Копія
154/2888/22
2/154/19/25
01 грудня 2025 року м. Володимир
Володимирський міський суд Волинської області в складі:
головуючого-судді Каліщука А.А.
за участю секретаря судового засідання Кравчук А.М.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Машевської Л.А. ,
відповідача ОСОБА_3 ,
представника відповідача Смоляр Є.І. ,
третя особа Лобас А.С. ,
представник органу опіки та піклування Сидорук Л.М.,
третьої особи на стороні відповідача - приватного нотаріуса Володимирського міського нотаріального округу Лобас А.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Володимирського міського суду цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - приватного нотаріуса Володимирського міського нотаріального округу Лобас Анастасії Сергіївни, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача - орган опіки та піклування виконавчого комітету Володимирської міської ради про визнання удаваним договору дарування,
встановив:
Позивач звернувся в суд із позовом до ОСОБА_3 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - приватного нотаріуса Володимирського міського нотаріального округу Лобас А.С. про визнання удаваним договору дарування.
Позовні вимоги обгрунтовує тим, що під час перебування у шлюбі із ОСОБА_3 , за спільні кошти було придбано у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_1 .
22.08.2019 між ним та відповідачем ОСОБА_3 було укладено та нотаріально посвідчено договір про відчуження (дарування) ОСОБА_1 частки квартири ОСОБА_6 .
Однак, позивач помилився щодо правової природи правочину. Насправді він мав укласти договір поділу майна, спільно нажитого у шлюбі із ОСОБА_3 , за умовами якого відповідач повинна була відмовитись від її часток у всьому іншому спільно нажитому рухомому та нерухомому майні подружжя.
Договір дарування є вкрай невигідним правочином для нього, оскільки він не отримав жодних коштів за відчуження спільно нажитого з відповідачем майна.
Договір дарування був укладений позивачем під вливом тяжкої для нього життєвої обставини, оскільки саме в цей час тривав судовий розгляд справи про розірвання шлюбу із відповідачем.
Позивач зазначає, що у нього було відсутнє волевиявлення на укладення договору дарування житла і даний договір не відповідає його внутрішній волі.
Під час вчинення оспорюваного правочину, приватний нотаріус Лобас А.С. не встановила дійсних намірів обох сторін договору вчинити саме договір дарування, а не договір поділу спільного майна подружжя та не з'ясувала у сторін договору дарування однакове розуміння його умов, правові наслідки договору дарування, існування між сторонами правочину інших домовленостей та майнових, немайнових зобов'язань.
Договір дарування був укладений саме з метою приховати дійсний правочин, зокрема договір поділу спільного майна подружжя та є удаваним правочином.
Позивач не мав наміру безоплатно позбутись набутого ним у шлюбі дороговартісного нерухомого майна шляхом його дарування відповідачу. Грошовий еквівалент частки квартири, безоплатно отриманий ОСОБА_6 , становив відмову від її майнових претензій на три спільно нажиті легкові автомобілі, які придбані ними за спільні кошти подружжя.
Крім того, відповідно до ч.3 ст. 12 ЗаконуУкраїни «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав, інших прав на нерухоме майно, об'єкт незавершеного будівництва, майбутній об'єкт нерухомості та охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке належить дитині, а у випадках, визначених законом,- також щодо нерухомого майна, право користування яким належить дитині, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
Відповідно до ч. 6 ст. 203 ЦК України, договір, що укладається батьками (усиновителями), не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх або непрацездатних дітей.
Оскільки під час укладення ним із відповідачем договору дарування, інтереси їхнього спільного неповнолітнього сина не були дотримані, чим було порушено ч.6 ст. 203 ЦК України, що є підставою для визнання такого договору недійсним на підставі ч.1 ст. 215 ЦК України.
