24 листопада 2025 рокусправа № 380/24008/24
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гулкевич І.З. , секретар судового засідання Рудницька Ю.С., за участю : представника позивача Авраменка О.В., представника відповідача Сусло Л.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з безпеки на транспорті про визнання протиправними та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
встановив:
ОСОБА_1 звернулася до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної служби України з безпеки на транспорті. Позивач просить суд:
визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з безпеки на транспорті від 21.10.2024 року №1467-К “Про звільнення ОСОБА_1 »;
поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу управління ризиками Департаменту внутрішнього контролю Державної служби України з безпеки на транспорті та на державній службі;
стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22.10.2024 року по дату ухвалення судом рішення про поновлення на посаді та на державній службі;
стягнути з Державної служби України з безпеки на транспорті на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.09.2024 по 21.10.2024.
Позовні вимоги обґрунтуванні тим, що позивач з 01.09.2023 працювала на посаді головного спеціаліста управління ризиками Департаменту внутріщнього контролю в Державній службі України з безпеки на транспорті. Наказом Державної служби України з безпеки на транспорті від 21.10.2024 №1467-к позивачку звільнено з посади головного спеціаліста відділу управління ризиками Департаменту внутрішнього контролю у зв'язку із скороченням чисельності та штату з припиненням державної служби.
Зазначає, що наказом Укртрансбезпеки №499 від 05.07.2024 уведено в дію з 08.07.2024 нову структуру та штатний розпис, яким серед іншого, замість Департаменту внутішнього контролю створено Департамент внутрішнього моніторингу. Штатна чисельність Департаменту внутрішнього моніторингу така як і Департаменту внутрішнього контролю 29 осіб. Таким чином не відбулось жодного скорочення чисельності або штату державних службовців, як про те зазначено в оскаржуваному наказі.
Представник позивача наголошує, що по суті функціональне призначення новоутворених департаменту та відділу нічим не відрізняється від попередніх і те, що їх фактично лише перейменували не вплинуло на обсяг їх завдань та функцій. Залишилася також і посада “головного спеціаліста», яка є аналогічною тій, на якій працювала позивача до того, як її звільнили. Більше того, відповідно до посадової інструкції позивача, до її обов'язків, серед іншого, належало безпосередньо здійснення координації системи внутрішнього контролю в Укртрансбезпеці з метою підвищення її ефективності в цілому та в розрізі кожного елементу.
Департамент, відділ, з якого звільнили позивача та посада, на якій вона працювала, фактично у структурі Укртрансбезпеки і залишилися, тільки після перейменування отримали іншу назву. Незмінною залишилася і штатна чисельність новоутвореного відділу у порівнянні з тією, яка існувала до його перейменування.
На час звільнення позивача у відповідача була вакантна посада головного спеціаліста відділу координації внутрішнього контролю Департаменту внутрішнього моніторингу, яка є повністю аналогічною до тієї яку вона займала, однак такої посади їй не запропонували. Не запропонували позивачу і жодної іншої вакантної рівнозначної посади державної служби або, як виняток, нижчої посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей позивача.
За наведених умов відповідачем не дотримано частини третьої статті 87 Закону України “Про державну службу» від 10.12.2015 №889-VIII щодо виконання обов'язку одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. Недотримання зазначених вимог є достатньою підставою для висновку про протиправність звільнення позивача оскаржуваним наказом, що у свою чергу є підставою для визнання протиправним цього наказу та його скасування. Просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою суду від 02.12.2024 відкрито загальне позовне провадження у справі.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, у якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Відзив обґрунтований тим, що позивачку було призначено на посаду головного спеціаліста відділу управління ризиками Департаменту внутрішнього контролю Державної служби України з безпеки на транспорті та на державній службі в період дії правового режиму воєнного стану. Після зміни структури та штатного розпису Укртрансбезпеки, введеного в дію наказом від 05.07.2024 №499, посаду головного спеціаліста відділу управління ризиками Департаменту внутрішнього контролю Укртрансбезпеки було скорочено, позивачка продовжила виконання своїх робочих обов'язків, як позаштатний працівник. Департамент роботи з персоналом Укртрансбезпеки листом від 17.09.2024 №10740/4.1/14-24 направив позивачці попередження про наступне звільнення у зв'язку із скороченням посади головного спеціаліста відділу управління ризиками Департаменту внутрішнього контролю. Наказом від 21.10.2024 №1467-к позивачку звільнено за ініціативою суб'єкта призначення у зв'язку із скороченням чисельності штату державних службовців, з припиненням державної служби. Згідно абз.2 ч.5 ст.10 Закону України “Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 №389-VIII державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування. Таким чином, відповідач при звільнені позивача діяв відповідно до вимог чинного законодавства. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Представником позивача подано відповідь на відзив, в якій зазначив, що проаналізувавши Положення про Департамент внутрішнього контролю та Положення про Департамент внутрішнього моніторингу, а також Положення про відділ управління ризиками та Положення про відділ координації внутрішнього контролю, то слід дійти висновку, що Укртрансбезпека жодним чином не відмовилась від виконання тих завдань і функцій, які були покладені на Департамент внутрішнього контролю загалом і відділ управління ризиками зокрема, ці завдання та функції наразі у повному обсязі виконуються Департаментом внутрішнього моніторингу загалом та відділом координації внутрішнього контролю зокрема. Тобто по суті функціональне призначення новоутворених департаменту та відділу нічим не відрізняється від попередніх і те, що їх фактично лише перейменували не вплинуло на обсяг їх завдань та функцій.
