Дата документу 19.11.2025 Справа № 332/6870/23
Єдиний унікальний №332/6870/23 Головуючий у 1 інстанції Яцун О.С.
Провадження № 22-ц/807/1625/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
19 листопада 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Гончар М.С.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 червня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради, Дитячо-юнацької спортивної школи «Салют» про стягнення невиплаченої заробітної плати,-
У листопаді 2023 року позивачка звернулась до суду з позовом до Департаменту спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради, Дитячо-юнацької спортивної школи «Салют» про стягнення невиплаченої заробітної плати.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що 03.08.2020 між нею та директором Дитячо-юнацької спортивної школи «Салют» Департаменту спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради (надалі ДЮСШ «Салют») ОСОБА_3 було укладено строкову трудову угоду, на підставі якої вона була працевлаштована тренером по роботі з оздоровчими групами басейну «Салют» на період з 03.08.2020 по 02.08.2021, однак за згодою сторін була звільнена 19.04.2021.
15.07.2021 між нею та директором ДЮСШ «Салют» ОСОБА_3 було укладено строкову трудову угоду, на підставі якої вона була працевлаштована тренером по роботі з оздоровчими групами басейну «Салют».
У вересні 2023 року ОСОБА_3 повідомив позивача про її звільнення, про що надав їй копію наказу про звільнення № 32-к від 07.09.2023. З вказаного часу він перешкоджає їй виконувати роботу за строковою трудовою угодою.
Позивачеві достеменно невідомо, з ким саме вона перебуває у трудових відносинах, адже заробітну плату їй виплачує Департамент спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради, а не ДЮСШ «Салют».
З 03.08.2020 позивачеві виплачувалась заробітна плата, проте такі виплати здійснювались нерегулярно та в розмірах, що не відповідають приписам чинного законодавства, тобто у розмірах менших за мінімальну заробітну плату, визначену законодавством. Недоплата за весь період роботи становить 197819,71 грн, а саме 34733,15 грн за період роботи з 03.08.2020 по 19.04.2021, 163086,53 грн з 14.07.2021 по 31.10.2023.
Просила суд стягнути на її користь в солідарному порядку з обох відповідачів вищевказану суму без утримання податків та інших обов'язкових платежів.
Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 червня 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою суду представник ОСОБА_1 - Василенко Л.О. подала апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що позивачка не згодна повністю, вважає, що судом при винесені оскаржуваного рішення допущено грубе порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповно з'ясовані усі обставини, що мають значення по справі, висновки суду не відповідають обставинам справи.
05 вересня 2025 року від представника Департаменту спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради - Ліщинської Ж. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в яклому остання просила апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20.06.2025 р. У справі № 332/6870/23 - залишити без змін.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення в повній мірі відповідає.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано.
Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог дійшов висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 належним чином необґрунтованими та недоведеними, у зв'язку з чим вони не підлягають задоволенню.
Колегія суддів погоджується з в таким висновком суду першої інстанції в повному обсязі.
Судом першої інстанції встановлено, між позивачем ОСОБА_1 та директором ДЮСШ «Салют» ОСОБА_3 склалися трудові правовідносини, оформлені строковою трудовою угодою.
Матеріалами справи підтверджено, що 03.08.2020 між ОСОБА_1 та директором ДЮСШ «Салют» ОСОБА_3 було укладено строкову трудову угоду, на підставі якої вона була працевлаштована тренером по роботі з оздоровчими групами басейну «Салют» на період з 03.08.2020 по 02.08.2021, однак за згодою сторін була звільнена 19.04.2021 (т. 1 а.с. 7-8, 10, 110-111, 115-116, т. 2 а.с. 48-50, 52-54).
15.07.2021 між позивачем та директором ДЮСШ «Салют» ОСОБА_3 було укладено строкову трудову угоду, на підставі якої вона була працевлаштована тренером по роботі з оздоровчими групами басейну «Салют» (т. 1 а.с. 112, 117-118, т. 2 а.с. 51, 55-56).
У вересні 2023 року ОСОБА_3 повідомив позивача про її звільнення, про що надав їй копію наказу про звільнення № 32-к від 07.09.2023. 15.09.2023 позивач була ознайомлена з ним, про що міститься відповідна відмітка (т. 2 а.с. 51).
