18 листопада 2025 року справа №320/48423/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області, про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити певні дії.
Суть спору: До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області, в якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про відмову у призначенні пенсії від 01.05.2024 №103650010416;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 з 24.04.2024 пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України від 28.02.1991 №796-ХІІ "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що є громадянкою України, народженою ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка в період з 1986 по 1990 роки постійно проживала у місті Славгород Могильовської області Республіки Білорусь та з 15.08.1986 по 21.09.1990 працювала викладачем у Славгородській дитячій музичній школі. Ці обставини підтверджуються записами в її трудовій книжці НОМЕР_1 , які надані до пенсійного органу разом із нотаріально засвідченим перекладом, а також ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 29.11.2023 (яка набрала законної сили 20.03.2024) про визнання на території України рішення Славгородського районного суду Могильовської області Республіки Білорусь від 28.01.2015 щодо факту її проживання у місті Славгород у 1986-1990 роках. Крім того, позивач подала лист Державного агентства України з управління зоною відчуження від 11.03.2024, з якого вбачається, що місто Славгород віднесено до зони з правом на відселення, що відповідає зоні гарантованого (добровільного) відселення за українським законодавством.
Позивач вказує, що 01.07.1993 їй було видано посвідчення серії НОМЕР_2 (категорія 3) громадянина, який постійно працював чи проживав у зонах безумовного та гарантованого добровільного відселення, а 11.04.2024 Київською обласною державною адміністрацією їй видано оновлене посвідчення потерпілої від Чорнобильської катастрофи серії НОМЕР_3 (категорія 3) із коректним написанням прізвища українською мовою (" ОСОБА_2 "), видане на заміну посвідченню 1993 року. На думку позивача, зазначені посвідчення є належними документами, що підтверджують статус потерпілої особи (категорія 3) та право на пільги, встановлені законом, зокрема на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку згідно зі статтею 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Позивач також наголошує, що відповідно до частини 3 статті 65 цього Закону посвідчення "Потерпілий від Чорнобильської катастрофи" є документом, який підтверджує статус і надає право користування передбаченими пільгами.
Позивач інформує про свої звернення до органів Пенсійного фонду України: вперше - 15.06.2023, за результатом чого ГУ ПФУ в Одеській області 23.06.2023 ухвалило рішення про відмову, мотивуючи потребою перекладу печаток у трудовій книжці та неврахуванням рішення Славгородського районного суду Могильовської області Республіки Білорусь у зв'язку з припиненням дії Мінської конвенції у відносинах з Республікою Білорусь. Після виконання вимог (переклад печаток, звернення до Фастівського міськрайонного суду для визнання рішення Славгородського районного суду Могильовської області Республіки Білорусь на території України) позивач повторно зверталась, однак ГУ ПФУ у Вінницькій області 30.01.2024 відмовило з огляду на розбіжності у прізвищі в посвідченні 1993 року ("Бодрая" - "Бодра"). Після отримання нового посвідчення 11.04.2024 ГУ ПФУ у Київській області 08.02.2024 відмовило, вказавши, що м. Славгород нібито не належить до зон гарантованого добровільного відселення. На спростування цього позивач подала лист ДАЗВ від 11.03.2024 про належність Славгорода до відповідної зони, після чого 24.04.2024 подала чергову заяву з повним пакетом документів, включно з ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області та посвідченням 2024 року.
За принципом екстериторіальності призначення розгляд заяви про призначення пенсії здійснювало ГУ ПФУ у Волинській області, яке 01.05.2024 ухвалило оскаржуване рішення №103650010416 про відмову, пославшись на відсутність "довідки про постійне проживання на територіях радіоактивного забруднення" та те, що ухвала Фастівського міськрайонного суду Київської області не містить зобов'язання Пенсійного фонду призначити пенсію. Позивач вважає цю відмову протиправною та необґрунтованою, доводячи, що: (1) чинним Порядком подання та оформлення документів для призначення пенсій (постанова правління ПФУ №22-1 у редакції зі змінами постанови №33-1 від 25.11.2021) термін "довідка про період проживання/роботи" замінено на "документи про період проживання/роботи", тобто довідка не є єдиним документом; (2) посвідчення потерпілого є самостійним і достатнім документом, що підтверджує статус і право на пільгу зниження пенсійного віку; (3) факт проживання і роботи в зоні гарантованого добровільного відселення підтверджено комплексом доказів (трудова книжка з перекладом, визнане на території України рішення іноземного суду, лист ДАЗВ, посвідчення 2024 року).
