П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
02 грудня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/17257/25
Головуючий в 1 інстанції: Хом'якова В.В.
Час і місце ухвалення: м. Одеса
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Лук'янчук О.В.
суддів - Бітова А. І.
- Ступакової І. Г.
розглянувши у порядку письмового провадження в місті Одеса адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2025 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 19-25 від 19.05.2025 року, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 19-25 від 19.05.2025 року;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначається, що діду позивача у Пакистані належало право на земельну ділянку, з цієї землі жила вся велика родина. Але після смерті дідуся родину хотіли вимусити віддати всю землю. Були найнятті люди, які погрожували позивачу та били його батька, погрожували родині вбивством. В цей час позивач знаходився в Україні, та боявся повертатися в Пакистан, боявся за своє життя, оскільки це дуже небезпечні люди, допомоги від офіційних органів чекати було не варто. Позивач переїхав до України 30.09.2006 на навчання, поступив в Луганський державний медичний університет, де навчався до лютого 2008 року, поки не почалися проблеми з коштами, оскільки після смерті діда в січні 2008 року родина позивача стикнувся з фінансовими проблемами. Дядько забрав весь спадок собі, найняв людей з сумнівною репутацією, і вони зробили документи, згідно яких батько позивача нібито добровільно уступив свою частину землі своєму брату. Декілька раз невідомі люди у масках вривались в дім батьків і уводили батька, при цьому попереджуючи, щоб ніхто із родини не сигналізував владі, якщо не послухаються, буде спалено дім разом з мешканцями, через декілька годин вони привозили батька побитого. Це все продовжувалося до того часу, поки батько не погодився на всі умови, підписав документи. Родичі попередили ОСОБА_2 , що є велика загроза його здоров'ю і життю, тому не потрібно їхати до Пакистану. Дядько сказав: " ОСОБА_3 він тільки приїде до ОСОБА_4 , у мого племінника зразу з'являться неприємності". В 2008 року позивач приїхав до Одеси, працює вантажником на ринку, не одружений. В Пакистані позивачу загрожує смертельна небезпека до теперішнього часу, пов'язана із землею. Влада в Пакистані корумпована і позивача ніхто не захистить від правового хаосу. Позивач документований довідкою про звернення за захистом в Україну за № 014183, має місце реєстрації за адресою АДРЕСА_1 .
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 19-25 від 19.05.2025 року та зобов'язання прийняти рішення про визнання громадянина Ісламської Республіки Пакистан ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, в якій зазначає про порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, а тому просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.
В своїй скарзі апелянт зазначає, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Апелянт вказує, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що ДМС України жодним чином не враховувалась інформація щодо Пакистану, зокрема, не досліджено політичного аспекту обґрунтованості побоювань позивача, та не звернуто увагу на етнічну приналежність, та віросповідання позивача. На теперішній час мається ескалація відносин (збройні сутички, переслідування, напади, загибель людей) між віруючими різних приналежностей, що було розглядом Ради безпеки ООН.
Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі ч.1 ст.311 КАС України.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ісламської Республіки Пакистан, прибув в Україну легально 30.09.2006 на підставі паспортного документа серії НОМЕР_1 та одноразової української візи. До України прибув 30.09.2006 через КПП міжнародний аеропорт "Бориспіль".
Рішенням ДМС України від 19.05.2025 № 19-25 відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через відсутність умов, передбачених п.п. 1 та 13 ч. 1ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
З метою інформування про вказане рішення позивачу надіслано Повідомлення ГУ ДМС в Одеській області № 34 від 27.05.2025, в якому вказано, що підставами відмови є:
- подана Вами історія переслідування не відповідає критеріям статусу біженця та додаткового захисту;
- отримана від Вас інформація щодо причин виїзду з Батьківщині має низку суперечностей, що суттєво вплинули на прийняття негативного рішення за особовою справою.
Згідно висновку ГУ ДМС України від 02.04.2025 у справі № 2024OD0038, який був прийнятий на підставі всебічного вивчення матеріалів особової справи, було встановлено наступне: ОСОБА_1 є громадянином Пакистану, уродженцем та мешканцем смт. Шахкот, округ Шекхупура провінції Пенджаб. За національністю пакистанець, за етнічною належністю пенджабець, за віросповіданням мусульманин - суніт. Неодружений, у шлюбних відносинах не перебував, дітей не має.
Протягом 2006-2008 років ОСОБА_1 навчався у Луганському державному медичному університеті, навчання не закінчив у зв'язку з відрахуванням. На території України працював починаючи з 2008 року по теперішній час різноробочим на промисловому ринку "7 кілометр", м. Одеса.
Зі слів заявника, він належить до категорії невійськовозобов'язаних, строкову службу на Батьківщині не проходив. З усних тверджень, ані шукач захисту, ані його близькі родичі ніколи не були офіційними членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій як на території Пакистану, так і поза межами цієї країни. Належність шукача захисту до недержавних угрупувань не встановлена. Заявник не притягався до кримінальної або адміністративної відповідальності у Пакистані. В окрузі Шекхупура проживають близькі родичі: батько, матір, молодший брат, сестра.
Прибув до України у вересні 2006 року легально через КПП аеропорт "Бориспіль", територію України не залишав.
До особової справи 2024 НОМЕР_2 долучені наступні документи: копія паспортного документу гр. Пакистану серії НОМЕР_1 (період дії: 20.05.2006-19.05.2011 роки); оригінал паспортного документу гр. Пакистану серії НОМЕР_3 (період дії: 17.04.2024 - 16.04.2029); оригінал айді-картки серії 35403-2447236-3 (період дії: 23.04.2019 - 23.04.2029 роки).
Перше звернення заявника відбулося 18.03.2008 шляхом подачі до УДМС в Одеській області заяви про надання статусу біженця. Наказом УДМС в Одеській області від 08.04.2008 № 27 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. Не погоджуючись з прийнятим наказом позивач оскаржив його в судовому порядку. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 12.02.2009 по справі № 2а-6824/08/1570 позовну заяву ОСОБА_1 до УДМС в Одеській області про визнання рішення неправомірним та зобов'язання вчинити певні дії - залишено без розгляду.
22.11.2024 позивач повторно звернувся із письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Через нелегальне перебування на території України протягом 2009-2024 років складені Протокол та Постанова за ст.203 КУпАП. З шукачем захисту проведені анкетування та співбесіди.
Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі Закон) та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ДМС підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Встановлено, що за матеріалами особової справи в якості причини звернення за наданням міжнародного захисту вказано, що заявник не бажає повертатися до Пакистану через родинні суперечки, пов'язані з рідним братом свого батька та спадщиною (земельна ділянка). Позивач не зміг належним чином обґрунтувати заяву про набуття міжнародного захисту , твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. ОСОБА_1 не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Проведеним аналізом наданої позивачем інформації співробітниками ДМС встановлено, що історія заявника виглядає таким чином. Після смерті дідуся залишилася земля, що стала елементом суперечок між рідними синами. Одним із зазначених осіб є рідний для заявника батько. Конфлікт став наслідком вбивства молодшого брата заявника. Відбулося це під час збройного протистояння членів двох родин. Заявника було спрямовано до України задля збереження його життя через хвилювання батьків, які станом на 2008 рік вже втратили одного сина (період першого звернення шукача захисту за захистом в Україні).
ОСОБА_1 не заперечує факт користування захистом країни громадянської належності у вигляді безперешкодного звернення до дипломатичної установи Пакистану в Україні за отриманням закордонного паспорту та айді-картки. Зазначене підтверджує відсутність переслідування та дискримінації з боку державних суб'єктів влади.
