01 грудня 2025 року ЛуцькСправа № 140/9226/25
Волинський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді Димарчук Т.М.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного сервісного центру МВС, Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру МВС у Рівненській, Волинській та Житомирській областях, Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернулася з позовом до Головного сервісного центру МВС (далі - відповідач 1), Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру МВС у Рівненській, Волинській та Житомирській областях (далі - відповідач 2) про визнання протиправним та скасування наказу Головного сервісного центру МВС №2/2/11-КП від 16.07.2025 про звільнення з посади адміністратора Сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС); поновлення на посаді адміністратора сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС); стягнення з Сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дати звільнення (16.07.2025) до дня поновлення на роботі.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30.01.2023 відповідно до наказу Головного сервісного центру МВС №2/2/9-кп ОСОБА_1 було призначено на посаду адміністратора сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС). Однак, 16.05.2025 начальником Головного сервісного центру МВС було видано попередження, згідно з яким, на підставі наказу МВС від 25.06.2024 №442 «Про організаційно-штатні зміни в Головному сервісному центрі МВС» посада адміністратора сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) підлягає скороченню.
Позивачу було запропоновано розглянути 75 вакантних посад, проте, всі запропоновані варіанти працевлаштування перебували поза межами Ковеля та Волинської області, що унеможливлює їх об'єктивний розгляд, оскільки передбачають зміну місця проживання, порушують стабільність умов праці та фактично є відмовою у пропозиції рівноцінної роботи.
У свою чергу, позивач повідомляла, що під її опікою перебувають батьки похилого віку та просила забезпечити альтернативну посаду в межах регіону фактичного проживання. Однак, така пропозиція залишилася без реагування з боку відповідача, альтернативної рівнозначної посади в межах Волинської області позивачу запропоновано не було.
Крім того, попередження не містить жодного аналізу щодо наявності у позивача переважного права на залишення на посаді.
В подальшому, 16.07.2025 наказом Головного сервісного центру МВС №2/2/11-кп позивача було звільнено з посади адміністратора сервісного центру №0742.
Позивач вказує, що у відповіді на адвокатський запит від 02.07.2025 Головний сервісний центр МВС повідомив, що у період з 25.06.2024 по 01.07.2025 до територіального сервісного центру №0742 м. Ковель було призначено/переведено 12 адміністраторів. Наведене свідчить про наявність вакантних рівнозначних посад державної служби, які могли бути запропоновані ОСОБА_1 , однак жодна з цих посад не була запропонована позивачу, хоча вона мала переважне право на залишення на службі. Вказані дії позивач вважає фіктивним скороченням, яке спрямоване на звільнення конкретної особи.
Також, позивач повідомляє, що протягом значного періоду часу безперервно працювала у системі сервісних центрів МВС, сумлінно виконувала покладені на неї обов'язки. Такий стаж безумовно створює для позивача переважне право на залишення на роботі у випадку скорочення, яке відповідач був зобов'язаний врахувати перед прийняттям рішення про звільнення. Водночас, жодного аналізу чи оцінки питання наявності у позивача переважного права на залишення на роботі, відповідачем здійснено не було. Попередження про скорочення та наказ про звільнення не містять посилань на результати порівняння продуктивності праці, кваліфікації та стажу роботи позивача з іншими працівниками, посади яких підлягали скороченню.
Таким чином, позивач вважає, що її звільнення здійснене з порушенням норм чинного законодавства, а тому вказані обставини є достатніми підставами для визнання спірного наказу протиправним та поновлення позивача на посаді.
Крім того, у зв'язку з незаконним звільненням, що призвело до вимушеного прогулу, позивач має право на відшкодування матеріальної шкоди у вигляді втраченої заробітної плати.
З наведених підстав просить позовні вимоги задовольнити.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 21.08.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у даній справі, судовий розгляд справи ухвалено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін суддею одноособово (а.с.51).
У відзиві на позовну заяву відповідач 2 позовні вимоги заперечив та у їх задоволенні просив відмовити (а.с.55-58). В обґрунтування цієї позиції вказав, що позивач прийшов до помилкового твердження щодо належного відповідача 2 за позовом, оскільки в трудових відносинах з ОСОБА_1 останній не перебував, накази про звільнення не видавав, а тому позовні вимоги до відповідача заявлено необґрунтовано та безпідставно.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 02.09.2025 продовжено процесуальний строк для подання позивачем відповіді на відзив до 15.09.2025 включно (а.с.66).
