02 грудня 2025 року ЛуцькСправа № 140/7809/25
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Сороки Ю.Ю.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність та стягнення середнього заробітку,
ОСОБА_1 звернувся з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 11.01.2020 по 27.06.2025 (включно).
Стягнення з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 221 628,36 грн середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.01.2020 по 27.06.2025, з відрахуванням податків та обов?язкових платежів.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що згідно витягу з наказу від 11.01.2020 за №6 командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України по стройовій частині прапорщика ОСОБА_1 , який здав справи і обов'язки за посадою оперативного чергового чергової служби та звільненого відповідно підпункту «а» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з військової служби наказом командувача НГУ від 09.12.2029 №81 о/с у запас та виключено зі списків особового складу підрозділів Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України 11.01.2020.
27.06.2025 на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду відповідач виплатив позивачу грошове забезпечення у розмірі 44 412, 38 грн та 92 677, 50 грн відповідно, що підтверджується виписками із коментарем «виплата згідно рішення Волинського окружного адміністративного суду від 21.03.2025 у справі №140/14433/24 та від 21.04.2025 у справі №140/1395/25».
Оскільки остаточний розрахунок Військовою частиною НОМЕР_1 НГУ здійснено не у день звільнення/виключення зі списків особового складу частини (11.01.2020), а з порушенням строків, встановлених статтею 116 Кодексу законів про працю України - 27.06.2025, позивач стверджує, що наявні правові підстави для зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку та компенсацію втрати частини доходів.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 18.07.2025 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
В поданому до суду відзиві на позовну заяву відповідач позов не визнав та просив відмовити у його задоволенні у зв'язку з тим, що у спірних правовідносинах відсутні правові підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.
Також у відзиві на позов відповідач вказує на пропуск позивачем строку на звернення до суду із даним позовом.
Інших заяв по суті справи чи клопотань про розгляд справи в судовому засіданні від учасників справи до суду не надходило.
Сторони скористались своїм правом на подання до суду заяв по суті справи, в яких письмово виклали свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору, а тому суд вважає можливим розглянути справу за наявними у справі матеріалами.
Враховуючи вимоги статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судом розглянуто дану справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Дослідивши письмові докази, перевіривши доводи позову, суд встановив такі обставини.
ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України.
Згідно витягу з наказу від 11.01.2020 за №6 командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України по стройовій частині прапорщика ОСОБА_1 , який здав справи і обов'язки за посадою оперативного чергового чергової служби та звільненого відповідно підпункту «а» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з військової служби наказом командувача НГУ від 09.12.2029 №81 о/с у запас та виключено зі списків особового складу підрозділів Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України 11.01.2020.
27.06.2025 на виконання рішення Волинського окружного адміністративного суду відповідач виплатив позивачу грошове забезпечення у розмірі 44 412, 38 грн та 92 677, 50 грн відповідно, що підтверджується виписками із коментарем «виплата згідно рішення Волинського окружного адміністративного суду від 21.03.2025 у справі №140/14433/24 та від 21.04.2025 у справі №140/1395/25».
Позивач звернувся до суду з цим позовом, стверджуючи, що при виплаті цієї суми відповідач повинен був також нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20.12.1991 №2011-XII Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей (далі - Закон №2011-XII).
Відповідно до статті 1-2 Закон №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (п.2-3 статті 9 Закону №2011-ХІІ).
Відповідно до частини третьої статті 24 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII “Про військовий обов'язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Приписами пункту 242 розділу XII Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
З наведеного слідує, що при звільненні з військової служби та виключенні зі списків особового складу військової частини з військовослужбовцем повинен бути повністю проведений розрахунок.
Законом №2011-XII та іншими нормативно-правовими актами, які регулюють питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено відповідальність за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті.
Суд зауважує, що водночас такі питання врегульовані КЗпП України.
Згідно з частиною першою статті 47 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача зі служби) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Так в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Отже, всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення; в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Згідно з висновками, наведеними у постанові Верховного Суду від 28.12.2022 у справі №640/9375/20, за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина друга цієї статті - тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору. Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Отже, закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Верховний Суд України в постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а/15 зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Така правова позиція неодноразово підтримана Верховним Судом.
За змістом висловленої у постановах Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №807/3664/14, від 31.10.2019 у справі №2340/4192/18, від 28.10.2020 у справі №240/222/20, від 04.09.2020 у справі №120/2005/19-а, від 09.10.2020 у справі №580/3988/19, від 03.08.2021 у справі №580/278/19 правової позиції питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому щодо них слід застосувати положення КЗпП України, а саме статті 116, 117 цього Кодексу як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
З урахуванням наведеного суд вважає, що нерозповсюдження на військовослужбовців норм КЗпП України стосується лише врегулювання оплати праці (грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, як-от щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати.
