Справа № 620/1124/25 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Бородавкіна С.В., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
28 листопада 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2025 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - відповідачі) в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нерозгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби, на підставі пункту «б» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме: у зв'язку з наявністю у ІІІ групи інвалідності;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби у запас, та звільнити з військової служби в запас ОСОБА_1 , на підставі підпункту «б» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а саме: у зв'язку з наявністю ІІІ групи інвалідності.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2025 року значений позов задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо нерозгляду рапорту ОСОБА_2 про звільнення з військової служби від 26.12.2024 року, на підставі підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 26.12.2024, відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та прийняти відповідне рішення.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
28.07.2025 на адресу суду надійшла заява Військової частини НОМЕР_1 про заміну відповідача на правонаступника - Військової частини НОМЕР_2 .
Між тим, до матеріалів справи заявником не додано належних доказів вибуття або заміни Військової частини НОМЕР_1 , яка є відповідачем в даній справі, та заміну її правонаступником - Військовою частиною НОМЕР_2 , відповідно до ст. 52 КАС України. З огляду на зазначене, вказана заява не підлягає задоволенню.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.
Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, не вбачає підстав проведення розгляду апеляційної скарги за участю учасників справи у відкритому судовому засіданні.
В матеріалах справи достатньо письмових доказів для вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін у розгляді справи не обов'язкова.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів апеляційної інстанції надає правову оцінку спірним правовідносинам та переглядає рішення суду першої інстанції тільки в частині задоволених позовних вимог, оскільки позивач не є апелянтом по справі.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, старший солдат ОСОБА_1 , починаючи з 24.02.2022 проходив військову службу за мобілізацією у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді механіка-оператора відділення зв'язку взводу зв'язку (а.с. 11-12).
Відповідно до довідки гарнізонної ВЛК Військової частини НОМЕР_3 від 29.05.2024 №4823 позивач придатний до служби у військових частинах забезпечення, ТЦК та СП, ВВНЗ, навчальних центрах, закладах (установах), медичних підрозділах, підрозділах логістики, зв'язку, оперативного забезпечення, охорони (а.с. 13).
Відповідно до довідки до акта огляду МСЕК від 25.07.2024 серії 12 ААГ №792210 ОСОБА_1 , первинно у строк з 29.05.2024 до 01.08.2025, встановлено ІІІ групу інвалідності (а.с. 14).
Як зазначає позивач, у зв'язку з встановленням йому інвалідності він подав на ім'я командира Військової частини НОМЕР_1 рапорт від 26.07.2024 (а.с. 16) про звільнення з військової служби у запас, відповідно до пункту «б» частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», який у встановленому порядку розглянутий не був.
26.12.2024 позивач повторно подав на ім'я командира Військової частини НОМЕР_1 рапорт про звільнення ОСОБА_1 , з військової служби за сімейними обставинами, у зв'язку з наявністю інвалідності ІІІ групи. Вказаний рапорт, разом з рапортом від 26.07.2024; нотаріально завіреними копіями: паспорта, картки платника податків, довідки МСЕК; копіями довідки ВЛК, долучений до заяви уповноваженого представника позивача від 26.12.2024 та направлений відповідачу засобами поштового зв'язку (а.с. 17-18, 30).
Заява від 26.12.2024, разом з рапортами про звільнення та іншими додатками, вручена представнику відповідача за довіреністю 27.12.2024, що підтверджується роздруківкою про статус відправлення (а.с. 24).
Оскільки в установлені строки Військовою частиною НОМЕР_1 рапорт про звільнення ОСОБА_1 розглянутий не був, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх охоронюваних законом прав та інтересів.
Приймаючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи не містять належних доказів розгляду Військовою частиною НОМЕР_1 рапорту позивача від 26.12.2024 про звільнення з військової служби у запас, за підпунктом «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-ХІІ, що свідчить про протиправну бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 .
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Положеннями статті 17 Конституції України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Відповідно до ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначення загальних засад проходження в Україні військової служби здійснює Закон України від 25.03.1992 №2232-ХІІ «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон №2232-ХІІ, в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини 1 статті 2 Закону №2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Частиною 4 статті 26 Закону №2232-ХІІ визначено перелік підстав для звільнення військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, з військової служби.
Відповідно до частини 7 статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України визначений у Положенні про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджений Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі - Положення №1153/2008).
Згідно з пунктом 260 Положення №1153/2008 під час дії особливого періоду військовослужбовці звільняються з військової служби з підстав, визначених статтею 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», та з урахуванням особливостей, передбачених статтею 26-2 названого Закону.