У відзиві на позовну заяву відповідач 1 позовні вимоги заперечив та у їх задоволенні просив відмовити (а.с.68-73). В обґрунтування цієї позиції вказав, що наказом ГСЦ МВС від 30.01.2023 №2/2/9-кп ОСОБА_1 призначено на посаду адміністратора територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС), відповідно до абзацу першого частини п'ятої, частини восьмої статті 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» без конкурсного відбору з 03.02.2023 до дня призначення на цю посаду переможця конкурсного відбору, але не більше 12 місяців з дня припинення чи скасування воєнного стану. Водночас, відповідач 1 вказує, що Закон України «Про правовий режим воєнного стану» містить чітку заборону переведення працівників, призначених без конкурсного відбору на інші посади державної служби. Відповідно, якщо переведення обмежене дією режиму воєнного стану, вивчення переважних прав нівелюється прямою забороною вказаного вище закону про неможливість переведення.
При цьому, відповідач 1 зазначає, що з метою дотримання вимог частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 надано попередження від 16.05.2025 про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону та одночасно запропоновано 75 вакантних посад. ОСОБА_1 із вказаним попередженням ознайомлена 10.06.2025. Водночас, до ГСЦ МВС не надходило від ОСОБА_1 у письмовій формі ні згоди на переведення на одну із запропонованих посад, ні відмови від такого переведення. Також ОСОБА_1 не надано до ГСЦ МВС будь-яких заперечень чи зауважень щодо вказаного попередження.
Враховуючи, що з моменту попередження ОСОБА_1 минуло більше 30 календарних днів, наказом ГСЦ МВС від 16.07.2025 №2/2/11-кп звільнено позивача з посади адміністратора територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) 17.07.2025, у зв'язку зі зміною структури та штатного розпису Головного сервісного центру, із припиненням державної служби.
Крім того, відповідач 1 зауважує, що останній робочий день ОСОБА_1 17.07.2025, а не 16.07.2025, як зазначено у мотивувальній та прохальній частині позовної заяви.
Також відповідач 1 повідомив, що на час ознайомлення ОСОБА_1 із попередженням 10.06.2025 рівнозначні вакантні посади у Волинській області були відсутні. Станом на дату попередження позивачу було запропоновано всі наявні рівнозначні вакантні посади системи сервісних центрів МВС. У той же час, законодавство не містить вимог пропонувати наявні вакантні посади впродовж періоду після того як працівник вже ознайомився з попередженням до моменту звільнення.
Додатково відповідач 1 звертає увагу, що у процесі ознайомлення ОСОБА_1 із попередженням, остання письмово зазначила, що під її опікою перебувають батьки похилого віку, однак підтвердні документи надані не були.
Враховуючи вищевказане, відповідач 1 вважає, що оскаржуваний наказ прийнятий із дотриманням вимог законодавства, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.
14.09.2025 позивачем було подано заяву про зміну предмета позову (а.с.94-99), у якій просить визнати протиправним та скасувати наказ Головного сервісного центру МВС №2/2/11-КП від 16.07.2025 про звільнення ОСОБА_1 з посади адміністратора Сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) (ЄДРПОУ 45543373); поновити ОСОБА_1 на посаді адміністратора сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській областях (філія ГСЦ МВС) (ЄДРПОУ 45543373); стягнути з Головного сервісного центру МВС на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дати звільнення (17.07.2025) до дня поновлення на роботі.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 26.09.2025 заяву позивача про зміну предмета позову прийнято до розгляду (а.с.113).
Ухвалою суду від 29.09.2025 залучено до участі у справі як співвідповідача Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) (далі - відповідач 3) (а.с.115-116).
У відзиві на позовну заяву відповідач 1 позовні вимоги заперечив та у їх задоволенні просив відмовити (а.с.121-124). В обґрунтування цієї позиції вказав, що зміст доводів позивача фактично зводиться до незгоди із запропонованими ГСЦ МВС вакантними посадами, оскільки їй не було запропоновано саме посаду адміністратора сервісного центру № 0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській області (філія ГСЦ МВС).
