"21" листопада 2025 р. м. ХарківСправа № 922/2281/25
Господарський суд Харківської області у складі судді Ольшанченка В.І.
за участю секретаря судового засідання Красовського В.С.
та представників:
прокурора - Мурадли Наміг Ідріс Огли;
позивача - Зучека Є.Н.;
3-ї особи (Держгеокадастр) - не з'явився;
3-ї особи (Прикордонний загін) - не з'явився;
відповідача - Безкровного М.Г.;
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом виконувача обов'язків керівника Харківської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони (61045, м. Харків, вул. Клочківська, 228ж) в інтересах держави, в особі Харківської обласної військової (державної) адміністрації (61002, м. Харків, вул. Сумська, 64) 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (61165, м. Харків, вул. Космічна, 21), 3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) ( АДРЕСА_1 )
до Липецької сільської ради Харківського району Харківської області (62414, Харківська обл, Харківський р-н, с. Липці, вул. Покровська, 5)
про усунення перешкод державі у користуванні та розпорядженні землями оборони шляхом скасування державної реєстрації та зобов'язання вчинити певні дії,
Виконуючий обов'язки керівника Харківської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони (прокурор) через систему "Електронний суд" надав Господарському суду Харківської області позовну заяву в інтересах Харківської обласної військової (державної) адміністрації (позивач) до Липецької сільської ради Харківського району Харківської області (відповідач), в якій просить суд: усунути перешкоди власнику-державі в особі Харківської обласної військової адміністрації (код ЄДРПОУ 23912956) у користуванні та розпорядженні землями оборони шляхом:
1. Скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права комунальної власності за Територіальною громадою в особі Липецької сільської ради (код ЄДРПОУ 04396615) на земельну ділянку з кадастровим номером 6325182300:01:007:0012 загальною площею 13,7029 га (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2179381063251; запис про право власності 40145497 від 14.01.2021) з припиненням речових прав Липецької сільської ради (код ЄДРПОУ 04396615), та закриттям розділу 2179381063251 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
2. Скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 6325182300:01:007:0012 загальною площею 13,7029 га, з одночасним припиненням всіх речових прав щодо неї, в тому числі речових прав Липецької сільської ради (код ЄДРПОУ 04396615).
3. Зобов'язання Липецької сільської ради (код ЄДРПОУ 04396615) повернути у державну власність в особі Харківської обласної військової адміністрації земельну ділянку з кадастровим номером 6325182300:01:007:0012 загальною площею 13,7029 га.
4. Судові витрати стягнути з відповідача на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Східного регіону (р/р UA228201720343110002000025746, МФО 820172 в ДКСУ м. Київ, ЄДРПОУ 39969443).
Також прокурор просить суд:
- залучити до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 );
- залучити до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Головне Управління Держгеокадастру у Харківській області (вул. Космічна, 21, пов. 8-9, м. Харків, 61165, код ЄДРПОУ 39792822).
В обґрунтування своєї позовної заяви прокурор зазначає, що передання земельної ділянки до земель комунальної власності, яка у комунальній власності перебувати не може та є власністю держави і використовується для захисту державного кордону, беззаперечно свідчить про порушення інтересів держави, оскільки це зачіпає інтереси Українського народу.
Також прокурор вказує, що він листом №53-159вих-24 від 14.06.2024 повідомив Харківську обласну військову адміністрацію про виявлені порушення земельного законодавства.
В подальшому прокурор направив до Харківської обласної державної (військової) адміністрації повідомлення в порядку ст. 23 ЗУ “Про прокуратуру» №53-5098вих-25 від 11.06.2025, в якому зазначено про намір вжиття прокуратурою представницьких повноважень у випадку бездіяльності адміністрації.
Аналізуючи відповідь Адміністрації від 13.06.2025 №01-61/4915 на зазначене повідомлення, прокурором встановлено, що обласною військовою адміністрацією заходи щодо усунення перешкод у здійсненні права розпорядження землями оборони не вживались, остання не заперечує щодо представництва прокуратурою інтересів держави в даному випадку.
Відтак прокурор вказав Харківську обласну державну (військову) адміністрацію в якості суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави.
Прокурор вказує, що значний суспільний інтерес становить питання збереження земель оборони та їх використання для забезпечення безпеки держави.
Ухвалою від 07.07.2025 суд залишив позов без руху та надав прокурору 5-ти денний строк для усунення недоліків.
10.07.2025 прокурор надав через систему "Електронний суд" заяву про долучення уточнень на виконання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху від 07.07.2025.
14.07.2025 прокурор надав додаткові уточнення на виконання вимог ухвали про залишення позовної заяви без руху від 07.07.2025.
Ухвалою від 21.07.2025 суд відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання на 11.08.2025 о 14:00 год, в яке викликав учасників справи.
25.07.2025 позивач надав додаткові пояснення у справі, в яких підтримує позовні вимоги прокурора у повному обсязі.
04.09.2025 прокурор надав заяву про залучення у справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, та надання деяких уточнень, в якій просить залучити до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (в/ч НОМЕР_2 ) та Головне управління Держгеодакастру у Харківській області.
Протокольною ухвалою від 08.09.2025 суд задовольнив заяву прокурора про залучення у справу третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача та відклав підготовче засідання на 17.09.2025 о 15:00 год, у яке викликав учасників справи.
12.09.2025 позивач надав пояснення
15.09.2025 НОМЕР_1 прикордонний загін ДПС України надав пояснення, в яких підтримує позовні вимоги прокурора у повному обсязі.
Протокольною ухвалою від 17.09.2025 суд продовжив строк проведення підготовчого провадження на 30 днів та відклав підготовче засідання на 06.10.2025 о 15:00 год, у яке викликав учасників справи.
06.10.2025 прокурор надав клопотання про відкладення підготовчого засідання.
Протокольною ухвалою від 06.10.2025 суд відхилив клопотання прокурора та відклав підготовче провадження на 20.10.2025 о15:00 год, у яке викликав учасників справи.
10.10.2025 Головне управління Держгеокадастру у Харківській області надало заяву, до якої додало скриншот пояснень.
15.10.2025 Головне управління Держгеокадастру у Харківській області надало пояснення, в яких просить поновити строк на подання пояснень та підтримує позов прокурора у повному обсязі.
20.10.2025 відповідач надав клопотання про залишення позову без розгляду.
Протокольною ухвалою від 20.10.2025 суд прийняв до розгляду пояснення Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 15.10.2025, закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 03.11.2025 о14:30 год, у яке викликав учасників справи.
03.11.2025 прокурор надав заперечення на клопотання відповідача про залишення позову без розгляду.
Протокольною ухвалою від 03.11.2025 суд відхилив клопотання відповідача про залишення позову без розгляду та оголосив перерву у судовому засіданні до 17.11.2025 о 15:00 год.
У судовому засіданні 17.11.2025 оголошувалася перерва до 21.11.2025 о 14:30 год.
У судовому засіданні 21.11.2025 прокурор та позивач підтримали позовні вимоги у повному обсязі.
Представники третіх осіб не з'явилися, хоча треті особи були належним чином повідомлені про день час та місце розгляду справи.
Відповідач відзив на позов не надав. Представник відповідача проти позову заперечує у повному обсязі.
Справа розглядається за наявними в ній матеріалами, відповідно до ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178 ГПК України.
Дослідивши матеріали справи та вислухавши пояснення представників учасників справи, суд встановив наступне.
Земельна ділянка з кадастровим номером 6325182300:01:007:0012, яка розташована за межами населених пунктів на території Липецької сільської ради Харківського району Харківської області, була сформована та зареєстрована у Державному земельному кадастрі як землі сільськогосподарського призначення.
Підставою для реєстрації вказаної земельної ділянки був пункт 24 Перехідних положень Земельного кодексу України, відповідно до якого землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад.
На підставі наказу від 07.12.2020 за №11-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» та акту приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 08.12.2020, ГУ Держгеокадастр в Харківській області передав у комунальну власність Липецької сільської ради 186 земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 3708,4926 га.
Відповідно до додатку до наказу ГУ Держгеокадастру в Харківській області №11-ОТГ від 07.12.2020 та акту приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 08.12.2020, у комунальну власність Липецької сільської ради передана і земельна ділянка з кадастровим номером 6325182300:01:007:0012, загальною площею 13,7029 га, яка розташована за межами населених пунктів на території Липецької сільської ради Харківського району Харківської області з цільовим призначенням 01.01 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
На підставі рішення Липецької сільської ради Харківської району Харківської області 2 пленарного засідання I сесії VIII скликання від 02.12.2020 «Про надання згоди на прийняття земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності до Липецької сільської ради Харківського району Харківської області, які розташовані за межами населених пунктів» та наказу про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність від 07.12.2020 та акту приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 08.12.2020, ГУ Держгеокадастру в Харківській області, прийнято у комунальну власність Липецькою сільською радою 186 земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 3708,4926 га, які розташовані за межами населених пунктів на території Липецької сільської ради, згідно переліку.
В подальшому за Липецькою сільською радою 14.01.2021 в державному реєстрі прав зареєстровано право комунальної власності на підставі вищевказаних документів, в тому числі на земельну ділянку з кадастровим номером 6325182300:01:007:0012 загальною площею 13,7029 га (номер відомостей про речове право в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 40145497). Реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2179381063251.
Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у цій справі.
Пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно з абзацами 1, 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом 4 цієї частини.
Здійснивши аналіз абзацу 1 частини 3 статті 23 названого Закону, Велика Палата Верховного Суду у пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц дійшла висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вищевказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини 3 статті 23 Закону прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття "компетентний орган" у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.
Прокурор здійснює представництво держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (п. 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц).
Прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави, в особі позивача Харківської обласної державної адміністрації.
Обґрунтовуючи підстави для звернення до суду з цим позовом в інтересах держави в особі Харківської обласної державної (військової) адміністрації прокурор зазначав, що спірна земельна ділянка розташована в межах прикордонної смуги, тому в силу закону відносяться до земель оборони та можуть перебувати лише в державній власності.
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 13 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань, зокрема, використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля.
Пунктом 2 частини 1 статті 21 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" визначено, що місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.
Положеннями статті 17 Земельного кодексу України встановлено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.
Згідно з частиною 2 статті 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Законом України від 28.04.2021 №1423-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин" (переважна більшість положень якого набрала чинності 27.05.2021), Земельний кодекс України доповнено пунктом 24 у розділі X "Перехідні положення", відповідно до якого з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель зазначених у пунктах «а-є», зокрема земель оборони.
Частиною 5 статті 122 Земельного кодексу України передбачено, що обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.
Відповідно до ст. 1 Указу Президента України від 24.02.2022 №68/2022 «Про утворення військових адміністрацій» на базі обласних державних адміністрацій утворено військові адміністрації, зокрема і Харківську обласну військову адміністрацію та встановлено, що у зв'язку з утворенням військових адміністрацій, зазначених у цій статті, обласні, Київська міська державні адміністрації та голови цих адміністрацій набувають статусу відповідних військових адміністрацій та начальників цих військових адміністрацій.
Отже, прокурором правильно зазначено, що уповноваженим органом на захист інтересів держави у цьому спорі є Харківська обласна державна (військова) адміністрація.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Верховного Суду від 07.07.2021 у справі 914/1577/19).
У цьому разі дотримання розумного строку після повідомлення про звернення до суду не є обов'язковим, оскільки дозволяє зробити висновок про свідоме нездійснення або здійснення неналежним чином захисту інтересів держави таким органом".
Подібні висновки викладено також у постановах Верховного Суду від 14.06.2022 у справі №927/172/21, від 28.06.2022 у справі №916/1283/20, від 13.09.2022 у справі №910/14844/21.
Судом взято до уваги, що зверненню прокурора до суду з позовом у цій справі передував обмін листами з Харківською обласною військовою адміністрацію щодо захисту порушених інтересів держави, копії яких долучено до матеріалів справи.
Таким чином, Харківською обласною державною (військовою) адміністрацією не було самостійно вжито заходів щодо захисту інтересів держави. Такі дії обґрунтовано оцінені прокурором як бездіяльність компетентного органу.
На підставі викладеного вище, суд доходить висновку, що прокурором дотримано попереднього порядку звернення до суду та подано позов в інтересах держави в особі компетентного органу на реалізацію повноважень у спірних правовідносинах, що є підставою для підтвердження судом представництва прокурором.
Щодо належного способу захисту.
Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. (частина перша статті 2 ГПК України).
Згідно з ч. 1 ст. 4 ГПК України Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором [пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі №923/466/17 (провадження №12-89гс19)].
Способами захисту суб'єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (пункт 68).
Тож це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними [постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі №310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі №610/1030/18 (пункт 40)].
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним і правомірним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі №334/3161/17 (пункт 55) та ін.).
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
У своїх висновках Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.
Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.
Такі вимоги є неефективними способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить позивачу права володіння його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, зокрема, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив [постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі №522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі №911/3681/17 (пункти 38,39), від 22 січня 2020 року у справі №910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі №922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі №19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 у справі №359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168)].
Вибраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами. За загальним правилом, речово-правові способи захисту прав особи застосовують, якщо сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах одна з одною, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту [аналогічні висновки викладені у пунктах 108 - 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі №914/2350/18(914/608/20)].
Усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, коли позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, а отже, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Реєстру. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є потрібними для ефективного відновлення порушеного права (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц, від 09 листопада 2021 року у справі №466/8649/16-ц).
Підсумовуючи викладене вище, потрібно наголосити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала висновки, відповідно до яких якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Реєстру запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16(пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18, від 30 червня 2020 року у справі №19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 146)].
Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов. Наведене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, сформульованими у постанові від 22 січня 2025 року у справі №446/478/19.
Відносно нормативного врегулювання предмету спірних правовідносин, суд зазначає наступне.
Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері господарсько-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Під захистом прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.
З аналізу вищезазначених норм, вбачається, що під час розгляду справи позивач повинен довести, а суд встановити факти або обставини, які б свідчили про порушення індивідуально виражених прав чи інтересів позивача.
Враховуючи що з матеріалів позову прокурора установлено прагнення останнього відновити порушене право та інтерес держави, яке полягає у фактичному поверненні частини земельних ділянок до державної власності, котрі, на його переконання, належать до земель оборони, то прокурором заявлено позов, що є предметом розгляду у цій справі.
Підставами для подачі відповідного позову стало прийняття наказу ГУ Держгеокадастру у Харківській області №11-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» та акту приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 08.12.2020, які включають спірну земельну ділянку з кадастровим номером 6325182300:01:007:0012, загальною площею 13,7029 га, яка, з позиції прокурора, має відноситись до земель оборони.
Тому, задоволення позовних вимог залежить від встановлення наступних обставин:
- визначення правової природи земель оборони;
- визначення правової природи захисних, охоронних та інших зон з особливими умовами користування, які створюються навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності;
- правового режиму передачі земельних ділянок у постійне користування військовим частинам;
- можливості збереження при цьому права комунальної власності на відповідні земельні ділянки;
- визначення меж та розташування державного кордону та прикордонної смуги;
- встановлення на підставі належних та допустимих доказів обставин повного або часткового розміщення чи накладення спірних земельних ділянок на землі оборони або прикордонної смуги;
- правових наслідків такого розташування чи накладання, які призводять саме до позбавлення права комунальної власності;
- змісту порушених прав та інтересів держави у спірних правовідносинах;
- ефективних способів захисту для поновлення прав та інтересів держави;
- можливостей поновлення прав та інтересів у інший, в тому числі позасудовий спосіб.
Основні засади забезпечення національної безпеки і оборони держави визначені Конституцією України.
Приписи статті 17 Конституції України передбачають, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Аналіз зазначеної правової норми дає підстави вважати, що:
- захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави та завданням усіх суб'єктів публічної влади;
- оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються передовсім на Збройні Сили України, які є основним суб'єктом забезпечення оборони держави;
- захист державного кордону України як невід'ємна складова системи забезпечення оборони держави покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Прийняті на виконання Конституції України законодавчі акти конкретизують приписи Основного Закону України.
Так, Закон України «Про оборону України» встановлює засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони.
Оборона України - це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту (стаття 1 Закону України «Про оборону України»).
Згідно з абзацом п'ятнадцятим частини першої статті 3 згаданого Закону (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підготовка держави до оборони в мирний час включає забезпечення охорони державного кордону України.
Наведені правила узгоджуються із приписами частини другої статті 2 Закону України «Про державний кордон України» (далі - Закон №1777-ХІІ у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яка визначає, що охорона державного кордону України є невід'ємною складовою загальнодержавної системи захисту державного кордону і полягає у здійсненні ДПС України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, а також Збройними Силами України у повітряному та підводному просторі відповідно до наданих їм повноважень заходів з метою забезпечення недоторканності державного кордону України.
Отже, законодавством чітко визначено, що для забезпечення оборони держави органи публічної влади повинні використовувати всі наявні у державі матеріальні ресурси та засоби, включно із землями оборони.
Щодо умов належності земель до категорії «землі оборони» та правового режиму їх використання.
За змістом статей 13 та 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою винятково відповідно до закону. Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Частинами першою та другою статті 84 ЗК України (в редакції, чинній на час прийняття наказу) передбачено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим (частини перша та друга статті 18 ЗК України).
Відповідно до пункту «ж» частини першої статті 19 ЗК України землі оборони є однією з категорій земель України за основним цільовим призначенням.
Частиною другою статті 77 ЗК України встановлено, що землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.
Згідно із частинами першою та п'ятою статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Земельні ділянки, що належать до земель оборони, використовуються винятково згідно із Законом України «Про використання земель оборони».
Основи правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК України, за частинами першою та другою якої землями оборони визнаються землі, надані для розташування і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.
Відповідне регулювання містить також і статті 1 та 2 Законом України «Про використання земель оборони», якими передбачено, що землями оборони визнаються землі, надані для розташування і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини). Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України.
Також, згідно з частиною третьою статті 77 ЗК України (в редакції Закону №232-IX зі змінами, внесеними Законом №2952-IX) навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі потреби створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.
У межах прикордонної смуги з метою забезпечення національної безпеки і оборони, дотримання режиму державного кордону військовим частинам ДПС України для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій надаються в постійне користування земельні ділянки шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми, а вздовж лінії державного кордону України з Російською Федерацією і Республікою Білорусь - шириною до 2 кілометрів.
Отже, Законом №232-IX доповнено статтю 77 ЗК України та визначено належність до земель оборони земельних ділянок шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми, а вздовж лінії державного кордону України з Російською Федерацією і Республікою Білорусь - шириною до 2 кілометрів, які використовуються для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій.
Відтак, приписи ЗК України та законодавства, яке визначає правовий режим земель оборони, передбачають належність земельних ділянок до земель оборони як за їх суб'єктною ознакою - надання їх для розташування і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, так і ознакою територіальної наближеності (прилеглості) до державного кордону України (безпосередньо вздовж державного кордону України та мети використання (облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків тощо). Такі землі на момент прийняття оскаржуваного у цій справі наказу могли перебувати винятково в державній власності.
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними в постанові Великої Палати Верховного від 25 червня 2019 року у справі №924/1473/15.
Щодо правового режиму земель прикордонної смуги.
Навколо військових та інших оборонних об'єктів створюються зони особливого режиму використання земель, правовий режим яких врегульований у статті 115 ЗК України.
Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах (частина перша статті 115 ЗК України).
Уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель. Розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону (частини друга, третя статті 115 ЗК України).
Отже, метою створення зон особливого режиму використання земель є забезпечення належного функціонування військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.
Різновидом зон особливого режиму використання земель оборони є прикордонна смуга, у межах якої здійснюють діяльність з охорони державного кордону.
Відповідно до ч. 3 ст. 77 ЗК України у разі потреби навколо військових та інших оборонних об'єктів створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування. У межах прикордонної смуги з метою забезпечення національної безпеки і оборони, дотримання режиму державного кордону військовим частинам ДПС України для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій надаються в постійне користування земельні ділянки шириною 30-50 метрів уздовж лінії державного кордону на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми.
Правила щодо особливого режиму використання земель містяться також у статті 3 Законом України «Про використання земель оборони», частина перша якої визначає, що уздовж державного кордону України відповідно до закону встановлюється прикордонна смуга, в межах якої діє особливий режим використання земель.
Частиною другою зазначеної статті передбачено, що землі в межах прикордонної смуги та інші землі, які потрібні для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об'єктів, надаються в постійне користування військовим частинам ДПС України.
Навколо військових частин та оборонних об'єктів можуть створюватися зони з особливим режимом використання земель з метою забезпечення функціонування цих військових частин та об'єктів, збереження озброєння, військової техніки, іншого військового майна, охорони державного кордону України, захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах. Розмір та правовий режим зон з особливим режимом використання земель встановлюються відповідно до закону (частина третя і четверта цієї ж статті).
Згідно зі ст. 22 Закону України «Про державний кордон України» з метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга, а також можуть установлюватися контрольовані прикордонні райони.
Прикордонна смуга встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.
У межах прикордонної смуги з метою забезпечення національної безпеки і оборони, дотримання режиму державного кордону військовим частинам ДПС України для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій надаються в постійне користування земельні ділянки шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми.
Контрольовані прикордонні райони встановлюються, як правило, в межах території району, міста, селища, сільради, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється органами ДПС України.
Відповідно до Закону України «Про державний кордон України» Кабінет Міністрів України ухвалив постанову №1147, якою установив уздовж державного кордону на його сухопутних ділянках і вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм прикордонну смугу у межах прилеглих до кордону територій селищних і сільських рад, де запроваджується прикордонний режим. З урахуванням особливостей місцевості та інших умов ширина прикордонної смуги може бути змінена обласними державними адміністраціями за поданням Адміністрації ДПС України, але вона не може бути меншою від ширини смуги місцевості, що знаходиться в межах від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруджень (пункт 1), а також затвердив Положення про прикордонний режим (далі - Положення; пункт 3 постанови №1147).
За термінологією, яка міститься в пункті 2 Положення, прикордонна смуга - це ділянка місцевості, яка встановлюється безпосередньо уздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або уздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм у межах територій селищних і сільських рад, прилеглих до державного кордону, але не може бути меншою від ширини смуги місцевості, що розташована в межах від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруджень. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.
Окремою ділянкою з особливим призначенням у межах прикордонної смуги є ділянка шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій.
Організація інженерного забезпечення охорони державного кордону здійснюється відповідно до Інструкції з організації інженерного забезпечення державного кордону, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 02 березня 2019 року №156 (далі - Інструкція №156).
Відповідно до абзацу п'ятого пункту 1 Інструкції №156 інженерне забезпечення охорони державного кордону - це комплекс організаційних та практичних заходів, які здійснюються з метою створення необхідних умов для своєчасного виявлення порушників державного кордону (противника), ефективного застосування озброєння та техніки (заподіяння максимальних утрат противнику), несення служби прикордонними нарядами, прихованого висунення, маневру та розгортання своїх сил, успішного виконання поставлених перед ними завдань, а також підвищення захисту підрозділів (особового складу, бойової та спеціальної техніки) від засобів ураження, ускладнення дій порушників державного кордону (противника).
Згідно з пунктом 1 глави 2 розділу IV Інструкції №156 в інтересах охорони державного кордону на ділянці відповідальності органу охорони державного кордону створюється прикордонна інженерна інфраструктура. Лінія прикордонних інженерних споруд включає інженерні загородження, споруди для візуального спостереження, контрольно-слідову смугу, шляхи руху прикордонних нарядів (дорогу, стежку тощо). Залежно від умов місцевості та обстановки на державному кордоні на лінії прикордонних інженерних споруд можуть облаштовуватися інші елементи прикордонної інженерної інфраструктури.
Для забезпечення охорони державного кордону органи охорони державного кордону застосовують невибухові інженерні загородження. Основна їх кількість облаштовується на лінії прикордонних інженерних споруд (пункт 1 глави 3 розділу IV Інструкції №156).
Земельні ділянки у її межах лінії інженерних прикордонних споруджень - це спеціальної смуги в межах прикордонної смуги та інші земельні ділянки, на яких проводиться облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об'єктів, відповідно до частини третьої статті 77 ЗК України віднесені до земель оборони, а отже, можуть належати на праві власності винятково державі та передаватися у постійне користування органам ДПС України.
Отже, законодавство України виокремлює із прикордонної смуги (в її межах) земельні ділянки шириною 30 - 50 метрів уздовж державного кордону України для облаштування та утримання лінії прикордонних інженерних споруд.
Інші земельні ділянки в межах прикордонної смуги, які не використовуються для розташування прикордонної інженерної інфраструктури та не підлягають обов'язковому відведенню в постійне користування військовим частинам ДПС України, тобто мають інший правовий режим та не належать до земель оборони, можуть перебувати у комунальній та приватній власності.
Приписами статті 18 Закону України «Про державний кордон» визначено, що судноплавство, користування водними об'єктами для потреб лісосплаву та інші види водокористування, створення різних гідроспоруд, провадження інших робіт у внутрішніх водах України, користування землею, лісами, тваринним світом, ведення гірничої справи, геологічних розвідувань та інша господарська діяльність на державному кордоні України провадяться відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України і здійснюються так, щоб забезпечувався належний порядок на державному кордоні України. Компетентними органами України за погодженням з ДПС України з урахуванням місцевих умов установлюється порядок здійснення всіх видів господарської діяльності на державному кордоні України.
Згідно з пунктом 17 Положення (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) авіаційні роботи, будівництво, вирубування дерев і чагарників, водокористування, геологічне вивчення, дорожні та інші дослідження, гідротехнічні, землевпорядні, меліоративні та інші роботи, пов'язані із зміною водного режиму прикордонних річок, озер та інших водойм, водолазні роботи або занурення апаратів, що використовуються для підводного плавання, відео-, кіно- та фотознімання місцевості, туристичні подорожі і стрибки з усіх видів парашутів у межах прикордонної смуги і районів, прилеглих до адміністративної межі між Автономною Республікою Крим та Херсонською областю, на території яких Кабінетом Міністрів України запроваджено прикордонний режим, а також збори, мітинги, маніфестації і демонстрації, спортивні, видовищні та інші масові заходи, військові навчання і тренування (далі - масові заходи) проводяться після інформування органу охорони державного кордону, у зоні відповідальності якого провадиться така діяльність, із зазначенням початку і строку її провадження, прізвища, власного імені, по батькові (за наявності) осіб, що провадитимуть діяльність або організовуватимуть масові заходи, інформації про документи дозвільного характеру на провадження зазначеної в цьому пункті діяльності або масових заходів.
Отже, особливий режим використання земель у межах прикордонної смуги зумовлює неодмінність погодження фізичними та юридичними особами із ДПС України здійснення всіх видів господарської діяльності на державному кордоні України, зокрема й проведення землевпорядних робіт для встановлення меж суміжних земельних ділянок на місцевості з метою уникнення накладення таких земельних ділянок на земельні ділянки в межах прикордонної смуги шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону.
На виконання статті 19 ЗК України Державний комітет України із земельних ресурсів наказом від 23 липня 2010 року №548 затвердив Класифікатор видів цільового призначення земель (чинний на момент виникнення спірних правовідносин), у складі категорії земель оборони (пункт 15) визначив окремий вид цільового призначення землі - для розташування та постійної діяльності ДПС України (підпункт 15.03).
Таким чином, діюче законодавство визначає як правовий режим земельних ділянок у межах прикордонної смуги, так і спеціальний правовий режим земельних ділянок у межах прикордонної смуги шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій тощо.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №902/122/24.
Помістивши відповідні правила про земельні ділянки в межах прикордонної смуги шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону у статтю 77 ЗК України, встановивши мету виокремлення такої категорії земель - для забезпечення національної безпеки та оборони, дотримання режиму державного кордону, законодавець відніс ці земельні ділянки у межах прикордонної смуги до категорії земель оборони, для яких передбачений особливий режим використання.
Отже, землі прикордонної смуги шириною 30-50 метрів уздовж лінії державного кордону належать до земель оборони і використовуються для забезпечення діяльності ДПС України, зокрема для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд, прикордонних знаків, просік, комунікацій та інших об'єктів. Ці землі мають особливий правовий режим, запроваджений законодавством, і використовуються з обмеженнями, передбаченими для забезпечення національної безпеки та оборони держави на кордоні.
Враховуючи наведене, земельні ділянки у межах прикордонної смуги, встановленої шириною 30 - 50 метрів вздовж державного кордону України, належать до земель оборони, щодо яких встановлений особливий режим використання та які можуть перебувати винятково у державній власності, а отже, мають обмежену оборотоздатність і не підлягають передачі до комунальної чи приватної власності.
Аналогічного підходу притримується Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду в постановах від 04 вересня 2024 року у справі №922/4669/23, від 02 жовтня 2024 року у справі №444/1011/20, від 15 січня 2025 року у справах №903/1311/23 та №903/1324/23, від 12 лютого 2025 року у справі №902/71/24, а також Касаційний цивільний суду у складі Верховного Суду у постанові від 06 листопада 2019 року у справі №163/2369/16-ц, що додатково підтверджує те, що практика розгляду судом касаційної інстанції таких категорій справ є усталеною.
Харківська обласна державна адміністрація, скористалася правом зміни ширини прикордонної смуги шляхом винесення розпорядження №539 від 01.11.2021.
Суд звертає увагу на різну правову природу земель оборони (ч. 1 ст. 77 ЗК України) та її відмінність від земель прикордонної смуги та створених навколо військових частин захисних, охоронних та інших зон з особливими умовами користування (ч. 3 ст. 77 ЗК України).
На підставі ч. 3 ст. 77 ЗК України навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.
У межах прикордонної смуги з метою забезпечення національної безпеки і оборони, дотримання режиму державного кордону військовим частинам Державної прикордонної служби України для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій надаються в постійне користування земельні ділянки шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми.
При цьому, законодавець не визначає віднесення відповідних земель (уздовж лінії державного кордону, захисних, охоронних та інших зон з особливими умовами користування) виключно до державної власності зі статусом земель оборони.
Розмежування положень та правової природи земель обороти від земель з особливим режимом використання у оборонних цілях знаходить послідовне закріплення у нормах спеціального законодавства, а саме ст. 1, 2, 3 Закону України «Про використання земель оборони».
Так, ст. 1, 2 Закону України «Про використання земель оборони» визначено перелік земельних ділянок, які вважаються землями оборони: землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).
При цьому, ст. 3 Закону України «Про використання земель оборони» встановлено особливий режим використання земельних ділянок, незалежно від режиму права власності, з метою:
- встановлення прикордонної смуги;
- інших земель, необхідних для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об'єктів, надаються в постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України;
- формування зон з особливим режимом використання земель з метою забезпечення функціонування цих військових частин та об'єктів, збереження озброєння, військової техніки, іншого військового майна, охорони державного кордону України, захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.
Розмір та правовий режим зон з особливим режимом використання земель встановлюються відповідно до закону.
Таким спеціальними нормативно-правовими актами, які регулюють питання правового режиму зон з особливим режимом використання земель є Закон України «Про державний кордон України» та постанова Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 №1147 «Про прикордонний режим».
Згідно зі ст. 22 Закон України «Про державний кордон України» контрольовані прикордонні райони встановлюються, як правило, в межах території району, міста, селища, сільради, прилеглої до державного кордону України або до узбережжя моря, що охороняється органами Державної прикордонної служби України.
До контрольованого прикордонного району включаються також територіальне море України, внутрішні води України і частина вод прикордонних річок, озер та інших водойм України і розташовані в цих водах острови.
Тобто, прямої вказівкою в законі визначено можливість встановлення контрольованих прикордонних районів у межах земель територіальних громад.
Отже, встановлення прикордонного режиму та прикордонної смуги не виключає можливості перебування таких земельних ділянок у комунальній власності.
Відповідно розширення прикордонної смуги внаслідок прийняття нормативно правових актів, рішень обласних державних військових адміністрацій не впливає на правовий режим існуючого права власності, а лише встановлює чітко визначенні обмеження (обтяження) щодо порядку, форми і способів використання земельних ділянок, розміщених у межах прикордонної смуги, запроваджує заборони стосовно розпорядженнями ними або передачу у приватну власність.
Тому, розширення прикордонної смуги шляхом прийняття Харківською обласною державною адміністрацією розпорядженням №539 від 01.11.2021 не може автоматично змінювати правовий режим власності на земельні ділянки, котрі розташовані у межах даної прикордонної смуги, перетворювати комунальну власність у державну власність, призводити до наслідків позбавлення права комунальної власності, яке захищається на рівні з іншими режимами власності та є непорушним в силу положень ст. 321 ЦК України.
Суд виходить з того, що питання вилучення земельних ділянок врегульовано спеціальними нормами статей 140, 147, 148 ЗК України.
Наведені висновки відповідають загальним засадам земельного законодавства. якими передбачено, що на використання власником земельної ділянки або її частини може бути встановлено обмеження.
Перехід права власності на земельну ділянку, зміна її цільового призначення не припиняє встановлених обмежень, обтяжень (ст. 110 ЗК України).
Обтяження прав на земельну ділянку встановлюється законом або актом уповноваженого на це органу державної влади, посадової особи, або договором шляхом встановлення заборони на користування та/або розпорядження, у тому числі шляхом її відчуження (ст. 111 ЗК України).
Таким чином, визначені законом обмеження у прикордонній смузі, спеціальні режими використання земельних ділянок для облаштування та утримання інженерно-технічних споруд і огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій та інших об'єктів, тощо є нормативно визначеними обмеженнями на використання земельних ділянок, в тому числі комунальної власності.
Підсумовуючи, суд доходить висновку, що при зверненні у позовній заяві помилково:
- прирівняні землі оборони до усіх земельних ділянок, розміщених у межах прикордонної смуги;
- ототожнено землі, на яких розміщені військові частини або прикордонні загони, із земельними ділянками, які можуть надаватися у постійне користування в порядку п. 27(1) Перехідних положень ЗК України.
Відповідні підстави позовних вимог ґрунтуються на висновках постанови КГС ВС від 23 липня 2020 року у справі №910/19932/17, де колегія суддів Касаційного господарського суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що розташування спірної земельної ділянки в межах прикордонної смуги свідчить про її належність до земель оборони
Однак, предметом спору у вказаній справі було визнання незаконним і скасування рішення Львівської обласної ради №599 від 09.10.2012 та визнання недійсним договору від 25.10.2012 за №44. якими передано земельні ділянки, розташовані у прикордонній смузі у користування.
Підставами для задоволення позову стала передача земельних ділянок, зокрема з метою полювання, а також без погодженням з органами Державної прикордонної служби України.
Тобто, у межах вказаної справи дійсно встановлено розміщення земельних ділянок у межах прикордонної смуги, а також порушення прикордонного режиму їх використання.
Однак, предметом спору не було позбавлення права комунальної власності на земельні ділянки, скасування державної реєстрації земельних ділянок або необхідність передачі ділянок у постійне користування військовим частинам.
Крім того, висновки постанови КГС ВС від 23 липня 2020 року у справі №910/19932/17 здійснені на основі законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин та не містять правових висновків щодо застосування Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення інженерно-технічного облаштування та утримання державного кордону» в частині змін до ч. 4 ст. 77 ЗК України стосовно надання в постійне користування земельних ділянок шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми або п. 27(1) Перехідних положень ЗК України.
Тому, з урахуванням наведеного розуміння положень ст. 77 ЗК України, суд вважає, що висновки постанови КГС ВС від 23 липня 2020 року у справі №910/19932/17 здійснено у межах іншого предмету правовідносин та на основі іншого законодавства, тому не підлягають врахуванню під час винесення судового рішення по даній справі.
Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19, від 08 лютого 2022 року у справі №2-7763/10, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях.
Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Суд погоджується з доводами прокурора, що відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прикордонної смуги не свідчить про її відсутність, оскільки її розміри встановлені законом та фактичним розташуванням прикордонних інженерних споруд.
Так, у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №297/1395/15-ц, від 26.10.2020 у справі №297/1408/15-ц, від 26.07.2023 у справі №454/2498/19 викладено висновки, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прикордонної смуги необхідно виходити із її нормативних розмірів, встановлених статтею 22 Закону України "Про державний кордон України" та пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України №1147 від 27.07.1998 "Про прикордонний режим".
Однак, ця обставина не звільняє прокурора та позивача від доведення належними та допустимими доказами обставин розташування саме спірних земельних ділянок або їх частину у нормативно визначених межах державного кордону, прикордонної смуги або земель оборони.
Оскільки, в іншому випадку будь-яка земельна ділянка, яка розташована у межах п'ятикілометрової зони прикордонної смуги (або іншої ширини) залежно від рішення обласної військової державної адміністрації, переходила б у державну власність лише за фактом прийняття відповідного рішення або внесення змін до законодавства в частині такої ширини. Зазначене твердження не застосовується лише щодо земельних ділянок шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону, правовий режим земель оборони яких передбачає їх належність до земель оборони фактично за їх суб'єктною ознакою.
Викладене узгоджується з правовими висновками, наведеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №902/122/24.
З урахуванням наведеного судом оцінено долучені до справи письмові докази в обґрунтування предмету та підстав заявленого позову.
Щодо розподілу між сторонами обов'язку доказування суд виходив з наступного.
Відповідно до закріпленого у ст. 2, 13, 74 Господарського процесуального кодексу України принципу змагальності сторін кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, та, водночас, несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 73 ГПК України).
За змістом ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Водночас у ст. 79 ГПК України встановлений стандарт доказування "вірогідності доказів", який, на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто відповідно до наведеного стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
У силу вказаної норми процесуального права наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить про те, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, аніж протилежний.
Однак, з огляду на встановлений нормами ЗК України, Закону України «Про землеустрій» чіткий перелік документів, якими слід підтверджувати формування земельних ділянок, їх розташування, цільове призначення, площу, до спірних правовідносин підлягають застосування приписи ст. 76 - 78 ГПК України.
Такі висновки суду ґрунтуються на неможливості винесення судових рішень на основі припущень або орієнтовних показників, сумнівних засобів доказування.
Також, оцінка засобів доказування здійснюється крізь призму впливу судового рішення на конституційні гарантії непорушності та захисту права власності, котрі стосуються і режиму комунальної власності на землю в силу ч. 4 ст. 13 Конституції України, адже держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.
Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Навіть держава реалізує право власності виключно відповідно до закону (ч. 1 ст. 14 Конституції України).
Відповідно до ст. 77 ГПК України (допустимість доказів) обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Допустимість доказів означає, що в окремих випадках, передбачених нормами права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування.
Натомість за змістом статті 76 ГПК України належність доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Тобто з усіх наявних у справі доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження та обґрунтування мотивів рішення лише ті з них, які мають зв'язок із фактами, що підлягають установленню при вирішенні спору. Отже, належність доказів нерозривно пов'язана з предметом доказування у справі, який, в свою чергу, визначається предметом позову.
Належність, як змістовна характеристика та допустимість, як характеристика форми, є властивостями доказів, оскільки вони притаманні кожному доказу окремо і без їх одночасної наявності жодний доказ не може бути прийнятий судом.
Саме такі висновки щодо оцінки доказів прокурора щодо обставин розташування земельних ділянок у межах прикордонної смуги наведено у постанові КГС ВС від 03.07.2024 у cправі №916/5130/23.
Таким чином, саме на прокурора та позивача покладено обов'язок належними та допустимими засобами доказування обставин розташування частини спірних земельних ділянок у межах прикордонної смуги.
Підстави та обґрунтування заявленого позову зведені до посилання на лист Липецької сільської військової адміністрації від 11.12.2024; рішення Липецької сільської ради від 02.12.2020; лист ХОВА від 23.07.2024; лист НОМЕР_1 прикордонного загону ДПС України від 17.06.2024; лист ГУ Держгеокадастру від 24.12.2024; лист ХОВА від 13.06.2025 витяг з Державного земельного кадастру, викопіюванням з кадастрової карти України; Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; розпорядження від 12.12.2013 №720 Харківської районної державної адміністрації; наказ про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність від 07.12.2020 №11-ОТГ з додатком; Акт приймання передачі земельних ділянок від 08.12.2020 з додатком; розпорядження ХОДА від 20.04.2016 №138; розпорядження ХОДА від 01.11.2021 №539.
Відповідно до ст. 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об'єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); за затвердженими комплексними планами просторового розвитку території територіальних громад, генеральними планами населених пунктів, детальними планами території.
В силу ч. 1 ст. 186 ЗК України схема землеустрою і техніко-економічне обґрунтування використання та охорони земель району затверджуються районною радою. Схеми землеустрою і техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель села, селища, міста, території територіальної громади затверджуються відповідною сільською, селищною, міською радою.
Положеннями ч. 5 ст. 186 ЗК України визначено підстави погодження технічної документація із землеустрою.
Тобто, згідно загальних норм ЗК України межі, конфігурація, розташування та площа земельних ділянок може визначатися проектом землеустрою, схемою землеустрою і техніко-економічним обґрунтуванням використання, технічною документацією.
Види документації із землеустрою встановлено ст. 25 Закону України «Про землеустрій», до яких віднесено:
а) схеми землеустрою і техніко-економічні обґрунтування використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць;
а-1) проекти землеустрою щодо встановлення меж територій територіальних громад;
б) проекти землеустрою щодо встановлення (зміни) меж адміністративно-територіальних одиниць;
б-1) містобудівна документація, яка одночасно є документацією із землеустрою (комплексні плани просторового розвитку територій територіальних громад, генеральні плани населених пунктів, детальні плани територій);
в) проекти землеустрою щодо організації і встановлення меж територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного, лісогосподарського призначення, земель водного фонду та водоохоронних зон, обмежень у використанні земель та їх режимоутворюючих об'єктів;
г) проекти землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
ґ) проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок;
д) проекти землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб;
е) проекти землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозміни та впорядкування угідь;
є) проекти землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів;
ж) проекти землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв);
з) робочі проекти землеустрою;
і) технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);
ї) технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюються права суборенди, сервітуту;
й) технічна документація із землеустрою щодо поділу та об'єднання земельних ділянок;
к) технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель;
л) технічна документація із землеустрою щодо резервування цінних для заповідання територій та об'єктів;
м) технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж режимоутворюючих об'єктів культурної спадщини.
Види документації із землеустрою та їх склад встановлюються виключно цим Законом.
Отже, схема землеустрою розробляється одночасно з техніко-економічним обґрунтуванням використання та охорони земель, розширювальне тлумачення переліку документації із землеустрою не допускається.
При цьому, за правилами ГПК України до документів, що містять спеціальні знання та можуть прийматися до уваги судом віднесено висновки спеціалістів та експертів (ст. 69, 71, 98 ГПК України).
До визначених переліків не віднесено листи органів влади, графічні схеми зображення земельних ділянок, орієнтовні розташування земель, схеми накладення територій на сформовані земельні ділянки.
Враховуючи норми ст. 79-1, 186 ЗК України, ст. 1, 25 Закону України «Про землеустрій», надана прокурором схема накладання території прикордонної смуги на земельні ділянки не відповідає вимогам, які встановлюються до землевпорядної документації, затверджених в установленому порядку текстових та графічних матеріалів, якими регулюється використання та охорона земель державної, комунальної та приватної власності, а також матеріали обстеження і розвідування земель, тощо.
Суд першочергово оцінює не форму та назву наданих прокурором документів щодо схем розташування спірних земельних ділянок, зміст відповідних документів як доказів по справі.
Долучені до матеріалів справи графічні матеріали не містять координат та відправних точок місць розташування прикордонної смуги та спірних земельних ділянок, їх площі, відстаней від державного кордону до місця розташування земельних ділянок, відомостей, зокрема щодо джерела вирахування координат, програмного забезпечення, сертифікатів відповідальних за виконання схеми осіб, документів та вихідних даних, на підставі яких було складено Схему, визначення похибки, тощо матеріали господарської справи не містять, як і не містять інших графічних матеріалів, зокрема, викопіювань з Публічної кадастрової карти, проєкту встановлення адміністративних меж, розмежування земельних ділянок та доказів, щодо встановлення прикордонних споруд, знаків тощо.
Також, відсутня можливість їх самостійного обчислення по периметру, оскільки не вказано співвідношення масштабу у метровому визначенні.
Надані прокурором графічні матеріали містять суперечливу інформацію, оскільки форма земельної ділянки відрізняється між собою в поворотних точках наданих зображень.
Суд наголошує, що витребування майна із чужого незаконного володіння як правомірний та ефективний спосіб захисту в цій справі не можна застосувати щодо всієї площі земельних ділянок, таку вимогу можна розглядати лише стосовно тієї частини земельної ділянки, що накладається на 50-метрову смугу вздовж кордону.
Прокурор мав довести, яка саме площа земельних ділянок, в яких межах накладається на 50-метрову смугу вздовж кордону. Захистити право без з'ясування повних відомостей про спірні земельні ділянки та їх ідентифікації неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі №441/123/16).
Для вирішення спору земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).
Також суд звертає увагу на лист ГУ Держгеокадастру у Харківській області (10-20-14, 1-8162/0/19-24 від 24.12.2024), долучений прокурором до позовної заяви, який не містить підтвердження знаходження спірної земельної ділянки в межах земельних ділянок шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону.
Таким чином, відповідні відомості та документи не відповідають вимогам щодо документації із землеустрою, є не точними, тому подані з недотриманням критеріїв належності, допустимості і достовірності доказів.
Допустимі докази на підтвердження розташування спірних частин земельних ділянок на землях оборони, відомостей про облаштування інженерно-технічних споруд уздовж лінії державного кордону; актів обстеження, у яких було б зазначено параметри спорудження таких об'єктів по облаштуванню лінії державного кордону в межах прикордонних знаків; викопіювань з проєкту встановлення адміністративних меж або Публічної кадастрової карти, які б підтверджували координати та ширину прикордонної смуги у місці розташування спірної земельної ділянки, до матеріалів справи позивачем або прокурором не надано.
Відтак, на підставі наданих доказів суд не може з достатньою достовірністю встановити чи дійсно спірні земельні ділянки або їх частини розташовані у межах прикордонної смуги.
Вирішення питання про дійсний розмір, конфігурацію та межі накладання земельних ділянок могло бути вирішено шляхом отримання висновку експерта до подачі позову; у спосіб призначення та проведення судової земельно-технічної експертизи.
Суду не надано інших належних доказів на підтвердження обставин позову, зокрема викопіювань, топографічних матеріалів, космічної зйомки місцевості, витягів з Публічної кадастрової карти, які можливо було б оцінити у сукупності з іншими доказами.
Зокрема, відповідно до Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року №1051, після 01.01.2016 це могли бути електронні документи з відомостями про результати робіт із землеустрою та оцінки земель, з елементом «Державний кордон України» (Border), наведеним у додатку 40 до вимог до змісту, структури і технічних характеристик електронного документа.
Подібної правової позиції дотримано КЦС ВС у постанові від 15.02.2023 у справі №717/940/18 та КГС ВС у постанові від 03.07.2024 у cправі №916/5130/23.
Таким чином, не доведено та не ініційовано в судовому порядку проведення судового експертного дослідження спірного питання, як і не надано інших документів, що підтверджують належність земельних ділянок до земель оборони, їх розташування в межах прикордонної смуги.
Щодо оцінки обраних прокурором способів захисту на предмет їх ефективності.
Спосіб судового захисту, обраний позивачем (прокурором і позивачами в цьому випадку) має бути належним та ефективним. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
Наведені позиції висловлені Верховним Судом у постанові ВП ВС від 22.09.2020 у справі №910/3009/18 (п. 63), від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (п. 6.13), від 16.02.2021 у справі №910/2861/18 (п. 98).
У постанові від 25.01.2022 у справі №143/591/20 Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що в кінцевому результаті ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) (пункт 145 рішення ЄСПЛ від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява №22414/93) та пункт 75 рішення ЄСПЛ від 05 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02)).
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається, обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення, застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства, застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципу верховенства права.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (п. 86 постанови ВП ВС від 18.01.2023 у справі №488/2807/17).
Відповідно до ч. 1 ст. 117 ЗК України передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.
Згідно з ч. 4 ст. 122 ЗК України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.
У свою чергу, приписами частини 5 статті 122 ЗК України визначено, що обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.
Відповідно до підпункту «а» пункту 4 розділу II. Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 6 вересня 2012 року №5245-VI у державній власності залишаються земельні ділянки, які належать до земель оборони.
За змістом пункту "в" частини 4 статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі оборони.
Суд звертає увагу на відповідний нормативний припис стосовно неможливості передачі земель оборони у приватну власність, водночас жодних застережень відносно можливості встановлення особливого режиму використання земель комунальної власності у оборонних цілях законодавство не містить.
Наведений висновок узгоджується з п. 27(1) Перехідних положень ЗК України, згідно якого у період дії воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та протягом одного року з дня його припинення чи скасування регулювання земельних відносин для цілей забезпечення національної безпеки і оборони України здійснюється з урахуванням таких особливостей:
1) вилучення, встановлення та зміна цільового призначення земельних ділянок державної та комунальної власності для потреб облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій здійснюються без дотримання вимог абзаців четвертого та п'ятого частини сьомої статті 20, частини другої статті 149 цього Кодексу;
2) припинення права постійного користування земельними ділянками природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного призначення для потреб облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій здійснюється без дотримання вимог частини другої статті 150 цього Кодексу;
3) у разі вилучення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників на земельних ділянках шириною 30 - 50 метрів уздовж лінії державного кордону України для потреб облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій відшкодування збитків не здійснюється.
Військовим частинам Державної прикордонної служби України для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, надають у постійне користування земельні ділянки державної та комунальної власності уздовж лінії державного кордону України на суші, по берегу української частини прикордонної річки, озера або іншої водойми у порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу, з урахуванням вимог цього пункту.
Таким чином, відповідним п. 27(1) Перехідних положень ЗК України, на який посилається прокурор не передбачено припинення права комунальної власності на земельні ділянки, в тому числі які розташовані уздовж лінії державного кордону, у випадку необхідності будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд.
Відповідними нормами прямо визначено спрощений порядок встановлення та зміни, цільового призначення земельних ділянок комунальної власності, можливість передачі у постійне користування відповідних земельних ділянок органами місцевого самоврядування.
Таким чином, законодавцем не визначено виключний режим державної власності на відповідні земельні ділянки.
Наведені норми Перехідних положень узгоджується із загальними положеннями ЗК України, які надають можливість набуття права постійного користування як земельними ділянками державної, так і комунальної власності (ч. 1 ст. 92 ЗК України).
Відтак, вилучення земельних ділянок поширюється на землі приватної форми власності, зокрема з мотивів суспільної необхідності, та повинно здійснюватись з дотриманням положень ст. 147 ЗК України.
Відповідно, захист прав та інтересів держави у спірних правовідносинах, який полягає у необхідності облаштування оборонних споруд можливий у позасудовий спосіб шляхом звернення органів Державної прикордонної служби, Міністерства оборони України, військових частин до органів місцевого самоврядування з вимогами про передачу земельних ділянок комунальної власності у постійне користування без позбавлення права комунальної власності, як передбачено п. 27(1) Перехідних положень ЗК України.
У такому випадку інтереси держави захищені нормативним обтяженням та забороною на вилучення, зміну цільового призначення, надання (передача) у власність або користування громадянам чи юридичним особам земельних ділянок, переданих (наданих) у постійне користування військовим частинам Державної прикордонної служби України для будівництва, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій, крім випадків віднесення їх до земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, лісогосподарського призначення, відчуження для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності (абзац 6 передбачено п. 27(1) Перехідних положень ЗК України).
Отже, обраний прокурором спосіб та форма захисту державних інтересів суперечить вимогам передбачено п. 27(1) Перехідних положень ЗК України та виходить за межі достатніх способів судового захисту, направлений на втручання у право власності за наявності менш обтяжливих правових механізмів задоволення державних інтересів.
Суд повторно наголошує, що орган місцевого самоврядування в силу положень ч. 1 ст. 92 ЗК України та п. 27(1) Перехідних положень ЗК України наділений достатнім обсягом повноважень з передачі необхідних для використання у оборонних цілях спірних земельних ділянок або їх частини у постійне користування військової частини.
Таким чином, вимоги щодо скасування реєстрації права власності та записів про формування земельної ділянки не відповідають змісту та обсягу прав та інтересів держави, які полягають у необхідності передачі частини спірних земельних ділянок у постійне користування.
Вимоги позову також стосуються скасування державної реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права комунальної власності за Територіальною громадою, в особі Липецької сільської ради (код ЄДРПОУ 04396615), на земельну ділянку з кадастровим номером 6325182300:01:007:0012 загальною площею 13,7029 га (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2179381063251; запис про право власності 40145497 від 14.01.2021) з припиненням речових прав Липецької сільської ради (код ЄДРПОУ 04396615), та закриттям розділу 2179381063251 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та скасування в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки з кадастровим номером 6325182300:01:007:0012 загальною площею 13,7029 га, з одночасним припиненням всіх речових прав щодо неї, в тому числі речових прав Липецької сільської ради (код ЄДРПОУ 04396615).
Тобто, метою подачі позову є повне виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та з Державного земельного кадастру відомостей про відповідну земельну ділянку.
Суд враховує, що задоволення позову у такій редакції жодним чином не призведе до визнання за державою права власності на частину земельних ділянок або включення до державних реєстрів відомостей про зміну власника з комунальної на державну власність.
Крім того, скасування державної реєстрації на земельні ділянки змінить їх правових статус на «несформовані земельні ділянки», що в свою чергу унеможливить передачу такої земельної ділянки позивачу, як того просить прокурор.
В той же час, передача земельної ділянки від відповідача позивачу, призведе до неможливості виключення відомостей про неї з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та з Державного земельного кадастру, оскільки зміниться її власник.
Суперечність позовних вимог, під час розгляду справи судом, прокурором обґрунтована не була.
Згідно з п 24 Перехідних положень ЗК України земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки.
Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.
Таким чином, подавши позов до органу місцевого самоврядування з метою припинення права комунальної власності на землю, у позові одночасно ставляться вимоги, які матимуть наслідком перехід відповідної земельної ділянки у комунальну власність на підставі прямої вказівки в законі (п 24 Перехідних положень ЗК України).
Отже, задоволення позову не відповідатиме меті та захисту інтересів держави, оскільки не спричинить вибуття земельних ділянок із комунальної власності.
Намагання припинити право власності з метою подальшої передачі у постійне користування військовим частинам, з урахуванням змісту ч. 3 ст. 77 ЗК України, п. 27(1) Перехідних положень ЗК України, ст. 3 Закону України «Про прикордонний режим», не відповідає критерію якості закону, який прямо не передбачає передачу відповідних ділянок у постійне користування виключно із земель комунальної власності.
Внесення змін до законодавства щодо меж прикордонної смуги не містило імперативних положень про припинення права власності на земельні ділянки, які не перебували у державні власності.
Тому, у цьому випадку закон не є чітким, однозначним та передбачуваним для учасників земельних правовідносин.
Підсумовуючи наведені вище мотиви, які ґрунтуються на недоведеності належними доказами обставин накладення частини спірних земельних ділянок на прикордонну смугу, відсутності достатніх правових підстав для припинення права комунальної власності з метою захисту державних інтересів, можливості задовольнити такі інтереси у інший, менш обтяжливий для власника спосіб, обранні неефективних способів судового захисту, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову повністю.
Виходячи з вищевикладеного, суд вважає позовні вимоги прокурора необґрунтованими, недоведеними та не підлягаючими задоволенню в повному обсязі.
На підставі ст. 129 ГПК України, враховуючи відмову у задоволенні позову, судові витрати зі сплати судового збору слід покласти на прокурора.
Керуючись ст. 73, 74, 76 - 80, 86, 123, 129,165, 178, 237, 238 ГПК України,
В позові відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне рішення складено "28" листопада 2025 р.
Суддя В.І. Ольшанченко