Житомирський апеляційний суд
Справа №275/1358/24 Головуючий у 1-й інст. Миколайчук П. В.
Категорія 10 Доповідач Павицька Т. М.
01 грудня 2025 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого Павицької Т.М.,
суддів Шевчук А.М., Талько О.Б.
за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу №275/1358/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 09 вересня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Миколайчука П.В. в селищі Брусилів Житомирської області,
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням уточненої позовної заяви просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь компенсацію за належну частку у майні, яке є спільною сумісною власністю подружжя та відчужене без її згоди, а саме 1/2 частку вартості автомобіля OPEL VIVARO, 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 в сумі 147 175,00 грн.
В обґрунтування позову зазначала, що 22 липня 2017 року між нею та ОСОБА_2 був зареєстрований шлюб, який рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 15 травня 2020 року у справі №275/153/20 розірваний. Вказує, що 28 лютого 2018 року, за спільні кошти подружжя, було придбано автомобіль OPEL VIVARO, 2006 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1 . Після розірвання шлюбу відповідач залишив зазначений вище автомобіль у своєму користуванні та обіцяв передати їй половину його вартості як компенсацію, однак цього зроблено не було. Вказує, що після відкриття провадження у даній справі відповідач без її згоди відчужив спірний автомобіль. Зазначає, що вартість автомобіля визначена як середня вартість автомобіля даного класу та року випуску і становить 294 350,00 грн. Враховуючи вищевикладене просила задовольнити позов в повному обсязі.
Рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 09 вересня 2025 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 компенсацію вартості 1/2 частини автомобіля OPEL VIVARO 2006 року випуску, в сумі 147 175,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на сплату судового збору у розмірі 1 471,75 грн.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що рішення суду є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що під час розгляду справи позивачем не було надано будь-яких доказів того, що вони як подружжя мали кошти на придбання автомобіля, який суд першої інстанції визнав спільною сумісною власністю подружжя. Звертає увагу на те, що спірний автомобіль був йому подарований батьком. Зазначає, що позивачем не надано доказів вартості автомобіля. Вказує, що ОСОБА_1 не користувалася автомобілем, не проводила його ремонт в період з 15.05.2020 по 24.12.2024. Враховуючи вищевикладене просить рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 09 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
26 листопада 2025 року на адресу суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначає, що вартість автомобіля була визначена як середня вартість автомобіля даного класу і року випуску на інтернет сайті по продажу автомобілів в Україні, оскільки вона була позбавлена можливості провести оцінку спірного автомобіля. Натомість вказує, що відповідач не вжив жодних дій для спростування визначеної вартості спірного автомобіля. Звертає увагу на те, що відповідач відчужив автомобіль без її згоди після відкриття провадження у даній справі. Зазначає, що оскільки в договорі від 28.01.2025, за яким ОСОБА_2 продав автомобіль вказана його оціночна ціна в сумі 338 640 грн., тому суд першої інстанції обґрунтовано взяв її до уваги під час ухвалення рішення. Вказує, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів того, що спірний автомобіль придбано в результаті договору дарування.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що сторони з 22 липня 2017 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Брусилівського районного суду Житомирської області від 15 травня 2020 року, справа №275/153/20.
28 лютого 2018 року ОСОБА_2 було придбано автомобіль OPEL VIVARO 2006 року випуску з державним номерним знаком НОМЕР_1 .
Згідно листа з ТСЦ МВС №31/35-1845-2025 від 05.08.2025 транспортний засіб марки OPEL VIVARO 2006 року випуску з державним номерним знаком НОМЕР_1 , 28.02.2018 на підставі доручення від імені власника ОСОБА_3 був перереєстрований на ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу ТЗ, укладеному в ТСЦ. Надати належним чином завірений договір купівлі-продажу не представляється можливим, оскільки документи, на підставі яких проводилась реєстрація, перереєстрація та зняття з обліку транспортних засобів у 2021 році знищенні у зв'язку із закінченням 3-х річного строку зберігання.