У свою чергу, призначення позивача на будь-яку посаду, у тому числі й на посаду адміністратора сервісного центру № 0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській області (філія ГСЦ МВС) може бути здійснене у порядку та спосіб, визначені Законом України «Про державну службу», та лежить у площині повноважень ГСЦ МВС, а саме начальника ГСЦ МВС, який є суб'єктом призначення.
Враховуючи зазначене, у разі задоволення судом першої інстанції вимоги позивача щодо поновлення її на посаді адміністратора сервісного центру № 0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській області (філія ГСЦ МВС) матиме місце втручання в дискреційні повноваження ГСЦ МВС.
Окрім того, усі посади адміністратора сервісного центру № 0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській області (філія ГСЦ МВС) не є вакантними.
Також відповідач 1 звертає увагу на те, що позивач не скористалась передбаченим законодавством правом та не подала відповідну заяву на повторне призначення на посаду у визначеному законодавством порядку.
У свою чергу, у разі задоволення судом першої інстанції позовної вимоги ОСОБА_1 , буде порушене право на працю іншого працівника, який у законний спосіб призначений на посаду адміністратора сервісного центру № 0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській області (філія ГСЦ МВС), на яку позивач ніколи не призначався.
Щодо позовної вимоги про стягнення з Головного сервісного центру МВС (ЄДРПОУ 40109173) на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дня поновлення на роботі відповідач 1 зазначає, що згідно із інформацією, розміщеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, регіональний сервісний центр ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) (ЄДРПОУ 45543373), не припинив свою діяльність.
Відповідач 2 у відзиві на позовну заяву позовні вимоги заперечив та у їх задоволенні просив відмовити (а.с.129-132). В обґрунтування цієї позиції вказав, що представник позивача дійшов помилкового твердження щодо заявлених позовних вимог про поновлення в регіональному сервісному центрі ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській областях (філія ГСЦ МВС) (код ЄДРПОУ 45543373), оскільки в трудових відносинах з ОСОБА_1 останній не перебуває, накази про звільнення не видавав, а отже поновлення безпідставне. При цьому поновлення на роботі може відбуватися лише в тому органі, з якого особу було звільнено.
У відзиві на позовну заяву відповідач 3 позовні вимоги заперечив та у їх задоволенні просив відмовити (а.с.138-141). В обґрунтування цієї позиції вказав, що представником позивача в позовній заяві не зазначено жодних обставин які свідчили б про вчинення дій, які оскаржуються та не заявлено жодних прямих вимог до відповідача 3, а тому в задоволенні позовних вимог просив відмовити.
Дослідивши письмові докази та письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що наказом Головного сервісного центру МВС від 30.01.2023 №2/2/9-кп ОСОБА_1 призначено на посаду адміністратора територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС), без конкурсного відбору з 03.02.2023 до дня призначення на цю посаду переможця конкурсного відбору, але не більше 12 місяців з дня припинення чи скасування воєнного стану (а.с.13).
10.06.2025 ОСОБА_1 було ознайомлено з попередженням від 16.05.2025 про наступне звільнення із займаної посади, оскільки відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 25.06.2024 №442 «Про організаційно-штатні зміни в Головному сервісному центрі МВС» посада адміністратора територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) підлягає скороченню. Одночасно позивачу було запропоновано 75 вакантних посад (а.с.14-17).
Наказом Головного сервісного центру МВС від 16.07.2025 №2/2/11-кп ОСОБА_1 звільнено з посади адміністратора територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) 17.07.2025 у зв'язку зі зміною структури та штатного розпису Головного сервісного центру МВС, із припиненням державної служби (а.с.18).
Не погоджуючись із наказом про звільнення, позивач звернулася із цим позовом до суду.
При вирішенні спору суд керується такими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Приписами статті 43 Конституції України гарантовано, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі - Закон №889-VIII) визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону №889-VIII державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Частиною другою цієї ж статті встановлено, що державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Згідно з частиною першою статті 3 Закону №889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Частинами першою - третьою статті 5 Закону №889-VIII установлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
За приписами частини п'ятої статті 22 Закону №889-VIII передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Згідно з положеннями частини першої статті 41 Закону №889-VIII державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений без обов'язкового проведення конкурсу: 1) на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням керівника державної служби або суб'єкта призначення; 2) на рівнозначну або нижчу вакантну посаду в іншому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті), - за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець. Державний службовець, призначений на посаду без конкурсу, не може бути переведений на вищу посаду державної служби без проведення конкурсу.