Позивач посилається на конституційні гарантії та принципи соціального захисту осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, зокрема статті 16, 21, 24 Конституції України, а також на правові позиції Конституційного Суду України щодо недопустимості обмеження пільг без рівноцінної заміни та обов'язку держави забезпечити особливі гарантії соціального захисту цієї категорії осіб. На думку позивача, законодавство про пенсійне забезпечення (Закон №1058-IV, Закон №1788-XII та Закон №796-XII) прямо встановлює право потерпілих категорії 3 на пенсію із зменшенням пенсійного віку за умови підтвердженого статусу і відповідного страхового стажу, який у позивача становить 41 рік 2 місяці 8 днів, що ПФУ не заперечувало в оскаржуваному рішенні. Позивач також вказує, що посвідчення видається уповноваженим органом державної влади, є документом суворого обліку та підтверджує право користування пільгами, а тому вимоги про окремі довідки про проживання при наявності посвідчення суперечать змінам до Порядку та усталеній судовій практиці.
Позивач додатково зазначає, що питання прийняття документів, виданих іноземними органами, врегульоване постановою Кабінету Міністрів України №107 від 04.02.2023, яка під час воєнного стану дозволяє приймати такі документи без спеціального посвідчення (легалізації чи апостиля), якщо станом на 24.02.2022 вони приймалися без такого посвідчення. Позивач наголошує, що ухвала Фастівського міськрайонного суду вже легалізує застосування білоруського рішення на території України, що усуває поточні процесуальні застереження пенсійного органу.
Обґрунтовуючи належність відповідача, позивач посилається на принцип екстериторіальності формування електронної пенсійної справи та правову позицію Верховного Суду у постанові від 08.02.2024 у справі №500/1216/23, згідно з якою дії зобов'язального характеру щодо призначення пенсії має виконати той територіальний орган ПФУ, який визначений за принципом екстериторіальності - у даному випадку ГУ ПФУ у Волинській області. Позивач також вказує на норми КАС України про вибір підсудності та звернення до Київського окружного адміністративного суду за зареєстрованим місцем її проживання у Київській області.
Узагальнюючи свої доводи, позивач вимагає визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ПФУ у Волинській області від 01.05.2024 №103650010416 про відмову у призначенні пенсії, зобов'язати відповідача призначити та виплачувати їй з 24.04.2024 пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-XII, та просить розглядати справу у судовому засіданні з повідомленням сторін.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14.11.2024 відкрито провадження в адміністративній справі. Ухвалено, що справа буде розглядатися одноособово суддею за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Головне управління Пенсійного фонду України у Київській області (місцезнаходження: 08500, Київська область, м. Фастів, вул. Саєнка Андрія, буд. 10; ідентифікаційний код 22933548).
06.12.2024 через підсистему "Електронний Суд" до суду надійшов відзив на позовну заяву від Головного управління ПФУ у Київській області, в якому відповідач зазначає, що позивач звернулась 24.04.2024 із заявою про призначення пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Заява була зареєстрована та передана на розгляд за принципом екстериторіальності до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області. За результатами розгляду документів страховий стаж позивача визначено у розмірі 41 рік 2 місяці 8 днів, однак рішенням від 01.05.2024 №103650010416 їй відмовлено у призначенні пенсії.
Головне управління ПФУ у Київській області посилається на положення Конституції України, зокрема статті 19, яка зобов'язує органи державної влади діяти лише на підставі та у спосіб, визначений законом, а також статті 46, яка гарантує право громадян на соціальний захист. При цьому порядок призначення пенсій регулюється Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та спеціальним Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Відповідач наголошує, що відповідно до абзацу 6 пункту 2 частини 1 статті 55 цього Закону право на пенсію зі зниженням пенсійного віку мають особи, які постійно проживали або працювали у зоні посиленого радіологічного контролю не менше чотирьох років станом на 01.01.1993, за наявності відповідного страхового стажу. Початкова величина зниження пенсійного віку на два роки встановлюється лише тим, хто проживав або працював у зазначеній зоні з моменту аварії на ЧАЕС до 31.07.1986.
Головне управління ПФУ у Київській області звертає увагу, що до заяви позивача було долучено ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області від 29.11.2023 у справі №381/4549/23, якою встановлено факт проживання позивачки у місті Славгород Могильовської області Республіки Білорусь у 1986-1990 роках. Однак ця ухвала не містить зобов'язання Пенсійного фонду призначити пенсію зі зниженням пенсійного віку. Крім того, відповідач наголошує, що відсутня довідка про постійне проживання на території радіоактивного забруднення, яка є необхідним документом для підтвердження права на пенсію за статтею 55 Закону. Саме ця обставина, на думку відповідача, виключає можливість призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку.
Головне управління ПФУ у Київській області також посилається на Порядок подання та оформлення документів для призначення пенсій, затверджений постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25.11.2005, відповідно до якого до заяви про призначення пенсії додаються посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи та довідка про період проживання чи роботи на територіях радіоактивного забруднення. Відсутність такої довідки, на думку відповідача, є підставою для відмови у призначенні пенсії. Відповідач підкреслює, що органи Пенсійного фонду діють у межах виключної компетенції, визначеної законом, і суд не може підміняти їхні дискреційні повноваження щодо призначення пенсій.