Шукач захисту мав можливість дотримуватися канонів обраного віросповідання на Батьківщині, на період проживання у нього не виникало жодних конфліктів на етнічному або релігійному підґрунті. Заявник у визначенні юридичних термінів "окрема соціальна група" та "політичні переконання", ніколи не належав до членів відокремлених родин, політичних чи інших органів влади, установ, організацій чи громадських структур, що були пов'язані з опозиційною чи специфічною діяльністю на території Пакистану або за кордоном, що унеможливлює переслідування, побоювання або дискримінацію за зазначеними елементами.
Аналізуючи відповідність заяви п. 13 ч.1 ст. 1 Закону № 3671, ГУДМС в Одеській області зазначило, що критерієм для набуття додаткової форми захисту є наявність обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності зазнати серйозної шкоди, ознаки передбачені п.13 ч.І ст.1 Закону, що узгоджується з критеріями ст. 14 Директиви № 2011/95/ЄС:
- смертна кара або приведення її у виконання;
- тортури, нелюдське або принизливе поводження чи покарання;
- серйозна й індивідуальна загроза життю через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародного чи внутрішнього конфліктів.
Стосовно смертної кари встановлено, що Кримінальний кодекс Пакистану передбачає смертну кару за понад 33 злочини (найпоширенішими є вбивство, групове зґвалтування, викрадення людини, тощо). Враховуючи викладене, відповідно до індивідуальних особливостей заявника можливо дійти висновку про відсутність підстав, для застосування смертної кари. ОСОБА_1 не є суб'єктом кримінальних справ, протиправною діяльністю на території країни не займався, що самостійно підтвердив під час опитування 12.12.2024.
Додатково, територіальним органом ДМС проведено аналіз тверджень, наданих заявником, досліджені:
1) ситуація із близькими родичами та ймовірність зазнати фізичного насилля з боку дядька;
2) безпекова ситуація у Пакистані.
За результатом повторного розгляду заяви шукача захисту встановлено факт надання неправдивої інформації. Підтверджується це наступним:
а) за заявою від 18.03.2008 причиною відправки заявника до України вказано вбивство рідного брата, як наслідок від сімейного конфлікту, пов'язаного із спадщиною землі. За матеріалами 2024000038 з'ясовується, що рідний брат є живим, проживає на території Пакистану. Таким чином, спростовуються твердження від 2008 року щодо звернення родини до поліції з питання вбивства брата. Зокрема, стосовно членів родини встановлена така інформація. Усі близькі родичі проживають у Пакистані (батько, матір, рідні брат та сестра), місце постійного проживання не змінювали. Заявник найчастіше спілкується із рідною сестрою на ім'я ОСОБА_5 . Звертається увага, що сестра не вказувалася у матеріалах від 2008 року, що також є підтвердженням надання неправдоподібних відомостей. Додатково встановлено, що родичі забезпечені роботою, мають свою власність та сім'ї. Рідний брат ОСОБА_6 працевлаштований, допомагає батькам фінансово. Родичі користуються усіма правами і свободами громадян Пакистану .
б) твердження щодо існування погроз на адресу батька не приймаються через наступне, батько в 2008 році підписав відмову від землі після чого будь-які погрози на його адресу не надходили При цьому, відомості про те, що батько відмовився від землі відсутні за заявою від 18.03.2008 та супутніми матеріалами. Звертається увага, що твердження про викрадення батька з'явилося виключно у матеріалах від 2024 року, до цього часу подібні факти не. Крім того, позивач не володіє іншою інформацією щодо так званого "викрадення", як причини неможливості повернення до країни. Тобто, не може пояснити, яким чином відбулася відмова від землі, до якого органу влади подавалася заява про відмову від землі, як взагалі відбувається такий Процес за законами країни .
в) за матеріалами від 2008 та від 2024 років повністю різняться: розміри землі (за даними 2008 року - 1250 ГА, а за даними від 2024 року: З ГА); зайнятість батька (за даними 2008 року він займався птахівництвом, а за матеріалами від 2024 року він ніколи не працював, витрачав гроші, отримані від оренди землі).