Розділ IX Закону №889-VIII врегульовує питання припинення державної служби.
Так, згідно частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі виходу державного службовця на пенсію або досягнення ним 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади»; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону).
Відповідно до частини першої статті 87 Закону №889-VIII підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Частиною третьою статті 87 Закону №889-VIII визначено, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду.
Відтак, станом на момент звільнення позивача, частина третя статті 87 Закону №889-VIII передбачає обов'язок суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону пропонувати державному службовцю відповідну посаду з урахуванням положень абзацу другого частини третьої статті 87 Закону №889-VIII.
Тобто, приписи частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII не дозволяють суб'єкту призначення альтернативної поведінки.
Тлумачення закону, за якого суб'єкт призначення може пропонувати або може не пропонувати державному службовцю вакантні посади під час процедури реорганізації входить в протиріччя з верховенством права та засадами конституціоналізму. Адже суб'єкт владних повноважень є носієм саме повноважень, а не прав, і за їх здійснення несе відповідальність. До того ж, принцип верховенства права вимагає максимально мінімізувати свободу розсуду виконавчої влади.
При тлумаченні й застосуванні частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII необхідно розуміти, що правомірне рішення це не будь-який бажаний для керівника державного органу варіант поведінки в рамках цього Закону, а лише той, який сприятиме належній реалізації підлеглими працівниками права на працю та доступу до державної служби і не допускатиме проявів дискримінації у здійсненні ними цих прав.
Відтак свобода розсуду означає не свободу вибору керівника державного органу кого звільнити, а кого залишити (перевести) на державній службі, а означає лише оптимальне застосування закону для досягнення цілей, встановлених у ньому. Такого оптимального застосування закону не буде, якщо керівник державного органу не запропонує працівнику посаду державної служби за її наявності. Якщо вакантна посада є у наявності, то у керівника державного органу є лише один вид правомірної поведінки - запропонувати її працівнику.
Таким чином, частина третя статті 87 Закону № 889-VIII встановлює саме обов'язок суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону пропонувати державному службовцю рівнозначну посаду або, як виняток, нижчу посаду державної служби. Відповідні повноваження не є дискреційними.
Це також означає, що встановлена законодавством можливість скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури, штатного розпису (змінами в організації виробництва і праці) державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників (пропонування наявної роботи за відповідною професією чи спеціальністю), які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві (державній установі), незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 09.10.2019 у справі № 821/595/16, від 31.03.2020 у справі № 826/6148/16, від 11.06.2020 у справі № 826/19187/16, від 26.05.2021 у справі № 140/90/20, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2018 у справі № 800/538/17, від 26.01.2023 у справі № 160/336/20.
При цьому, Верховний Суд у постанові від 23.04.2025 №320/12821/23 зазначив, що в умовах дії воєнного стану ця процедура не змінилася, принаймні в тому, що звільнення з названої підстави передбачає пропонування посад (якщо є посади, які можна пропонувати під час дії попередження про наступне звільнення). Тут варто нагадати також про положення частини першої статті 41 Закону №889-VIII, за змістом якої державний службовець з урахуванням його професійної підготовки та професійних компетентностей може бути переведений на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду в тому самому державному органі, у тому числі в іншій місцевості (в іншому населеному пункті) без обов'язкового проведення конкурсу за рішенням керівника державної служби або суб'єкта призначення.
Як вже зазначалося, 10.06.2025 ОСОБА_1 було ознайомлено з попередженням від 16.05.2025 про наступне звільнення із займаної посади та одночасно запропоновано 75 вакантних посад.
З дослідженого переліку запропонованих позивачу посад встановлено, що вакантні посади наявні в сервісних центрах ГСЦ МВС в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, Тернопільській, Чернівецькій, Хмельницькій, Чернігівській, Київській, Івано-Франківській, Львівській, Вінницькій, Черкаській, Кіровоградській, Херсонській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Харківській, Сумській областях.
При цьому, жодної посади в межах Волинської області позивачу запропоновано не було.
У той же час, суд звертає увагу на відповідь Головного сервісного центру МВС від 02.07.2025 (а.с.28-29), надану на адвокатський запит представника позивача, з якої слідує, що у період з 16.05.2025 по день надання відповіді на запит, відповідно до наказу ГСЦ МВС від 25.06.2025 №2/35/130-кп до територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській областях (філія ГСЦ МВС) переведено одного працівника на посаду адміністратора.
Як було встановлено судом, попередження позивача про звільнення датоване 16.05.2025, доведене до відома позивача 10.06.2025. Водночас, переведення іншого працівника до територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській областях (філія ГСЦ МВС) на посаду адміністратора, відповідно до наказу № 2/35/130-кп, здійснено 25.06.2025. Зазначені обставини свідчать про те, що у період між виданням попередження про звільнення позивача та датою її фактичного звільнення в межах Волинської області наявною була вакантна посада адміністратора, яка позивачу не пропонувалася.
Відтак, позивачу не були запропоновані всі посади відповідного рівня державної служби, які на момент попередження про наступне звільнення та на дату видання наказу про звільнення залишалися вакантними на території Волинської області. Це, у свою чергу, свідчить про вибірковий підхід ГСЦ МВС до пропонування посад працівникам для їх переведення.
Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №807/3588/14, від 27.05.2020 у справі №813/1715/16, повторював, що обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
Отже, звільнення у зв'язку із скороченням штату можливо, якщо роботодавцем вжито всіх заходів щодо переведення працівника на іншу посаду шляхом пропонування працівнику, що звільняється, всіх вакансій, на які він може претендувати з урахуванням фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності, а також у випадках, коли неможливо перевести працівника з його згоди на іншу роботу, або коли працівник відмовився від такого переведення.
Такі висновки узгоджуються із висновками Верховного Суду у постанові від 09.12.2020 у справі №808/539/17.
Суд звертає увагу, що у поданих відзивах представники відповідачів не надали обґрунтованих пояснень та належних доказів про те, за якими саме критеріями пропонувалися позивачу посади державної служби, як і не надали жодних пояснень з приводу переведення до територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській областях (філія ГСЦ МВС) на посаду адміністратора одного працівника, відповідно до наказу від 25.06.2025№ 2/35/130-кп.
Додатково суд також зауважує, що згідно відповіді регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській областях (філія ГСЦ МВС) від 04.09.2025 (а.с.103) вбачається, що станом на 24.06.2024 штатна чисельність адміністраторів територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) становила 11 посад. У свою чергу, з урахуванням організаційно-штатних змін відповідно до наказу Міністерства внутрішніх справ України від 25.06.2024 №442 «Про організаційно-штатні зміни в Головному сервісному центрі МВС» штатна чисельність адміністраторів територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель, Волинська область) РСЦ ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській областях становить також 11 посад. Тобто, штатна чисельність посад адміністраторів у Волинській області не змінилася у зв'язку з прийняттям наказу від 25.06.2024 №442, що додатково свідчить про протиправність звільнення позивача.
Таким чином, відповідачем-1 не доведено відсутність вакантних посад, які могли бути запропоновані позивачу, а тому він, як роботодавець, повинен був пропонувати позивачу всі наявні вакантні посади, які відповідають вимогам частини третьої статті 87 Закону №889-VІІІ, що існують на цьому підприємстві (державній установі), незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Відтак, суд вважає, що суб'єкт призначення, тобто Головний сервісний центр МВС, не виконав обов'язку, який належить до його повноважень, що, у свою чергу, унеможливило дотримання вимог частини третьої статті 87 Закону №889-VІІІ при звільненні позивача у спосіб, передбачений цим Законом.
При цьому, суд не бере до уваги посилання відповідача-1 на те, що пропонувати наявні вакантні посади можливо лише при ознайомленні особи з попередженням про звільнення, а не впродовж всього часу до моменту звільнення, оскільки норми чинного законодавства такої вимоги не містять, у той же час Верховний Суд у своїх постановах неодноразово робив висновки про те, що особі слід пропонувати усі вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
Крім того, відповідачем не доведено дотримання передбаченої частиною третьою статті 87 Закону №889-VIII такої умови при звільненні на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII як урахування переважного права на залишення на роботі, передбаченого законодавством про працю.
Відповідно до статті 42 КЗпП України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; 11) працівникам, які є членами пожежно-рятувальних підрозділів для забезпечення добровільної пожежної охорони не менше року.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Отже, переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, і лише у разі за рівних умов продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається працівникам, які відповідають вимогам визначених у частині другій статті 42 КЗпП України, тобто сімейний стан, стаж роботи та інші обставини, що надають право для залишення на роботі, враховуються лише у тому разі, коли працівники мають однакову кваліфікацію і продуктивність праці
Однак, відповідачем 1 не надано належних доказів, які б підтвердили наявність у позивача більш низької кваліфікації і продуктивності праці у порівнянні з іншими працівниками, яким були запропоновані посади адміністратора у Волинській області. У свою чергу, матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що звільненню позивача з посади передувала будь-яка індивідуальна оцінка її роботи на посаді державного службовця.
В той же час, суд зауважує, що відповідач не вправі вибірково підходити до процедури вивільнення працівників. Вибірковий підхід суперечитиме одному із принципів здійснення державної служби, про який йдеться у пункті 7 частини першої статті 4 Закону №889-VIII та відповідно до якого державна служба здійснюється з дотриманням принципу забезпечення рівного доступу до державної служби - заборона всіх форм та проявів дискримінації, відсутність необґрунтованих обмежень або надання необґрунтованих переваг певним категоріям громадян під час вступу на державну службу та її проходження.
Оскільки відповідачем 1 як суб'єктом владних повноважень, на якого покладено тягар доказування правомірності рішень (дій), не доведено, що позивачу було запропоновано всі наявні вакантні посади в територіальних сервісних центрах та що відповідач не мав можливості перевести її на рівнозначну посаду, суд дійшов висновку про неправомірність дій відповідача при звільненні позивача, а тому наказ Головного сервісного центру від 16.07.2025 №2/2/11-кп належить визнати протиправним та скасувати.
Вирішуючи спір в частині позовних вимог про поновлення позивача на посаді, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 235 КЗпП України установлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 КЗпП України, а тому встановивши, що звільнення відбулось з порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
Таким чином, належним способом поновлення порушеного права позивача у справі є поновлення останньої на посаді та в органі, з якої її було звільнено.
Так, згідно усталених висновків Верховного Суду у зв'язку із незаконним звільненням особи, остання підлягає поновленню на попередній роботі. Такий підхід є сталим, послідовним та відповідає правильному застосуванню частини першої статті 235 КЗпП України.
Надаючи оцінку застосуванню статті 235 КЗпП України, Верховний Суд у постанові від 31.05.2023 у справі №640/4922/20 зазначав, що поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. Незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство, установа, організація, що допустили таке незаконне звільнення.
У разі зміни внутрішньої (організаційної) структури установи (ліквідації одного структурного підрозділу із створенням або без створення іншого структурного підрозділу, змін в найменуванні установи, підрозділу або посади тощо) незаконно звільнений працівник підлягає поновленню на тій посаді, яку він обіймав на момент звільнення, після чого роботодавець зобов'язаний вчинити дії щодо працевлаштування такого працівника з урахуванням змін, що відбулися.
Водночас поновлення позивача на посаді, яку він не обіймав до звільнення, суперечить єдиному можливому способу захисту його порушеного права, який закріплений у частині першій статті 235 КЗпП та спрямований на повернення сторін трудового спору (працівника і роботодавця) у положення, яке існувало на день звільнення. Крім того, такий спосіб захисту порушеного права позивача може викликати новий спір з приводу визначення «рівнозначної» посади та відповідного структурного підрозділу, де така посада передбачена.
У пункті 63 постанови від 12.05.2022 справа №140/13530/20 Верховний Суд вказав, що повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом в новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією відповідача і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатись у здійснення дискреційних повноважень державного органу.
Суд звертає увагу, що спірним наказом позивача звільнено з посади адміністратора територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС).
Згідно із інформацією, розміщеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) (код ЄДРПОУ 43611975), структурним підрозділом якого є територіальний сервісний центр №0742 (на правах відділу, м. Ковель) не припинив свою діяльність.