Суб'єкт призначення або керівник державної служби зобов'язаний не лише попередити державного службовця про наступне звільнення, а й одночасно з цим запропонувати державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей.
Крім того, з 08.07.2024 позивач протягом липня-серпня 2024 року виконувала свої посадові обов'язки та отримувала за це заробітну плату, тобто відповідач, як державний орган, не відмовлявся від виконання покладених на позивачку завдань і функцій, потребував їх виконання та жодним чином ані до 08.07.2024, ані у вказану дату не повідомляв про намір відмовитись від таких завдань і функцій та скорочення посади позивача. На момент попередження позивача про наступне звільнення та на дату її звільнення, у Державній службі України з безпеки на транспорті були вакантними посади, рівнозначні тій, з якої звільнено позивача. Однак жодна з них не пропонувалась позивачу.
Більше того, якщо проаналізувати посадові інструкції головного спеціаліста відділу управління ризиками Департаменту внутрішнього контролю та головного спеціаліста відділу координації внутрішнього контролю Департаменту внутрішнього моніторингу, то посадові обов'язки за ними за своїм змістом та суттю також є аналогічними.
За наведеного Департамент, відділ, з якого звільнили позивача та посада, на якій вона працювала, фактично у структурі Укртрансбезпеки і залишилися, тільки після перейменуванн отримали інші назви.
На час звільнення позивача у відповідача була вакантна принаймні одна посада головного спеціаліста відділу координації внутрішнього контролю Департаменту внутрішнього моніторингу, яка є рівнозначною до тієї, яку вона займала, однак такої посади їй не запропонували. Не запропонували позивачу і жодної іншої вакантної рівнозначної посади державної служби або, як виняток, нижчої посади державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей позивача.
Таким чином, відповідачем не надано доказів того, що звільнення позивача відбулося відповідно до вимог чинного законодавства.
Представником відповідача подано заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначає, що норма абзацу другого частини п'ятої статті 10 Закону України “Про правовий режим воєнного стану» містить імперативну заборону на переведення працівників, призначених без конкурсного відбору, на інші посади державної служби у період дії правового режиму воєнного стану. Оскільки Позивачка була призначена на посаду без проведення конкурсу у період дії воєнного стану, а тому її право на переведення на іншу посаду прямо обмежене дією режиму воєнного стану, вивчення переважних прав нівелюється прямою заборону вказаного вище закону щодо неможливості переведення на інші посади державної служби осіб, призначених на посади без проведення конкурсу у період дії воєнного стану. При цьому, у Відповідача відсутній обов'язок пропонувати їй будь-які інші рівнозначні чи нижчі посади державної служби.
Таке запроваджене законодавче регулювання спірних правовідносин на період дії правового режиму воєнного стану не зумовлює порушення трудових прав осіб, прийнятих на державну службу за особливими правилами, оскільки у спірному випадку спрощеній процедурі призначення на посаду державної служби кореспондує обмежене коло гарантій особі при звільненні з неї.
Таким чином, при конкуренції норм права абзаців другого та третього частини третьої статті 87 Закону України “Про державну службу» та частини п'ятої статті 10 Закону України “Про правовий режим воєнного стану», застосуванню підлягають норми частини п'ятої статті 10 Закону України “Про правовий режим воєнного стану», як спеціальної у спірних правовідносинах протягом періоду дії воєнного стану.
