01 грудня 2025 року м. Київ справа №640/19782/22
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу у місті Києві за позовом ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 із позовом до Пенсійного Фонду України, в якому просить суд: визнати неправомірними дії Пенсійного фонду України з невиплати пенсії за вислугу років; зобов'язати Пенсійний фонд України перерахувати та виплатити пенсію починаючи з грудня 2014 року по день винесення постанови суду з урахуванням компенсації втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати, зобов'язати Пенсійний фонд України регулярно переводити пенсію на банківський рахунок в Польщі у банку РКО Bank Polski S.A. № НОМЕР_1 .
В обґрунтування позову позивачем зазначено, що Пенсійним фондом України було протиправно відмовлено йому у поновленні виплати пенсії, що зумовило його звернення до суду. Зазначив, що звертався із заявами до польських уповноважених органів та безпосередньо до відповідача щодо поновлення виплати пенсії. Листом Департаменту пенсійного забезпечення від 22.11.2021 відповідач відмовив у поновлені виплати пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання в Республіку Польща на підставі ст. 51 Закону №1058. Відповідач також повідомив про те, що відносини між Україною та Республікою Польща у галузі пенсійного забезпечення регулюються Угодою між Україною та Республікою Польща про соціальне забезпечення від 18.05.2012, відповідно до п. 4 ст. 12 якої, ця угода не застосовується до спеціальних схем пенсійного забезпечення військовослужбовців та інших осіб, пенсійне забезпечення яких здійснюється на умовах, відмінних від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Позивач зазначив, що незалежно від місця проживання, мав право користуватися всіма своїми конституційними правами, у тому числі і на пенсійне забезпечення, тому, за відсутності законодавчих перешкод, відповідач зобов'язаний здійснити виплату пенсії.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04 грудня 2023 року відкрите провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Відповідач правом на надання відзиву не скористався, про відкриття провадження у справі був проінформований шляхом направлення на електронну адресу копії ухвали про відкриття провадження у цій справі, підписану кваліфікованим електронним підписом головуючого судді, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа від 05.12.2023.
Відтак останнім днем на подання відзиву на позовну заяву було 21.12.2023.
Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Згідно з частиною другою статті 175 КАС України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає таке.
ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області.
З 01.12.2000 року він здобув право на отримання пенсії за вислугу років, що підтверджується пенсійним посвідченням № НОМЕР_2 , яке видано Управлінням Служби безпеки України в Донецькій області. Перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області, пенсійна справа N/A 13370.
У зв'язку з набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року № 595, якою затверджений Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, у м. Донецьку, де він мешкав, було припинено здійснення повноважень відповідним органом Пенсійного фонду України, а також зупинені до моменту повернення окупованої території під контроль органів державної влади видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Внаслідок евакуації в Республіку Польща позивач звертався із заявою до Управління соціального страхування Республіці Польща з клопотанням про переведення його української пенсії до Польщі відповідно до Угоди між Україною та Республікою Польща про соціальне забезпечення від 18 травня 2012 року, що підтверджує лист Відділу виконання міжнародних договорів Управління соціального страхування Республіці Польща у м.Жешув.
В травні 2015 року позивач отримав лист від Відділу виконання міжнародних договорів Управління соціального страхування Республіці Польща у м.Жешув, в якому повідомлялося, що Пенсійний фонд України підтвердив факт відсутності можливості переведення пенсії Позивача до Польщі, оскільки призначений Позивачеві в Україні вид пенсії не є предметом Угоди між Україною та Республікою Польща про соціальне забезпечення від 18 травня 2012 року, що відповідно до ст.2 п.4, стосовно України ця Угода не застосовується до спеціальних схем пенсійного забезпечення військовослужбовців та інших осіб, пенсійне забезпечення яких здійснюється на умовах, відмінних від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.
З метою відновлення виплати пенсії позивач звертався листами до Пенсійного Фонду України 24.10.2021, 03.11.2021, 04.11.2021 та 08.11.2021 (вх. № 35128/Р-2800-21 від 25.10.2021, вх. № 36367/Р-2800-21 від 03.11.2021, вх. № 36474/Р-2800-21 від 04.11.2021 та вх. № 36945/Р-2800-21 від 10.11.2021), проте отримав відмову.