Таким чином, з врахуванням вищевикладеного, суд приходить висновку про необхідність відновлення порушених прав позивача шляхом поновлення позивача на посаді адміністратора територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС), тобто на посаді, яку ОСОБА_1 займала до звільнення та про відмову в задоволенні позовних вимог в частині поновлення на посаді адміністратора сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Рівненській, Волинській та Житомирській областях.
Вирішуючи питання щодо визначення дати, з якої позивача має бути поновлено на попередній посаді, суд виходить з такого.
Згідно з частинами першою та п'ятою статті 241-1 КЗпП України строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк.
Відповідно до пункту 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 року за №110), днем звільнення вважається останній день роботи.
Отже, оскільки наказом Головного сервісного центру МВС від 16.07.2025 №2/2/11-кп позивача звільнено з посади з 17.07.2025, то цей день є останнім робочим днем, тому поновлювати позивача на посаді слід з наступного дня після звільнення, тобто з 18.07.2025.
Вирішуючи питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Частиною третьою статті 235 КЗпП України визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника відповідно до статті 27 Закону України від 24.03.995 №108/95-ВР «Про оплату праці» визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100),
Згідно з підпунктом «з» пункту 1 розділу І Порядку №100 він підлягає застосуванню для розрахунку вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення суду.
Відповідно до абзаців першого, третього, четвертого пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
За правилами пункту 5 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.
Із наявної в матеріалах справи довідки про доходи Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) від 13.08.2025 №254/15-2025 вбачається, що ОСОБА_1 нараховано заробітну плату у травні 2025 року 5217,39 грн за 14 робочих днів, у червні 2025 року 6400,00 грн за 16 робочих днів (а.с.42).
З урахуванням наведеного середньоденна заробітна плата позивача за 30 робочих днів становить 387,25 грн (11617,39 грн : 30).
При обчисленні кількості робочих днів суд враховує, що відповідно до пункту 2 Глави ХІХ «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».
У свою чергу, частиною шостою статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (набрав чинності 24.03.2022) визначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої - п'ятої статті 67, статей 71, 73, 78-1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України «Про відпустки».
Таким чином, починаючи з 24.03.2022 не застосовуються, зокрема, такі норми:
- частина третя статті 67 КЗпП України (у випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого);
- стаття 73 КЗпП України (святкові і неробочі дні).
Отже, з 24.03.2022 при розрахунку кількості робочих днів враховуються усі дні з понеділка по п'ятницю включно.
Оскільки днем звільнення позивача є 17.07.2025, справа вирішена по суті 01.12.2025, тому період часу вимушеного прогулу позивача становить 96 робочих днів (період з 18.07.2025 по 30.11.2025).
Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 37176,00 грн (387,25 грн х 96 днів).
Крім того, з довідки про доходи позивача за останні два місяці перед звільненням вбачається, що вона видана саме Регіональним сервісним центром ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС), а отже саме Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) виплачував позивачу заробітну плату і саме з нього підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Таким чином, на користь позивача з Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) належить стягнути 37176,00 грн, з яких відповідач відрахує загальнообов'язкові податки та збори.
Згідно приписів частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
З урахуванням цих положень рішення підлягає негайному виконанню в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, що становить 8325,88 грн.
Відтак, суд дійшов висновку про задоволення позову частково.
Щодо відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15000,00 грн суд зазначає наступне.
Частинами першою, третьою статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Частинами першою, другою статті 134 КАС України обумовлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Згідно з частиною п'ятою статті 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до частин сьомої, дев'ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, слід дійти висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов'язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором.
На підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу суду надано такі документи: договір про надання правової допомоги від 26.06.2025 (а.с.25-26), платіжну інструкцію від 05.08.2025 (а.с.39), розрахунок витрат на правничу допомогу від 09.08.2025 (а.с.40).
Згідно з розрахунком витрат на правову допомогу від 09.08.2025 правова допомога згідно договору про надання правової допомоги від 26.06.2025 включала в себе: консультація клієнта - 750,00 грн; адвокатський запит №1 - 750,00 грн; адвокатський запит №2 - 750,00 грн; адвокатський запит №3 - 750,00 грн; підготовка позовної заяви та подання її до суду - 12000,00. Загальна вартість виконаних робіт (наданих послуг) - 15000,00 грн.