Згідно договору купівлі-продажу від 23.01.2025, ОСОБА_2 через представника ОСОБА_4 , продав автомобіль OPEL VIVARO 2006 року випуску з державним номерним знаком НОМЕР_1 ОСОБА_5 за 338 640,00 грн.
Згідно відомостей сайту «Авто-Ріа», ціна на автомобілі Опель Віваро 2006 р.в. становить від 273 325 грн до 357 425 грн.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що сторона відповідача не надала суду правовстановлюючого документа, за яким ОСОБА_2 набув у власність автомобіль 28.02.2018, тому вважав належним чином доведеним та не спростованим той факт, що ОСОБА_2 набув автомобіль саме за договором купівлі-продажу, як це зафіксовано в Єдиному державному реєстрі ТЗ, а відтак вказане майно належить до спільної сумісної власності подружжя та може бути предметом поділу. Як наслідок, оскільки автомобіль було продано відповідачем без згоди позивачки, остання має право на стягнення компенсації 1/2 його вартості. Судом першої інстанції врахововано, що в договорі від 28.01.2025, за яким ОСОБА_2 продав автомобіль, вказана його ціна в сумі 338 640 грн. Тому, за відсутності будь-яких відомостей про вартість авто, наданих стороною відповідача, суд першої інстанції вважав належним чином та в достатній мірі доведеною вартість спірного автомобіля OPEL VIVARO 2006 року випуску на час розгляду справи (28.01.2025) в розмірі 338 640 грн. Отже, позивачка має право на компенсацію в розмірі 1/2 частини від вартості авто, тобто: 338 640 грн : 2 = 169 320 грн. Водночас, враховуючи межі позовних вимог та принцип диспозитивності, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги позивачки лише в розмірі стягнення 147 175 грн.
Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі №638/2304/17).
Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про запровадження презумпції спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу. Зазначена презумпція може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який заперечує її застосування.
Таким чином, за загальним правилом, що випливає з наведених правових норм, вбачається, що будь-яке майно, набуте за час шлюбу, належить до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя, якщо одним із них не доведене набуття ним особистої приватної власності на майно в період перебування в шлюбі.
При цьому, якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.
Заінтересована особа може натомість довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована.
Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18.
Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
Відповідно до п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: транспортні засоби; грошові кошти.
Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.
Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.
За положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з ч. 3 ст. 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Відповідно до п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» передбачає рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.
Суд першої інстанції вірно виходив з того, що встановлення належності спірного автомобіля до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя є обставиною, яка потребує з'ясуванню для правильного вирішення даного спору.
Встановлено, що 28 лютого 2018 року ОСОБА_2 було набуто автомобіль OPEL VIVARO 2006 року випуску з державним номерним знаком НОМЕР_1 .
Згідно листа з ТСЦ МВС №31/35-1845-2025 від 05.08.2025 транспортний засіб марки OPEL VIVARO 2006 року випуску з державним номерним знаком НОМЕР_1 , 28.02.2018 на підставі доручення від імені власника ОСОБА_3 був перереєстрований на ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу ТЗ, укладеному в ТСЦ. Надати належним чином завірений договір купівлі-продажу не представляється можливим, оскільки документи, на підставі яких проводилась реєстрація, перереєстрація та зняття з обліку транспортних засобів у 2021 році знищенні у зв'язку із закінченням 3-х річного строку зберігання.
На підтвердження доводів апеляційної скарги та на спростування доводів позовної заяви ОСОБА_2 не надано жодного правовстановлюючого документа, за яким останній набув у власність спірний автомобіль, зокрема договору дарування, про який зазначено в апеляційній скарзі.
Таким чином, презумпцію права спільної сумісної власності подружжя на транспортний засіб OPEL VIVARO 2006 року випуску з державним номерним знаком НОМЕР_1 відповідачем не спростовано.
Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що спірний автомобіль OPEL VIVARO 2006 року випуску з державним номерним знаком НОМЕР_1 придбаний за особисті кошти ОСОБА_2 .
Тому, суд першої інстанції, на підставі ст. ст. 60, 61 СК України та ст. 368 ЦК України дійшов вірного висновку, з яким погоджується колегія суддів, про визнання спірного автомобілю спільною сумісною власністю сторін і частка кожного з подружжя в праві власності є рівною і становить по 1/2 його частині.
Таким чином, в разі, якщо сторона договору або інша зацікавлена особа, хоче отримати еквівалент вартості майна, яке було відчужено без її згоди, вона має право подати позов про стягнення компенсації в розмірі частки відчуженого спільного майна, що є ефективним способом захисту без визнання правочину недійсним та застосування реституції.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, суд першої інстанції, врахувавши те, що позивач особистої згоди на продаж автомобіля не надавала (а це свідчить про порушення її майнових прав), дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний транспортний засіб набутий сторонами в період шлюбу, є об'єктом їх права спільної сумісної власності, а тому позивач має право на грошову компенсацію вартості своєї частки у праві спільної сумісної власності.
При вирішення питання щодо суми, яка підлягає стягненню з відповідача, суд першої інстанції правомірно виходив із встановленої на дату продажу (23.01.2025) вартості спірного автомобіля та меж позовної заяви.
Відповідно до висновку Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі №127/7029/15-ц, у постанові Верховного Суду від 15 жовтня 2020 року у справі №483/812/19 та у постанові Верховного Суду від 16 січня 2023 року у справі №754/3132/16-ц, вартість майна, що підлягає поділу між подружжям, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв'язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Цей підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на спільне майно.
Крім того, 06 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №199/291/21 вказав, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08 травня 2023 року у справі №753/1902/21.
У правових висновках Верховного Суду викладених у постановах від 08 червня 2022 року в справі №753/15538/20, від 09 серпня 2023 року в справі №175/1025/20, від 20 грудня 2023 року в справі №127/21002/21, суд дійшов висновку про допустимість визначення вартості спільного майна подружжя, відчуженого проти волі іншого з подружжя, при вирішенні питання стягнення компенсації за належну іншому подружжю частку, виходячи з аналізу ринку аналогічного майна на час розгляду справи, в тому числі з інформації з сайту auto.ria.
Врахувавши правові висновки Верховного Суду, оцінивши докази, надані сторонами на підтвердження ринкової вартості спірного автомобіля, суд першої інстанції правильно визначив вартість автомобіля, половину якої в якості компенсації стягнув з відповідача на користь позивача.
У свою чергу, відповідач на спростування розміру ринкової вартості спірного автомобіля доказів суду не надав, із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи не звертався, а відтак, враховуючи, що транспортний засіб було придбано в період перебування подружжя у шлюбі, він був об'єктом спільної сумісної власності, відповідач без згоди позивача відчужив цей автомобіль, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача 1/2 частки вартості транспортного засобу у сумі 147 175,00 грн.
Таким чином, суд першої інстанції зробив правильні висновки із встановлених обставин, а також правильно застосував чинні норми закону, які регулюють спірні правовідносини.
Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального права є безпідставними.
За своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, разом з тим доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин апелянтом до апеляційної скарги не надано.
Відповідно ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що постановлене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами колегія суддів не вбачає, оскільки її доводи суттєвими не являються, носять суб'єктивний характер, не відповідають обставинам справи і правильності висновків суду не спростовують.
Судові витрати залишити за сторонами, оскільки судом апеляційної інстанції залишено без змін рішення суду першої інстанції, тому питання перерозподілу судових витрат не вирішується апеляційним судом.
Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Брусилівського районного суду Житомирської області від 09 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Дата складення повного судового рішення 02 грудня 2025 року.
Головуючий
Судді