент укладення договору за офіційним курсом НБУ еквівалентно 1 074 000 грн., зі строком повернення до 27 січня 2025 року. Вказаний договір був посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Димовим О.С. та зареєстрований в реєстрі за № 229. Оскільки відповідачем борг повернуто не було, позивач просив стягнути з нього на свою користь заборгованість в сумі 1 738 644 грн., що є еквівалентним 40 000 Євро за офіційним курсом НБУ на момент подачі позову.
Заперечуючи проти позову, відповідач вказав, що дійсно між ним та відповідачем 27 січня 2020 року було укладено договір позики, але він не отримав жодних грошей за цим договором, не отримав оригіналу договору. На підтвердження безгрошовості договору зазначав, що впродовж останніх п'яти років ні він, ні його родина не здійснювали купівлі нерухомості, транспортних засобів чи інших предметів розкоші, що підтверджує що договір має ознаки фіктивного. З урахуванням викладено просив відмовити у задоволенні позову.
У відповіді на відзив представник позивача - адвокат Буряченко Т.М. - зазначала, що власноруч підписавши договір позики, відповідач підтвердив, що отримав грошові кошти, визначені в договорі, ознайомлений зі змістом даного договору та про свої зобов'язання за даним договором. Твердження відповідача про те, що ні він, ні його родина не здійснювали купівлі цінного майна ніяким чином не спростовує факту укладання договору позики та отримання за ним грошових коштів, а зазначаючи про фіктивність договору відповідач не наводить фактичної ознаки фіктивності саме цього договору позики.
Рішенням Інгульського районного суду м. Миколаєва від 10 вересня 2025 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 40 000,00 євро та 15 140 грн 00 коп. судового збору.
Задовольняючи позов, суд вважав доведеним, що відповідач не виконав зобов'язання з повернення коштів за договором позики, у зв'язку з чим вказані кошти підлягають стягненню на користь позивача. Зазначаючи суму стягнення в валюті позики, суд першої інстанції виходив з правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16.
Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.
Апелянт зазначав, що суд неправильно застосував презумпцію правомірності правочину та реальності договору позики. Так, суд не врахував положення частини 2 статті 1047 ЦК України, яка встановлює, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Ця норма прямо вказує на те, що договір позики має реальний характер, тобто вважається укладеним з моменту передачі коштів і саме передача коштів є ключовою обставиною, яка підлягає доказуванню. Нотаріальне посвідчення договору не звільняє позивача від обов'язку доведення факту реальної передачі коштів. Верховний Суд у постанові від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20 зазначав, що якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорювання договору позики. Апелянт вказує, що він оспорював факт отримання коштів, оскільки надавав суду відзив, в якому пояснював, що гроші не передавалися, а договір був підписаний для «інших цілей», зазначив, що навіть нотаріальні послуги позивач оплачував самостійно. Таким чином, на думку апелянта, презумпція реальності договору була ним спростована і тягар доказування передачі коштів був покладений на позивача. В свою чергу, позивач жодних доказів передачі грошей суду не надав. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначає, що суд зобов'язаний був перевірити його доводи про фіктивність договору в межах розгляду даної справи. Також звертає увагу, що суд неправильно застосував правову позицію Великої Палати Верховного Суду. від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц, не врахувавши, що саме позивач, який посилається на факт передачі коштів, повинен був довести цей факт, тоді як суд перемістив тягар доказування на нього, вимагаючи спростувати презумпцію, що суперечить принципам цивільного процесу.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Буряченко Т.М. - зазначала про необґрунтованість апеляційної скарги, вказувала, що сторонами було укладено договір позики, який посвідчено нотаріально, та додаткове складання сторонами окремого документу - розписки, крім укладення договору позики, законодавство не вимагає, а залишає це на їх власний розсуд, безгрошовість договору позики відповідачем не доведена.
В судовому засіданні у суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_2 підтримав доводи і вимоги апеляційної скарги.
Представник позивача - адвокат Буряченко Т.М. - вважала апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, та просила залишити оскаржуване рішення без змін.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів і вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 ЦК України).
Позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини (ст.1051 ЦК України).
Частиною першою статті 631 ЦК України передбачено, що строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Статтями 525, 526 ЦК України визначено, що зобов'язання мають виконуватися належним чином згідно з умовами договору та у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається.