Крім того зазначає, що відповідно до штатного розпису Укртрансбезпеки на 2024 рік, затвердженого наказом від 30.01.2024 №42, загальна кількість посад становила 813, з яких 385 - посади державної служби. Після зміни структури та штатного розпису Відповідача, згідно з наказом від 05.07.2024 № 499, кількість посад залишилась незмінною - 813, однак кількість посад державної служби зменшилась та наразі становить 349.
Кількість посад у Відділі управління ризиками, де працювала Позивачка, становила 6. Разом з цим, кількість посад у Відділі координації внутрішнього контролю є меншою та складає 4 посади державної служби. Відділ управління ризиками та Відділ координації внутрішнього контролю є різними структурними підрозділами та відрізняються функціоналом.
Позивачка зазначає про те, що дистанційний режим роботи особисто для неї був запроваджений згідно з наказом Укртрансбезпеки від 10.10.2022 № 502 “Про організацію роботи державних службовців та працівників апарату Державної служби України з безпеки на транспорті та її територіальних органів на період дії воєнного стану» (далі - наказ № 502) та на підставі листа від 29.04.2024 № 14993/6/18-24. Так, наказом № 502 дійсно врегульовано можливість для державних службовців працювати дистанційно. Однак, Позивачка залишає поза увагою той факт, що затвердження дистанційної роботи для працівників Відповідача відбувається щомісячно, за попереднім погодженням із керівником структурного підрозділу.
Положеннями пункту 3 наказу №502 визначено, що формування, узагальнення та затвердження переліку державних службовців забезпечується щомісяця, до 25 числа поточного місяця, до 12:00. Службова записка від 29.04.2024 № 14993/6/18-24, на яку посилається Позивачка, містить інформацію щодо переліку державних службовців Департаменту внутрішнього контролю, які виконують роботу дистанційно/на робочому місці, за травень 2024 року. Наявність даної службової записки є додатковим підтвердженням того, що режим дистанційної роботи запроваджується щомісячно.
Звертаємо увагу суду на те, що відповідно до посадової інструкції, затвердженої Головою Укртрансбезпеки 20.03.2023 (Позивачка ознайомлена з інструкцією під власний підпис), робочим місцем є місто Київ. Так, з травня 2024 року, за щомісячним погодженням із директором Департаменту внутрішнього контролю Олексієм Проняком, Позивачка виконувала свої робочі обов'язки дистанційно. Однак, після затвердження нової структури та штатного розпису, Позивачка продовжила виконання своїх обов'язків, як позаштатний працівник. Після 08.07.2024, Позивачка не зверталась до Укртрансбезпеки щодо подальшої потреби виконувати роботу у віддаленому доступі.
З 02.09.2024 Позивачка була відсутня на робочому місці. Даний факт підтверджується як актами від 02.09.2024, 03.09.2024, 04.09.2024, 05.09.2024, 06.09.2024, так і табелями обліку робочого часу за вересень-жовтень 2024 року. Враховуючи 18.09.2024 викладене, Укртрансбезпека листом від № 10827/4.1/14-24 звернулась до Позивачки, з метою отримання пояснень за фактом відсутності на робочому місці. Позивачка листом від 23.09.2024 надала пояснення щодо відсутності на робочому місці, які не містять жодного доказу чи аргументу, які б підтверджували факт перебування її на робочому місці з 02.09.2024 по 21.10.2024, про що Відповідач попередньо зазначав у відзиві н а позовну заяву. Відповідач не здійснював жодних незаконних дій щодо усунення Позивачки від роботи, натомість Позивачка, з 02.09.2024, була відсутня на робочому місці.
Оскільки в Укртрансбезпеці оплата праці здійснюється за фактично відпрацьований час, зафіксований у табелях обліку робочого часу, підстави для виплати заробітної плати за вересень-жовтень 2024 року - відсутні. З огляду на зазначене, Державна служба України з безпеки на транспорті діяла у межах і спосіб передбачений законодавством, а позовні вимоги Позивача є безпідставними та необґрунтованими.
