01 грудня 2025 р. Справа № 520/2048/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Русанової В.Б.,
Суддів: Присяжнюк О.В. , П'янової Я.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.05.2025 (головуючий суддя І інстанції: Кухар М.Д.) у справі №520/2048/25
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України , Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області в особі т.в.о. першого заступника начальника відділу ГУ ДМС України в Харківській області Олексія Довгопола
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України (далі по тексту - ДМС України, відповідач) від 05.12.2024 року №175-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину російської федерації ОСОБА_1
- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 01.05.2025 позов залишено без задоволення.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення даної справи, подав апеляційну скаргу, в якій просив суд скасувати таке рішення та ухвалити нове, яким його вимоги задовольнити.
В обґрунтування вимог скарги посилається на не врахування судом його доводів та обґрунтувань, що його будуть переслідувати через його політичні погляди в країні походження.
Зазначає, що об'єктивну сторону його побоювань підтверджує інформація про країну його походження та докази надані відповідачу.
Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із ним.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Зазначає, що відповідач не навів причин відмови, а лише послався на норму п.1 та п.13 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" про те, що позивач не відповідає умовам вказаним у цих пунктах.
Суд проігнорував позицію позивача, не взявши до уваги та не оцінивши його твердження, які є важливими для правильного вирішення справи.
При цьому, суд надав перевагу твердженням відповідача, не надавши належної оцінки доводам, наведених позивачем, що ставить під сумнів об'єктивність та справедливість судового розгляду.
Судом першої інстанції допущено істотне порушення норм процесуального права шляхом надання необґрунтованої переваги доказам однієї сторони при повному ігноруванні доводів іншої, що свідчить про порушення принципу змагальності сторін та об'єктивності судового розгляду
Вважає, що рішення відповідача прийнято без достатнього обґрунтування та є незаконним, а тому підлягає скасуванню.
Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: Русанова В.Б. - головуючий суддя; судді: Калиновський В.А., Бегунц А.О.
У зв'язку з перебуванням судді Бегунца А.О. у відпустці, протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи №520/2048/25 між суддями визначено склад колегії суддів: ОСОБА_2 - головуючий суддя; судді: Калиновський В.А., Присяжнюк О.В.
У зв'язку із звільненням судді ОСОБА_3 на підставі заяви про відставку, протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: Русанова В.Б. - головуючий суддя, судді: Присяжнюк О.В., П'янова Я.В.
ГУ ДМС в Харківській області, подало відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість судового рішення, просило відмовити у задоволенні скарги, а рішення суду залишити без змін.
ДМС України подала відзив на апеляційну скаргу, в якому, посилаючись на те, що зазначила, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, відповідно до норм матеріального та процесуального права, просила відмовити у задоволенні скарги, а рішення суду залишити без змін.
Позивач подав відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якому, заперечуючи проти доводів ДМС України, вважаючи їх необґрунтованими та такими, що не відповідають обставинам справи, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач - громадянин російської федерації, є шукачем захисту в Україні відповідно до ратифікованих Україною міжнародних конвенцій.
22.03.2023 позивач звернувся до ГУ ДМС в Харківській області із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
28.04.2023 позивач отримав відповідь ГУ ДМС в Харківській області, в якій зазначено, що ним розглянуто його звернення щодо наміру бути визнаним біженцем в Україні в порядку Закону України «Про звернення громадян» та зазначено порядок звернення із заявою про надання особі статусу біженця.
Не погоджуючись із діями відповідача позивач оскаржив їх в судовому порядку.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 21.08.2023 року у справі 520/10213/23 (набрало законної сили 30.11.2023), зокрема, зобов'язано ГУ ДМС в Харківській області прийняти рішення щодо прийняття заяви громадянина російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про відмову в прийнятті заяви громадянина російської федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку визначеному Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, зареєстрованими в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за №1146/19884.
12.12.2023 позивач звернувся із заявою до ГУ ДМС у Харківській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом ГУ ДМС у Харківській області від 12.12.2023 №54 ОСОБА_1 відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
13.12.2023 позивач оскаржив зазначений наказ до ДМС України.
Рішенням від 09.02.2024 №01-24 ДМС України задовольнило скаргу ОСОБА_1 від 13.12.2023 - скасувало наказ ГУ ДМС у Харківській області від 12.12.2023 №54 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Наказом ГУ ДМС у Харківській області від 08.03.2024 №6 прийнято рішення про оформлення документів ОСОБА_1 для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
28.01.2025 позивач отримав повідомлення ГУ ДМС у Харківській області №1 від 06 січня 2025 року про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. Підстава для відмови рішення ДМС України від 05.12.2024 року №175-24.
Згідно вказаного рішення ДМС України, встановлено, що стосовно позивача відсутні умови, передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а відтак відмовлено у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Позивач, вважаючи, що протиправним та таким, що підлягає скасуванню рішення Державної міграційної служби від 05.12.2024 року №175-24 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину російської федерації ОСОБА_1 , звернувся з позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з необґрунтованості заявлених вимог позивача.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам та доводам апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі по тексту - Закон №3671-VI).
