28 листопада 2025 року справа № 826/22455/15
м. Черкаси
Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гаращенка В. В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи адміністративну справу № 826/22455/15 за позовом ОСОБА_1 угли до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення,
ОСОБА_1 угли звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, в якому просить:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12.08.2015 № 554-15 про відмову у визнанні громадянина Узбекистану ОСОБА_1 угли біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Узбекистану ОСОБА_1 угли про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що при прийнятті спірного рішення відповідачем не було враховано, що позивач має обґрунтовані побоювання з огляду на те, що у країні походження (Узбекистану) на нього чекає небезпека у зв'язку з переслідуванням через релігійні причини, а також систематичне порушення прав людини по всій країні. Стверджує, що відповідач формально дослідив інформацію по країні походження позивача. На переконання позивача, відмова відповідача у наданні йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, може мати наслідком виникнення у позивача обов'язку повернутись до країни походження, а тому така відмова є порушенням статей 28 Конституції України, 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, 13 Римської Конвенції, 3 Конвенції ООН "Проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання".
25.11.2015 відповідач подав до суду заперечення, в яких послався на те, що під час співбесід не встановлено підстав вважати, що позивач переслідується в країні походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до ревної соціальної групи або політичних переконань. Позивач не надав відомостей про його утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. У зв'язку з чим рішенням від 12.08.2015 № 554-15 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Представник відповідача просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
22.12.2015 представник позивача подав до суду письмові пояснення, в яких зазначив, що залишити країну походження позивача змусили обставини, які унеможливлюють його безпечне проживання в цій країні. Вважає, що відповідач провів перевірку відомостей, викладених у заяві-анкеті та анкеті позивача формально. Позивач ризикує зазнати в Узбекистані дискримінацію та переслідування за політичні та релігійні переконання, а влада Узбекистану не здатна захистити його від переслідувань та систематичного порушення прав людини. Просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
10.02.2025 відповідач подав до суду додаткові пояснення у справі, в яких зазначив, що Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято рішення від 18.12.2023 про надання дозволу на імміграцію позивачу (шлюб з громадянином України), на підставі якого позивачем отримано посвідку на постійне проживання в України. Тому просить в задоволенні позовної заяви відмовити повністю.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.09.2015 відкрито провадження в адміністративній справі.
У зв'язку з ліквідацією Окружного адміністративного суду міста Києва справу передано на розгляд до Черкаського окружного адміністративного суду. Справа передана шляхом автоматизованого розподілу судді Гаращенку В. В.
Ухвалою від 20.01.2025 суддя прийняв до свого провадження матеріали адміністративної справи та вирішив розгляд справи проводити спочатку у порядку спрощеного позовного провадження (без виклику учасників справи в судове засідання). Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі фактичні обставини справи.
Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець Узбекистану, за національністю узбек, сповідує іслам, одружений.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач залишив країну громадянської належності (Узбекистан) у 2010 році разом із родиною. Після прибуття в Україну до повноліття позивач був вписаний в довідку про звернення за захистом в Україні, виданої на ім'я його матері ОСОБА_2 .
Позивач 19.02.2015 звернувся до Управління ДМС України в Київській області із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с. 34-36). Як на підставу для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач вказав, що він був змушений покинути Узбекистан через страх переслідувань через релігійні причини.
03.03.2015 та 04.05.2015 з позивачем посадовими особами Управління Державної міграційної служби України в Київській області були проведені співбесіди, які зафіксовані у відповідних протоколах (справа № 2015KV0009) (а. с. 46-49, 52-54).
За результатами розгляду матеріалів звернення позивача, Управління Державної міграційної служби України в Київській області склало висновок від 09.07.2015 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому зазначило про відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Зокрема, у висновку зазначено про відсутність у заявника обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, відросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або на виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (а. с. 58-67).
Рішенням Державної міграційної служби України від 12.08.2015 № 554-15 зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с. 68).
Повідомленням Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 18.09.2015 № 36 позивача повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а. с. 7, 69).
18.12.2023 позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну № 80104200090621/1479 (а. с. 165).
Незгода позивача із рішенням Державної міграційної служби України від 12.08.2015 № 554-15 стала підставою для звернення до адміністративного суду з цією позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (далі Закон № 3671-VI, у редакції, яка діяла станом на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України від 08.07.2011 №3671-VI біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з частиною 1 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Частиною 5 статті 5 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Порядок оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено статтею 7 Закону № 3671-VI.
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (ч. 6 ст. 9 Закону № 3671-VI).
Відповідно до частини 8 статті 9 Закону № 3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону № 3671-VI після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Положеннями ч. 5 ст. 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Законом України "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" від 18.03.2004 № 1629-ІV визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу, є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається" від 29.04.2004, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Тобто, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути ерешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач, звернувшись до органів міграційної служби, із заявою від 19.02.2015, зазначив, що він не може повернутись до країни громадянської належності через політичні та релігійні переконання.