Додатково, встановлено, що шукач захисту особисто ніколи не отримував усних погроз документальні підтвердження будь-яких сімейних конфліктів відсутні. Також, виходячи з усних тверджень, батько заявника ніколи не звертався до судових інстанцій або правоохоронних структур Пакистану. Зокрема, позивач не володіє особливостями набуття спадщини на території країни громадянської належності. Процедура має поетапність та передбачена на законодавчому рівні. Окрім того, відповідно до ІКП, заявник не належить до спадкоємців. Таким є його рідний батько, який проживає у Пакистані.
Щодо безпекова ситуація у Пакистані, то у висновку від 02.04.2025 вказано про відсутність на території Пакистану міжнародних та внутрішніх збройних конфліктів. Згідно з звіту ACCORD "Пакистан суб'єкти захисту" від липня 2024 року (UK Office), найменша кількість інцидентів у країні в 2023 році зафіксовано у таких провінціях: Пенджаб (70), столиця Ісламабаді (12), Гілгіт-Балтістані (3). Щодо кількості терористичних актів, протягом 2022 року в Пенджабі вчинено 3 таких випадки, загинуло 6 осіб. Усі терористичні акти були спрямовані на військові об'єкти, злочини відбулися в м. Лахор (2 терористичних акти здійснені проти співробітників служби безпеки) та м.Равалпінді (1 терористичний акт здійснено проти посадовців поліції). Окрім того, у Пакистані активно реалізується прогресивна стратегія національної безпеки на 2022-2026 роки, яка є запорукою для реалізації ефективної політики держави у сфері захисту прав людини, забезпечення конституційних привілеїв громадянина, захист усього населення країни від усіх форм екстремізму, злочинності, тероризму та насильства, зокрема, криміногенного або військового характеру. У Пакистані за останній період часу спостерігається досягнення суттєвого прогресу в галузі захисту прав та свобод громадян. Зокрема, відбуваються регулярні спільні обговорення з інституціями Європейського Союзу щодо вжиття зусиль у сферах демократії, управління, верховенства права та прав людини, співробітництва з питань прав людини на міжнародних форумах, а також сприяння та захист основних свобод. Отже у висновку відповідач-2 презюмує факт надання недостовірних відомостей, як вбивство рідного брата, а також істотною обставиною є постійне проживання всіх членів родини у межах однієї територіальної одиниці протягом тривалих років; за матеріалами особової справи заявника не встановлено об'єктивних підстав щодо застосування до заявника тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання, в тому числі у випадку повернення до Пакистану; клопотання особи не відповідає умовам, передбачених п. 13 ч. І cт. 1 Закону № 3671-VI, а саме в заявника відсутні загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань; ймовірність зазнати серйозної шкоди на території Пакистану, в тому числі після повернення виключається через визнання регіону постійного проживання таким, де рівень безпеки для цивільного населення є достатньо безпечним.
Таким чином, ДМС було встановлено, що факти, повідомлені позивачем на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов'язану з ними небезпеку у разі його повернення до країни громадянської належності не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону.
Вважаючи рішення про відмову протиправним, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються на суб'єктивних твердженнях, у суду відсутні підстави вважати, що у разі повернення позивача до країни громадянської належності будуть мати місце існування загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Колегія суддів надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції з урахуванням доводів апелянта виходить з наступного.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні урегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Так, відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 8 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - заява-анкета встановленого зразка, в якій іноземець або особа без громадянства просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням та обґрунтуванням однієї з підстав для такого визнання, зазначених у пунктах 1 і 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Як передбачено у частині п'ятій статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до частини 6 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно п.4 ч.1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з статтею 7 Закону України № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
За правилами частин 1, 2 статті 9 Закону України від 08.07.2011 року №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Згідно частини 5 статті 10 Закону України від 08.07.2011 року №3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Слід враховувати, що відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Разом з цим, відповідно до Керівництва з процедур та критеріїв статусу біженця, наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, які розділяються владою, сама по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця. Шукач захисту повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання. Це передбачає, що прохач є носієм поглядів, які є неприйнятними для влади, оскільки він критикує її політику та методи.
Відповідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Також, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися, зокрема із публікацій у засобах масової інформації.
Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справах біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Отже, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Як вбачається з матеріалів справи, аргументуючи позовні вимоги, позивач наголошує на побоюванні за своє життя з огляду на існування сімейного конфлікту.
З даного приводу, суд першої інстанції, враховуючи надану учасниками справи інформацію по країні громадянської належності, індивідуальні обставини позивача, правомірно зазначив, що не існує розумної можливості того, що саме позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну громадянської належності.
Так, за заявою від 18.03.2008 причиною відправки заявника до України вказано вбивство рідного брата, як наслідок від сімейного конфлікту, пов'язаного із спадщиною землі. Натомість з'ясовано, що рідний брат є живим, проживає на території Пакистану. Усі близькі родичі проживають у Пакистані (батько, матір, рідні брат та сестра), місце постійного проживання не змінювали, родичі забезпечені роботою, мають свою власність та сім'ї. Рідний брат ОСОБА_6 працевлаштований, допомагає батькам фінансово. Родичі користуються усіма правами і свободами громадян Пакистану.
Твердження щодо існування погроз на адресу батька є сумнівними, оскільки в 2008 році позивач повідомляв, що після відмови від землі з 2008 року будь-які погрози на його адресу не надходили.
Твердження про викрадення батька з'явилося виключно у матеріалах від 2024 року, до цього часу подібні факти не повідомлялися.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивач не зміг пояснити, яким чином відбулася відмова від землі, до якого органу влади подавалася заява про відмову від землі, як взагалі відбувається такий процес за законами країни, розміри землі кожного разу повідомлялись різні: за даними 2008 року - 1250 ГА, а за даними від 2024 року: З ГА); розбіжності і у відомостях про зайнятість батька (за наданими у 2008 році він займався птахівництвом, а за матеріалами від 2024 року він ніколи не працював, витрачав гроші, отримані від оренди землі). Відповідачем зокрема також встановлено, що шукач захисту особисто ніколи не отримував усних погроз, документальні підтвердження будь-яких сімейних конфліктів відсутні. Батько заявника ніколи не звертався до судових інстанцій або правоохоронних структур Пакистану, а зворотного позивачем не зазначено та будь-яких доказів з цього приводу не надано.
За результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи позивача орган ДМС обґрунтовано встановив відсутність жодних елементів переслідувань, утисків або дискримінації по відношенню до нього за конвенційними ознаками визначення статусу біженця на період його проживання на території країни громадянської належності, позивач має та продовжує мати можливість належного та безперешкодного проживання на Батьківщині, з чим також погоджується суд апеляційної інстанції.
Колегія суддів зазначає, що позивач не володіє особливостями набуття спадщини на території країни громадянської належності. Процедура має поетапність та передбачена на законодавчому рівні. Окрім того, відповідно до ІКП, заявник не належить до спадкоємців. Таким є його рідний батько, який проживає у Пакистані.
Окремо слід також враховувати і ту обставину, що позивач протягом тривалого строку, прибувши на територію України, за міжнародним захистом не звертався.
З цього приводу слід зазначити, що згідно пункту 5 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Колегія суддів враховує, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додатково свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Проведеним аналізом наданої позивачем інформації було встановлено, що позивач вже звертався 18.03.2008 до УДМС в Одеській області з заявою про надання статусу біженця, в якості причини звернення позивач вказав смертельну небезпеку пов'язану із землею.
Наказом УДМС в Одеській області від 08.04.2008 № 27 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. 22.11.2024 позивач повторно звернувся із письмовою заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Через нелегальне перебування на території України протягом 2009-2024 років складені протокол та постанова за ст.203 КУпАП.
Отже, незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач повторно звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише 22.11.2024, тобто більш ніж через 18 років після потрапляння на територію України та перебування в статусі нелегального мігранта, хоч ч. 1 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На думку суду, як і міграційного органу, звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування, тобто особистими мотивами. Відсутні чіткі обставини, які заважали та заважають позивачу повернутися до країни громадянської належності. Історія його переслідування є необґрунтованою, про що свідчить, зокрема наявність паспортного документа для виїзду за кордон серії НОМЕР_4 (період дії: 17.04.2024 - 16.04.2029), айді-картка серії 35403-2447236-3, видана Національним агентством зі збору даних і реєстрації від 23.04.2019, терміном дії до 23.04.2029, оригінал отриманий на території України через логістичну компанію "DHL".
Шаукат М.А.Ш.Х. не заперечує факт користування захистом країни громадянської належності у вигляді безперешкодного звернення до дипломатичної установи Пакистану в Україні. Зазначене підтверджує відсутність переслідування та дискримінації з боку державних суб'єктів влади.
Враховуючи викладене, оскільки під час звернення щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не навів обґрунтованих прикладів та обставин, які свідчать про його переслідування, або його родичів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження тощо, такі обставини не підтверджуються і інформацією по країні громадянської належності заявника, доводи позивача є очевидно не переконливими, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість і правомірність оспорюваного рішення органу міграційної служби та відсутність підстав для його скасування.
Повідомлені заявником обставини не створюють підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Щодо посилання апелянта на той факт, що ДМС України жодним чином не враховувалась інформація щодо Пакистану, зокрема, не досліджено політичного аспекту обґрунтованості побоювань позивача, та не звернуто увагу на етнічну приналежність, та віросповідання позивача. На теперішній час мається ескалація відносин (збройні сутички, переслідування, напади, загибель людей) між віруючими різних приналежностей, що було розглядом Ради безпеки ООН, колегія суддів зазначає таке.
Так, відповідно до релевантної ІКП, в країні підтверджується проблематика боротьби держави з терористичними організаціями у відповідних регіонах.
Щодо загального питання боротьби з тероризмом у країні, то сутички відбуваються між державою з одного боку та представниками терористичних організацій з іншого, страждання цивільного населення спостерігаються через обставину перебування на час події таких сутичок.
Загалом, у звітах УВКБ ООН від 28.02.2023 та від 20.03.2023 підтверджується факт покращення безпекової ситуації для цивільного населення в 2022 році у порівнянні з 2021 та попередніми роками. Зокрема встановлено, що рівень насильства у 2022 році в порівнянні з 2021 роком знизився на 60%, що позитивно розцінюється експертами в сфері захисту прав людини.
Щодо кількості терористичних актів, протягом 2022 та станом на лютий 2023 років вчинено 3 таких випадки, загинуло 6 осіб. Всі терористичні акти були спрямовані на військові об'єкти, злочини відбулись у м. Лахор (2 терористичних акти здійснені проти співробітників служби безпеки) та м. Равалпінді (1 терористичний акт здійснено проти посадовців поліції), до яких позивач не належить.
Окрім того, протягом 2022 року силами безпеки проведено успішних 25 антитерористичних операцій, спрямованих на знищення терористів або недопущення таких суб'єктів на територію області Пенджаб. Стримування представників терористичних організацій відбувається державою в 4 округах: Равалпінді, Гуждрунвалу, Фейсалабад, Дера-Газі-Хан, де заявник також ніколи не проживав та не мав до них належності.
Окремо, в контексті ймовірної історії шукача захисту було проведено аналіз переслідування свідків по кримінальним справам. Встановлено, що зазначені випадки існують, але за умовою, що суб'єктом нападу є відомі й впливові релігійні чи політичні діячі. В контексті звичайного населення таких випадків не виявлено.