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI додатковий захист це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
Пунктом 13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з ч.ч.1 і 2 ст.5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 5 ст.5 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у ст.6 Закону України Закону №3671-VI.
Так, за змістом ч.1 ст.6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі по тексту - "Керівництво") передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року “Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - “УВКБ ООН»), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
Відповідно до позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців “Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.
Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Відмовляючи у задоволенні вимог позивача, суд першої інстанції виходив з відсутності умов, передбачених п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання позивача біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Колегія суддів погоджується з висновками суду, враховуючи наступне.
Судом встановлено, що позивач - громадянин російської федерації, є шукачем захисту в Україні відповідно до ратифікованих Україною міжнародних конвенцій.
За наслідками розгляду заяви позивача рішенням ДМС України від 05.12.2024 року №175-24 відмовлено у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Щодо висловлених позивачем побоювань повернення до країни походження.
В заяві від 12.12.2023 позивач вказує, що йому небезпечно повертатися, оскільки він вважає, що буде затриманий на кордоні або відправлений на війну у складі збройних сил російської федерації, або потрапить під слідство та може опинитися в місцях позбавлення волі.
Також позивач зазначив, що боїться стати жертвою переслідувань через свої політичні переконання в російській федерації, оскільки підтримував політику ОСОБА_4 , робив публікації у соціальних мережах на підтримку останнього, роздавав агітаційні листи від штабу Навального та брав участь у мітингах «Страйки виборців».
Крім того, позивач визначив побоювання зазнати переслідувань з боку влади російської федерації внаслідок: висвітлення у соціальних мережах інформації, що критикує діючу владу російської федерації, волонтерства на території України, підтримку України, а також організацію та участь у зборах грошей на підтримку Збройних Сил України.
Відповідно до Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, пункти 5 і 6: «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права, цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані».
Приписами ч.7 ст.7 Закону №3671-VI передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підтвердження своїх тверджень позивач, звертаючись до органу міграційної служби з заявою долучив наступні документи: оригінал національного паспорта громадянина російської федерації № НОМЕР_1 , виданий 01.11.2019, код підрозділу 780-018; оригінал паспорта громадянина російської федерації для виїзду за кордон № НОМЕР_2 , виданий 25.11.2019 МВС 78039 (орган видачі) строком дії до 25.11.2029; копію нотаріально завіреного перекладу паспорта сторінок 2-7 та сторінки 46 паспорта громадянина російської федерації для виїзду за кордон № НОМЕР_2 , виданий 25.11.2019 МВС 78039 (орган видачі), строком дії до 25.11.2029; копію міграційної картки; копію паспорта громадянки України ОСОБА_5 ; копію всесвітнього посвідчення політичного притулку від 28.11.2022, терміном дії до 28.11.2025; копію сертифікату підтвердження реєстрації громадянином світу від 28.11.2022; копію карти (посвідчення) громадянина світу № НОМЕР_3 ; копію свідоцтво про народження серії НОМЕР_4 , виданого 29.10.2013 відділом ЗАЦС Колпінского району комітету у справах ЗАЦС уряду Санкт-Петербурга; копію довідки про реєстрацію місце проживання у російській федерації від 01.06.2022;копію подяки від 127 Окремої бригади ТРО НОМЕР_5 Окремого батальйону командира військової частини НОМЕР_6 , копію нотаріально-завіреної заяви ОСОБА_6 від 04.01.2022 р.; копії документів про шлюб з апостилем із нотаріально-завіреним перекладом (копії ліцензії на шлюб, виданого штатом Юта 26.08.2022 та свідоцтва про шлюб від 29.08.2022 з перекладом; копію заяви на отримання ліцензії №270792 на укладання шлюбу з перекладом від 26.08.2022; копію апостилю з перекладом; копію довідки УВКБ ООН від 06.02.2023 р.; копію протоколу про адміністративне правопорушення серії ПР МХК № 004078 від 11.12.2023;копію постанови про накладення адміністративного стягнення серії ПН МХК № 004079 від 11.12.2023; матеріали, надані заявником, у якості доказів побоювань у паперовій формі на 31 арк., флеш-носій з інформацією, наданою заявником у якості доказів побоювань.
Також позивачем в подальшому до матеріалів особової справи надано копії довідки про реєстрацію місця перебування особи від 13.02.2024, картки платника податків №3644611495 від 15.02.2024, інформацію у паперовій формі на 24 арк. щодо волонтерської діяльності та побоювань загрози при поверненні до російської федерації, фотографій своїх татуювань на 10 арк., сторінок атестату про середню загальну освіту № НОМЕР_7 від 27.06.2018; сторінок додатку до атестату про середню загальну освіту № НОМЕР_7 від 27.06.2018; сторінок атестату про основну загальну освіту № НОМЕР_8 від 17.06.2016; сторінок додатку до атестату про основну загальну освіту № НОМЕР_8 від 17.06.2016; сертифікату від 16.12.2023 про завершення курсу "STOP THE BLEED"; сертифікату від 25.11.2023 про завершення курсу "Базова підтримка життєдіяльності", інформацію щодо своєї волонтерської діяльності у паперовій формі на 19 арк.
Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що відповідачем надана належна оцінка наданим документам та всім доводам заявника.
Щодо доводів апелянта стосовно його діяльності на території російської федерації до прибуття в Україну та критики існуючого в російській федерації політичного режиму.
Так, відповідно до п.51 Керівних положень УВКБ ООН по процедурам і критеріям визначення статусу біженця відповідно до Конвенції 1951 року і Протоколу 1967 року , не існує загально визначеного поняття «переслідування».
Зі ст.33 Конвенції 1951 року можна зробити висновок, що загроза життю і свободі з причини раси, релігії, національності, політичних переконань або приналежності до будь-якої соціальної групи завжди є переслідуванням.
Відповідно до ст.9 (1) Директиви Європейського Парламенту та Ради Європейського Союзу (2011/95/ЕU) «Про стандарти визначення громадян третіх країн або осіб без громадянства як бенефіціарів міжнародного захисту, про єдиний статус біженців чи осіб, які мають право на додатковий захист, а також про зміст захисту, що надається», від 13.12.2011 р, для того, щоб діяння розглядалося як акт переслідування у значенні Статті 1A Женевської конвенції, таке діяння має бути досить серйозним за своїм характером або повторюваністю, щоб бути серйозним порушенням фундаментальних прав людини.
На співбесіді 15.03.2024 позивач повідомив, що на території російської федерації ніколи не був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, яке було пов'язане з його національністю, політичною діяльністю чи релігійною приналежністю.
Окрім того, у ході тієї самої співбесіди, на питання: «Чи застосовувались проти вас адміністративні заходи (затримання, арешт). Причина, дата, місце, строк?» позивач відповів: “Ні».
Також заявник повідомив, що не притягуватися до кримінальної відповідальності у російській федерації.
Під час співбесіди 21.03.2024, на питання: "Що може статися при поверненні в російську федерацію?" позивач відповів: "При спробі повернення до росії, я буду затриманий співробітниками фсб та взятий під варту, оскільки у мене в паспорті видно, що я всю війну знаходився в Україні, і я відразу буду затриманий для додаткових роз'яснень, а далі співробітники правоохоронних органів дізнаються про мою політичну позицію та про мою діяльність на підтримку України».
З матеріалів справи вбачається, що позивач з російської ділянки кордону перетинав кордон України 14.03.2020 через пункт пропуску «Гоптівка» та повернувся до російської федерації 17.03.2020, через той самий пункт.
При цьому, позивач не повідомляв у ході співбесід, що його затримували представники прикордонної служби російської федерації або правоохоронних органів з метою з'ясування його політичних поглядів чи виявлення його діяльності на підтримку України або спрямованої проти національної безпеки російської федерації.
Крім того, в ході тієї ж самої співбесіди, на питання: "Що ви знаєте про долю вказаних вами людей - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 , відповідно й ОСОБА_12 . Чим вони зараз займаються?" позивач повідомив: "…Я зараз взагалі не слідкую, для мене припинило це бути цікавим, тому що я живу в Україні та цікавлюсь українськими контекстами. У мене більше немає амбіцій, пов'язаних зі зміною політичної ситуації в росії, оскільки опозиція виявилась не ефективною, а ефективної опозиції не існує зараз…".
Під час співбесіди 21.03.2024, на питання: "Що саме спровокувало ваш виїзд з російської федерації?" позивач відповів: "Я багато років думав, що не хотів би залишатися в Росії, не хотів би жити в країні, яка керується злочинцями....".
На співбесіді 03.04.2024, на питання: "Тобто основною причиною вашого виїзду з росії були ваші моральні принципи?" позивач відповів: "Неможливість жити у політичній середі, яка сформувалась в росії. Чому неможливість… найправильніша відповідь - це моральні принципи".
Також позивач повідомив, що протягом 2021 року він відкладав гроші та планував свій виїзд.
Отже, колегія суддів зазначає, що внутрішній моральний дискомфорт виник у позивача з приводу незадоволення політикою та діями влади російської федерації, але при якій він не зазнавав утисків та не був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, а також не притягуватися до кримінальної відповідальності через свою політичну позицію - не можуть слугувати причиною для надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.
Відтак, наведене дає підстави для висновку, що позивач не втікав від влади російської федерації, шукаючи захисту в Україні, а сплановано обирав країну для переїзду.
Окрім того, зі слів позивача, вбачається, що він постійно змінював місце проживання на території Росії, мешкаючи: у м. Санкт-Петербург, м. Москва, м. Новгород, м. Сочі, м. Анапа, м. Ростов, м. Бєлгород, та відвідуючи багато інших міст у туристичних цілях.
Тобто, наведене вище вказує на те, що позивач вільно змінював своє місце проживання у країні своєї громадянської належності, при цьому не зазнаючи утисків з боку влади російської федерації.
Також під час співбесіди 05.06.2024 позивач фактично мимоволі порівнює Україну з росією та намагається знайти схожість, не відкидаючи життєві устої країни своєї громадянської належності, а шукаючи їх в Україні, бо вони є для нього є прийнятними, чого б не сталося, якби він справді відчував загрозу, дискомфорт або моральний тиск у російській федерації.
Крім того, під час співбесіди 05.06.2024 позивач підтвердив, що мав посвідчення члена комісії з правом дорадчого голосу на виборах президента російської федерації та знаходився там офіційно.
Отже, позивач був членом дільничної виборчої комісії на виборах президента російської федерації із дозволу діючої влади.
Як вірно зазначив суд першої інстанції, відповідачем вивчено політичну позицію позивача по відношенню до діючої влади країни його громадянської належності, за які він може зазнати переслідувань, виходячи з подальших побоювань позивача та шляхом вивчення доданих позивачем до його особової справи матеріалів.
З приводу підтримання політики ОСОБА_4 позивач зазначив «робив публікації у соціальних мережах на підтримку ОСОБА_4 , роздавав агітаційні листи від штабу ОСОБА_4 та брав участь у мітингах «Страйки виборців».
З метою визначення точної політичної позиції та відношення позивача до діяльності ОСОБА_4 відповідачем проведено окрему співбесіду від 21.03.2024 присвячену саме вказаній темі.
На цій співбесіді заявник повідомив, що на території російської федерації не був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, яке було пов'язане з його національністю, політичною діяльністю чи релігійною приналежністю.
В контексті наведеного вище, колегія суддів враховує, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі по тексту - ЄСПЛ) щодо біженців та шукачів притулку, ризик повинен бути реальним (real risk). Це означає, що сама по собі теоретична можливість неналежного поводження в силу неспокійної ситуації в країні походження ще недостатня для того, аби визнати існування ризику для конкретної особи. Необхідно встановити, чи може цей ризик реалізуватися для конкретної особи з більшою ймовірністю, ніж для всіх інших осіб.
Так, у справі «Маматкулов та Аскаров проти Туреччини», ЄСПЛ дійшов висновку, що хоча існує інформація про застосування катувань до політичних дисидентів в країні походження заявників, така інформація сама по собі недостатня, і що заявники мали надати додаткові відомості щодо ризику для них безпосередньо.
Ризик повинен бути особистим. Слід розрізняти загальний ризик (general risk) та особистий ризик (individual risk).
Так, в справі "НА проти Сполученого Королівства", ЄСПЛ зазначив, що загальний ризик (наприклад, загальна ситуація насильства в країні походження) може бути відправною точкою.
Однак, для встановлення особистого ризику для конкретної особи слід визначити певні відмінні риси, що наражають особу на такий особистий ризик. Інакше кажучи, необхідно визначити конкретний фактор ризику для особи.
У справі "J.K. та інші проти Швеції", ЄСПЛ висловився щодо обов'язку заявника довести наявність особистого ризику.
Як правило, не можна вважати, що особа, яка шукає притулку, виконала свій обов'язок доведення доки він (вона) не надасть обґрунтовану інформацію про особистий, а отже реальний ризик бути підданою жорстокому поводженню, що дозволяє провести розрізнення між його (її) ситуацією та загальними небезпеками в країні походження.
Отже, відповідачем під час проведення співбесід із позивачем не встановлено його переслідувань владою російської федерації за політичні погляди. Таких доказів не встановлено і судом під час розгляду справи. Будь-яких матеріалів , де містилася б інформація щодо публікацій та репостів позивача в соціальній мережі, де він підтримував політику ОСОБА_4 судом не встановлено, а позивачем не надано.
Також позивач підтвердив, що не був присутнім на зустрічах організації вказаного політика.
Під час співбесіди 21.03.2024 р., на питання: «У своїй заяві Ви описуєте свою політичну діяльність у російській федерації. Опишіть свою діяльність та обов'язки?» заявник відповів: «Обов'язків немає, це просто не контрольована волонтерська діяльність, просто сам робиш що хочеш. Я був кілька разів у штабі забирав роздавальні матеріали, газети, листівки, без жодного контролю, просто прийшов, попросив -дали».
Окрім того, позивач не конкретизував точну саме політичну діяльність ОСОБА_4 та його некомерційного фонду «ФБК».
Позивач не був офіційним волонтером штабу «ФБК», а отже не зазнавав утиску, як офіційний волонтер від штабу «ФБК» - заборону виставляти свою кандидатуру на виборах будь-якого рівня в російській федерації протягом трьох років.
Колегія суддів зазначає, що при зверненні позивача до відповідача з приводу надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту останній не повідомив фактів прояву своєї політичної позиції, які б були засуджені діючою владою російської федерації.
Отже, наведене вище дає підстави для висновку, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань за підтримку політики ОСОБА_4 слід вважати необґрунтованими та недоведеними.
Щодо побоювань позивача бути відправленим на війну у складі збройних сил російської федерації.
Згідно пункту 168 глави V «Керівництва по процедурам і критеріям визначення статусу біженців» УВКБ ООН, особа не є біженцем, якщо єдиною причиною дезертирства або ухилення від призову є його відраза до служби або страх брати участь у бою. Воно, однак, може стати біженцем, якщо дезертирство або ухилення від несення військової служби супроводжуються вагомими причинами для того, щоб залишити свою країну або залишатися за її межами, або якщо особа має інші причини побоюватися переслідувань за змістом визначення14.
Відповідно до пункту 169 глави V Керівництва, дезертир або особа, яка ухиляється від призову, можуть, таким чином, розглядатися як біженці, якщо вони здатні довести, що за вчинене військове правопорушення вони були б піддані надмірному покаранню через їх расу, релігію, національність, приналежність до певної соціальної групи чи політичні переконання. Це також відноситься й до осіб, які можуть довести, що в них є цілком обґрунтовані побоювання переслідувань за вищевказаних мотивів, незалежно від покарання за дезертирство15.
Згідно матеріалів справи, у п.4.2 реєстраційного листка заявника («Чи є документи, що підтверджують наявність переслідувань або загрози переслідування заявника, о/с том 1, с.206), зазначено, що позивач має повістки з військомату, фото яких ним надано в якості доказів, що він може бути призваним на війну.
Відповідачем та судом вірно надано оцінку цим документам, та зазначено, що їх зміст вказує лише на виклик позивача до військового комісаріату для проходження медичного огляду та уточнення даних.
Отже, доказів виклику позивача до військового комісаріату для проходження військової служби, отримання ним мобілізаційного розпорядження ні відповідачу, ні суду не надано.
Окрім того, колегія суддів зазначає, що на теперішній час варто брати до уваги не лише інформацію з приводу ситуації, що склалась в країні походження заявника, а й ситуацію у країні, до якої звернувся за захистом.
З 24 лютого 2022 по теперішній час Україна перебуває в особливому правовому режимі, що вводиться у разі загрози нападу - воєнному стані, внаслідок повномасштабного вторгнення країни громадянської належності заявника на територію України.
Згідно пункту 166 глави V Керівництва, цього захисту може не бути, якщо між країною, яка приймає заявника, і країною його походження немає дипломатичних відносин. Якщо уряд заявника сам знаходиться у вигнанні, то захист, який він може надати, ризикує не бути ефективним. Таким чином, обґрунтованість побоювань переслідувань та ефективність захисту, що надається урядом країни походження, мають бути оцінені з урахуванням обставин кожного окремого випадку16.
Відповідно до пункту 174 глави V Керівництва, істинність політичних, релігійних чи моральних переконань заявника або дійсність міркувань совісті, які він висуває як причини відмови від несення військової служби повинні, звичайно ж, бути встановлені за допомогою глибокого вивчення особистості заявника та його минулого. Той факт, що заявник вже висловлював свої переконання перед призовом до армії або що він вже мав ускладнення з владою через свої переконання, може також прийматися до уваги.
Під час співбесіди 15.03.2024 позивач зазначив, що при поверненні в російську федерацію його можуть відправити на війну представники влади.
У своїй заяві позивав проінформував, що займається волонтерською діяльністю в Україні, збирає кошти на допомогу та потреби ЗСУ та засуджує повномасштабне вторгнення російської федерації на територію України, не вважає себе росіянином та не хоче асоціюватися із росією.
Під час співбесіди відповідачем вивчені особистості позивача, його минуле з метою оцінки щирості його переконань, проведено аналіз його діяльності на території України, надано оцінку доданим ним матеріалам, в якості доказів позиції та підтримки України.
Щодо перебування заявника на території України.
Згідно матеріалів справи, у своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначив наступне: «У березні 2020 року я вперше приїхав в гості до друзів в Україну. За декілька днів мене дуже зацікавила ця країна.».
На співбесіді 15.03.2024 позивач також зазначив, що у березні 2020 року приїжджав до України вперше як турист, до заяви доклав запрошення від ОСОБА_6 .
На питання: «Ким є для вас ОСОБА_6 .?» позивач відповів: «Друг» та повідомив, що познайомився із ОСОБА_6 у Харкові при першій поїздці до України.
При цьому, аналіз вказаного вище запрошення дає підстави для висновку, що це заява адресована громадянину російської федерації ОСОБА_13 , митним та прикордонним органам, іншим компетентним органам, в якій вказано: «Я, ОСОБА_6 , запрошую в гості до України (мета поїздки - приватна) у період з 26.01.2022 по 26.02.2022 включно громадянина російської федерації ОСОБА_1 . Громадянин російської федерації - ОСОБА_1 проживатиме в Україні за адресою: АДРЕСА_1 ...».
На співбесіді 05.06.2024 позивач не зміг пояснити, чому заява адресована ОСОБА_13 .
На питання: «У запрошенні від ОСОБА_14 було зазначено, що ви житимете за адресою: АДРЕСА_1 . Чому не залишилися там жити?» заявник відповів: «З'явилася більш зручна можливість».
На питання, чому позивач не проживає за адресою своєї реєстрації: АДРЕСА_2 , останній відповів, що це дуже мала квартира. Натомість на теперішній час він проживає у приватному секторі родини його друзів, який зараз «порожній» (вул. Петра Болбочана, буд. 87).
Згідно перевірки у реєстрі територіальної громади м. Харкова, позивач проживає у житловому приміщенні родини ОСОБА_15 , серед зареєстрованих осіб значиться його друг ОСОБА_16 , із яким, зі слів позивача, він познайомився у Санкт-Петербурзі під час праці (протокол співбесіди від 21.03.2024).
Відповідно до даних відкритих джерел мережі Інтернет, ОСОБА_13 є підприємцем та веде свій бізнесу у московському регіоні російської федерації, є генеральним директором ТОВ «МИАР», основна діяльність: автомобільний грузовий транспорт.
Згідно даних сервісу моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру від рейдерських захоплень і контролю контрагентів «Opendatabot», ОСОБА_6 є одним із керівників ТОВ «ХХ СІСТЕМЗ» (другим є ОСОБА_17 ), основним видом діяльності якого є виробництво повітряних і космічних літальних апаратів, супутнього устаткування, а також є фізичною особою підприємцем з 01.11.2019 р., вид основної діяльності: 62.01 «Комп'ютерне програмування» .
За даними інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система «Аркан») ОСОБА_6 залишив територію України 17.03.2020 через пункт пропуску «Гоптівка»- того самого дня, що і ОСОБА_1 , який приїхав до України вперше 14.03.2020.
ОСОБА_6 повернувся до України 20.05.2020 через той самий пункт пропуску.
При другому в'їзді до України позивач перетнув кордон 27.01.2022 у пункті пропуску «Маяки-Удобне», в той час як ОСОБА_6 залишив територію України 26.01.2022 через той самий пункт пропуску «Маяки-Удобне» та повернувся до України того ж дня.
З урахуванням наведеного вище, враховуючи вимоги абз.1 ч.2 ст.12 Закону України «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 №2469-VIII та лист Управління Служби безпеки України в Харківській області від 01.02.2023 №70/2-929 щодо недопущення інфільтрації в Україну членів диверсійно-розвідувальних груп та інших деструктивних елементів, 07.06.2024 ГУ ДМС у Харківській області направило до Управління Служби безпеки України в Харківській області інформацію, отриману у межах розгляду заяви позивача, що може складати загрозу національній безпеці держави.
Щодо публікацій позивача у соціальній мережі Instagram.
Відповідно до пункту 96 глави ІІ Керівництва, особа може стати біженцем «на місті» у результаті своїх власних дій, таких як об'єднання із вже визнаними біженцями або виявлення своїх політичних поглядів у країні проживання. Чи є такі дії достатніми для підтвердження цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, повинно бути визначено після ретельного вивчення всіх обставин. Слід враховувати, зокрема, чи можуть такі дії бути доведені до відома влади країни походження особи і яка можлива оцінка цих дій владою.
Відповідно до інформації з відкритих джерел мережі Інтернет, 21.03.2022 тверський районний суд москви підтримав позов генпрокуратури росії, підтриманий роскомнаглядом та фсб, і визнав компанію Meta екстремістською організацією та заборонив її діяльність на території Росії.
Соціальна мережа Instagram належить американській корпорації конгломерату соціальних мереж «Meta Platforms, Inc.», на яку діюча влада російської федерації не може вплинути жодним чином.
Оскільки у громадян російської федерації не має доступу до мережі Instagram, через її заборону владою рф, інформація щодо діяльності позивача у вищевказаній мережі не буде доведена до відома влади російської федерації.
Окрім того, позивач вказав, що є одним із адміністраторів у соціальному месенджері «Telegram» у чаті «Волонтери Харків», також він вступив до телеграм-групи «Холодногірський Відбудуємо Харків разом» та зв'язувався із волонтерською організацією «Бур. Харків» та «Хліб. Допомога», але позивач не отримав підтвердження своєї діяльності - довідку або посвідчення волонтера.
В якості доказів своєї діяльності позивач надав скриншоти та фотографії, що були долучені до його особової справи.
Разом з тим, серед наданих позивачем матеріалів, є значна частина тих, які не належать останньому.
Також серед своїх побоювань позивач визначив, що йому може бути заподіяна шкода у країні його громадянської належності за організацію адміністративної спільноти «росіяни в Україні» або «Home in Ukraine», учасники якої - громадяни Росії із проукраїнською позицією, які беруть участь у зборах на потреби ЗСУ та розповсюджують інформацію про діючу владу та армію російської федерації.
Після відмови ГУ ДМС у Харківській області позивачу у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, останнім була написана скарга до ДМС України, де він знову перелічив свою волонтерську діяльність, але при цьому у вказаній скарзі позивач зазначив лише один «Телеграм-канал» - «Волонтери Харків», який, з його слів, він адмініструє з 26.03.2022, при цьому не згадавши групу «Росіяни в Україні» або «Home in Ukraine», про донати та збори якої вказав у своїй заяві та на співбесідах.
З огляду на матеріали даної справи, інформація щодо грошових донатів на потреби ЗСУ спільнотою «Home in Ukraine», «росіяни в Україні» у мережі Instagram не є підтвердженою.
Згідно абз.1 ч.2 ст.12 Закону «Про національну безпеку України» від 21.06.2018 №2469-VIII та враховуючи лист Управління Служби безпеки України в Харківській області від 01.02.2023 №70/2-929 щодо недопущення інфільтрації в Україну членів диверсійно-розвідувальних груп та інших деструктивних елементів, ГУ ДМС у Харківській області 03.06.2024 направило до Управління Служби безпеки України в Харківській області вищевказану інформацію, що може складати загрозу національній безпеці держави.
Відповідно до пункту 205 «Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців» УВКБ ООН, процес констатації та оцінки фактів може бути узагальнений наступним чином:
Заявник повинен:
1. Говорити правду та сприяти перевіряючому у встановленні фактів;
2. Намагатися для підтвердження своїх аргументів надати всі докази, які він має, і прийнятно пояснювати відсутність доказів. Він повинен, у разі потреби, намагатися подати додаткові докази;
3. Надавати будь-яку відповідну інформацію, що стосується його самого та його минулого, з усіма необхідними подробицями для того, щоб перевіряючий зміг розпочати встановлення фактів. Він має дати логічно послідовні пояснення всім причин, на які він посилається на підтвердження свого клопотання про надання йому статусу біженця, та має відповідати на всі поставлені питання.
Колегія суддів зазначає, що відповідачем надано належну оцінку інформації позивача щодо його волонтерської діяльності на території України.
Щодо наданих позивачем на підтвердження доказів волонтерської діяльності на території України копії подяки від командування військової частини НОМЕР_6 за надання допомоги військовим НОМЕР_5 окремого батальйону НОМЕР_9 окремої бригади ТРО м. Харкова та копії подяки від командування та особового складу військової частини НОМЕР_10 .
Так, під час співбесіди 05.06.2024, на питання: «До своєї заяви ви додали подяку від НОМЕР_9 окремої бригади територіальної оборони України НОМЕР_5 окремого батальйону. Там вказано « ОСОБА_18 ». Вам було видано посвідчення волонтера?» відповів: «Ні».
Також заявник пояснив, що ТРО не видають посвідчень волонтера, що це не їх компетенція.
Разом з тим, відповідно до приписів Закону України «Про волонтерську діяльність» організації та установи, що залучають до своєї діяльності волонтерів, мають право видавати волонтерам посвідчення, що засвідчують їх особу та вид волонтерської діяльності в межах організації;
Отже, видавати посвідчення волонтера можуть, у т.ч. штаби місцевого ТРО, ЗСУ, які залучили волонтера до своєї діяльності.
Окрім того, під час співбесіди 05.06.2024, на питання: «Чи пам'ятаєте ви, коли було видано подяку від НОМЕР_9 окремої бригади територіальної оборони України НОМЕР_5 окремого батальйону?» позивач відповів: «Мені її привіз товариш». При цьому вказав, що особисто не знайомий з тим, хто видавав подяку.
На питання: «А як видавалася подяка без вашої присутності?» ОСОБА_1 відповів: «Ну, для того, щоб її отримати, присутності не потрібно».
Згідно інформації Державної податкової служби України, станом на 24.06.2024 позивач не перебуває у реєстрі волонтерів антитерористичної операції та/або здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії РФ.
Отже, сумнівним та непідтвердженим є факт отримання позивачем наведених вище подяк, в якості підтвердження доказів волонтерської діяльності на території України.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів вважає, що твердження позивача, викладені у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також інформація, повідомлена ним у ході співбесід щодо його побоювань зазнати переслідувань владою російської федерації за політичні переконання, є недоведеними у ході судового розгляду справи.
Окрім того, відсутні підстави вважати обґрунтованими побоювання позивача, що в майбутньому при поверненні до російської федерації він може стати жертвою переслідувань за політичною складовою, а його життю чи свободі загрожує реальна небезпека.
Щодо відповідності заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI.
Як вже зазначалося вище, вказана норма Закону надає наступне визначення терміну біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань».
Відповідно до п.45 Керівництва, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань.
Відповідно до п.51 Керівництва, не існує загально визначеного поняття «переслідування».
Згідно аналізу приписів ст.33 Конвенції 1951 року можна зробити висновок, що загроза життю і свободі з причин раси, релігії, національності, політичних переконань або приналежності до будь-якої соціальної групи завжди є переслідуванням.
Позивач обґрунтовує своє звернення за захистом в Україні, зокрема, політичними мотивами, виявляючи побоювання зазнати переслідування з боку влади країни громадянської належності.
Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивачем не наведено переконливих доказів того, що в його ситуації ці побоювання є обґрунтованими, та він дійсно може стати жертвою переслідувань зі сторони влади російської федерації.
При цьому, слід зазначити, що 26.01.2022 позивач вилетів літаком з м. Санкт-Петербург до м. Кишинів (Республіка Молдова), де перебував вісім годин, а звідти автобусом доїхав до кордону України, перетнувши його 27.01.2022 в пункті пропуску «Маяки-Удобне».
Відповідно до переліку країн-учасниць Конвенції 1951 року про статус біженців і Протоколу до неї 1967 року, викладених у додатку IV Керівництва 27 УВКБ ООН, Республіка Молдова приєдналася до останніх 31 січня 2002 року.
Отже, у позивача була можливість звернутися за захистом до відповідних державних органів Республіки Молдова, але він цього не зробив, що свідчить про відсутність у заявника потреби у міжнародному захисті під час виїзду з країни громадянської належності.
Аналіз матеріалів особової справи показує, що позивач залишив територію російської федерації добровільно, маючи дозвіл влади країни на виїзд та свідомо обирав країну вибуття.
У своїй заяв при зверненні за захистом позивач зазначив наступне: «У числі різноманітних варіантів переїзду я розглядав й Україну, оскільки тут живуть мої друзі, які могли б допомогти влаштуватися, зокрема у Харкові».
Під час співбесіди 15.03.2024 встановлено, що реальними обставинами виїзду з країни громадянської належності заявника було не побоювання за своє життя та звернення за захистом в Україні, а еміграція в іншу країну з особистих причин.
Матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача.
Позивач до громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належав, до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами причетним ніколи не був.
Відтак, відсутні підстави вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відповідно до пункту 62 Керівництва, мігрант - «це особа, яка з причин, що відрізняється від тих, що містяться у визначенні, добровільно залишає свою країну, щоб оселиться в іншому місці. Він може керуватись бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру.
Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем».
Отже, наведене вище вказує на те, що позивач приїхав до України не у пошуках захисту, а з метою подальшого емігрування.
Вперше позивач перетнув кордон України 14.03.2020 з метою туризму, вдруге прибув до України 27.01.2022, однак звернувся до ГУ ДМС у Харківській області із наміром отримати захист в Україні лише 22.03.2023.
Відтак, позивач фактично намагається вирішити своє питання щодо легального знаходження на території України, а причиною звернення позивача до ГУ ДМС у Харківській області є не потреба у захисті, а спроба легалізації на території України.
Отже, відповідач правомірно дійшов висновку, що заява позивача не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та відсутні підстави визнання його біженцем, відповідно до умов, передбачених п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI.
Щодо відповідності заяви позивача вимогам п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI.
Відповідачем не встановлено наявність фактів переслідування або загрози переслідування позивача в країні походження за ознаками, викладеними у п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI.
Позивач в країні громадянської належності до кримінальної відповідальності не притягався, з цих підстав державними органами не переслідувався.
Отже, загроза життю, безпеці чи свободі позивачу в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, з цих приводів відсутня.
За таких обставин відповідач дійшов вірного висновку щодо відсутності підстав визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до умов, передбачених п.13 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI.
Враховуючи наведене вище, колегія суддів приходить до висновку щодо обґрунтованості та правомірності рішення ДМС України від 05.12.2024 року №175-24 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину російської федерації ОСОБА_1 .
Колегія суддів не приймає посилання в апеляційній скарзі на правові висновки Восьмого апеляційного адміністративного суду, викладені в постанові від 18.02.2025 року у справі №260/2802/22, оскільки приписами ч.5 ст.242 КАС України унормовано, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції допущено істотне порушення норм процесуального права шляхом надання необґрунтованої переваги доказам однієї сторони при повному ігноруванні доводів іншої, що свідчить про порушення принципу змагальності сторін та об'єктивності судового розгляду, колегія суддів відхиляє такі доводи, як такі, що не знайшли свого обґрунтованого підтвердження у ході апеляційного перегляду даної справи.
З огляду на викладене суд першої інстанції вірно встановив обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права та правомірно відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 .
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків, якими мотивоване рішення суду першої інстанції, та не дають підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими.
Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з приписами ч.1 ст.315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.
Таким чином, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.05.2025 у справі №520/2048/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя В.Б. Русанова
Судді О.В. Присяжнюк Я.В. П'янова