Вважаючи протиправними дії відповідача щодо припинення нарахування та виплати пенсії, позивач звернувся з вказаним позовом до суду.
При вирішенні спору суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 46 Конституції України гарантує громадянам право на соціальний захист, яке включає забезпечення у разі втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від особи причин, а також у старості та в інших випадках, визначених законом. Це право реалізується, зокрема, через систему загальнообов'язкового державного соціального страхування та відповідну державну інфраструктуру.
Правові засади функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, а також діяльності Пенсійного фонду України визначені Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 року N 1058-IV (далі - Закон N 1058-IV).
Згідно з частиною першою статті 5 цього Закону, він регулює правовідносини між суб'єктами такої системи, а дія інших нормативно-правових актів поширюється на ці правовідносини лише у випадках, прямо передбачених цим Законом або якщо вони не суперечать його положенням.
Стаття 8 Закону №1058-IV гарантує право громадян на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг. Пункт 1 частини першої цієї статті визначає, що право на пенсію мають громадяни України, які є застрахованими особами та досягли встановленого пенсійного віку або набули статусу осіб з інвалідністю за наявності необхідного страхового стажу.
Пункт 2 частини першої статті 49 Закону №1058-IV передбачає, що виплата пенсії припиняється на весь час проживання особи за кордоном, якщо інше не встановлено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.
Частиною другою статті 62 Закону України №2262-XII визначено, що пенсії, призначені особам, звільненим з військової служби, до їх виїзду за кордон, виплачуються у порядку, передбаченому Законом №1058-IV.
Згідно ч. 2 ст. 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" від 09.04.92 N 2262-XII (далі - Закон N 2262-XII), пенсії, призначені зазначеним особам в Україні до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються в порядку, встановленому Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Суд вважає, що відповідач обґрунтовано вказав в оскаржуваному рішенні про те, що Угода між Україною та Республікою Польща про соціальне забезпечення ратифікована Законом N 458-VII від 05.09.2013, застосовується стосовно України - до законодавства щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування, що стосується: 1) хвороби (тимчасової непрацездатності), вагітності та пологів (материнства); 2) нещасних випадків на виробництві, професійних захворювань та/або смерті з цих причин; 3) безробіття; 4) пенсії за віком, по інвалідності, у зв'язку із втратою годувальника, за вислугу років відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування; 5) допомоги на поховання.
Тобто, до даних відносин відповідна Угода не застосовується, про що прямо зазначено у частині 4 статті 2 відповідної Угоди.
Відповідно до пунктів 1 та 7 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2014 №280 (далі - Положення №280), Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері пенсійного забезпечення та здійснює свої повноваження через територіальні управління. При цьому, згідно зі статтею 10 Закону №2262-XII, саме органи Пенсійного фонду України, а не центральний апарат Фонду, забезпечують призначення та виплату пенсій особам, зазначеним у статтях 1 і 2 цього Закону.
Відповідно до п. 4 Положення про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 22.12.2014 №28-2, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.01.2015 за №40/26485 (далі-Положення №28-2), головне управління Фонду відповідно до покладених на нього завдань здійснює призначення (перерахунок) та виплату пенсій військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та іншим особам (крім військовослужбовців строкової служби та членів їх сімей), які мають право на пенсію згідно із Законом України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб».
Територіальне головне управління є юридичною особою публічного права та діє у межах встановлених законом повноважень.
Пенсійний фонд України як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики та координує діяльність своїх територіальних органів, не здійснює безпосереднього призначення, перерахунку або виплати пенсій, оскільки такі функції законом покладені виключно на територіальні органи Фонду.
В той же час, питання щодо подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій урегульовано "Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України N 22-1 від 25.11.2005 року (зі змінами внесеними Постановою Пенсійного фонду України від 16.12.2020 N 25-1 "Про затвердження Змін до деяких постанов правління Пенсійного фонду України") (далі - Порядок N 22-1).