Представником позивача подано додаткові пояснення, в яких зазначає, що положенням наказу №502 не передбачено попереднього звернення державного службовця з питання визначення йому дистанційного режиму роботи; визначення державних службовців, які включались до Переліку державних службовців та працівників апарату Державної служби України з безпеки на транспорті, які виконують роботу на робочому місці та дистанційно здійснювалось керівниками самостійних структурних підрозділів апарату Державної служби України з безпеки на транспорті на власний розсуд. Відповідач не заперечує того факту, що з травня 2024 року Позивачка працювала саме в дистанційному режимі. За визначенням їй дистанційного режиму роботи протягом всього цього періоду часу не зверталась, оскільки це не передбачено наказом №502, і вирішення цього питання відбувалось на розсуд керівника структурного підрозділу. При цьому, саме у такому режимі Позивачка працювала як до 08.07.2024, так і після вказаної дати. Додатковими доказами цього слугують виписки по її картковому рахунку, з яких вбачається, що у робочі дні з травня по вересень 2024 року включно вона перебувала за зареєстрованим місцем проживання у м.Самбір, звідки працювала у дистанційному режимі. При цьому, жодних зауважень щодо виконання Позивачкою роботи у дистанційному режимі Відповідач як до 08.07.2024, так і після вказаної дати не висловлював. Робочі дні Позивачці у цей період табелювались Відповідачем, згідно наданих ним разом з відзивом табелів робочого часу, як повністю відпрацьовані, прогулів не фіксувалось, Позивачці нараховувалась та виплачувалась заробітна плата. Про скасування для Позивачки дистанційного режиму роботи, не включення її до Переліку державних службовців та працівників апарату Державної служби України з безпеки на транспорті, які виконують роботу дистанційно, і навпаки включення до Переліку державних службовців та працівників апарату Державної служби України з безпеки на транспорті, які виконують роботу на робочому місці Позивачку у жоден спосіб не інформували. За таких умов має місце суперечлива позиція Відповідача, який з травня 2024 року включав Позивачку без будь-яких її звернень з цього приводу до Переліку державних службовців та працівників апарату Державної служби України з безпеки на транспорті, які виконують роботу дистанційно, жодних заперечень чи зауважень щодо роботи у такому режимі після 08.07.2024 не висловлював, про скасування такого режиму роботи не повідомляв, і за таких обставин 18 вересня 2024 року почав говорити про факти її нез'явлення на робочому місці, а у запереченнях почав говорити про відсутність звернень Позивачки щодо дистанційного режиму роботи.
Представником відповідача подано додаткові пояснення, в яких зазначив, що відповідач здійснив звільнення позивачки з дотриманням всіх вимог законодавства, що регулює спірні правовідносини в умовах воєнного стану, зокрема абзацу другого частини п'ятої статті 10 Закону України “Про правовий режим воєнного стану».
Протокольною ухвалою суду від 02.06.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, просив задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги заперечив повністю, просив відмовити в задоволенні таких.
Заслухавши вступне слово представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення спору, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
Судом встановлено, що наказом Державної служби України з безпеки на транспорті від 30.08.2023 №1093-К, відповідно до абзацу 1 частини 5, частини 7 статті 10 Закону України “Про правовий режим воєнного стану», статті 35 Закону України “Про державну службу», призначено ОСОБА_1 з 01 вересня 2023 року на посаду головного спеціаліста відділу управління ризиками Департаменту внутрішнього контролю на період дії воєнного стану з граничним строком перебування на посаді до призначення на цю посаду переможця конкурсу або до спливу дванадцятимісячного строку після припинення чи скасування воєнного стану з посадовим окладом відповідно до штатного розпису, встановивши строк випробування на три місяці.
Відповідно до наказу Державної служби України з безпеки на транспорті №499 від 05.07.2024 “Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті» з 08.07.2024 введено в дію структуру Державної служби України з безпеки на транспорті та штатний розпис Державний служби України з безпеки на транспорті на 2024 рік.
Відповідно вказаного наказу скорочено посаду головного спеціаліста відділу управління ризиками Департаменту внутрішнього контролю.
Згідно попередження від 17.09.2024 позивача повідомлено про скорочення посади головного спеціаліста відділу управління ризиками Департаменту внутрішнього контролю, яку позивач обіймає.
Вищевказане попередження ОСОБА_1 отримала засобами поштового зв'язку 20.09.2024.
Наказом від 21.10.2024 №1467-к відповідно до п.1 ч.1, ч.3 ст.87, ст.89 Закону України “Про державну службу» ОСОБА_1 , головного спеціаліста відділу управління ризиками Департаменту внутрішнього контролю, із займаної посади з 21.10.2024 за ініціативою суб'єкта призначення у зв'язку із скороченням чисельності та штату державних службовців, з припиненням державної служби.
Підстава: попередження про наступне звільнення від 17.09.2024.