Водночас, у заяві-анкеті та під час проведення співбесід позивач наголошував на релігійних мотивах неможливості повернення до країни громадянської належності. Позивач повідомив, що він є мусульманин - суніт за релігійними переконанням. Позивач побоюється повернення до країни походження (Узбекистан) через релігійні причини, оскільки його батько ОСОБА_3 був імамом в мечеті м. Андіжан і через це у нього було багато проблем із ОВС і СНБ Узбекистану. Тому позивач вважає, що при поверненні до країни громадянської належності його розпочне переслідувати влада Узбекистану через те, що він син ОСОБА_3 .
Як видно з висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, від 09.07.2015 (справа № 2015KV0009) щодо позивача, у ході розгляду заяви не встановлено у заявника обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, відросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або на виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Для підтвердження або спростування доводів позивача щодо небезпеки, яка його очікує у випадку повернення до країни походження за віросповідання ісламу, суд здійснив моніторинг відкритих джерел в системі Інтернет і знайшов таку інформацію: «Республіка Узбекистан - світська держава, де живуть представники різних релігій та віросповідань. На сьогоднішній день в країні за офіційними даними зареєстровано 2276 релігійних організацій, які належать до 16 різних конфесій. Серед них переважає іслам (переважно сунітського толку), проте існують і значні релігійні меншини, зокрема християнські та юдейські громади. Настільки різноманітна за складом етнічна картина Узбекистану говорить і про те, що країна толерантна до питання релігії і тут мирно уживаються різні конфесії. Конституція Республіки Узбекистан гарантує свободу совісті для всіх. За Основним Законом Республіки кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої (стаття 31 Конституції Республіки Узбекистан)».
На підставі інформації з відкритих джерел в системі Інтернет також з'ясовано, що більшість населення Узбекистану, близько 88% віросповідують іслам, а намаз - це ісламська канонічна молитва, яку читає значна кількість населення Узбекистану.
Позивач у позовній заяві зазначив про побоювання, що у країні походження на нього чекає небезпека у зв'язку з переслідуванням через релігійні причини, а також систематичне порушення прав людини по всій країні.
Однак, із змісту протоколів співбесід вбачається, що позивач не зазнавав особистого переслідування та насилля в силу свого віку. Позивачу не відомі випадки переслідування дітей, батьки яких переслідувались владою Узбекистану за релігійні переконання. Позивач безпосередньо ніколи не отримував жодних погроз, не переслідувався та не зазнавав насилля за ознаками раси, релігії, національності, громадянства та політичним поглядам.
Суд наголошує, що матеріали справи не містять жодних доказів на підтвердження особистих переслідувань позивача, також відсутні докази, переслідування його батька на час проживання в Узбекистані.
Із матеріалів справи слідує, що у позивача не було проблем із владою Узбекистану, а тому відсутні об'єктивні підстави вважати, що йому загрожує застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Надана позивачем інформація суперечить загальновідомим відомостям.
Позивач не навів жодних фактів поганого поводження, окрім загального твердження про небезпеку через загрозу переслідування в Узбекистані релігійних діячів. Ніяких конкретних фактів особистого переслідування або загрози життю, безпеці і свободі через застосування щодо нього смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження та покарання, позивач не повідомляв та не довів. Докази фізичного та психічного насильства до позивача в матеріалах справи відсутні.
Також, варто звернути увагу, що позивач сповідує панівну в країні громадянської належності релігію (88%). При цьому, проживаючи як на території Узбекистану, так і на території інших країн, позивач не мав проблем з приводу сповідуваної ним релігії та не зазнав переслідувань з цього приводу.
Звичайна належність до певної релігії не є достатньою для обґрунтування клопотання про надання міжнародного захисту, проте можуть існувати особливі умови, коли така належність може стати достатньою підставою. Враховуючи, що іслам є провідною та офіційною релігією в Узбекистані, наявність таких умов не встановлена в обставинах справи позивача.
Слід також наголосити, що позивач не надав жодних конкретних фактів щодо особистого переслідування в країні походження через релігійні погляди. Також, матеріалами справи не підтверджено належність позивача до будь-яких організацій, у тому числі релігійних, та ведення ним будь-якої діяльності, яка є наслідком його релігійних поглядів і яка стала причиною зацікавленості влади Узбекистану особою заявника.
Крім того, загальновідомим є й той факт, що з початком президентства ОСОБА_4 , відповідно до актуальної ІКП та публікацій зі ЗМІ, спостерігаються позитивні тенденції до покращення в усіх сферах життя, у тому числі, в релігійній, що свідчить про демократизацію в країні, а також відбувається перегляд наявних кримінальних справ та амністування засуджених з метою недопущення фабрикування обвинувачень на релігійному підґрунті:
Тобто, позивачем не були вказані достатні підстави того, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю.
Слід зазначити, що перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, а саме: у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім цього, позивач не навів обґрунтованих підстав для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, визначених п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, зокрема доказів існування загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.
Висновки аналогічного змісту вже були викладені Верховним Судом у постанові від 27.01.2020 у справі № 815/1563/17.
Аналізуючи викладене та надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що у спірному випадку відповідачем в повному обсязі були досліджені усі обставини, з яких позивач звернувся із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому оскаржуване рішення від 12.08.2015 № 554-15 є правомірним та таким, що не підлягає скасуванню.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в повному обсязі.
Оскільки у задоволенні позову відмовлено, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат відсутні.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 257, 262, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 угли відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня підписання рішення суду.
Суддя Валентин ГАРАЩЕНКО