З урахуванням наведеного позивач просить визнати удаваним договір дарування частки квартири, яка знаходиться у АДРЕСА_2 , що був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 22.08.2019 та посвідчений приватним нотаріусом Володимир-Волинського міського нотаріального округу Лобас А.С. за № 374, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1899405307102. Скасувати державну реєстрацію договору дарування частки квартири, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 22.08.2022 за№374. Визнати недійсним договір дарування частки квартири, яка знаходиться у АДРЕСА_2 , що був укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 22.08.2019 та посвідчений приватним нотаріусом Володимир-Волинського міського нотаріального округу Лобас А.С. за № 374, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1899405307102. Зобов'язати ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1 все, що було нею одержано 22.08.2019.
Ухвалою судді від 20.10.2022 відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.
27.10.2022 Володимир-Волинським міським судом Волинської області вхито заходи забезпечення позову, шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 .
09.02.2022 відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позову. Зазначив, що рішення позивача про відчуження шляхом дарування належної йому на праві приватної власності частини квартири, яка придбана під час спільного подружнього життя із нею, прийнто свідомо та виважено. Позивач є особою молодого віку, здоровий. Має дві освіти - вищу технічну та спеціалізовану поліцейську. Тривалий час працював на відповідальних посадах в органах поліції. Тобто, позивач достеменно знав і розумів значення своїх дій, який договір він укладав і які наслідки укладення даного виду договору.
Позивач сам стверджує, що після розірвання шлюбу, квартиру він залишив їй та їхньому неповнолітньому синові, що відповідає його дійсній волі. Дані обставини підтверджуються відзивом на позовну заяву про збільшення розміру аліментів на неповнолітню дитину від 31.03.2022. Жодних домовленостей та зобов'язань з її сторони, про які зазначає позивач, під час укладення даного договору, не було. Зокрема, у відзиві на позовну заяву про поділ майна, позивач стверджував, що три автомобілі не є спільним майном і придбані вони не за спільні сімейні кошти, що виключає обставини, на які покликається позивач, щодо укладення удавного правочину.
При укладенні договору дарування, нотаріус детально роз'яснив наслідки укладення правочину, передбачені чинним законодавством, які були зрозумілі і жодних домовленостей між нами, як сторонам правочину, про наміри приховати інший правочин, не було і не могло бути. Своє волевиявлення, як сторони договору, вони засвідчили власноручними підписами. Просить відмовити у задоволенні позову.
02.02.2023 подано відповідь на відзив, в якому представник позивача зазначила, що оспорюваний правочин було укладено з метою розподілу спільного майна подружжя. Факт наявності позову про поділ майна подружжя, який поданий відповідачем, підтверджує, що велась мова між сторонами про поділ майна подружжя, однак отримавши у дар частку спільного майна, відповідач витримала майже три роки для того, щоб спливли строки оскарження оспорюваного договору дарування. Просить позов задовольнити.
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 просив позов задовольнити. Пояснив, укладення договору дарування не відповідає його волевиявленню, оскільки він мав укласти договір про поділ спільного майна подружжя. Нотаріус йому не роз'яснив, що укладається саме договір дарування. Він не ознайомлювався з цим договором, однак підписав його. Перед укладенням договору дарування, він був присутній у Центрі надання адміністративних послуг і поставив свій підпис про надання згоди на зняття непонолітнього сина із реєстрації за місцем його проживання.
Представник позивача Машевська Л.А. просила позов задовольнити, в обгрунтування надала пояснення аналогічі тим, що викладені у позові та відповіді на відзив. Просила відмовити у стягненні витрат на професійну правничу допомогу, оскільки під час подання позовної заяви позивач не зазначала, що понесла такі витрати. Також розмір заявлених позивачем витрат є необгрунтованим, не пропорційним виконаних адвокатом робіт, кількості судових засідань.
Відповідач ОСОБА_3 в судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позову, в обгрунтування надала пояснення аналогічні тим, що викладені у відзиві на позов. Додатково пояснила, що неповнолітній син був знятий з реєстрації за місцем проживання разом із нею, на що дав згоду позивач і вона. Син був забезпечний житлом, оскільки після зняття його з реєстрації, він був зареєстрований разом із матір'ю. Тому права дитини жодним чином не було порушено.
Представник відповідача - адвокат Смоляр Є.І. просила відмовити у задоволенні позову, з підстав викладених у відзиві на позов.
В судовому засіданні представник Служби у справах дітей виконавчого комітету Володимирської міської ради Сидорук Л.М. просила відмовити у задоволенні позову. Пояснила, що дитина було знята із реєстрації за згодою батьків і в подальшому була зареєстрована в житлі, а тому права та інтереси дитини не було порушено. Орган опіки та піклування не вирішує питання про надання дозволу на зняття з реєстрації неповнолітньої дитини. Такий дозвіл необхідний при відчуженні житла, в якому зареєстрована дитина, чи має частку у цьому житлі.
В судовому засіданні третя особа - приватний нотаріус Лобас А.С. пояснила, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 приходили до неї тричі на юридичну консультацію з приводу укладення договору дарування частки квартири, а не іншого договору. Посвідчувала договір про виділ часток квартири. Однак у цій квартирі не було зареєстровано неповнолітньої дитини. Також посвідчувала договір дарування частки квартири. З проектом договору дарування, сторони ознайомились, і підписали його. Нею були встановлені дійсні наміри сторін на укладення саме договору дарування частки квартири. Відповідно до п. 3.7. договору дарування, сторонам було роз'яснено, що нотаріус не несе відповідальності за подання неправдивої інформації про наявність чи відсутність осіб, прав чи інтересів яких може стосуватись нотаріальна дія. Сторони гарантували, що ними подано правдиву інформацію та заявлено про усі права, інтереси третіх осіб, яких може стосуватись посвідчення цього договору.
Заслухавши пояснення сторін, їхніх представників, дослідивши і оцінивши всі докази в сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Фактичні обставини справи встановлені судом.
ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29.07.2007, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 .
Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 23.08.2019 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - розірваний.
Під час перебування позивача у шлюбі, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 28.07.2008 придбали у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_1 , що підтвержується договором купівлі-продажу від 28.07.2008 та визнається сторонами.
22.08.2019 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір про визначення часток у праві спільної сумісної власності подружжя, який посвідчений приватним нотаріусом Лобас А.С.
Предметом даного є квартира АДРЕСА_1 .
Даним договором визначено, що частки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у вищевказаному спільному майні подружжя становлять по частки вищевказаної квартири (п.1 договору).
22.08.2019 між ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 було укладено та нотаріально посвідчений договір дарування ОСОБА_1 частки квартири - ОСОБА_6 .
Підставою звернення до суду позивач зазначає, що він не мав волевиявлення на укладення договору дарування частки квартири, а мав намір укласти договір поділу спільного майна подружжя. Таким чином, він помилився щодо правової природи правочину. Договір дарування був укладений саме з метою приховати дійсний правочин, зокрема, договір поділу спільного майна подружжя, а тому він є удаваним правочином. Оскільки під час укладення договору дарування, інтереси спільного неповнолітнього сина не були дотримані, чим було порушено ч. 6 ст. 203 ЦК України, а тому такий договір є недійсним на підставі ч.1 ст. 215 ЦК України.
Застосовані норми права та мотиви суду.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з ч.1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Викладене узгоджується із правовим висновком Верховного Суду України, висловленим у постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16.
Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Отже, наведеними законодавчими приписами визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави, за яких правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Частина 3 ст. 203 ЦК України визначає загальні вимоги до волевиявлення учасника правочину, яке повинне відповідати внутрішній волі та бути вільним від факторів, що викривляють уявлення особи про зміст правочину при формуванні її волевиявлення чи створюють хибне бачення існування та змісту волевиявлення. Підстави недійсності правочинів, коли внутрішня воля особи не відповідає правовим наслідкам укладеного правочину, визначено у ст.ст. 229-233 ЦК України.