Вважаючи своє звільнення незаконним, позивач звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд враховує наступні обставини та положення законодавства.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави та суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, урегульовані Законом України “Про державну службу» №889-VII від 10.12.2015 (далі-Закон №889-VII).
Згідно з частинами другою, третьою статті 5 Закону № 889-VIII відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби за результатами конкурсу (частина перша статті 21 Закону № 889-VIII).
Пунктом 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII встановлено, що державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Приписами частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Відповідно до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Згідно з частиною п'ятою статті 10 Закону №389-VIII у період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби, посади в органах місцевого самоврядування, посади керівників суб'єктів господарювання державного сектору економіки, комунальних підприємств, установ, організацій керівником державної служби або суб'єктом призначення, сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради, начальником відповідної військової адміністрації без конкурсного відбору, обов'язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад.
Державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.
Дія цієї частини не застосовується при призначенні на посади державної служби, за якими спеціальним законом встановлено порядок виконання обов'язків у разі відсутності керівника державного органу (у тому числі у разі припинення його повноважень чи звільнення з посади), крім випадків, якщо встановлений спеціальним законом порядок неможливо застосувати через відсутність осіб, на яких може бути покладено виконання обов'язків керівника державного органу.
Оцінка аргументів учасників справи та висновки суду
Ключовим питаннями у цій справі є наявність/ відсутність у відповідача обов'язку одночасно з попередженням позивача про наступне вивільнення запропонувати всі наявні рівнозначні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
Подібні правовідносини вже були предметом розгляду Верховного Суду у справі № 640/22081/22 (постанова від 16.04.2025), де Суд дійшов наступних висновків:
“Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Строк дії воєнного стану в Україні був продовжений з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента від 14 березня 2022 року № 133/2022, надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 №2136-ІХ (далі - Закон № 2136-IX) цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України “Про правовий режим воєнного стану».
На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачених статтями 43, 44 Конституції України.
У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, Законів України “Про державну службу», “Про службу в органах місцевого самоврядування», інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.
З аналізу наведеної правової норми висновується, що у період дії воєнного стану стаття 43 Конституції України, в якій передбачено гарантування громадянам захист від незаконного звільнення, обмежена Законом № 2136-IX. Разом з цим не застосовуються, зокрема, норми законодавства про працю, Законів України “Про державну службу», що регулюють діяльність державних службовців у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Так, Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо функціонування державної служби та місцевого самоврядування у період діє воєнного стану» від 12.05.2022 №2259-ІХ (далі - Закон № 2259-IX) частину п'ятою статті 10 Закону № 389-VIII викладено в такій редакції: “У період дії воєнного стану особи призначаються на посади державної служби, посади в органах місцевого самоврядування, посади керівників суб'єктів господарювання державного сектору економіки, комунальних підприємств, установ, організацій керівником державної служби або суб'єктом призначення, сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради, начальником відповідної військової адміністрації без конкурсного відбору, обов'язковість якого передбачена законом, на підставі поданої заяви, заповненої особової картки встановленого зразка та документів, що підтверджують наявність у таких осіб громадянства України, освіти та досвіду роботи згідно з вимогами законодавства, встановленими щодо відповідних посад.
Державні службовці та посадові особи місцевого самоврядування, призначені відповідно до абзацу першого цієї частини, не можуть бути переведені на інші посади державної служби або посади в органах місцевого самоврядування.
Дія цієї частини не застосовується при призначенні на посади державної служби, за якими спеціальним законом встановлено порядок виконання обов'язків у разі відсутності керівника державного органу (у тому числі у разі припинення його повноважень чи звільнення з посади), крім випадків, якщо встановлений спеціальним законом порядок неможливо застосувати через відсутність осіб, на яких може бути покладено виконання обов'язків керівника державного органу».
Відтак, Законом № 2259-IX встановлено заборону щодо переведення посадових осіб місцевого самоврядування, які були призначені без конкурсів в період дії воєнного стану, на іншу посаду в органі місцевого самоврядування і під час дії воєнного стану і після його завершення чи скасування під час призначення на посаду державної служби без конкурсного відбору, позивач мала враховувати умови, визначені частиною п'ятої статті 10 Закону № 389-VIII, на яких вона прийнята на роботу, адже після відновлення конкурсних процедур на посади державної служби у неї виникає обов'язок проходження такого конкурсу для подальшого залишення на посаді, а відтак позивач не може мати переважного права на залишення на роботі серед інших працівників, які призначені на посади за результатами конкурсних процедур до початку запровадження воєнного стану.