Відповідно до квитанції від 05.08.2025 позивач сплатила на користь адвоката 15050,00 грн.
Представник відповідача 1 у відзиві на позовну заяву заперечив проти стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу та зазначила, що докази щодо стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн є неналежними та недопустимими, оскільки платіжна квитанція про оплату передує даті розрахунку витрат на правничу допомогу, розмір сплати різниться за сумою, з платіжної квитанції не вбачається, що кошти сплачені відповідно до умов договору.
Суд зауважує, що при визначенні суми відшкодування витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, суд має виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру залежно від конкретних обставин справи. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто повинно бути доведено доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справ.
Верховний Суд в постановах від 22.12.2020 по справі №520/8489/19, від 07.05.2020 по справі №320/3271/19, від 10.03.2020 по справі №520/8489/19 зазначив, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
З правової позиції, викладеної в постанові Об'єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19 слідує, що суд вправі зменшити розмір судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката, керуючись критеріями, що визначені частинами сьомою-дев'ятою статті 139 КАС України, з урахуванням конкретних обставин справи та з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Таким чином, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовлених документів, витрачений адвокатом час, тощо - є неспівмірним.
Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу даної справи, суд зауважує, що надання консультацій клієнту та підготовка адвокатських запитів є єдиним комплексом дій, що охоплюються загальною діяльністю адвоката та мають на меті складання позовної заяви і подання її до суду, а визначення суми гонорару за кожну з зазначених дій не є виправданим, а тому підлягає зменшенню.
На думку суду, виходячи із критеріїв, визначених частинами третьою, п'ятою статті 134, частиною дев'ятою статті 139 КАС України, з урахуванням частково задоволених позовних вимог, заперечень відповідача щодо обґрунтованості та співмірності розміру витрат на правничу допомогу, заявлена сума до відшкодування витрат на правничу професійну допомогу є неспівмірною із заявленими вимогами, а тому справедливим розміром відшкодування позивачу фактично понесених витрат на професійну правничу допомогу у цій справі за рахунок бюджетних асигнувань Головного сервісного центру МВС є сума 5000,00 грн. Решту витрат на професійну правничу допомогу повинен понести позивач.
На думку суду, судові витрати необхідно стягнути саме з Головного сервісного центру МВС, оскільки судом задоволені позовні вимоги немайнового характеру, та саме внаслідок прийняття Головним сервісним центром МВС спірного наказу були порушені права позивача.
При цьому, суд вважає безпідставними твердження відповідача 1 про відсутність підстав для стягнення на користь позивача витрат на правничу допомогу, оскільки згідно постанови Верховного Суду від 04.06.2024 у справі №808/1564/18 відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.
Керуючись статтями 139, 243-246, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного сервісного центру МВС, Регіонального сервісного центру Головного сервісного центру МВС у Рівненській, Волинській та Житомирській областях, Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного сервісного центру МВС від 16.07.2025 №2/2/11-кп «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновити ОСОБА_1 на посаді адміністратора територіального сервісного центру №0742 (на правах відділу, м. Ковель) регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) з 18 липня 2025 року.
Стягнути з Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 37176,00 грн (тридцять сім тисяч сто сімдесят шість гривень 00 копійок) з проведенням необхідних відрахувань відповідно до чинного законодавства.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 8325,88 грн (вісім тисяч триста двадцять п'ять гривень 88 копійок) підлягає негайному виконанню.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного сервісного центру МВС на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн (п'ять тисяч гривень 00 копійок).
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).
Відповідач 1: Головний сервісний центр МВС (04071, місто Київ, вулиця Лук'янівська, 62, код ЄДРПОУ 40109173).
Відповідач 2: Регіональний сервісний центр Головного сервісного центру МВС у Рівненській, Волинській та Житомирській областях (33024, Рівненська область, місто Рівне, вулиця Вербова, 39, код ЄДРПОУ 45543373).
Відповідач 3: Регіональний сервісний центр ГСЦ МВС у Волинській області (філія ГСЦ МВС) (43023, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Захисників України, 14б, код ЄДРПОУ 43611975).
Суддя Т.М. Димарчук