Правовідносини, пов'язані із вказаними підставами визнання правочину недійсним, врегульовані ч. 1 ст. 229 ЦК України, відповідно до якої, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину.
Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.
Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Таким чином, підставою для визнання недійсним правочину, який укладається під впливом помилки, є саме помилка в природі правочину, а не помилка в розрахунку одержання користі від правочину.
Крім цього, сторона, яка посилається на ст. 229 ЦК України, як на підставу для визнання договору дарування недійсним, повинна довести, що фактично укладено інший правочин і досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов, і що вона помилково вважала один правочин за інший, тобто допустила істотну помилку - помилку в природі правочину.
Тобто, саме сторона правочину повинна довести, що вона помилялася щодо правової природи правочину, що мала намір укласти інший договір.
Згідно з ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину (стаття 235 ЦК України).
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.
Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).
Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, який, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Відповідно до ст.ст. 12, 89 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Однак, всупереч наведених норм, на підтвердження того, що при укладенні договору дарування частки частки квартири помилився щодо правової природи цього договору і що ця помилка має істотне значення, позивач та його представник не надав суду жодних належних, достатніх доказів.
Не надано суду і доказів того, що на момент укладення договору дарування частки квартири, ОСОБА_1 мав дійсний намір укласти саме договір про поділ спільного майна подружжя.
Водночас, в судовому засіданні приватний нотаріус Лобас А.С. підтвердила, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 разом тричі приходили до неї з приводу укладення договору дарування частки квартири. Оскільки нею було встановлено дійсні наміри сторін укласти саме договір дарування частки квартири, а не жодного іншого договору, а тому вона нотаріально посвідчила цей договір. Перед підписанням цього договору, сторони ознайомились із проектом договору та підписали його. Відповідно до п. 3.7. договору дарування, сторонам було роз'яснено, що нотаріус не несе відповідальності за подання неправдивої інформації про наявність чи відсутність осіб, прав чи інтересів яких може стосуватись нотаріальна дія. Сторони гарантували, що ними подано правдиву інформацію та заявлено про усі права, інтереси третіх осіб, яких може стосуватись посвідчення цього договору.
Пояснення нотаріуса є належним, достовірним, допустимим доказом, повністю узгоджуються з іншими обставинами справи, не встановлено їх неправдивості та не спростовані позивачем жодними доказами, а тому суд не вбачає підстав для ненадання їм доказового значення.
Крім того, добровільно підписуючи договір дарування частки квартири, ОСОБА_1 підтвердив, що укладення цього договору відповідає його інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим, відповідає його внутрішній волі, умови договору зрозумілі, відповідають реальній домовленості сторін, договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обмумовлені у ньому (п. 3.1. договору).
ОСОБА_1 підтвердив, що вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків договору дарування, йому роз'яснено нотаріусом. Також підтвердив, що договір дарування не носить фіктивної та удаваної угоди, не укладається під впливом фізичного та психічного тиску.
Тобто, воля сторін договору на дарування частки спірної квартири зафіксована у нотаріально посвідченому договорі дарування та відсутні докази про намір сторін укласти інший договір.
Наведені обставини підтверджують свідому обізнаність ОСОБА_1 про те, що він укладає саме договір дарування частки квартири та повністю спростовують доводи позивача про те, що нотаріус не роз'яснив йому зміст договору його правові наслідки, відсутність у нього волевиявлення на укладення договору дарування частки квартири та фіктивність, удаваність цього договору.
Також суд бере до уваги і позицію ОСОБА_1 , викладену у відзиві на позов у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини, який повністю визнав ту обставину, що він на підставі договору дарування від 22.08.2019, безоплатно подарував ОСОБА_3 частку у спільній квартирі.
Неодноразові звернення ОСОБА_1 до нотаріуса саме з приводу укладення договору дарування частки квартири, відсутність розмов і домовленостей із відповідачем та консультацій у нотаріуса щодо укладення договору поділу майна, його наслідків, відсутність дійсних намірів укласти у нотаріуса договір поділу майна, роз'яснення нотаріусом правової природи договору дарування, його наслідків, які були зрозумілі ОСОБА_1 під час укладення цього договору, підтвердження в умовах договору, що договір дарування не носить фіктивної та удаваної угоди, не укладається під впливом фізичного та психічного тиску, є доказом того, що ОСОБА_1 розумів правову природу договору дарування і мав намір укласти саме договір дарування частки квартири, а не договір про поділ спільного майна подружжя.
Оскільки позивач та його представник не довели жодними належними, достовірними, достатніми доказами спрямованість волі сторін в укладеному договорі дарування на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим договором дарування, а тому твердження позивача та його представника про удаваність спірного договору дарування грунтується на припущеннях.
Щодо доводів позивача про укладення ним договору під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, то суд вважає їх безпідставними, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 233 ЦК України, правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. При визнанні такого правочину недійсним застосовуються наслідки, встановлені статтею 216 цього Кодексу. Сторона, яка скористалася тяжкою обставиною, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Отже, позивачу для визнання правочину недійсним із підстав «вплив тяжкої обставини» та «вкрай невигідні умови», в сукупності необхідно мати такі підстави, які будуть використанні в суді, як докази, зокрема: 1. наявність у особи, що вчинює правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2. правочин, повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3. правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4. особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.
Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в ч.1 ст. 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена ст. 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів; відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання ч.1 ст. 233 ЦК України.
Також, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним, з підстав передбачених вище, є доведення в судовому процесі нерозривного причино наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об'єктивній та суб'єктивній стороні.
Що треба розуміти під терміном «вплив тяжкої обставини» та «вкрай невигідні умови» для визнання недійсним правочину за ст. 233 ЦК України, окрім вищевказаного, це що він характеризується тим, що особа його вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
Тяжкими обставинами можуть бути важка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Відповідний висновок викладений у постанові КГС ВС від 12 серпня 2021 року у справі № 910/13092/20.
Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.
Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі ст. 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2023 року у справі № 711/4680/21).
Однак, строна позивача не довела перед судом жодної тяжкої обставини, які б могли вплинути на позивача ОСОБА_1 та спонукали його вчинити правочин на вкрай невигідних для нього умовах, а судовий розгляд справи про розірвання шлюбу із відповідачем (саме дану обставину вказує позивача у позові, яка змусила підписати договір дарування) не є тяжкою обставиною у розмінні положення ст. 233 ЦК України.
Таким чином, судом встановлено, як відсутність, передбачених ч. 3 ст. 203, ст.ст. 229, 233 ЦК України підстав для визнання договору дарування частки квартири недійсним, так і відсутність визнання цього договору удаваним чи фіктивним.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про визнання удаваним договору дарування частки квартири є необгрунтованими, а тому не підлягає до задоволення.
Оскільки вимога про скасування державної реєстрації договору дарування частки квартири є похідною від вимоги про визнання договору дарування частки квартири, в якій суд відмовив у задоволенні, а тому суд відмовляє і в задоволенні вимоги про скасування державної реєстрації договору дарування частки квартири.
Щодо вимоги про визнання недійсним договору дарування частки квартири, з тих підстав, що він суперечить правам та інтересам дитини (ч. 6 ст. 203 ЦК України), то суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що неповнолітній син сторін - ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 був зареєстрований у кв. АДРЕСА_1 .
15.08.2019 до Управління центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Володимирської міської ради звернулась ОСОБА_3 із заявою про зняття з реєстрації місця проживання за вищевказаною адресою її неповнолтінього сина ОСОБА_7 , якого було знято з реєстрації за цієї адресою.
Із даної заяви встановлено, що ОСОБА_1 був присутній при написанні цієї заяви, як батько дитини, надав згоду на зняття з реєстраціїї ОСОБА_7, підписавши цю заяву.
В подальшому, на підставі заяви ОСОБА_3 було проведено реєстрацію місця проживання ОСОБА_7 в кв. АДРЕСА_1 .
Підставою для визнання договору дарування частки квартири, позивач зазначає відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору та укладення його всупереч інтересам та правам дитини.
Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.
Згідно з ч. 3 ст. 17 Закону України "Про охорону дитинства" батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, здійснювати відчуження житла.
Аналогічні положення містяться у частині другій статті 177 СК України.
Аналіз змісту ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей", статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статті 177 СК України дає підстави для висновку, що дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Відповідно до ч. 6 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов'язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.
Вказане узгоджується з висновком Верховного Суду України у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц, який підтримала Велика Палата Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19, висновком Верховного Суду України у постанові від 17 січня 2024 року у справі № 641/4266/21.
Судом встановлено, що за згодою позивача та відповідача 15.08.2019 було знято із місця реєстрації по АДРЕСА_2 , їхнього неповнолітнього сина ОСОБА_7 .
Із наданих суду спільних заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчених приватним нотаріусом Лобас А.С. 22.08.2019, встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 підтвердили той факт, що на момент укладення та підписання договору про визначення часток у праві спільної сумісної власності подружжя на квартиру та договору дарування частки квартири, неповнолітні діти не зареєстровані, постійно не проживають, тимчасово не перебувають. Прав у третіх осіб, які б мали право у тому числі й на користування квартирою, не має. Внаслідок дарування квартири не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх.
Таким чином, та обставина, що неповнолітній ОСОБА_7 не був зареєстрований у кв. АДРЕСА_1 та не проживав у цій квартирі станом на день укладення договору дарування частки квартири (22.08.2019), підтверджується, як заявами про зняття неповнолітнього із реєстрації та заявою про його реєстрацію, так і власноручно підписаними заявами ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , які нотаріально посвідченні.
Оскільки неповнолітній ОСОБА_7 не був зареєстрований у кв. АДРЕСА_1 та не проживав у цій квартирі станом на день укладення договору дарування частки квартири (22.08.2019), а тому були відсутні підстави для надання дозволу органу опіки та піклування на укладення договору дарування частки кварири, що повністю узгоджується із вимогами ст. 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей", ст.ст. 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", ст. 177 СК України.
Також суд звертає увагу, що вимоги наведених вище положень законів, не вимагають дозволу органу опіки та піклування на зняття неповнолітнього з місця реєстрації чи його реєстрацію місця проживання. Достатньо згоди обох батьків на зняття з реєстрації чи реєстрацію місця проживання, що у даному випадку було здійснено.
Також безпідставним є доводи позивача та його представника, що укладений договір дарування частки квартири, суперечить правам та інтересам неповнолітньої дитини, оскільки оспорюваний правочин не суперечить правам та інтересам дитини, не звужує обсяг її майнових прав, які вона мала до укладення цього договору, не зменшує і не обмежує права та інтереси дитини щодо квартири, не порушує гарантії збереження права дитини на користування цим житлом, оскільки неповнолітній ОСОБА_7 09.09.2019 був зареєстрований у цьому помешканні і знову набув право користування цим житлом.
Таким чином, оспорюваний правочин не суперечить інтересам дитини, не звужує обсяг її майнових прав, адже право власності на спірну квартиру перейшло до матері дитини, в якій після укладення цього договору, неповнолітній син сторін знову був зареєстрований, тобто за неповнолітнім сином збереглося право користування цією квартирою.
Суд бере до уваги і те, що ОСОБА_1 добровільно надав згоду на зняття неповнолітнього сина з місця проживання, а тому, як батько дитини, взяв на себе зобов'язання забезпечити дитину житлом.
Не надано суду і доказів того, що в період з 15.08.2019 по 09.09.2019 неповнолітня дитина не була забезпечена жодним житлом, що порушило б її конституційне право на користування житлом.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про визнання недійсним договору дарування частки квартири на підставі ч. 6 ст. 203, ч.1 ст. 215 ЦК України є безпідставними, а тому суд відмовляє у задоволенні цієї вимоги.
Оскільки вимога про зобов'язання ОСОБА_3 повернути ОСОБА_1 все, що нею одержано за договором дарування 22.08.2019, є похідною від вимоги про визнання недійсним договору дарування від 22.08.2019, у задоволенні якого суд відмовляє, а тому відсутні правові підстави для задоволення цієї похідної вимоги.
Оскільки позивач жодними належними, допустимими, достовірними доказами не довів обставин, на які посилався, як на підставу позову,та беручи до уваги, що дані доводи позивача повністю спростовані вищенаведеними дослідженими та перевіреними доказами, тому вимоги позивача є безпідставними і такими, що не підлягають до задоволення.
Також безпідставними є доводи представника відповідача про залишення позову без розгляду, з тих підстав, що позовну заяву від імені ОСОБА_1 подано адвокатом Машевською Л.А., яка не має повноважень на ведення справи.
Відповідно до ч.4 ст. 62 ЦПК України, повноваження адвоката як представника підтверджуються одним з таких документів:
1) довіреністю;
2) ордером, виданим відповідно до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність";
3) дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правничої допомоги, виданим відповідно до Закону України "Про безоплатну правничу допомогу".
Ордером серія АС №1043257 підтверджується повноваження адвоката Машевської Л.А., як представника ОСОБА_1 , на подання даного позову від імені ОСОБА_1 та на ведення даної справи в суді.
Таким чином, відсутні підстави для залишенння позову без розгляду з підстав, передбачених п.2 ч.1 ст. 257 ЦПК України.
Ухвалою Володимир-Волинського міського Волинської області від 27.10.2022 вжито заходів забезпечення позову, шляхом накладення арешту на кв. АДРЕСА_1 .
Оскільки повністю відмовлено у задоволенні позову, а тому відповідно до вимог ч. 9 ст. 158 ЦПК України, суд скасовує захід забезпечення позову, який накладений на підставі вищенаведеної ухвали суду арешт на кв. АДРЕСА_1 .
Вирішуючи питання стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд
виходить з нступного.
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в задоволенні позову - на позивача.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року N 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон N 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону N 5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону N 5076-VI).
Відповідно до статті 19 Закону N 5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону N 5076-VI).
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
Разом із тим, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.
Відповідно до ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу та інші, пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, згідно зі ст. 137 ЦПК України несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має з'ясувати склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання такої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
При стягненні витрат на правничу допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору.
Розмір витрат на оплату правничої допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає таку допомогу.
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Із матеріалів справи вбачається, що наявність договірних відносин між адвокатом Смоляр Є.І. та ОСОБА_3. у справі, що розглядається, підтверджується ордером серії ВЛ №000, 0808921, договором про надання професійної правничої допомоги від 10.11.2022, додатком до договору про надання правової допомоги від 10.11.2022, актом виконаних робіт від 16.09.2025, який визначає перелік виконаних адвокатом послуг і робіт.
Квитанціями від 10.11.2022, 16.09.2025 підтверджується факт отримання адвокатом Смоляр Є.І. від ОСОБА_3 20 000 грн та 12 000 грн за надання професійної правничої допомоги у даній цивільній справі.
На думку суду, наданий розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.
Згідно з ч.5, 6 ст. 137 ЦПК України у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Представник позивача просив суд звернути увагу на те, що розмір витрат на професійну правничу допомогу не є співмірним із складністю даної справи та обсягом наданих адвокатом послуг. Відповідачем не доведено наледними та допустимими доказами розмір витрат на професійну правничу допомогу. Судом не проводилось 20 судових засідань, як це зазначає відповідач. Судові засіданні у справі відкладались з підстав перебування представника позивача на лікуванні, витребування судом доказів, клопотанням представника відповідача, залучення органу опіки та піклування.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява N 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).