Таким чином, позиція третьої особи у справі полягає у тому, що позивачка не надала належних і допустимих доказів, які б підтверджували право на призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку. Відсутність довідки про постійне проживання у зоні радіоактивного забруднення станом на 01.01.1993 року, а також відсутність прямого зобов'язання Пенсійного фонду у судовому рішенні, на яке посилається позивачка, свідчить про відсутність правових підстав для задоволення її вимог. Відповідач просить суд відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю.
09.12.2024 через підсистему "Електронний Суд" до суду надійшов відзив на позовну заяву від Головного управління ПФУ у Волинській області, в якому відповідач зазначає, що діяв виключно в межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України. Органи Пенсійного фонду у своїй діяльності щодо призначення та виплати пенсій керуються чинним законодавством, зокрема Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Відповідач наголошує, що саме ці нормативні акти визначають умови та порядок призначення пенсій зі зниженням пенсійного віку.
Позивач 24.04.2024 звернулась із заявою про призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону №796-XII. Згідно з Порядком подання та оформлення документів для призначення пенсій, затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25.11.2005, після реєстрації заяви та сканування документів за принципом екстериторіальності було визначено, що розгляд здійснює Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області. За результатами розгляду документів рішенням №103650010416 від 01.05.2024 позивачу відмовлено у призначенні пенсії у зв'язку з відсутністю підстав для зниження пенсійного віку.
Відповідач посилається на статтю 55 Закону №796, яка передбачає, що право на пенсію зі зменшенням пенсійного віку мають особи, які постійно проживали або працювали у зоні гарантованого добровільного відселення, за умови що станом на 01.01.1993 вони прожили або відпрацювали у цій зоні не менше трьох років. Для потерпілих категорії 3 передбачено зниження пенсійного віку на три роки та додатково один рік за кожні два роки проживання чи роботи, але не більше шести років. При цьому початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише тим, хто проживав або працював у визначених зонах з моменту аварії на ЧАЕС до 31.07.1986. Відповідач наголошує, що постановою Кабінету Міністрів УРСР від 23.07.1991 №106 визначено перелік населених пунктів, які відносяться до зони гарантованого добровільного відселення, і саме цей перелік є обов'язковим для застосування.
Відповідач визнає, що страховий стаж позивача становить 41 рік 2 місяці 8 днів, що відповідає вимогам Закону №1058-VI. Позивач також має посвідчення потерпілої від Чорнобильської катастрофи категорії 3. Однак, відповідно до підпункту 7 пункту 2.1 розділу ІІ Порядку №22-1, документами, що підтверджують право на пенсію зі зниженням пенсійного віку, є не лише посвідчення потерпілого, але й довідка про період проживання чи роботи на територіях радіоактивного забруднення, видана органами місцевого самоврядування або відповідними установами. Відсутність такої довідки, на думку відповідача, є підставою для відмови у призначенні пенсії.
Відповідач підкреслює, що належних та допустимих доказів, які б підтверджували факт проживання або роботи позивача у зоні гарантованого добровільного відселення з моменту аварії на ЧАЕС протягом не менше трьох років станом на 01.01.1993, не надано. Тому застосування положень статті 55 Закону №796 у даному випадку є неможливим. Відповідач вважає своє рішення законним та обґрунтованим, прийнятим на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України, і просить суд відмовити у задоволенні адміністративного позову позивача в повному обсязі.
07.01.2025 канцелярією суду зареєстровано відповідь на відзив, в якому позивач зазначає, що 03.09.2024 подала адміністративний позов до Київського окружного адміністративного суду щодо визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області від 01.05.2024 №103650010416 про відмову у призначенні їй пенсії та зобов'язання відповідача призначити і виплачувати пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку з 24.04.2024 відповідно до статті 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Позивач наголошує, що ухвалою суду від 14.11.2024 було відкрито спрощене провадження, а Головне управління ПФУ у Київській області залучено до справи як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог. Вона підкреслює, що третя особа мала право подати пояснення, але не відзив, і тому поданий документ виходить за межі процесуальних прав.
Позивач аналізує доводи, наведені у відзиві ГУ ПФУ у Київській області, які зводяться до трьох основних тверджень: відсутність довідки про постійне проживання на територіях радіоактивного забруднення; ухвала Фастівського міськрайонного суду від 29.11.2023 не містить прямого зобов'язання Пенсійного фонду призначити пенсію; питання призначення пенсій належить до виключної компетенції Пенсійного фонду і є його дискреційними повноваженнями. Позивач зазначає, що перші два доводи фактично повторюють аргументацію, покладену в основу рішення ГУ ПФУ у Волинській області від 01.05.2024, яке вона оскаржує.
Щодо доводу про відсутність довідки позивач наголошує, що чинне законодавство не визначає довідку єдиним документом для підтвердження права на пенсію зі зменшенням пенсійного віку. Позивач посилається на постанову правління ПФУ від 25.11.2021 №33-1, якою внесено зміни до Порядку подання та оформлення документів для призначення пенсій, і термін "довідка" замінено на "документи". Таким чином, посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи, видане уповноваженим органом, є належним документом, що підтверджує статус і право на пільги, включно з правом на пенсію зі зниженням пенсійного віку. Позивач підкреслює, що вона має посвідчення серії НОМЕР_3 від 11.04.2024, яке видане на заміну посвідченню 1993 року, і яке підтверджує її статус потерпілої категорії 3.
Позивач також зазначає, що факт її проживання у місті Славгород Могильовської області Республіки Білорусь у період з 1986 по 1990 роки підтверджено рішенням Славгородського районного суду від 2015 року, яке було визнане на території України ухвалою Фастівського міськрайонного суду від 29.11.2023, що набрала законної сили 20.03.2024. Позивач наголошує, що це рішення встановлює юридичний факт проживання у зоні гарантованого добровільного відселення, а тому є належним доказом для підтвердження її права. На думку позивача, відсутність у судовій ухвалі прямого зобов'язання Пенсійного фонду призначити пенсію не може бути підставою для відмови, оскільки судове рішення підтверджує факт проживання, а саме цей факт є ключовим для застосування статті 55 Закону №796-XII.
Позивач додатково підкреслює, що її трудова книжка підтверджує роботу у Славгородській дитячій музичній школі з 15.08.1986 по 21.09.1990, тобто понад чотири роки, що відповідає вимогам закону щодо тривалості проживання чи роботи у зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993. Позивач також посилається на лист Державного агентства України з управління зоною відчуження від 11.03.2024, яким підтверджено, що місто Славгород віднесено до зони з правом на відселення, що відповідає зоні гарантованого добровільного відселення.
Таким чином, позивач стверджує, що сукупність наданих документів (посвідчення потерпілої категорії 3, ухвала українського суду про визнання рішення іноземного суду, трудова книжка та лист ДАЗВ) підтверджують її право на пенсію зі зменшенням пенсійного віку. Позивач вважає, що доводи відповідача та третьої особи про відсутність довідки чи дискреційність повноважень Пенсійного фонду не мають правового підґрунтя, оскільки законодавство прямо визначає посвідчення як документ, що підтверджує статус і право на пільги, а судова практика Верховного Суду підтверджує, що саме посвідчення є достатнім доказом для реалізації права на пенсію зі зниженням пенсійного віку. Позивач наполягає, що її право на призначення пенсії підтверджене належними і допустимими доказами, і відмова відповідача є неправомірною.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18.11.2025 відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.
Відповідно до частини 5 статті 262 КАС України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується паспортом серії НОМЕР_4 , виданим Броварським МВ У МВС України в Київській області 04.10.1996 року (а.с. 18), є громадянкою України, уродженкою м. Славгород Могильовської області Республіки Білорусь.
У період з 26.04.1986 (дата аварії на Чорнобильській АЕС) по 31.07.1986 позивач постійно проживала у м. Славгород Могильовської області Республіки Білорусь.
З 15.08.1986 позивач розпочала трудову діяльність у Славгородській дитячій музичній школі викладачем по класу баяну, де працювала до 21.09.1990, що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_5 (а.с. 21-27). Загальний період роботи на зазначеній посаді становив 4 роки 1 місяць 6 днів. У подальшому позивач переїхала до м. Бровари Київської області.
01.07.1993 Київська обласна державна адміністрація видала позивачу посвідчення громадянина серії НОМЕР_2 (категорія 3) (а.с. 28), яке підтверджувало її статус як особи, що постійно проживала чи працювала у зоні безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення у 1990 році.
15.06.2023 позивач звернулася до Броварського відділу обслуговування громадян №6 ГУ ПФУ у Київській області із заявою про призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку. Рішенням ГУ ПФУ в Одеській області від 23.06.2023 №103650010416 (а.с. 49-50) позивачу було відмовлено у призначенні дострокової пенсії за віком. Підставами відмови стали: відсутність перекладу печатки у трудовій книжці; невизнання рішення Славгородського районного суду Республіки Білорусь від 2015 року у зв'язку з припиненням дії Мінської конвенції у відносинах з Республікою Білорусь; зазначення про те, що довідка Славгородського райвиконкому від 14.09.1992 №609 не містить періоду проживання в зоні гарантованого добровільного відселення; рекомендовано звернутись до ДАЗВ щодо надання висновку про факт проживання в зоні гарантованого добровільного відселення.
На виконання вимог цього рішення позивачка здійснила переклад печаток у трудовій книжці та звернулася до Фастівського міськрайонного суду Київської області з клопотанням про визнання на території України рішення Славгородського районного суду Могильовської області Республіки Білорусь від 28.01.2015 (а.с. 37-38, 41). Ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 29.11.2023 у справі №381/4549/23 (а.с. 43-47) клопотання позивача про визнання рішення Славгородського району Могильовської області Республіки Білорусь від 28.01.2015, що не підлягає примусовому виконанню, - задоволено. Визнано на території України рішення Славгородського району Могильовської області Республіки Білорусь від 28.01.2015, з урахуванням ухвали Славгородського району Могильовської області Республіки Білорусь від 23.08.2023, яким встановлено факт того, що позивач у період часу з 1986 року по 1990 рік проживала у АДРЕСА_1 , Республіки Білорусь. Ухвала набрала законної сили 20.03.2024.
Після цього позивач повторно звернулась до органів ПФУ, однак рішенням ГУ ПФУ у Вінницькій області від 30.01.2024 (а.с. 51-52) їй було відмовлено через розбіжності у написанні прізвища (" ОСОБА_2 " - " ОСОБА_2 ") у посвідченні серії НОМЕР_2 від 1993 року.
З метою усунення цієї розбіжності Київська ОДА 11.04.2024 видала позивачці нове посвідчення потерпілої від Чорнобильської катастрофи серії НОМЕР_3 (категорія 3) (а.с. 30) із правильним написанням прізвища.
08.02.2024 ГУ ПФУ у Київській області втретє відмовило позивачу у призначенні пенсії рішенням №103650010416 (а.с. 53-54), мотивуючи тим, що м. Славгород не належить до зони гарантованого добровільного відселення. На підтвердження протилежного позивач отримала лист Державного агентства України з управління зоною відчуження від 11.03.2024 №03-892/12-24 (а.с. 48), в якому зазначено, що м. Славгород Могильовської області віднесено до зони з правом на відселення, що відповідає зоні гарантованого (добровільного) відселення.
24.04.2024 позивач вчетверте звернулась до Броварського відділу обслуговування громадян №6 із заявою про призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, додавши нове посвідчення потерпілої від Чорнобильської катастрофи серії НОМЕР_3 (категорія 3), ухвалу Фастівського міськрайонного суду Київської області, трудову книжку та лист ДАЗВ від 11.03.2024 №03-892/12-24. За принципом екстериторіальності розгляд заяви здійснювало ГУ ПФУ у Волинській області, яке рішенням від 01.05.2024 №103650010416 (а.с. 55-56) відмовило позивачу у призначенні пенсії, пославшись на відсутність довідки про постійне проживання на території радіоактивного забруднення.
08.05.2024 позивачка звернулася до ГУ ПФУ у Київській області з вимогою надати обґрунтовану відповідь щодо причин відмови (а.с. 57). Листом ГУ ПФУ у Київській області від 20.05.2024 №1000-0202-8/85505 (а.с. 58-59) позивачу повідомлено, що за результатами опрацювання за принципом екстериторіальності документів ГУ ПФУ у Волинській області, відсутнє підтвердження факту проживання у зоні гарантованого добровільного відселення необхідної тривалості станом на 01.01.1993.
Не погоджуючись з рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про відмову у призначенні пенсії, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Надаючи нормативно-правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки (пункт 6 частина 1 статті 92 Конституції України).
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, визначаються Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 №1058-IV (далі - Закон №1058-IV).
Частиною 1 статті 4 Закону України 1058-IV визначено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, законів України "Про недержавне пенсійне забезпечення", "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні.
Відповідно до частини 1 статті 8 Закону №1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Згідно зі статтею 1 Закону №1058-IV пенсія - щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
Основні положення щодо реалізації конституційного права громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на охорону їхнього життя і здоров'я, створення єдиного порядку визначення категорій зон радіоактивного забруднення територій, умов проживання і трудової діяльності на них, соціального захисту потерпілого населення визначені та закріплені у Законі України від 28.02.1991 №796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон №796-XII).
Закон спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв'язання пов'язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території; громадян, які постраждали внаслідок інших ядерних аварій та випробувань, військових навчань із застосуванням ядерної зброї, та розв'язання пов'язаних з цим проблем медичного і соціального характеру.
Статтею 55 Закону №796-XII визначено умови надання пенсій за віком особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення.
Відповідно до абзацу 6 пункту 2 частини 1 статті 55 Закону №796-XII особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу, а саме:
- потерпілі від Чорнобильської катастрофи: особи, які постійно проживали або постійно проживають чи постійно працювали або постійно працюють у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали у цій зоні не менше 3 років - на 3 роки та додатково 1 рік та 2 роки проживання, роботи, але не більше 6 років.
В примітці до пункту 2 частини 1 статті 55 Закону №796-XII зазначено, що початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Пенсійний вік за бажанням особи може бути знижено тільки за однією підставою, передбаченою цією статтею, якщо не обумовлено інше. Призначення та виплата пенсій названим категоріям провадиться відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" і цього Закону (частини 2-3 статті 55 Закону №796-XII).