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України).
Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Судом першої інстанції встановлено і підтверджується матеріалами справи, що 27 січня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено Договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом ММНО Димовим О.С. та зареєстровано в реєстрі за №229.
Відповідно до умов вказаного договору Позикодавець ОСОБА_1 передав у власність Позичальникові ОСОБА_2 , а той прийняв у Позикодавця у власність грошові кошти в розмірі 1074000 грн. 00 коп., що еквівалентно 40000 EUR відповідно до офіційного валютного курсу НБУ, встановленого на момент укладання даного договору (станом на 27.01.2020 курс 1 євро - 26,85 грн.). Таку ж саме суму грошових коштів Позичальник зобов'язується повернути Позикодавцеві в строк до 27 січня 2025 року.
У п. 2 Договору позики сторони зазначили, що вищевказана сума позики була в повному обсязі отримана Позичальником від Позикодавця до моменту підписання даного договору.
Згідно з п. 4 Договору позики Позичальник зобов'язується повернути Позикодавцю одержані у позику грошові кошти у порядку та на умовах, передбачених цим договором.
У п. 7 сторони погодили, що після виконання Позичальником свого зобов'язання Позикодавець повинен передати йому примірник цього договору. Наявність у Позикодавця після спливу терміну повернення грошей примірника цього договору вважається простроченням виконання Позичальником свого зобов'язання.
У п.п. 13,14 Договору позики сторони зауважили, що позичальник доводить до відома, що цей договір укладається за згодою дружини - ОСОБА_3 , справжність підпису на заяві якої засвідчено приватним нотаріусом Димовим О.С. Позичальник стверджує, що гроші позичаються ним для власних потреб.
Доказів повернення позики відповідачем не було надано і на такі обставини ОСОБА_2 не посилався.
Факт отримання відповідачем позики від ОСОБА_1 підтверджується змістом Договору позики, зокрема пунктом 2.
Доказів на спростування вказаних обставин відповідачем не надано.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недоведеність доводів відповідача про безгрошовість укладеного сторонами Договору позики.
Посилання апеляційної скарги на те, що позивачем не доведено укладання договору позики, який є укладеним з моменту передачі коштів, оскільки не надано окремої розписки про передачу позикодавцем позичальнику коштів, колегія суддів вважає безпідставними. Так, частина друга статті 1047 ЦК України передбачає можливість спрощеного оформлення договору позики шляхом складання розписки позичальника та вказана норма закону не містить приписів щодо обов'язкового складання і договору позики, і розписки.
Між тим позивачем доведено, що обумовлені Договором позики кошти (40 000 євро) були передані ним відповідачу, про що зазначено у пунктах 1, 2 цього Договору, в якому ОСОБА_2 власноручним підписом підтвердив отримання ним вищевказаної суми позики в повному обсязі до моменту підписання даного Договору.
Також не можуть бути прийняті до уваги посилання апелянта на фіктивність договору позики.
Так, частинами першою, другою статті 234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин , який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину.
У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.
Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.
Відповідач не довів належними та допустимими доказами факт укладання договору позики без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Отже посилання апеляційної скарги на існування підстав для визнання договору позики фіктивним на підставі ст. 234 ЦК України апеляційний суд вважає хибними. До того ж зустрічного позову з такими вимогами ОСОБА_2 не заявляв.
З огляду на викладене, установивши, що між сторонами виникли правовідносини на підставі договору позики, суд першої інстанції відповідно до вищевикладених вимог закону зробив правильний висновок про наявність підстав для задоволення позову.
З такими висновками суду слід погодитись, оскільки вони зроблені відповідно до норм матеріального права та фактичних обставин справи, встановлених судом на підставі повно та всебічно досліджених доказів.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду, обґрунтовано викладених в мотивувальній частині оскаржуваного рішення
Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування судового рішення.
З огляду на результати апеляційного перегляду відсутні підстави для відшкодування судових витрат відповідача.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
Апеляційну с каргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Інгульського районного суду м. Миколаєва від 10 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.
Головуючий В.В. Коломієць
Судді Н.В. Самчишина
Т.В. Серебрякова
Повна постанова складена 02 грудня 2025 року