Дата документу 19.11.2025 Справа № 334/9531/24
Єдиний унікальний №334/9531/24 Головуючий у 1 інстанції Бредіхін Ю.Ю.
Провадження № 22-ц/807/1628/25 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
19 листопада 2025 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Гончар М.С.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Бєлової А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 04 липня 2025 року у справі запозовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення суми,-
У листопаді 2024 року позивач фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до суду із вимогами про стягнення грошових коштів з ОСОБА_3 .
Свої вимоги він обґрунтував тим, що між сторонами 09.07.2016 року укладений договір про спільну діяльність. За умовами вказаного договору сторони зобов'язались створити новий суб'єкт господарювання, який буде займатись реалізацією проєкту (товариство з обмеженою відповідальністю) чи іншим чином оформити спільну власність на частки в уставному капіталі існуючого господарюючого суб'єкта.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 04 липня 2025 року закрито провадження у справі.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції, в якій посилаючись на незаконність, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просив ухвалу суду скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що висновок суду першої інстанції щодо підсудності спірних правовідносин господарському суду за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України, оскільки заявлені ним вимоги підлягають розгляду судом господарської юрисдикції, хибним та таким, що невірно трактує характер спірних правовідносин.
01 жовтня 2025 року від представника відповідача ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з огляду на наступне.
Згідно з п. 4 ст. 379 ЦПК України, підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Судове рішення, згідно зі ст. 263 ЦПК України, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала суду відповідає.
Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).
Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини гарантії регламентовані статтею 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення ЄСПЛ у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).
Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.
В силу вимог ст.367ч.1ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а провадження у справі має бути закрите на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, з одночасним роз'ясненням позивачу його права на звернення до відповідного господарського суду за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України, оскільки заявлені ним вимоги підлягають розгляду судом господарської юрисдикції.
Колегія суддів погоджується з вказаним рішенням суду з огляду на наступне.
Судом першої інстанції встановлено, що на виконання ухвали суду від 13.05.2025 року ТОВ «Керуюча компанія «Мрія» надало суду копії розписок про отримання ОСОБА_1 грошових коштів у якості повернення внеску до статутного капіталу цього підприємства, у зв'язку із його виходом зі складу товариства.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Згідно з частиною першою статті 8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.
Разом із цим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі "ДеЖуфр да ла Праделль проти Франції" De Geouffre de la Pradelle v. France від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).
Конституцією України закріплено право кожного на судовий захист (стаття 55) та передбачено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124).
Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Стаття 125 Конституції України встановлює, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Згідно із частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» ЄСПЛ указав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом норм, які регулюють його діяльність. У рішенні в справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria, заява № 7360/76) Європейська комісія з прав людини висловила думку, що термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».
Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом», у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21), від 27 березня 2019 року у справі № 638/14011/16-ц (провадження № 14-656цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 13 березня 2019 року у справі № 202/30/17 (провадження № 14-643цс18) та інших.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи особистого немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Отже критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересіву цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносинах, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства, а по-друге, суб'єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є зазвичай фізична особа (стаття 19 ЦПК України).
Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів (ст. 20 ГПК України).
Велика Палата Верховного Суду у пункті 12 постанови від 05 червня 2019 року, справа № 908/1568/18, вирішуючи питання стосовно розмежування цивільної, господарської та адміністративної юрисдикції, зазначила, що з дати набрання чинності Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції судів залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб'єктного складу сторін.
В пункті 13 тієї ж постанови Велика Палата Верховного Суду визначила, що ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним і Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Слід зазначити, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.10.2022 р. у справі № 229/1026/21, на яку посилається скаржник в апеляційній скарзі, в цілому наведено аналогічний правовий висновок. Водночас, у вказаній справі суд розглядав розмежування цивільної та адміністративної юрисдикції, тож, згадана Позивачем постанова Великої Палати є менш застосовною до спору, що розглядається.
Отже, наявність спору, що виник між учасниками господарських правовідносин у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності, є вирішальним критерієм для віднесення такої справи до господарської юрисдикції.
За змістом статей 2-4 Господарського кодексу України, чинного і на момент виникнення спірних відносин, і на момент винесення Ухвали:
- господарською діяльністю є діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (частина 1 статті 3);
- учасниками відносин у сфері господарювання (господарських відносин) є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (стаття 2);
- до господарських відносин належать, зокрема, організаційно-господарські, тобто відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (частина 6 статті 3);
- не є господарськими, зокрема, майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України (частина 1 статті 4).
Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України до підвідомчості господарських судів, зокрема, належать справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору, що розглядається, є виконання зобов'язань, що виникли між Позивачем (фізичною особою-підприємцем, тобто суб'єктом господарювання) та Відповідачем (фізичною особою) на підставі договору про спільну діяльність від06.07.2016 р.
Своєю чергою, предметом вказаного Договору, як чітко визначили сторони в пункті 1.1., є організація спільної діяльності в сфері реалізації проєкта по створенню і запуску організації управління багатоквартирними будинками (житловою нерухомістю), оформленню відносин по управлінню та/або експлуатаційних послуг власникам квартир і нежитлових приміщень в багатоквартирних будинках та/або об'єднанням співвласників багатоквартирних будинків.
В пункті 1.2 Договору зазначено, що об'єднання зусиль сторін та започаткування спільної діяльності має на меті досягнення господарських та комерційних цілей, зокрема:
- ведення бізнесу - управління поточним бізнесом;
- розвиток бізнесу і його подальше тиражування та території України.
Розділ 8 Договору передбачає порядок розподілу прибутку, отриманого Позивачем і Відповідачем в результаті ведення спільної діяльності.
З наведеного вбачається, що, попри суб'єктний склад (одна сторона - фізична особа-підприємець, інша сторона - фізична особа, яка не має статусу підприємця), предметом договору є регулювання саме господарських відносин між сторонами, тобто відносин, пов'язаних з веденням господарської діяльності за цілком визначеним напрямком, з метою отримання постійного (регулярного) прибутку.
Згідно з підпунктом 3.1.1 Договору Позивач у спірних відносинах мав здійснювати «фінансування проєкту», під яким, в свою чергу, розумілося внесення Позивачем або іншою особою за дорученням Позивача грошових коштів до статутного фонду ТОВ, як поворотну фінансову позику від засновника.
Таким чином, спірні відносини напряму пов'язані зі створенням, діяльністю та управлінням юридичною особою, а, отже:
- є господарськими (організаційно-господарськими) в розумінні частини 6 статті 3 ГК
України;
- є корпоративними в розумінні пункту 3 частини 1 статті 20 ГПК України.
На думку колегії суддів, спір, що розглядається, не стосується захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересів у цивільних, емельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносинах, що є предметом цивільної юрисдикції згідно з пунктом 51 згаданої Позивачем постанови Великої Палата Верховного Суду від 26.10.2022 р. у справі № 229/1026/21, натомість, стосується відносин між сторонами, які виникли під час ведення спільної господарської діяльності, тобто господарських відносин, причому саме в зв'язку із участю у товаристві з обмеженою відповідальністю, тобто корпоративних відносин (відносин щодо створення, діяльності та управління господарським товариством).
На необхідності, окрім суб'єктного складу, оцінювати при розмежуванні судової юрисдикції, також таких критеріїв, як предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності, наголошується також в інших судових актах Великої Палати Верховного Суду, а саме, в постановах від 23 листопада 2021 року у справі № 175/1571/15 (провадження № 14-51цс21), від 27 березня 2019 року у справі № 638/14011/16-ц (провадження № 14-656цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 826/5806/17 (провадження № 11-290апп19), від 13 березня 2019 року у справі № 202/30/17 (провадження № 14-643цс18) та інших. Таким чином, практика Верховного Суду в цій частині є цілком сталою.
За таких обставин суд дійшов правильного висновку про те, що за предметом та характером спірних відносин йдеться саме про господарський спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування суду першої інстанції норм процесуального права при вирішенні питання підсудності спору.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Ухвалу Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 04 липня 2025 року залишити беззмін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 01 грудня 2025 року.
Головуючий
Судді: