01 грудня 2025 року №320/42222/24
Київський окружний адміністративний суд у складі колегії: головуючої судді Василенко Г.Ю., суддів: Панова Г. В., Панченко Н.Д., розглянувши за правилами загального позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи: Міністерство оборони України, Міністерство освіти і науки України про визнання протиправним та скасування постанови,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з позовною заявою до Кабінету Міністрів України (далі - відповідач, Кабмін), за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Міністерство оборони України (третя особа 1 - Міноборони), Міністерство освіти і науки України (далі - відповідач 2, Міносвіти), в якій просить суд:
- визнати протиправною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України № 560 від 16.05.2024 «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» в частині змісту графи «Документи, що підтверджують право на відстрочку» підпункту 1 пункту 2 додатка 5 Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період».
- зобов'язати Кабінет Міністрів України привести Постанову Кабінету Міністрів України № 560 від 16.05.2024 «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» у відповідність до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» із врахуванням висновків суду по даній справі.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги позивач зазначив, що оскільки спірна постанова в оскаржуваній частині суперечить Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», то така постанова підлягає визнанню протиправною та нечинною у відповідній частині. Одночасно позивач наголосив, що спірна постанова порушує його права як військовозобов'язаного, оскільки позбавляє його можливості звернутися до комісії ТЦК та СП для оформлення відстрочки від призову як студенту другого (магістерського) рівня вищої освіти, денної форми навчання ВНЗ Польщі.
Представником відповідача подано до суду письмовий відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що підстави позовної заяви не свідчать про протиправність та незаконність оскаржуваних положень постанови, тож позовні вимоги не підлягають задоволенню. При цьому вказав, що при прийнятті спірної постанови відповідач діяв у межах, на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у тому числі, відповідно до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Вважає спірні положення постанови законними, оскільки вони відповідають законодавчим актам вищої юридичної сили.
Позивач подав відповідь на відзив, в якій зазначив, що він не заперечує наявності повноважень відповідача на прийняття спірної постанови, втім такі повноваження не дають суб'єкту владних повноважень право на прийняття нормативно-правового акта, зміст якого суперечить Закону. Також вказав, що зв'язку з прийняттям відповідачем спірних положень, здобувачі освіти в іноземному навчальному закладі для підтвердження права на відстрочку не можуть мати документу, наявність якого вимагає оскаржувана постанова у спірній частині, оскільки в Єдиній державній електронній базі з питань освіти, відсутня інформація про навчання в закордонних навчальних закладах.
Представник Міноборони подав письмові пояснення на позовну заяву, в яких зазначив, що Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», який надає право на відстрочку від призову на військову службу, встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізацію на території України, тож не поширюється на іноземні установи, якими є закордонні заклади освіти, що свідчить про необґрунтованість заявлених позивачем вимог. Також зауважив, що іноземні навчальні заклади хоч і не мають доступу до Єдиної державної електронної бази з питань освіти України та не можуть сформувати довідку про здобувача освіти, сформованої в Єдиній державній електронній базі з питань освіти за формою визначеною у додатку 9 Порядку № 560, проте за наявності на те підстав, надають підтверджуючи документи, які зацікавлена особа використовує для підтвердження факту навчання в іноземному ВНЗ для захисту своїх прав. Разом з тим, позивач не надав будь-яких документів про перебування його на військовому обліку у ТЦК та СП для підтвердження можливого застосування до нього спірних положень оскаржуваної постанови.
Представник Міністерства освіти подав письмові пояснення на позовну заяву, в яких зазначив, іноземний заклад вищої освіти не є юридичною особою приватного або публічного права в Україні і суб'єктом освітньої діяльності з ліцензію на провадження освітньої діяльності в Україні, його не можливо включити до Реєстру суб'єктів освітньої діяльності ЄДЕБО, а отже і здобувач вищої освіти в іноземному університеті не може виконувати обов'язки і користуватись правами здобувача вищої освіти в Україні та підтвердити послідовність здобуття вищої освіти та навчання за денною або дуальною формою здобуття освіти, визнання довідок іноземних університетів зі всього світу, як правової підстави для відстрочки від виконання військового обов'язку, є неможливою. Крім того, Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», який надає право на відстрочку від призову на військову службу, встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації саме в Україні, які не поширюються на іноземні установи, якими є закордонні заклади освіти.
Розглянувши подані сторонами (їх представниками) документи та матеріали, з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Відповідно до виписки з Єдиної державної електронної бази з питань освіти щодо документів про освіту та інформації про навчання особи, позивач проходив навчання у Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут» за освітнім рівнем бакалавр (отримав диплом бакалавра); у Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського» за такими рівнями: у 2014 році - бакалавра (навчання завершено), у 2015 -спеціаліста (відраховано із ЗО).