Таким чином, особа, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи та яка постійно проживала або постійно проживає чи постійно працювала або постійно працює у зоні гарантованого добровільного відселення за умови, що вона за станом на 1 січня 1993 року прожила або відпрацювала у цій зоні протягом не менше 3 років, має право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку. При цьому постійне проживання такої особи або постійна праця у зазначеній зоні з моменту аварії (26.04.1986) по 31.07.1986 незалежно від часу проживання або роботи в цей період, дає особі право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку на 3 роки (початкова величина), а також додатково 1 рік за кожні 2 повні роки проживання або роботи на такій території, але не більше 6 років.
Відповідно до статті 9 Закону №796-XII особами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, є: 1) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС - громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії та її наслідків; 2) потерпілі від Чорнобильської катастрофи - громадяни, включаючи дітей, які зазнали впливу радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 3) громадяни, які брали безпосередню участь у ліквідації інших ядерних аварій та їх наслідків, у ядерних випробуваннях, у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, у складанні ядерних зарядів та здійсненні на них регламентних робіт.
Частиною 1 статті 11 Закону №796-ХІІ визначено, що до потерпілих від Чорнобильської катастрофи, зокрема, належать: 3) особи, які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років.
Згідно з частиною 2 статті 14 Закону №796-XII для встановлення пільг і компенсацій визначаються такі категорії осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, зокрема: потерпілі від Чорнобильської катастрофи (не віднесені до категорії 2), які постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 року прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, - категорія 3.
Згідно зі статтею 65 Закону №796-XII документами, які підтверджують статус громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надають право користуватися пільгами, встановленими цим Законом, є посвідчення "Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС" та "Потерпілий від Чорнобильської катастрофи".
Відповідно до частини 3 статті 15 Закону №796-XII підставою для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях.
Пунктом 5 Порядку видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.1997 №51 (далі - Порядок №51), визначено, що потерпілим від Чорнобильської катастрофи (не віднесеним до категорії 2), які постійно проживали на територіях зон безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення на день аварії або які за станом на 1 січня 1993 р. прожили у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а на території зони гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років та відселені або самостійно переселилися з цих територій, чи таким, що постійно проживають або постійно працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення, за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, і віднесеним до категорії 3, видаються посвідчення зеленого кольору, серія Б.
В пункті 10 Порядку №51 уточняється, на підставі яких документів видається посвідчення. Зокрема, встановлено, що посвідчення видаються особам, які постійно проживають або працюють чи постійно навчаються у зонах безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення за умови, що вони за станом на 1 січня 1993 р. прожили або відпрацювали чи постійно навчалися у зоні безумовного (обов'язкового) відселення не менше двох років, а у зоні гарантованого добровільного відселення - не менше трьох років, - на підставі довідки встановленого зразка (додаток №6).
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.08.1992 №501 затверджено Порядок видачі посвідчень особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, який регулює правила видачі посвідчень учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і потерпілого внаслідок Чорнобильської катастрофи (далі - Порядок №501)
Згідно із пунктом 2 Порядку №501 посвідчення є документом, що підтверджує статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користуватися пільгами й компенсаціями, встановленими Законами України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Аналіз вказаного дає суду підстави дійти до висновку, що Законом №796-XII та Порядком №501 визначено, що саме посвідчення "Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС" або "Потерпілий від Чорнобильської катастрофи" є єдиним документом, що підтверджує статус громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи, та надає право користування пільгами, встановленими Законом №796-XII, зокрема призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку, встановленого для одержання державних пенсій.
Така позиція суду узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 31.10.2019 у справі №212/12245/13-а.
Ураховуючи наведене, суд вважає, що, надаючи особі посвідчення "Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС" або "Потерпілий від Чорнобильської катастрофи" держава визнає за особою право на пільги, встановлені чинним законодавством для власників такого посвідчення.
Тому враховуючи, що у посвідченні прямо зазначено, що позивач є громадянином із зони гарантованого добровільного відселення, суд приходить до однозначного висновку, що факт проживання позивача у зоні гарантованого добровільного відселення є підтвердженим.
Відповідно до підпункту 5 пункту 2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1 (зі змінами внесеними згідно з Постановою правління Пенсійного фонду України №13-2 від 30.07.2015) (далі - Порядок №22-1), документом, що засвідчує особливий статус особи, зокрема є посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи та довідка про період (періоди) проживання (роботи) на територіях радіоактивного забруднення, видана органами місцевого самоврядування (підприємствами, установами, організаціями) при призначенні пенсії за віком із застосуванням норм статті 55 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Отже, у разі звернення особи із заявою про призначення їй пенсії із застосуванням статті 55 Закону №796-XII для підтвердження особливого статусу заявника додається посвідчення потерпілого від Чорнобильської катастрофи та довідка про період проживання (роботи) на цих територіях, видана органами місцевого самоврядування.