Судом встановлено, що відповідачем не виплачено ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, на виконання рішень Волинського окружного адміністративного суду від 21.03.2025 у справі №140/14433/24 та від 21.04.2025 у справі №140/1395/25, як це передбачено статтею 117 КЗпП, натомість, остаточний розрахунок з позивачем був проведений 26.06.2025.
Відтак, судом встановлено, що виплату перерахунку грошового забезпечення, на яке позивач мав право, що також підтверджено рішенням суду, мало бути виплачено у день звільнення позивача із військової служби, натомість факт її несвоєчасної виплати є підставою для застосування наслідків, передбачених статтею 117 КЗпП України.
Як зазначалось вище, позивач виключений зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення з 11.01.2020. Перераховане грошове забезпечення, на виконання рішень Волинського окружного адміністративного суду від 21.03.2025 у справі №140/14433/24 та від 21.04.2025 у справі №140/1395/25 позивачу перераховано на картковий рахунок 27.06.2025.
Суд враховує постанову Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №810/451/17 в якій зазначено, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Отож, ухвалення судових рішень про стягнення з роботодавця виплат, які мали бути виплачені при звільненні, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, а тому відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
При задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
Отже, право суду зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 вказаного Кодексу.
Оскільки непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, суд приходить до висновку, що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати спірної індексації.
Відповідно до пункту 2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
В свою чергу, відповідно до пункту 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018, за службу понад установлений службовий час, у дні відпочинку, святкові, вихідні та неробочі дні грошове забезпечення військовослужбовцям додатково не виплачується. Розмір грошового забезпечення, що належить військовослужбовцю не за повний календарний місяць, визначається шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість календарних днів, прослужених військовослужбовцем у цьому місяці. При цьому середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Таким чином, суд зазначає, що при визначенні середньоденного заробітку позивача слід використовувати календарні дні.
Законом № 2352-ІХ текст статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:
“У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Указана редакція статті 117 КЗпП України набрала чинності з 19.07.2022.
Отож для правильного вирішення питання щодо визначення суми компенсації, що підлягає стягненню з роботодавця за невиконання ним приписів частини другої статті 116 КЗпП України, необхідно установити дату виникнення спірних правовідносин, пов'язаних з непроведенням повного розрахунку при звільненні.
Частиною першою статті 58 Конституції України визначено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 58 Конституції України закріплює один із ключових принципів права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.
У Рішенні від 12.07.2019 №5-р(I)/2019 Конституційний Суд України зазначив, що за змістом частини першої статті 58 Основного Закону України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування (абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини).
Подібних висновків щодо тлумачення змісту положень статті 58 Конституції України Конституційний Суд України дійшов у Рішеннях від 13.05.1997 №1-зп, від 09.02.1999 №1-рп/99, від 05.04.2001 №3-рп/2001, від 13.03.2012 №6-рп/2012, відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Аналіз вищенаведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX - 19.07.2022, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону №3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX.
Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону №3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону №2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції №3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону №2352-IX).
Аналогічний підхід при вирішенні подібних правовідносин застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 04.09.2024 у справі №359/1316/22.
Судова палата звертає увагу, що правовідносини, які регулюються статтею 117 КЗпП України, пов'язані із недотриманням роботодавцем свого обов'язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов'язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні.
У постанові від 01.05.2024 у справі №140/16184/23 Верховний Суд зазначив, що, незважаючи на визначення приписами статті 117 Кодексу законів про працю України невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов'язані з обов'язком роботодавця розрахуватися з працівником у строк, встановлений приписами статті 116 Кодексу законів про працю України, яким переважно є день звільнення.
Отже, датою виникнення правовідносин, урегульованих статтею 117 КЗпП України у цій справі, є 11.01.2020 - дата звільнення позивача.
За таких обставин застосуванню до спірних правовідносин належать приписи статті 117 КЗпП України у редакції на момент їхнього виникнення, тобто до набрання чинності Законом №2352-ІХ.
Однак, період стягнення середнього заробітку з 19.07.2022 до дня фактичного розрахунку при звільненні регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
Отож, спірний період стягнення середнього заробітку у цій справі охоплюється періодом з 11.01.2020 до 26.06.2025, а тому такий умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом №2352-ІХ (19.07.2022) і після цього.
Період з 11.01.2020 до 18.07.2022 регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців.
Проте, період з 19.07.2022 по 26.06.2025 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
У межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, які безпосередньо стосуються норм статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19.07.2022.
У пункті 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц викладено правову позицію, відповідно до якої з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
З врахуванням принципу справедливості та співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку має бути розрахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Належить, також, враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.
До вказаного висновку прийшла Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22.
Згідно з наявної в матеріалах справи особистої картки грошового забезпечення за 2020 рік середньоденний заробіток, який визначено відповідно до пункту 8 Порядку №100 становить 384, 36 грн (11 915,22 грн за листопад 2019 року + 11 915,22 грн за листопад 2019 року/61 дні).
Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку становить 353 611,20 грн (384, 36 грн х 920 календарних дні (період з 11.01.2020 по 18.07.2022)).
У цій справі загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат, з урахуванням виплачених на виконання рішень Волинського окружного адміністративного суду сум, склав 169 289,53 грн (100%), з яких: грошове забезпечення виплачене при звільнені 32 199,65 грн (19,02%); на виконання рішень Волинського окружного адміністративного суду від 21.03.2025 у справі №140/14433/24 та від 21.04.2025 у справі №140/1395/25 виплата перерахованого грошового забезпечення - 137 089,88 гривень (80,98%).
Отже, сума, яка піддягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки та справедливості становить 137 089,88 грн, оскільки розмір середнього заробітку обрахованого за формулою: 384, 36 грн (середньоденне грошове забезпечення) х 920 (кількість днів затримки розрахунку при звільненні за період з 11.01.2020 по 18.07.2022) х 80,98%=286 354, 35 грн, що є більше чим виплачений розмір грошового забезпечення на виконання рішень вищевказаних судів.
Таким чином, виходячи з принципу пропорційності, на користь позивача (за період з 11.01.2020 по 18.07.2022) необхідно стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 137 089,88 грн.
В свою чергу, період стягнення з 19.07.2022 по 26.06.2025 регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
При цьому, суд також враховує правову позицію, викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі №489/6074/23, згідно з якою обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові ВП ВС від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (№ в ЄДРСР 87952206) (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.
Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного відступила від висновків Касаційного адміністративного суду, викладених у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22.
Таким чином, враховуючи обов'язковість вищевикладених висновків Верховного Суду щодо критеріїв зменшення розміру відшкодування за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд зазначає, що незважаючи на те, що спірні правовідносини виникли та тривали у період дії статті 117 КЗпП України в редакції як до 19.07.2022, так і після, в обох випадках для вирішення даної справи необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові ВП ВС від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц (№ в ЄДРСР 87952206) (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин.
З врахуванням принципу справедливості та співмірності середній заробіток за час затримки розрахунку має бути розрахований з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Обрахована відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату перерахованого грошового забезпечення за період з 19.07.2020 по 26.06.2025, який обмежений 6 місяцями, тобто 182 днями, становить 69 953, 52 грн (384, 36 грн х 182 календарних дні (період з 19.07.2022 по 26.06.2025)).
Суд, виходячи з принципу пропорційності, вважає належним способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 56 648,36 грн як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (80,98% від 69 953, 52 грн).
Суд зазначає, що саме така правова позиція щодо обрахунку середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні викладена Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.
Таким чином, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що сума стягнення у розмірі 193 738, 24 грн (137 089,88 грн (період з 11.01.2020 по 18.07.2022) + 56 648,36 грн (період з 19.07.2022 по 26.06.2025)) відносно загальної суми заборгованості при звільненні буде достатньою та справедливою з урахуванням усіх обставин справи та істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача.
Отже, загальна сума середнього грошового забезпечення, на яку має право позивач відповідно до статті 117 КЗпП України в редакціях до набрання чинності 19 липня 2022 року Законом №2352-ІХ і після цього, становить 193 738, 24 грн.
Також, суд враховує постанову Верховного Суду від 17.07.2025 у справі №160/18656/22, де Суд звертає увагу, що кожне з порушень (несвоєчасна виплата індексації грошового забезпечення та несвоєчасна виплата грошового забезпечення з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб) є самостійним порушенням трудових прав працівника, які мають різний предмет, підставу та наслідки, що унеможливлює зменшення відповідальності за одним із цих порушень шляхом врахування відповідальності за інше.
Кожне з цих порушень породжує окрему відповідальність відповідно до статті 117 КЗпП України, яка передбачає компенсацію у вигляді середнього заробітку за весь час затримки виплати належних сум, незалежно від періоду чи суб'єктного складу.
Отже, висновок представника відповідача про наявність подвійного стягнення середнього заробітку за один і той самий період є помилковим, оскільки йдеться про реалізацію працівником права на повне відшкодування шкоди, спричиненої різними формами бездіяльності роботодавця.
Згідно статті 17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 року справа “РуїзТоріха проти Іспанії» (серія А, №303А) Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Частиною першою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Згідно частини першої статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
З огляду на викладені обставини, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову шляхом визнання протиправною бездіяльність щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зобов'язання військову частину НОМЕР_1 НГУ нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 193 738, 24 грн, з відрахуванням податків обов?язкових платежів.
Позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 1 частини 1 статті 5 Закону України “Про судовий збір», інших судових витрат не поніс, а тому підстави для їх розподілу відсутні.
Керуючись статтями 243 - 246, 262 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 11.01.2020 по 26.06.2025 (включно).
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 193 738 (сто дев'яносто три тисячі сімсот тридцять вісім) гривень 24 копійок, з відрахуванням податків обов?язкових платежів.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ).
Відповідач: військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ).
Суддя Ю.Ю. Сорока