Підпунктом 2 пункту 225 Положення №1153/2008 передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) здійснюється на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини 6 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»: у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Порядок звільнення врегульований пунктами 233-243 Положення №1153/2008.
Пунктом 233 Положення №1153/2008 закріплено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Відповідно до пункту 1.5 Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом Міністра оборони України від 10.04.2009 №170 (далі - Інструкція №170) для встановлення, зміни, призупинення, або припинення правових відносин з громадянами України, які реалізуються наказами посадових осіб по особовому складу, у Генеральному штабі Збройних Сил України, Командуванні об'єднаних сил Збройних Сил України, видах Збройних Сил України, окремих родах сил Збройних Сил України, окремих родах військ Збройних Сил України, органах військового управління, з'єднаннях, військових частинах, вищих військових навчальних закладах, військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, установах, організаціях, (далі - військові частини), оформляються: подання (додаток 1), рішення колегіальних органів, утворених і діючих відповідно до законодавчих актів і актів Міністерства оборони України, Резерв кандидатів для просування по службі (додаток 2), План переміщення військовослужбовців на посади номенклатури посад (далі - План переміщення на посади) (додаток 16) на військовослужбовців крім тих, які проходять строкову військову службу, зокрема щодо звільнення з військової служби.
Додатком 19 Інструкції №170 передбачено перелік документів, що подаються з поданням до звільнення військовослужбовця з військової служби.
Відповідно до пункту 241 Положення №1153/2008 накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин.
З аналізу наведеного слідує, що спеціальним законодавством України чітко врегульовано порядок звільнення військовослужбовців з військової служби під час дії особливого періоду.
Зокрема, рапорт особи про звільнення передається по команді в порядку підпорядкування прямому командиру, який здійснює його розгляд та, за наявності підстав, направляє документи на звільнення військовослужбовців безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. За відсутності відповідних підстав командир зобов'язаний надати обґрунтовану відмову в задоволенні поданого рапорту.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачаєтться з матеріалів справи, ОСОБА_1 направлено на ім'я командира Військової частини НОМЕР_1 рапорти від 26.07.2024 та від 26.12.2024 про звільнення з військової служби у запас, відповідно до пункту «б» частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», які у встановленому порядку розглянуті не були.
З матеріалів справи вбачається, що рапорт позивача від 26.12.2024 про звільнення з військової служби у запас за підпунктом «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону №2232-ХІІ, отриманий Військовою частиною НОМЕР_1 засобами поштового зв'язку 27.12.2024, проте становм на момент розгляду даної справи не розглянутий. Зазначені обставини не спростовано відповідачем, ані під час розгляду справи в суді першої інстанції, ані під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.
Вказане свідчить, що Військовою частиною НОМЕР_1 допущено протиправну бездіяльність щодо нерозгляду рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби та неприйняття відповідного рішення за насдіками розгляду вказаного рапорту позивача.
З огляду на зазначені обставини, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку про обгрунтованість позовних вимог в цій частині, і для належного та ефективного захисту прав позивача зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 26.12.2024 про звільнення останнього з військової служби, відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з прийняттям відповідного рішення.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що вимоги позивача є законними і обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
Щодо доводів відповідача зазначених в апеляційній скарзі, що відповідно до наказу Військової частини НОМЕР_1 №275 від 27.09.2024 року ОСОБА_1 , зняття з усіх видів забезпечення, призупинення виплати грошового забезпечення та, відповідно наказу №289 від 10.10.2024 року, увільнення ОСОБА_1 від займаних посад і зарахування у розпорядження командира Військової частини НОМЕР_2 , починаючи з 09.10.2024 року, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що вказані доводи не заслуговують на увагу суду, оскільки в даному випадку предметом спору є протиправна бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , в якій станом на момент подання рапортів від 26.07.2024 та від 26.12.2024, проходив військову службу ОСОБА_1 , яка виразилася у нерозгляді вказаних рапортів пзивача.
Колегією суддів враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України та частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частинами 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Правовими положеннями ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з ч.1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Тобто, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб'єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача.
У даному випадку, судом апеляційної інстанції встановлено факт, який свідчить про порушення прав та законних інтересів позивача з боку відповідача, з огляду на вищезазначені висновки викладені в даній постанові.
Відповідно до пункту 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає частковому задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Відповідно до ч. 1 ст. 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.
Так, згідно ч. 1 ст. 260 КАС України питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності.
Керуючись ст.ст. 242, 257, 260, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 10 квітня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Ю.К. Черпак
Повний текст виготовлено 28.11.2025 року