Натомість у Пакистані реалізується прогресивна стратегія національної безпеки на 2022-2026 роки, що є запорукою для реалізації ефективної політики держави у сфері захисту прав людини, забезпечення конституційних привілеїв громадянина, захист усього населення країни від усіх форм екстремізму, злочинності, тероризму та насильства, зокрема, криміногенного або військового характеру (додаток 5).
Як вбачається з матеріалів справи, зі слів заявника, він належить до категорії невійськовозобов'язаних, строкову службу на Батьківщині не проходив. З усних тверджень, ані шукач захисту, ані його близькі родичі ніколи не були офіційними членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій як на території Пакистану, так і поза межами цієї країни. Належність шукача захисту до недержавних угрупувань не встановлена. Заявник не притягався до кримінальної або адміністративної відповідальності у Пакистані.
Тобто, ймовірність зазнати серйозної шкоди на території Пакистану, в тому числі після повернення виключається через визнання регіону постійного проживання таким, де рівень безпеки для цивільного населення є достатнім.
З огляду на викладене, апеляційний суд погоджується із судом першої інстанції, що за результатами проведено аналізу відсутні об'єктивні факти, які б свідчили про наявність загрози життю, безпеці чи свободі позивача у випадку повернення до Пакистану, в тому числі пов'язані з тривалим проживанням на території третіх країн.
Щодо визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.
Безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Пакистану, з огляду на наступне.
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Відповідної правової позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 06 серпня 2020 року по справі № 420/3327/19, від 06.03.2019 по справі № 826/14576/16, постанові від 06.03.2019 по справі № 815/2505/17, постанові від 04.03.2019 по справі № 815/2505/17, який в силу ч. 5 ст. 242 КАС України підлягає врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Виходячи з наведеного, суд приходить до висновку, що за час перебування позивача на території України не виявлено подій для обґрунтованого побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
З огляду на викладене, можливо стверджувати про відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3,14 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року, статті 14 Директиви № 2011/95/ЄС та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які ї потребують додаткового або тимчасового захисту, через відсутність доведених фактів його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.
Таким чином, правильним є висновок суду першої інстанції, що факти, повідомлені позивачем на підтвердження своїх тверджень про переслідування у країні громадянської належності та пов'язану з ними небезпеку у разі його повернення до країни громадянської належності не можуть бути підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону.
Водночас, елемент звернення за міжнародним захистом із суттєвими зволіканнями, тривале нелегальне перебування на території України вказує на фактичний елемент зловживання процедурою та відсутність реальної потреби у міжнародному захисті.
Тобто, матеріали особової справи позивача не містять умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог пп. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується із судом першої інстанції, що серед фактів, повідомлених заявником, у сукупності з фактами, відомими з матеріалів ІКП, немає таких, які би могли служити підставою для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Колегія суддів звертає увагу на те, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Колегія суддів зазначає, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення враховано факт відсутності у позивача будь-яких документальних підтверджень повідомленої інформації про можливе переслідування в країні своєї громадянської належності. При перевірці об'єктивної та суб'єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань, відповідачем не було встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними.
Таким чином, ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За такого правового врегулювання та обставин справи, апеляційний суд зазначає про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються.
З огляду на викладене, відповідач, приймаючи оскаржуване рішення відносно позивача діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" з додержанням принципів чинного законодавства яке регулює вказану сферу правовідносин.
Таким чином, суд вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Отже, при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому підстав для його скасування немає.
З підстав визначених статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених пп. "а"- "г" п.2 ч.5 ст.328 КАС України.
Керуючись ст.308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів , -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України
Повний текст постанови складено та підписано 02 грудня 2025 року.
Головуючий суддя: О.В. Лук'янчук
Суддя: А. І. Бітов
Суддя: І. Г. Ступакова