При цьому, суд звертає увагу на те, що зменшення пенсійного віку на 5 років відповідно до статті 55 Закону №796-ХІІ можливе за наявності двох самостійних умов:
1) початкова величина зниження пенсійного віку 2 роки встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначених зонах з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період;
2) проживання щонайменше 4 роки станом на 1 січня 1993 року є умовою, яка встановлює додатково 1 рік зменшення пенсійного віку за 3 роки проживання, роботи.
Водночас, застосування як першої, так і другої умови, можливе у разі постійного проживання особи в зоні гарантованого добровільного відселення станом на 01.01.1993 щонайменше 3 роки.
З матеріалів справи вбачається, що Головним управлінням Пенсійного фонду України у Волинській області рішенням від 01.05.2024 №103650010416 позивачу було відмовлено у призначенні пенсії за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до Закону №796-XII, посилаючись на відсутність підтвердження факту постійного проживання у зоні гарантованого добровільного відселення.
Водночас наявні у справі документи повністю спростовують висновки пенсійного органу про відсутність підстав для призначення позивачу пенсії зі зменшенням пенсійного віку.
Так, ухвалою Фастівського міськрайонного суду Київської області від 29.11.2023 визнано на території України рішення Славгородського районного суду Могильовської області Республіки Білорусь від 28.01.2015, яким встановлено факт проживання ОСОБА_1 у м. Славгород у період 1986-1990 років. Ухвала Фастівського міськрайонного суду Київської області набрала законної сили 20.03.2024, а тому вищезазначені обставини в силу положень частини 4 статті 78 КАС України доказуванню не підлягають.
Крім того, листом Державного агентства України з управління зоною відчуження від 11.03.2024 №03-892/12-24 підтверджено, що м. Славгород Могильовської області віднесено до зони з правом на відселення, що відповідає зоні гарантованого (добровільного) відселення.
Додатково позивач надала посвідчення потерпілої від Чорнобильської катастрофи серії НОМЕР_3 від 11.04.2024 (категорія 3), видане Київською обласною державною адміністрацією, яке підтверджує її статус та право на користування пільгами, передбаченими законом.
У сукупності ці обставини свідчать про наявність у позивача підтвердженого статусу потерпілої особи категорії 3 та необхідного періоду проживання/роботи в зоні гарантованого добровільного відселення, що дає їй право на призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку.
Виходячи з викладеного, суд дійшов висновку, що висновки пенсійного органу щодо не підтвердження періоду проживання в зоні гарантованого добровільного відселення є необґрунтованими.
Чорнобильська катастрофа створила на значній території України надзвичайно небезпечну для здоров'я людей і навколишнього природного середовища радіаційну обстановку. Україну оголошено зоною екологічної катастрофи. Усунення наслідків цієї катастрофи залежить від законодавчого визначення правового режиму різних за ступенем радіоактивного забруднення територій і заходів щодо його забезпечення.
Закон України від 27.02.1991 №791а-ХІІ "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон №791а-ХІІ) регулює питання поділу території на відповідні зони, режим їх використання та охорони, умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність в цих зонах. Закон закріплює і гарантує забезпечення режиму використання та охорони вказаних територій з метою зменшення дії радіоактивного опромінення на здоров'я людини та на екологічні системи.
Відповідно до статті 2 Закону №791а-ХІІ залежно від ландшафтних та геохімічних особливостей грунтів, величини перевищення природного доаварійного рівня накопичення радіонуклідів у навколишньому середовищі, пов'язаних з ними ступенів можливого негативного впливу на здоров'я населення, вимог щодо здійснення радіаційного захисту населення та інших спеціальних заходів, з урахуванням загальних виробничих та соціально-побутових відносин територія, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, поділяється на зони.
Такими зонами є:
1) зона відчуження - це територія, з якої проведено евакуацію населення в 1986 році;
2) зона безумовного (обов'язкового) відселення - це територія, що зазнала інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами, з щільністю забруднення грунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 15,0 Кі/км-2 та вище, або стронцію від 3,0 Кі/км-2 та вище, або плутонію від 0,1 Кі/км-2 та вище, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 5,0 мЗв (0,5 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період;
3) зона гарантованого добровільного відселення - це територія з щільністю забруднення грунту понад доаварійний рівень ізотопами цезію від 5,0 до 15,0 Кі/км-2, або стронцію від 0,15 до 3,0 Кі/км-2, або плутонію від 0,01 до 0,1 Кі/км-2, де розрахункова ефективна еквівалентна доза опромінення людини з урахуванням коефіцієнтів міграції радіонуклідів у рослини та інших факторів може перевищити 1,0 мЗв (0,1 бер) за рік понад дозу, яку вона одержувала у доаварійний період.