Згідно з довідкою Вищої Школи Внутрішньої безпеки у Лодзі, позивач зарахований до Вищої Школи Внутрішньої безпеки у Лодзі (рішення ректора про зарахування від 01.04.2024) за спільною польсько-українською програмою, денної форми навчання за спеціальністю «Психологія», строк закінчення навчання 29.04.2029. Позивачу видано довідку (по формі, згідно з додатком 20 до Положення «Про підготовку і проведення призову громадян України на строкову військову службу та прийняття призовників на військову службу за контрактом») №27 від 07.05.2024 про те, що він дійсно вступив до Вищої Школи Внутрішньої безпеки у Лодзі.
Кабміном прийнято постанову № 560 від 16.05.2024 «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період», якою затверджено відповідний порядок та додатки до нього, зокрема, додаток 5 "Перелік документів, що подаються військовозобов'язаними для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію"". У підпункті 1) пункту 2 графи «Категорія осіб, які мають право на відстрочку відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»» визначено категорію осіб - здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти і здобувають рівень освіти, що є вищим за раніше здобутий рівень освіти, у послідовності, визначеній частиною другою статті 10 Закону України "Про освіту", а також докторанти та особи, зараховані на навчання до інтернатури, а у графі «Документи, які підтверджують право на відстрочку» для вказаної категорії осіб зазначено - довідка про здобувача освіти, сформована в Єдиній державній електронній базі з питань освіти, або довідка закладу освіти про зарахування на навчання до інтернатури та довідка закладу охорони здоров'я про місце роботи на посаді лікаря-інтерна.
Вважаючи такі положення спірної постанови відповідача протиправними та такими, що обмежують право позивача на відстрочку, як студента денної форми навчання Вищої Школи Внутрішньої безпеки у Лодзі (магістратура), позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, виходячи з положень норм законодавства, які діяли на момент їх виникнення, суд виходить з такого.
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Виходячи з наведених норм основного закону у зв'язку з положеннями Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.
Відповідно до пункту 12 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики.
Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Стаття 117 Конституції України визначає, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначає Закон України від 27.02.2014 № 794-VII «Про Кабінет Міністрів України» (далі - Закон № 794-VII).
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів (частина друга статті 1 Закону № 794-VII).
До основних завдань Кабінету Міністрів України належать, зокрема, забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування, національної пам'яті Українського народу (пункт 3 частини першої статті 2 Закону № 794-VII).
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 20 Закону № 794-VII, Кабінет Міністрів України у сфері національної безпеки та обороноздатності - здійснює заходи щодо забезпечення боєздатності Збройних Сил України, визначає у межах бюджетних асигнувань на оборону чисельність громадян України, які підлягають призову на строкову військову службу.
Відповідно до частини першої статті 49, частин першої-третьої статті 50 Закону № 794-VII) Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов'язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.
Право ініціативи у прийнятті актів Кабінету Міністрів України мають члени Кабінету Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.
Проекти актів Кабінету Міністрів України готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, державними колегіальними органами, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями.
Проекти актів Кабінету Міністрів України вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України Секретаріатом Кабінету Міністрів України, міністерствами, центральними органами виконавчої влади (крім тих, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідного члена Кабінету Міністрів України), державними колегіальними органами, місцевими державними адміністраціями.
У свою чергу, правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України від 21.10.1993 №3543-ХІІ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон №3543-ХІІ).
Відповідно до частини першої статті 4 Закону №3543-ХІІ організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України: здійснює заходи з організації забезпечення мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні в межах своїх повноважень, видає акти з цих питань; затверджує Положення про мобілізаційну підготовку національної економіки України; забезпечує виконання законів України, інших нормативно-правових актів з питань мобілізаційної підготовки та мобілізації (стаття 12 Закону №3543-ХІІ).
Таким чином, Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями приймати обов'язкові для виконання акти - постанови щодо проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації, на основі та на виконання Конституції і законів України, за результатами розгляду проектів актів, внесених на розгляд Кабінету Міністрів України за ініціативою центральних органів виконавчої влади.
З матеріалів справи встановлено, що спірна постанова прийнята у відповідності до визначеної законом процедури прийняття нормативно-правового акту Кабінету Міністрів України, а проєкт постанови був погоджений міністерствами у межах повноважень.
Пунктом 2 постанови Кабміну № 560 визначено, що на військову службу під час мобілізації, на особливий період призиваються резервісти та військовозобов'язані, які придатні до військової служби за станом здоров'я та не мають права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації з підстав, визначених статтею 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», для комплектування (доукомплектування) з'єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, навчальних частин (центрів) (далі - військові частини) Збройних Сил та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення з правоохоронними функціями (далі - Збройні Сили та інші військові формування).
За приписами пункту 1 частини третьої статті 23 Закону №3543-ХІІ призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період не підлягають також здобувачі професійної, фахової передвищої та вищої освіти, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти і здобувають рівень освіти, що є вищим за раніше здобутий рівень освіти у послідовності, визначеній частиною другою статті 10 Закону України «Про освіту», а також докторанти та особи, зараховані на навчання до інтернатури;
Згідно з частинами сьомою, восьмою статті 23 Закону №3543-ХІІ визначено, що перевірка підстав щодо надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.
Відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації може оформлюватися за допомогою Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов'язаних та резервістів на підставі даних, отриманих з інших державних реєстрів або баз даних, які підтверджують, що військовозобов'язаний має право на одну з вищезазначених відстрочок. Порядок оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за допомогою цього реєстру визначається Кабінетом Міністрів України.
Згідно з частиною дев'ятою статті 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.
У взаємозв'язку з наведеними положеннями чинного законодавства суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували статус позивача як військовозобов'язаного чи резервіста для встановлення обставин можливого застосування до нього спірного положення оскаржуваної постанови. Також в матеріалах справи відсутні докази звернення позивача до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для надання йому відстрочки, як і відмови у наданні відстрочки на підставі спірного положення оскаржуваної постанови.
Таким чином, на момент звернення позивача до суду з позовною заявою відсутні обставини, підтверджені належними та допустимими докази порушення його права на відстрочку та/або охоронюваного законом інтересу, що вказує на передчасність заявленого позову.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду.
Частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, не є абсолютним (див. mutatis mutandis пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21.12.2010 у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України»).
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в своєму Рішенні від 14.12. 2011 № 19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Отже, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків особи, тобто припинення чи неможливість реалізації її права.
Разом з тим, у пункті 1 резолютивної частини Рішення від 01.12.2004 № 18-рп/2004 Конституційний Суд України розтлумачив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» треба розуміти, як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.
Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб'єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об'єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.
Таким чином, право на захист - це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права лише в момент порушення чи оспорення останнього. При цьому, порушенням суб'єктивного права особи є створення будь-яких перепон у реалізації нею свого суб'єктивного права, що унеможливлюють одержання особою того, на що вона вправі розраховувати в разі належної поведінки зобов'язаної особи.
Це означає, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.
Аналіз наведених норм свідчить, що адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин; задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин. При зверненні до суду позивачеві необхідно обирати такий спосіб захисту, який би міг відновити його становище та захистити порушене, на його думку право. Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення.
Відтак, для задоволення позову в адміністративній справі суд повинен установити передусім, що у зв'язку з прийнятим рішенням чи вчиненням дій (допущенням бездіяльності) суб'єктом владних повноважень безпосередньо порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача й що прийняте судом рішення може призвести до ефективного поновлення таких прав, свобод чи інтересів позивача (тобто, повинна бути встановлена існуюча матеріально-правова заінтересованість позивача).
У той же час, відсутність порушеного права (свободи, охоронюваного законом інтересу) оспорюваними бездіяльністю, діями чи рішеннями або невідповідність обраного способу його захисту способам, визначеним чинним законодавством, чи неможливість ефективного поновлення порушеного права, є підставою для відмови в задоволенні позову.
Таким чином, право на оскарження рішень суб'єкта владних повноважень надано тій особі, прав, свобод та інтересів якої вони безпосередньо стосуються. В іншому разі, вимога, звернена до адміністративного суду, є безпідставною, а її задоволення не може призвести до ефективного відновлення прав та інтересів позивача.
Наведені висновки відповідають правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній зокрема, у постановах від 14.03.2018 у справі №9901/22/17, від 06.06.2018 у справі №800/489/17, від 06.02.2019 у справі №9901/815/18, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31.07.2018 в справі №826/6074/16, від 20.02.2019 в справі № 522/3665/17, від 12.11.2019 в справі № 809/4335/15.
Окрім того, враховуючи правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 20.02.2019 в справі №522/3665/17, суд зазначає, що встановлена відсутність матеріально-правової заінтересованості позивача і відсутність порушеного права чи інтересу є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності оскарженого рішення (дії, бездіяльності).
Керуючись частинами п'ятою, шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує відповідні висновки верховного суду при розгляді та вирішенні даної справи.
Одночасно суд враховує, що спірне рішення відповідача є нормативно-правим актом.
У свою чергу, статтею 264 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень.
За правилами цієї статті, право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
З матеріалів справи встановлено, що спірна постанова у частині, що оскаржується, прийнята відповідачем в межах наявних у нього повноважень, що не заперечується позивачем.
Натомість у позовній заяві позивачем не визначено, які саме його суб'єктивні права та/або інтереси порушено, у зв'язку з чим суд доходить висновку про відсутність підстав для задоволення заявлених позовних вимог.
У підсумку, з урахування вищезазначеного в сукупності, суд дійшов висновку, що позовна заява є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
У взаємозв'язку з вищенаведеним та керуючись статтями 6, 7, 9, 14, 73-78, 90, 242-246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Головуючий - суддя Василенко Г.Ю.
Судді:
Панова Г. В.
Панченко Н.Д.