Згідно Статуту, затвердженого Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради № 252 від 25.05.2018, ДЮСШ «Салют» є позашкільним навчальним закладом спортивного профілю закладом фізичної культури та спорту (п. 1.2); є юридичною особою, має печатку зі своїм найменуванням, штамп і бланк встановленого зразка, свою символіку, ідентифікаційний код, може мати самостійний баланс та рахунки в органах Державного казначейства України (п.1.8).
Відповідно до п. 5.2 Статуту, директор ДЮСШ «Салют», зокрема, приймає на роботу і звільняє з роботі тренерів-викладачів та інших фахівців відповідно до законодавства.
Згідно Положення про Департамент спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради, затвердженого Рішення міської ради № 33 від 30.09.2020 (надалі Положення від 30.09.2020), департамент здійснює загальне керівництво спортивними закладами та установами комунальної форми власності, підпорядкованими департаменту (п. 3.1) та виконує функції головного розпорядника бюджетних коштів відповідно до бюджетного законодавства (п. 3.27).
Відповідно п. 6.33 Положення, для організації фінансового та бухгалтерського забезпечення закладів, підпорядкованих департаменту, при департаменті утворюється централізована бухгалтерія, яка є відповідно до положення, затвердженого директором.
20.01.2017 директором Департаменту спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради затверджено Положення про централізовану бухгалтерію Департаменту спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради (надалі Положення про ЦБ від 20.01.2017), згідно п. 4.8 якої визначено, що вона забезпечує, зокрема, проведення нарахування та виплату в установлені строки заробітної плати службовцям та працівникам підпорядкованих закладів Департамент спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради, а також здійснює контроль: над фінансово-господарською діяльністю, нарахуванням заробітної плати, веденням матеріально-технічного обліку, над цільовим використанням бюджетних коштів структурних підрозділів Департамент спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради (п. 5.5).
З аналізу п. 8.1 Положення про ЦБ від 20.01.2017 вбачається, що всі необхідні документи для нарахування заробітної плати працівнику до централізованої бухгалтерії подає директор ДЮСШ чи особа, яка його замінює, а централізована бухгалтерія, в свою чергу, після цього робить нарахування та виплати.
Основною діяльністю ДЮСШ є розвиток дитячо-юнацького спорту. Для реалізації надання фізкультурно-оздоровчих послуг залучаються як штатні тренери-викладачі та працівники ДЮСШ, так і сторонні тренери згідно строкових трудових угод, одним з яких є позивач.
Згідно Статуту, джерелами формування кошторису ДЮСШ є: кошти загального фонду місцевого бюджету та кошти спеціального фонду місцевого бюджету.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.
Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
У пункті 3.4 вказаного Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 зазначено, що виходячи зі змісту частини першої статті 8 Конституції України, охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об'єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.
Одним з проявів верховенства права, - підкреслюється у підпункті 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004, - є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються.
З огляду на приписи та правила статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов'язковий елемент конкретного суб'єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.
Тобто інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Разом із тим, не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "Жоффр де ля Прадель проти Франції" від 16 грудня 1992 року).
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
ЄСПЛ зазначав, що право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (§ 22, рішення ЄСПЛ у справі "Мельник проти України" від 28 березня 2006 року, заява № 23436/03).
Згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Згідно з пунктом 6 статті 3 ЦК України справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Згідно ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Положеннями ст. 115 Кодексу законів про працю України та ст. 24 Закону України «Про оплату праці» визначено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП, трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 23 КЗпП, трудовий договір може бути укладений на визначений строк, встановлений за погодженням сторін.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (ч. 2 ст. 23 КЗпП).
Як встановлено судом першої інстанції, між позивачем ОСОБА_1 та директором ДЮСШ «Салют» ОСОБА_3 склалися трудові правовідносини, оформлені строковою трудовою угодою.
Постановою Кабінету Міністрів України № 356 від 14.04.2009 затверджено Перелік платних послуг, які можуть надаватися закладами фізичної культури і спорту, що утримуються за рахунок бюджетних коштів. Кошти, отримані навчальним закладом від наданих платних освітніх послуг, визначених вищевказаним Переліком, зараховуються на відповідні спеціальні рахунки, відкриті в органах Державного казначейства України та спрямовуються на відшкодування витрат, пов'язаних з їх організацією та наданням, відповідно до законодавства, а саме: витрати на оплату праці працівників; податки, збори, обов'язкові платежі до бюджету та інші відрахування відповідно до законодавства; господарські витрати; матеріальні витрати та інші витрати.