Суд зауважує, що відповідно до наведених вище положень законодавства, підставою для призначення пенсії зі зниженням пенсійного віку є належність особи до потерпілих від Чорнобильської катастрофи та факт проживання (роботи) у зоні гарантованого добровільного відселення.
Висновок аналогічного характеру містяться в постанові Верховного Суду від 29.01.2020 у справі №572/245/17, від 17.06.2020 у справі №572/456/17.
З системного аналізу норм права слідує, що початкова величина зниження пенсійного віку встановлюється лише особам, які постійно проживали або постійно працювали у зазначеній зоні з моменту аварії по 31 липня 1986 року незалежно від часу проживання або роботи в цей період.
Аналогічна правова позиція щодо встановлення початкової величини зниження пенсійного віку висловлена Верховним Судом в постанові від 06.02.2018 у справі №556/1153/17.
Згідно з частиною 1 статті 26 Закону №1058-ІV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу, зокрема:
з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року.
При цьому, частиною 1 статті 55 Закону №796-ХІІ обумовлено, що особам, з числа постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону №1058-ІV, за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу.
Страховий стаж позивача на 24.04.2024 становить 41 рік 2 місяці 8 днів.
В даному випадку достатність необхідного страхового стажу відповідачем не заперечується, відтак доказуванню не підлягає.
З метою належного захисту прав позивача, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про відмову у призначенні пенсії від 01.05.2024 №103650010416.
Поряд з цим, суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
З системного аналізу вказаних норм статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України можна дійти висновку, що суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення на користь позивача.
Тобто, такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав свобод чи інтересів позивача і необхідність їх відновлення таким способом, який би гарантував повний захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечував його виконання та унеможливлював необхідність наступних звернень до суду.
Верховний Суд України у своєму рішенні від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Таким чином, оскільки відповідач протиправно відмовив у задоволені заяви позивача про призначення пенсії за віком, суд приходить до переконання про необхідність зобов'язання
Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області призначити та виплачувати позивачу з 24.04.2024 пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України від 28.02.1991 №796-ХІІ "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
Частиною 1 статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням зазначеного, позовні вимоги суд вважає обґрунтованими, в зв'язку із чим адміністративний позов належить задовольнити повністю.
Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 139 КАС при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до квитанції від 01.09.2024 (а.с. 61) позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2422,00 грн.
Так, згідно з пунктом 3 частини другої статті 4 Закону №3674-VI за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано фізичною особою встановлюється ставка судового збору 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
У разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру (ч.3 статті 6 Закону №3674-VI).
При цьому, суд звертає увагу позивача на те, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумови для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов'язати прийняти рішення, вчинити дії чи утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дій чи бездіяльності є однією вимогою.
Така правова позиція викладена, зокрема в Довідці про аналіз практики застосування адміністративними судами окремих положень Закону України від 08.07.2011 № 3674-VI “Про судовий збір» у редакції Закону України від 22.05.2015 № 484-VIII “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», затвердженій Постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 05.02.2016 №2.
При цьому, суд вбачає за доцільне зауважити про те, що такі вимоги мають бути пов'язані одна з одною.
Положеннями статті 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2024 рік» від 09.11.2023 № 3460-IX установлено у 2024 році прожитковий мінімум для працездатних осіб: з 1 січня 2024 року - 3028 гривні.
Позовні вимоги про визнання протиправним рішення відповідача щодо відмови у призначенні пенсії та зобов'язання призначити пенсію - є однією позовною вимогою.
Отже, позовна заява містить одну позовну вимогу немайнового характеру, сума судового збору за звернення з якою до суду становить 1211,20 грн.(0,4 х 3028,00 грн).
Враховуючи висновки суду про задоволення позовних вимог, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору, підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області у розмірі 1211,20 грн.
Отже позивачем здійснено переплату судового збору на суму 1211,20 грн. (2422,40 - 1211,20).
Питання щодо повернення позивачу судового збору, сплаченого при подачі позову надмірно, відповідно до статті 7 Закону України “Про судовий збір» може бути вирішено за заявою позивача, оскільки такої заяви на день ухвалення судового рішення на адресу суду не надійшло, суд не вирішує питання щодо повернення надмірно сплаченого судового збору у сумі 1211,20 грн. Суд роз'яснює, що позивач може звернутися з такою заявою після ухвалення судового рішення у справі.
На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 КАС України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії від 01.05.2024 №103650010416.
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області призначити та виплачувати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_6 ) з 24.04.2024 пенсію за віком зі зниженням пенсійного віку відповідно до статті 55 Закону України від 28.02.1991 №796-ХІІ "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".
4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_6 ) судовий збір у розмірі 1211,20 грн (одна тисяча двісті одинадцять грн 20 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (ідентифікаційний код 13358826).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Кушнова А.О.