Варто зазначити, що нормами Законів №2136-IX та №389-VIII визначено особливості організації трудових відносин в умовах воєнного стану і їхні норми є спеціальними у цей період. У Прикінцевих положеннях Закону №389-VIII (статті 28) передбачено, що нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону. Отже, у разі виникнення суперечностей норм цього Закону нормам іншого, застосуванню підлягають норми саме Закону № 389-VIII.
У справі, яка розглядається, спірні правовідносини виникли у період дії воєнного стану, тому процедура звільнення державного службовця у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення як на момент ознайомлення позивача із попередженням про наступне вивільнення, так і на момент видання оскаржуваного наказу врегульована нормами Закону № 889-VIII (у редакції зі змінами, внесеними згідно із Законами № 117-IX та № 440-IX), що виключає застосування до спірних правовідносин приписи та гарантії, передбачені Кодексом законів про працю України».
Аналогічні правові висновки щодо застосування статті 10 Закону №389-VIII викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16.04.2025 у справі №640/22081/22, від 23.04.2025 у справі №320/12821/23, від 30.06.2025 у справі №320/11528/23.
Суд бере до уваги, що позивача було призначено на посаду без конкурсного відбору, обов'язковість якого передбачена законом.
На підставі наведеного вище, суд доходить висновку, що відповідач не мав обов'язку одночасно з попередженням про звільнення запропонувати позивачу іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей та врахувати переважне право позивача на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Згідно з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 12.01.2021 у справі №753/9240/18, при виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури.
Проаналізувавши матеріали справи, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах наявні підстави для звільнення позивача на підставі, передбаченій пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII.
Судом установлено, що наказом від 05.07.2024 №499 “Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті» з 08.07.2024 введено в дію структуру Державної служби України з безпеки на транспорті та штатний розпис Державний служби України з безпеки на транспорті на 2024 рік.
Посаду, яку обіймала позивач, було скорочено внаслідок зміни структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті.
Окрім того, суд бере до уваги, що відповідач попередив позивача про наступне звільнення у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
На підставі наведеного вище, суд доходить висновку, що відповідач не мав обов'язку одночасно з попередженням про звільнення запропонувати позивачу іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей та врахувати переважне право позивача на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Посилання представника позивача на усталену позицію Верховного Суду щодо обов'язку по працевлаштуванню працівника з дня попередження про вивільнення і до дня розірвання договору роботодавцем не приймаються судом, оскільки вона не є релевантною до спірних правовідносин та була сформована до введення воєнного стану в України та, відповідно, до внесення змін до трудового законодавства в частині призначення державних службовців на посади державної служби без конкурсного відбору та заборони їх переведення на інші посади державної служби.
Що стосується доводів ОСОБА_1 , що зміни у структурі Державної служби України з безпеки на транспорті відбулись без скорочення чисельності та штату державних службовців, з огляду на те, що чисельність іншого управління не змінилася.
Як було зазначено вище, згідно правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12.01.2021 у справі №753/9240/18, при виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбувалося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури.
Вказану правову позицію підтримав Верховний Суд і у постанові від 14.12.2023 у справі №420/13741/20.
Суд звертає увагу на те, що правомірність зміни структури та штатного розпису, наказу голови Державної служби України з безпеки на транспорті від 05.07.2024 №499 “Про введення в дію структури та штатного розпису Державної служби України з безпеки на транспорті», не є предметом позову у даній справі. Вказаний наказ є чинним та в судовому порядку скасований не був, доказів протилежного суду не надано.
З урахуванням викладеного, оскільки спірний наказ винесено відповідачем у відповідності до вимог законодавства, з урахуванням особливостей, які діють у період введення в Україні воєнного стану, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання його незаконним та скасування як таких, що не знайшли свого документального та нормативного підтвердження під час розгляду справи.
Позовні вимоги в частині поновлення позивача на посаді та присудження середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимоги про скасування вказаного наказу, а тому також задоволенню не підлягають.
Решта доводів сторін висновків суду не спростовують.
Ухвалюючи дане судове рішення суд також враховує статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення “Серявін та інші проти України») та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі “Серявін та інші проти України» (пункт 58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
При цьому, у рішенні ЄСПЛ по справі “Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Згідно з положеннями частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема: обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до приписів ст.139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись статтями 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ухвалив:
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлено 02 грудня 2025 року.
СуддяГулкевич Ірена Зіновіївна