У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
При вирішенні питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу суд враховує висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20, згідно з яким для суду не є обов'язковими зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом на підставі укладеного ними договору у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат і вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і їх необхідність.
У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.
При визначенні суми відшкодування витрат на правничу допомогу суд бере до уваги складність справи, час витрачений адвокатом на виконання відповідних робіт (послуг), обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт (написання відзиву на 3 аркушах), кількість судових засідань, в яких брала безпосередню участь адвокат Смоляр Є.І. (9 засідань, з яких у 4 засіданнях було оголошено перерву для витребування доказів, виклику свідків) та тривалість судових засідань, критерії розумності їхньої вартості, неминучості, обґрунтованості, а також думку представника позивача про неспівмірність витрат із складністю справи та приходить до висновку про дійсну неспівмірність розміру витрат із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом витрачених адвокатом на виконання робіт, обсягом наданих послуг, тобто завищення їхнього розміру та необхідності зменшення розміру витрат та стягнення із позивача на користь відповідача 15 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Щодо доводів представника позивача про те, що відповідач у відзиві на позов не зазначав про розмір понесених витрат на професійну правничу допомогу, а тому дані витрати не підлягають до задоволення, то суд вважає їх безпідставними, з огляду наступного.
Із змісту ч. 8 ст. 141 ЦПК України вбачається, що закон передбачає обов'язок подати докази на підтвердження витрар на професійну правничу допомогу до закінчення судових дебатів. І лише у випадку не подання доказів до закінчення судових дебатів, за умови, що сторона не зробила до закінчення судових дебатів заяву про подання таких доказів протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, настають правові наслідки -залишення заяви без розгляду.
Судом встановлено, що відповідач 16.09.2025 подав клопотання про сягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 32000 грн, а також докази на підтвердження цих витрат. Судові дебати були проведені 20.11.2025.
Таким чином, відповідач до закінчення судових дебатів подав заяву про стягнення витрати на професійну правничу допомогу та на їх підтвердження надав відповідні докази, а тому заява і докази подані у відповідності до ч. 8 ст. 141 ЦПК України та відсутні підстави для залишення заяви без розгляду.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 134 ЦПК України, разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи.
У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
З аналізу змісту даної правової вбачається, що у випадку неподання строною попереднього розрахунку судових витрат разом із першою заявою (відзив на позов) суд має право, а не обов'язок відмовити у відшкодуванні таких витрат.
Таким чином, ЦПК України не передбачає правових наслідків лише за відсутність у відзиві на позов розміру витрат на професійну правничу допомогу і не є безумовною підставою для залишення заяви про стягнення таких витрат без розгляду, чи відмови у задоволенні стягнення таких витрат. Такі правові наслідки настають, якщо сторона не подала докази до закінчення судових дебатів, і за умови, що сторона не зробила до закінчення судових дебатів заяву про подання таких доказів протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду (ч. 8 ст. 141 ЦПК України).
Керуючись ст.ст. 12,81,89,265 ЦПК України, суд,
ухвалив:
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача - приватного нотаріуса Володимирського міського нотаріального округу Лобас Анастасії Сергіївни, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача - орган опіки та піклування виконавчого комітету Володимирської міської ради про визнання удаваним договору дарування.
Скасувати захід забезпечення позову у виді арешту на кв. АДРЕСА_1 , який накладений на підставі ухвали Володимир-Волинського міського Волинської області від 27.10.2022.
Стягнути із ОСОБА_1 в користь ОСОБА_3 15 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання АДРЕСА_3 .
Відповідач: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_2 .
Третя особа: приватний нотаріус Володимирського міського нотаріального округу Лобас Анастасія Сергіївна, Волинська область, м. Володимир, вул. Ковельська 56/2.
Третя особа: орган опіки та піклування виконавчого комітету Володимирської міської ради, Волинська область, м. Володимир, вул. Д. Галицького, 5.
Головуючий:/підпис/
Виготовлено з автоматизованої системи документообігу суду.
Суддя А.А Каліщук