Судом першої інстанції правильно встановлено, що саме з цих спеціальних рахунків, тобто з цього спеціального фонду, і здійснюється виплата заробітної плати позивачеві, адже вона не є штатним працівником, а є особою, залученою для надання конкретних платних послуг у визначений угодою строк.
Відповідно до ст. 94 КЗпП та ст. 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
За умовами строкової трудової угоди, позивач одержує заробітну плату в розмірі 50% від зібраної суми внесків, що зробили відвідувачі протягом місяця, відрахувань на заробітну плату з ПДВ.
Згідно ст. 115 КЗпП, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму (ст. 116 КЗпП).
Суд першої інстанції звернув увагу, що зарахування заробітної плати ОСОБА_1 , яка не перебувала у штаті ДЮСШ, але залучена до надання платних послуг на підставі трудової угоди та наказів директора ДЮСШ, здійснювалось згідно Наказу Міністерства України у справах молоді та спорту №2097 від 23.09.2005 «Про впорядкування умов оплати праці працівників бюджетних установ, закладів та організацій галузі фізичної культури і спорту», Порядку та умов надання платних послуг закладами фізичної культури і спорту, що утримуються за рахунок бюджетних коштів, затвердженого спільним Наказом Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту, Міністерства фінансів України та Міністерства економіки України №3042/1030/936 від 28.08.2009, табелів обліку використання робочого часу, відомостей заробітної плати тренерам, які працюють з абонементними групами плавального басейну ДЮСШ «Салют», а також на підставі умов строкової трудової угоди за фактично відпрацьований час (виконаний обсяг роботи).
Позивачеві здійснювались доплати до мінімальної заробітної плати згідно фактично відпрацьованих годин за табелем робочого часу. Податки утримувалися згідно вимог чинного законодавства вчасно і оскільки база нарахування єдиного соціального внеску (ЄСВ) не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, його сума розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати та ставки ЄСВ, іншими словами, якщо дохід працівника менший за мінімальну заробітну плату, то ЄСВ все одно нараховується на мінімальну заробітну плату.
Вищевказане підтверджується зведеною таблицею розрахунків заробітної плати ОСОБА_4 за періоди з 03.08.2020 по 19.04.2021, з 15.07.2021 по 07.09.2023 (т. 1 а.с.196-199), табелями обліку використання робочого часу (т. 1 а.с. 119-145), аналізами зарплати за співробітниками (т. 1 а.с. 146-163), списками перерахованої до банку зарплати (т.1 а.с. 164-181), відомостями для нарахування заробітної плати (т. 1 а.с. 183-195), розрахунками вартості абонементів (т. 1 а.с. 200-203).
Отже, з досліджених судом доказів, наявних в матеріалах справи, виходячи з аналізу вищенаведених норм чинного законодавства, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що у відповідача ДЮСШ «Салют» відсутня заборгованість по заробітній платі перед позивачем ОСОБА_4 .
Доводи апеляційної скарги щодо помилкового висновку суду першої інстанції, що Департамент спорту, сім'ї та молоді Запорізької міської ради є неналежним відповідачем по справі, колегія суддів визнає безпідставними, оскільки мотивувальна частина оскаржуваного рішення містить вичерпне обґрунтування неналежності такого відповідача, з яким погоджується колегія суддів.
Твердження апеляційної скарги щодо відсутності в матеріалах справи доказів укладення строкової трудової угоди між позивачем та ДЮСШ «Салют» в повному обсязі спростовуються наявними в матеріалах справи доказами(т. 1 а.с. 112, 117-118, т. 2 а.с. 51, 55-56).
Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Колегія суддів, оцінивши зібрані у справі докази, як в цілому, так і окремо, вважає не доведеним факт порушення прав Позивача з боку Відповідачів.
Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом норм процесуального права, а саме, ненадання судом оцінки доказам, спростовані під час апеляційного розгляду. Так, у мотивувальній частині оскарженого рішення зазначені, зокрема, фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо відсутності підстав для задоволення позову.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов'язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, зводяться до самостійного тлумачення норм чинного законодавства та незгоди скаржника з рішенням суду першої інстанції по суті спірних правовідносин.
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
За вимогами п.1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про те, що, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно з вимогами ст. 76-78, 81, 89, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 слід залишити без задоволення, а Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 червня 2025 року - без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 20 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 01 грудня 2025 року.
Головуючий
Судді: