ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
26 листопада 2025 року Справа № 917/951/25
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Маціщук А.В. , суддя Бучинська Г.Б.
секретар судового засідання Черначук А.Д.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІМАГРОСТЕП" на рішення Господарського суду Житомирської області від 12 вересня 2025 року по справі №917/951/25 (суддя Прядко О.В.)
час та місце ухвалення судового рішення: 12 вересня 2025 року; м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Аврора Груп"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІМАГРОСТЕП"
про стягнення 820882 грн 04 коп.
за участю представників сторін:
від Позивача - Вірьовкін О.І.;
від Відповідча - не з'явився.
Товариство з обмеженою відповідальністю "АВРОРА ГРУП" (надалі - Позивач) звернулось до Господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІМАГРОСТЕП" (надалі - Відповідач) про стягнення 804322 грн 48 коп. основного боргу, 2912 грн 3% річних та 13647 грн 56 коп. пені.
В обґрунтування позовних вимог Позивач посилається на неналежне виконання Відповідачем умов договору №20102023 про надання транспортних послуг від 20 жовтня 2023 року (надалі - Договір; а.с. 10-11) в частині повної та своєчасної оплати вартості послуг щодо перевезення вантажів дорожніми транспортними засобами.
Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 22 травня 2025 року в справі №917/951/25 передано матеріали позовної заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "АВРОРА ГРУП" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІМАГРОСТЕП" про стягнення заборгованості за підсудністю до Господарського суду Житомирської області.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 12 вересня 2025 року в справі №917/951/25 позов задоволено частково. Закрито провадження у справі №917/951/25 в частині вимоги про стягнення 472999 грн 39 коп. основного боргу за відсутністю предмета спору. Крім того, даним судовим рішенням стягнуто з Відповідача на користь Позивача 280679 грн 48 коп. основного боргу, 2912 грн 3% річних, 13647 грн 56 коп. пені. В іншій частині в позові відмовлено.
Відповідне рішення ґрунтується на тому, що згідно з доданих до позовної заяви та заяв про зміну предмету позову платіжних інструкцій Відповідач надані Позивачем послуги оплатив частково, та що сума заборгованості останнього станом на день подачі позову (12 травня 2025 року) становила 753678 грн 87 коп., оскільки згідно з платіжної інструкції від 9 травня 2025 року Відповідачем сплачено 50643 грн 61 коп., що не були враховані Позивачем при зверненні до суду. Місцевим господарським судом вказано, що станом на день прийняття рішення сума заборгованості Відповідача по оплаті прийнятих ним послуг склала 280679 грн 48 коп., доказів протилежного суду не представлено.
Враховуючи вище викладене, суд першої інстанції виснував, що клопотання Позивача про закриття провадження у справі в частині, що міститься в заявах про зміну предмету позову підлягає задоволенню частково, та що провадження у справі в частині стягнення 472 999 грн 39 коп. основного боргу підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 ГПК України за відсутністю предмету спору. В той же час судом позов в частині стягнення 280679 грн 48 коп. основного боргу задоволено, а в частині стягнення 50643 грн 61 коп. основного боргу - відмовлено.
Що ж до вимоги Позивача про стягнення 2912 грн 3% річних та 13647 грн 56 коп. пені за період з 25 березня 2025 року до 9 травня 2025 року, то суд першої інстанції зауважив, що при здійсненні нарахувань за вказаний період Позивач не врахував сплату Відповідачем 50643 грн 61 коп. 9 травня 2025 року, а також здійснював нарахування на суму боргу за період, включаючи до нього день проведення Відповідачем оплат 18 квітня 2025 року та 24 квітня 2025 року.
Враховуючи викладене та відсутність у суду повноважень виходити за межі пред'явлених позовних вимог, місцевий господарський суд вказав, що вимоги Позивача про стягнення 2912 грн 3% річних та 13647 грн 56 коп. пені за період з 25 березня 2025 року до 9 травня 2025 року підлягають задоволенню у заявлених обсягах.
Що ж до клопотання Відповідача про зменшення розміру пені та 3 % річних, то суд першої інстанції зауважив, що стягнення 2912 грн 3 % річних (у мінімальному розмірі, що передбачений статтею 625 ЦК України), та 13647 грн 56 коп. пені, є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання Відповідачем зобов'язання і проявом балансу між інтересами обох сторін, а також виступає способом стимулювання боржника до належного виконання зобов'язань, а суми 3% річних та пені не є надмірними і несправедливими у цьому випадку.
Не погоджуючи з рішенням місцевого господарського суду, Відповідач звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив рішення Господарського суду Житомирської області у справі № 917/951/25 скасувати в частині задоволення позовних вимог щодо стягнення трьох відсотків річних та пені і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог щодо стягнення 2912 грн трьох відсотків річних та 13647 грн 56 коп. пені (а.с. 129-131).
Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з'ясуванням всіх обставин справи.
Скаржник зазначає, що період виконання Договору припав на час військової агресії російської федерації проти України, у зв'язку з якою запроваджений військовий стан на території України, що обумовило виникнення несприятливої фінансової ситуації (скрутного фінансового становища) для Відповідача. Дефіцит грошових ресурсів, що утворився, зокрема, внаслідок неможливості контрагентів здійснити своєчасні розрахунки, закриття проектів, відтоку з України трудових кадрів, створив перешкоди для здійснення Відповідачем допустимої та належної господарської діяльності. Відповідач зауважив, що військова агресія зумовила настання для багатьох суб'єктів підприємницької діяльності форс мажорних обставин для провадження власної господарської діяльності, а також призвела до необхідності запровадження певних обмежувальних заходів, які вплинули на їх діяльність та ускладнили економічну ситуацію на комерційному ринку. Зазначає, що офіційним листом Торговопромислової палати України від 28 лютого 2022 року № 2024/02.0-7.1 засвідчено форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили): військову агресію російської федерації проти України, що стало підставою введення воєнного стану.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 7 жовтня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Відповідача на рішення суду першої інстанції від 12 вересня 2025 року (а.с. 136).
Ухвалою апеляційного господарського суду від 21 жовтня 2025 року в справі №917/951/25 проведення підготовчих дій закінчено, розгляд апеляційної скарги призначено на 26 листопада 2025 року об 15:20 год.
Через підсистему «Електронний суд» 22 жовтня 2025 року надійшов відзив від Позивача, в котрому Позивач заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Позивач вказав, що доводи апелянта є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на те, що факт військової агресії сам по собі не звільняє від виконання договірних зобов'язань. Наголосив, що Відповідач не надав жодного доказу того, що саме воєнні дії об'єктивно унеможливили виконання зобов'язань щодо оплати отриманих послуг, а такі обставини повинні бути підтверджені відповідними документами, у тому числі довідками Торгово-промислової палати України щодо настання форс-мажорних обставин, що не були подані. В той же час констатував, що Позивач виконав свої зобов'язання належним чином, оскільки послуги з перевезення вантажів, передбачені умовами Договору, були надані в повному обсязі.
Ухвалою апеляційного господарського суду від 23 жовтня 2025 року клопотання Позивача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволено, забезпечено представнику Позивача участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду.
В судове засідання від 26 листопада 2025 року представник Відповідача не з'явився.
З довідок Північно-західного апеляційного господарського суду вбачається доставлення ухвали апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року до електронного кабінету Позивача та Відповідача - 21 жовтня 2025 року (а.с. 140).
Суд при цьому констатує, що особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання судом вимог частини першої статті 120 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Крім того, суд не викликав учасників справи у судове засідання, відповідно до частини 1 статті 120 ГПК України, що вказує на те, що ухвалою суду від 23 жовтня 2025 року явка сторін обов'язковою не визнавалась.
При цьому суд констатує, що згідно з частинами 1 та 2, пунктами 1, 2, 6, 8-11 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Враховуючи вищевказане суд апеляційної інстанції констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі.
В судовому засіданні від 26 листопада 2025 року, яке проведено в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, представник Позивача заперечив доводи апеляційної скарги та просив залишити рішення суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Представник Позивача вказав, що доводи апелянта є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на те, що факт військової агресії сам по собі не звільняє від виконання договірних зобов'язань.
Заслухавши пояснення представника Позивача, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги Відповідача стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, відзиву на апеляційну скаргу, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що апеляційну скаргу Відповідача слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. При цьому колегія виходила з наступного.
Як вбачається з доказів, долучених до матеріалів справи, 20 жовтня 2023 року між Позивачем (експедитор) та Відповідачем (замовник) укладено Договір (а.с.10-11).
За умовами пункту 1.1 Договору, Відповідач замовляє, а Позивач зобов'язався за плату і за рахунок другої сторони замовника організувати виконання визначених цим Договором послуг (основних та/або додаткових), пов'язаних з експортним/імпортним та транзитним перевезенням вантажу автомобільним транспортом по території України та за її межами, а Відповідач зобов'язався прийняти та оплатити дані послуги.
Відповідно до пункту 3.1 Договору, вартість послуги узгоджуються сторонами в заявках і вказуються у рахунках-фактурах експедитора.
У відповідності до пункту 3.2 Договору, розрахунки за цим Договором здійснюються у безготівковій формі, протягом 10 (десяти) банківських днів після отримання оригіналу рахунку-фактури, товарно-транспортної накладної (CMR/TTH) з відміткою вантажоодержувача про отримання вантажу та акту наданих послуг, якщо у заявці не узгоджені інші умови оплати за кожне окреме перевезення.
Згідно з пункту 3.3 Договору днем здійснення платежу вважається день надходження грошових сум на поточний рахунок Позивача.
З умовами пункту 3.5 Договору необхідними документами для оплати є оригінал або сканована копія: заяви, рахунка-фактури, акт виконаних робіт, ТТН/ CMR.
Відповідно до пункту 4.4 Договору у випадку несвоєчасної оплати наданих послуг Відповідач сплачує Позивачу пеню, яка обчислюється від вартості неоплачених послуг у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період за який нараховується пеня за кожну добу затримки.
За пунктом 5 Договору сторони погодились, що у випадку виникнення форс-мажорних обставин (тобто таких які не залежать від сторін - військові дії, громадські заворушення, терористичні акти, страйки, ембарго. блокади, економічні санкції, валютні обмеження інші дії держав, пожеж, повені, землетруси стихійні лиха або сезонні природні явища - сніжні замети, ожеледиця, температурний режим і т. п.). які роблять неможливим виконання сторонами своїх зобов'язань. Сторони звільняються від виконання своїх зобов'язань за даним Договором на час дії таких обставин.
Якщо будь-яка з таких обставин безпосередньо спричинила невиконання зобов'язання у строю цей строк відповідно подовжується на час дії такої обставини.
Якщо ці обставини будуть діяти більше 3-х місяців, то кожна зі сторін має право на розірвання Договору і не несе відповідальності за таке розірвання у випадку, якщо вона письмово повідомила про це іншу сторону не пізніше, ніж за 30 (тридцять) днів до дати розірвання.
Факт настання форс-мажорних обставин повинен бути підтверджений довідкою Торгово-промислової палати тієї країни, в якій вони настали.
Пункт 7.8 Договору встановлює, що Договір вступає в силу, з моменту підписання і діє до “31» грудня 2023 року, а в частині розрахунків - до їх повного здійснення. Якщо жодна зі сторін за один місяць до закінчення строку дії Договору письмово не попередить іншу сторону про розірвання Договору, дія Договору автоматично пролонгується, кожного року на наступні 12 місяців без складання додаткової угоди до Договору.
За відсутності письмового попередження будь-якої із сторін дія Договору продовжена до 31 грудня 2025 року.
На виконання умов Договору Позивачем надано Відповідачу транспортні послуги згідно заявок на перевезення вантажу автомобільним транспортом, які Відповідач приймав, на підтвердження чого Позивачем долучено до матеріалів справи копії рахунків, актів надання послуг, підписаних обома сторонами, міжнародних товарно-транспортних накладних (CMR) (а.с.4-9, 12-13, 34-50).
Загальна сума наданих послуг за актами наданих послуг (№141 від 4 лютого 2025 року, №143 від 4 лютого 2025 року, №178 від 8 лютого 2025 року, №175 від 7 лютого 2025 року, №245 від 19 лютого 2025 року, №246 від 18 лютого 2025 року, №325 від 28 лютого 2025 року, №365 від 7 березня 2025 року, №367 від 10 березня 2025 року, №366 від 10 березня 2025 року, №337 від 3 березня 2025 року) склала 834322 грн 48 коп..
Позивач стверджує, що Відповідач свої зобов'язання виконав лише частково, оплативши отримані послуги на суму 30000 грн (а.с.12-13), тому з метою захисту порушених на його переконання майнових прав та інтересів звернувся з позовом до суду про стягнення основного боргу в розмірі 804322 грн 48 коп., 2912 грн 3% річних та 13647 грн 56 коп. пені.
Згідно із заявами про зміну предмету позову Позивач повідомив про часткову сплату Відповідачем основного богу (463643 грн + 60000 грн = 523643 грн, а.с. 63-70, 89-93) та просив стягнути з Відповідача 280679 грн 48 коп. основного боргу, 2912 грн 3% річних та 13647 грн 56 коп. пені за період з 25 березня 2025 року до 9 травня 2025 року.
Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних даних справи.
Пунктом 3 статті 3 та статтею 627 Цивільного кодексу України закріплено принцип свободи договору, який передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
В силу дії статті 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі статтею 193 Господарського кодексу України: суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом; не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Як передбачено статтею 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частиною 2 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Водночас, статтею 901 Цивільного кодексу України обумовлено, що: за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором; положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
У відповідності до статті 903 Цивільного кодексу України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до статті 909 Цивільного кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Згідно зі статтею 929 Цивільного кодексу України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Згідно із статтею 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.
Частиною другою статті 14 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" встановлено, що за невиконання або неналежне виконання обов'язків, які передбачені договором транспортного експедирування і цим Законом, експедитор і клієнт несуть відповідальність згідно з Цивільним кодексом України, іншими законами та договором транспортного експедирування.
Отже, змістом взаємних договірних зобов'язань сторін є обов'язок позивача доставити довірений йому вантаж до пункту призначення, а обов'язок Відповідача полягає в сплаті коштів за перевезення вантажу.
Колегія суддів констатує, що статтею 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що: суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї; суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
З урахуванням меж розгляду справи судом апеляційної інстанції, визначених статтею 269 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд здійснює перегляд справи за наявними у ній доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За результатами розгляду даної справи, закрито провадження в справі в частині стягнення 472999 грн 39 коп. основного боргу, задоволено позовні вимоги щодо стягнення боргу з Відповідача на користь Позивача в сумі 280679 грн 48 коп. та відповідно в задоволенні позову в частині стягнення основного боргу в сумі 50643 грн 61 коп. (що Відповідачем в апеляційній скарзі не оскаржується).
Предметом апеляційного оскарження та, відповідно, апеляційного розгляду, зважаючи на доводи та зміст апеляційної скарги у даній справі є рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог щодо стягнення з Відповідача 2912 грн 3% річних та 13647 грн 56 коп. пені за період з 25 березня 2025 року до 9 травня 2025 року (тобто предметом оскарження є судове рішення в частині стягнення пені та річних).
Суд апеляційної інстанції констатує, що вимагати сплати суми боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.
При цому частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України визначено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За змістом частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 7 квітня 2020 року в справі № 910/4590/19 зобов'язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги.
Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та відсотків річних відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов'язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми (подібні правові висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15- ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18, від 18 березня 2020 року в справі № 902/417/18.
Разом з тим, індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, тому статті 625 Цивільного кодексу України щодо сплати заборгованості з урахуванням установленого індексу інфляції поширюється лише на випадки прострочення виконання грошового зобов'язання, яке визначене договором у національній валюті - гривні, а не в іноземній або в еквіваленті до іноземної валюти, тому індексація у цьому випадку застосуванню не підлягає. У випадку порушення грошового зобов'язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях з визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти (відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 296/10217/15-ц від 7 липня 2020 року).
Схожі норми також містить частина третя статті 551 Цивільного кодексу України, яка визначає, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Отже, для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 Цивільного кодексу України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.
Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві (пункт 138 постанови ВПВС від 16 жовтня 2024 року в справі № 911/952/22).
Судом апеляційної інстанції (як і місцевим господарським судом у неоспореній частині судового рішення) встановлено, що строк оплати за надані Позивачем послуги за останніми актами від 10 березня 2025 року (10 днів з моменту отримання оригіналів документів, що в свою чергу підтверджується підписанням актів наданих послуг) настав 20 березня 2025 року.
В той же час, колегією суду встановлено, що при здійсненні нарахувань за період з 25 березня 2025 року до 9 травня 2025 року Позивач не врахував сплату Відповідачем 50643 грн 61 коп., котра була проведена 9 травня 2025 року, а також здійснював нарахування на суму боргу за період, включаючи до нього день проведення Відповідачем оплат 18 квітня 2025 року та 24 квітня 2025 року.
Водночас у разі якщо відповідний розрахунок Позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
Відтак суд апеляційної інстанції перевіривши розрахунок Позивача та здійснивши власний перерахунок за допомогою калькулятора підрахунку заборгованості та штрафних санкцій ІПС “LIGA 360», встановлена, що за визначений Позивачем період з 25 березня 2025 року до 9 травня 2025 року, (однак без урахування днів сплати заборгованості 18 квітня 2025 року, 24 квітня 2025 року та 9 травня 2025 року), правомірним і обґрунтованим є нарахування Відповідачу 3105 грн 89 коп. 3% річних та 32094 грн 08 коп. пені, тобто у більшому розмірі, а ніж заявлено Позивачем до стягнення з Відповідача.
Враховуючи відсутність процесуальних повноважень суду виходити за межі пред'явлених позовних вимог (частина 1 статті 14, частина 2 статті 237 ГПК України), колегія суду виснує, що вимоги Позивача про стягнення 2912 грн 3% річних та 13647 грн 56 коп. пені за період з 25 березня 2025 року до 9 травня 2025 року підлягають задоволенню у вказаних обсягах.
В той же час зважаючи на основний довід апеляційної скарги, котрий на переконання апелянта, є підставою для звільнення Відповідача від відповідальності, а саме виникнення обставин (запровадження військового стану на території України), що ніби то об'єктивно унеможливили виконання зобов'язань по Договору, та ніби то є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, то колегія суддів зазначає наступне.
Апелянт посилаючись на форс-мажор дає як доказ лист ТПП від 28 лютого 2022 року №2024/02.0-7.1, вважаючи, що даний лист є підставою звільнення його від відповідальності або зменшення 3% річних та пені.
Оцінюючи вказане колегія суду зауважує, що згідно з частиною 1 статті 617 Цивільного кодексу України, особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.
Натомість настання обставин непереборної сили відповідно до закону звільняє від відповідальності за неналежне виконання господарського зобов'язання, а не від його виконання в цілому.
В той же час суд апеляційної інстанції звертає увагу апелянта на пункт 5 Договору в котрому сторони чітко обумовили, що форс-мажорні обставини за договірними відносинами підтверджуються саме довідкою Торгово-промисловою палатою, а не листом як в даній справі доводить апелянт.
Факт настання форс-мажорних обставин повинен бути підтверджений довідкою Торгово-промислової палати тієї країни, в якій вони настали.
В той же час, колегія суддів зауважує, що посилання Відповідача на форс-мажорні обставини, які виникли через збройну агресію росії в Україні, не мають заздалегідь встановлений характер і при їх виникненні сторона, яка посилається на дію форс-мажорних обставин, повинна довести їх надзвичайність та невідворотність, а також те, що вони безпосередньо стосуються сторони та впливу на її можливість виконання договірних зобов'язань (наприклад довести, що їх господарська діяльність відбувалися саме в тих частинах країни, котрі безпосередньо зазнали збройної агресії, а не доводи це гіпотетичним впливом).
Відповідно до частини 3 статті 14 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні", Торгово-промислова палата України серед іншого, засвідчує форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили), а також торговельні та портові звичаї, прийняті в Україні, за зверненнями суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб.
У частинах 1, 2 статті 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні зазначено, що Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно.
Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, тощо.
Отже, форс-мажорність обставин визначається індивідуально через обґрунтування причинно-наслідкового зв'язку між обставинами і неможливістю вчасного виконання зобов'язань, і підтверджується висновком ТПП, який буде засвідчувати форс-мажорні обставини для зобов'язань по конкретному договору.
Форс-мажорні обставини мають індивідуальний персоніфікований характер щодо конкретного договору та його сторін. Форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за зверненням суб'єктів господарської діяльності та фізичних осіб по кожному окремому договору, окремим податковим та/чи іншим зобов'язанням/обов'язком, виконання яких настало згідно з умовами договору, контракту, угоди, законодавчих чи інших нормативних актів і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин. Тобто мають індивідуальний персоніфікований характер щодо конкретного договору та його сторін. Форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов'язання, повинна довести їх наявність не тільки самих по собі, але і те, що вони були форс-мажорними саме для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність.
Схожий висновок наведено і в постанові Верховного Суду у постанові від 25 червня 2024 року в справі № 904/4103/23.
При цьому, лише посилання сторони у справі на наявність обставин непереборної сили та надання підтверджуючих доказів не може вважатися безумовним доведенням відповідних обставин, яке не потребує оцінки суду. Саме суд повинен на підставі наявних у матеріалах доказів встановити, чи дійсно такі обставини, на які посилається сторона, є надзвичайними і невідворотними, що об'єктивно унеможливили належне виконання стороною свого обов'язку.
Між обставинами непереборної сили та неможливістю належного виконання зобов'язання має бути причинно-наслідковий зв'язок. Тобто неможливість виконання зобов'язання має бути викликана саме обставиною непереборної сили, а не обставинами, ризик настання яких несе учасник правовідносин. Посилання на наявність обставин форс-мажору використовується стороною, яка позбавлена можливості виконувати договірні зобов'язання належним чином, для того, щоб уникнути застосування до неї негативних наслідків такого невиконання. Інша ж сторона договору може доводити лише невиконання/неналежне договору контрагентом, а не наявність у нього форс-мажорних обставин (як обставин, які звільняють сторону від відповідальності за невиконання). Доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов'язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору.
Верховний Суд у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду в постанові від 19 серпня 2022 року в справі № 908/2287/17 виснував про те, що навіть сертифікат торгово-промислової палати, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом про їх існування, а повинен критично оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами. Адже визнання сертифіката торгово-промислової палати беззаперечним та достатнім доказом про існування форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) без надання судом оцінки іншим доказам суперечить принципу змагальності сторін судового процесу (див. пункт 77 зазначеної постанови).
У постанові Верховного Суду від 25 січня 2022 року в справі №904/3886/21 визначено, що належним підтвердженням існування форс-мажорних обставин (доказом існування обставин непереборної сили, які звільняють сторону від відповідальності за невиконання умов договору) є відповідний сертифікат. Отже, з урахуванням незмінної позиції Верховного Суду зі спірного питання, зважаючи на наявні у матеріалах справи докази, суд апеляційної інстанції посилання Відповідача на лист (навіть не на сертифікат ТПП України) як на доказ неможливості виконання зобов'язань перед Позивачем є необгрунтованим. Будь-яких доказів неможливості оплатити за Договором належним чином саме виходячи з обставин нанесення саме Відповідачу шкоди за наслідками бойових дій під час воєнного стану Відповідач суду першої та апеляційної інстанції не надав.
Водночас судова колегія звертає увагу на те, що воєнний стан в Україні стосуються як Позивача так і Відповідача як суб'єктів господарювання, які здійснюють свою діяльність в Україні і не заважав Відповідачу замовляти відповідні послуги за Договором, а Позивачу виконувати їх, а лише ніби то заважав (бездоказово) оплачути отримані за Договором послуги. Відтак, дану позицію апеляційний господарський суд оцінює критично.
Більше того, сам Договір, неналежне виконання якого стало підставою для нарахування 3% річних та пені був укладений 20 жовтня 2023 року, тобто вже під час дії воєнного стану в Україні, який був запроваджений ще 24 лютого 2022 року та неодноразово продовжувався, що додатково свідчить про те, що сам по собі факт запровадження в Україні воєнного стану не свідчить про настання для Відповідача форс-мажорних обставин, адже він існував на момент укладення Договору і жодним чином не став для Відповідача перешкодою в його укладенні.
Також колегія суду констатує, що акти надання послуг датовані лютим-березнем 2025 року, що в котре підтверджує те, що Відповідач підписуючи акти, був обізнаний про запровадження воєнного стану.
Водночас, суд звертає увагу апелянта і на те, що відповідно до сталої правової позиції Верховного Суду не вважається випадком, який дає підстави для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, зокрема, відсутність у боржника грошових коштів з будь-якої причини.
Платежі, встановлені статтею 625 Цивільного кодексу України, є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення виконання ним грошового зобов'язання, яка має компенсаційний, а не штрафний характер. Компенсація полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання плати від боржника за користування утриманими грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Враховуючи усе описане вище, суд апеляційної інстанції виснує про відсутність обгрунтованих підстав для звільнення Відповідача від відповідальності у вигляді сплати нарахованих Позивачем 3% річних та пені за порушення зобов'язань за Договором, саме з покликанням на лист ТПП від 28 лютого 2022 року №2024/02.0-7.1.
Що ж до клопотання Відповідача про зменшення розміру пені та 3 % річних, то суд апеляційної інстанції зазначає таке.
Згідно з частиною 3 статтею 551 Цивільного кодексу України, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.
Вирішуючи питання про зменшення розміру пені, які підлягають стягненню зі сторони, яка порушила зобов'язання, суд повинен з'ясувати наявність значного перевищення розміру неустойки перед розміром збитків, а також об'єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов'язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов'язання, незначності прострочення у виконанні зобов'язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків. Майновий стан сторін та соціальна значущість підприємства мають значення для вирішення питання про зменшення неустойки.
При цьому ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.
Зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, і за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.
При цьому визначення конкретного розміру, на який зменшуються належні до сплати штрафні санкції, належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність), має забезпечити баланс інтересів сторін та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов'язання, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обставин справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.
Між тим приймаючи рішення про зменшення неустойки, суд також повинен виходити із того, що одним із завдань застосування таких санкцій до боржника є стимулювання належного виконання ним договірних зобов'язань, при цьому надмірне зменшення розміру пені та/або штрафу фактично нівелює мету існування неустойки як цивільної відповідальності за порушення зобов'язання, що у свою чергу, може розцінюватися як спосіб уникнення відповідальності та призведе до порушення балансу інтересів сторін.
З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві та виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання (дана правова позиція міститься також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі №902/417/18).
У розрізі зазначеного вище суд апеляційної інстанції констатує, що стягнення 2912 грн трьох відсотків річних (у мінімальному розмірі, що передбачений статтею 625 ЦК України), та 13647 грн 56 коп. пені є адекватною мірою відповідальності за неналежне виконання відповідачем зобов'язання і проявом балансу між інтересами обох сторін, а також виступає способом стимулювання боржника до належного виконання зобов'язань, а суми 3% річних та пені не є надмірними і несправедливими у даному ж випадку, що вказує на відсутність підстав для задоволення клопотання про зменшення пені та річних.
При цьому дана сума пені та річних є значно меншою від суми заборгованості, що існувала на момент подачі позову (804322 грн 48 коп.) до суду та на момент винесення місцевим господарським судом судового рішення, що в свою чергу призводить суд апеляційної інстанції до висновку про відсутність підстав для зменшення розміру пені, адже він не перевищує а ні розмір заборгованості а ні розмір збитків. Тим більше в контексті встановленого та визначення можливості для скористання судом його правом для такого зменшення в нормах права, що наведені вище в даному випадку немає підстав для визначення, що сума пені "значно" перевищує розмір заборгованості чи збитків.
Відповідно колегія суду відмовляє в задоволенні заяви щодо зменшення розміру пені.
Що ж до річних, то суд апеляційної інстанції ще раз звертає увагу скаржника, що їх зменшення за правовою позицією ВПВС, що наведені в постанові від 18 березня 2020 року в справі 902/417/18, можливо виключно тоді, коли вони стягуються в розмірі, котрий визначений в договорі і котрий перевищує розмір, що визначений за Законом (3%), чого в даній судовій справі колегією суду не встановлено (адже Позивач просить стягнути річні в розмірі 3%), а тому суд apriori не має права на таке зменшення.
В той же час, колегія суддів дослідивши постанову Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 902/417/18, на позицію котрої в оскаржуваному рішенні покликається місцевий господарський суд, зазначає, що у постанові від 18 березня 2020 року по справі №902/417/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Слід зазначити, що у межах справи №902/417/18 судами було встановлено, що умовами укладеного між сторонами договору поставки було встановлено сплату боржником 40% річних від несплаченої вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем, та 96% відсотків річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев'яноста календарних днів.
Зменшуючи розмір річних Велика Палата Верховного Суду в даній постанові не робила розмір річних меншим від розміру, встановленого статтею 625 Цивільного кодексу України.
При цьому колегія суддів констатує, що у правовідносинах в справі №902/417/18 сторони змінили розмір процентної ставки, передбаченої частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, і встановили її в розмірі 40% та 96% річних, в той час як у справі № 906/1681/23 відповідальність за прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання визначена в розмірі процентної ставки, передбаченої в межах частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України - 3% річних (тобто ставка річних визначені в межах та спосіб установлений частиною 3 статті статі 625 Цивільного кодексу України не виходячи при цьому за межу вище аніж 3 % річних).
Крім того колегія суддів зауважує, що у справі № 902/471/18 заявлений розмір відсотків річних становив 89,25% від суми основного боргу, а у справі №917/951/25 розмір заявлених до стягнення 3% річних становіть 1, 03 % від суми заборгованості яка була заявлена у позові.
Крім того колегія суддів зазначає, що аналіз статті 625 Цивільного кодексу України вказує на те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді 3% річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінених грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання (окрім випадку, описаного у постанові Великої Палати Верховного суду від 18 березня 2020 року №902/417/18).
Відповідно, колегія суддів констатує, що право на зменшення процентів річних кореспондується із принципів розумності, справедливості та пропорційності та явності відповідних умов, тобто коли розмір річних значно перевищує розмір інщих штрафних санкції та суму боргу, водночас в даному випадку мова не йде саме про стягнення 3% річних, розмір який і визначений диспозицією статті 625 Цивільного кодексу України.
Зважаючи на все встановлене вище в даній постанові, зокрема, враховуючи нарахування трьох відсотків річних в межах норми встановленої статтею 625 Цивільного кодексу їх на рівні ставки 3%, колегія суддів виснує про відмову в задоволенні клопотання Відповідача про зменшення 3 % річних до 0,3%.
Враховуючи викладене, вимоги Позивача про стягнення 2912 грн 3% річних, а також 13647 грн 56 коп. пені є обґрунтованими, заявленими відповідно до чинного законодавства та такими, що підлягають задоволенню, з огляду на що судова колегія задовільняє позов в цій (оспорюваній) частині.
Дане рішення й було прийняте і місцевим господарським судом в цій частині.
Відповідно приймаючи таке рішенні Північно-західний апеляційний господарський суд залишає рішення місцевого господарського суду без змін.
Таким чином, колегія суддів вважає посилання Відповідача, викладені в апеляційній скарзі, безпідставними, документально необґрунтованими, такими, що належним чином досліджені судом першої інстанції при розгляді спору.
Судова колегія вважає, що суд першої інстанції повно з'ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи не спростовують висновків суду.
Відтак Північно-західний апеляційний господарський суд залишає без змін оспорюване рішення, а апеляційну скаргу без задоволення.
Судові витрати зі сплати судового збору за розгляд апеляційної скарги на рішення суду покладаються на Відповідача, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 129, 275-277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІМАГРОСТЕП" на рішення Господарського суду Житомирської області від 12 вересня 2025 року по справі №917/951/25 - залишити без задоволеня.
2. Рішення Господарського суду Житомирської області від 12 вересня 2025 року по справі №917/951/25 - залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Відповідно до частини 3 статті 287 ГПК України, дана справа не підлягає касаційному оскарженню, окрім випадків, визначених у підпунктах а, б, в, г пункту 2 частини 3 статті 287 ГПК України.
5. Справу №917/951/25 повернути Господарському суду Житомирської області.
Повний текст постанови виготовлено 2 грудня 2025 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Маціщук А.В.
Суддя Бучинська Г.Б.