Відповідно до пункту 1.1 Порядку №22-1 заяви щодо призначення, перерахунку чи поновлення пенсії подаються саме до територіального органу Пенсійного фонду України. Пункти 4.1- 4.10 Порядку №22-1 регламентують етапи їх опрацювання, прийняття рішення та передачу електронної пенсійної справи для здійснення виплати пенсії тим територіальним органом, у якому пенсіонер перебуває на обліку.
Згідно з листом Департаменту пенсійного забезпечення Пенсійного фонду України за результатами звернень від 24.10.2021, 03.11.2021, 04.11.2021, 08.11.2021, ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області.
Відтак, на переконання суду саме цей орган відповідно до вимог Порядку №22-1 є відповідальним за здійснення виплати пенсії позивачу.
Отже, з урахуванням викладених норм законодавства та встановлених фактичних обставин, суд приходить до висновку, що належним відповідачем у цій справі є Головне управління Пенсійного фонду України в Донецькій області, яке уповноважене на призначення, перерахунок та виплату пенсії позивачу.
Центральний апарат Пенсійного фонду України не наділений повноваженнями щодо безпосереднього призначення чи виплати пенсій, а тому не може бути належним відповідачем у цьому спорі.
Суд у ухвалі від 20 лютого 2023 року звертав увагу позивача та пропонував визначитися із суб'єктним складом осіб, які мають відповідати за позовом.
Як було зазначено в ухвалі суду від 20 лютого 2023 року, відповідно до частини 1 положення «Про пенсійний фонд України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.07.2014 №280, Пенсійний фонд України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, що реалізує державну політику з питань пенсійного забезпечення та ведення обліку осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню.
Водночас, з матеріалів справи вбачається, що позивач є пенсіонером та перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Донецькій області, як територіального органу Пенсійного фонду України.
В той же час, усуваючи недоліки позовної заяви згідно з ухвалою суду від 20 лютого 2023 року позивач наполягав саме на визначеному ним суб'єктному складі осіб.
Як підставу звернення саме до Пенсійного фонду України позивач посилався на постанову Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1993 р. № 258 «Про порядок переведення пенсій громадянам, які виїхали на постійне проживання до інших країн».
Відповідно до п. 1 цієї постанови пенсії, призначені внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання громадянам, які виїхали на постійне проживання до інших країн, переводяться Пенсійним фондом України. Пенсії переводяться для виплати громадянам з дати їх припинення в Україні. Нараховані суми пенсії, не отримані пенсіонером своєчасно, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до звернення за одержанням пенсії.
При цьому позивачу була призначена пенсія за вислугу років, а не внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. Тому зазначена постанова не застосовується до позивача.
Слід зазначити, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність або відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення або захисту у обраному способі.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен встановити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб і залежно від цього вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача або відповідного уповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, що пред'являється до нього.
Неналежним відповідачем визнається особа, щодо якої суд під час розгляду справи встановив, що вона не є зобов'язаною за вимогою особою. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Визнати відповідача неналежним можна лише за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимогу позивача покладено на іншу особу - належного відповідача.
Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Встановлення належності відповідачів і обґрунтованості позову - обов'язок суду, який виконується під час розгляду справи (Велика Палата Верховного Суду, постанова від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Позивач, незважаючи на відповідні пропозиції суду, у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв.
В силу положень статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний суд зобов'язаний вирішити публічно-правовий спір із належними його учасниками. Супутніми правозастосовними орієнтирами постають принципи верховенства права, юридичної визначеності згідно зі статтею 3, частиною першою статті 8 Конституції України; підпунктом 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 N 15-рп/2004; рішеннями Європейського суду з прав людини у справах "Bellet v. France", "L. та V. проти Австрії", "S. L. проти Австрії", "Брумареску проти Румунії" (§ 61), "Голдер проти Сполученого Королівства", "Мушта проти України", "Пономарьов проти України" (§§ 47, 52), "Функе проти Франції". При цьому неналежним позивачем потрібно вважати особу, якій не належить відповідне право вимоги, а неналежним відповідачем - особу, що не повинна відповідати за адміністративним позовом.
При цьому, суд не в праві вирішувати за позивача який суб'єкт владних повноважень має відповідати за даним позовом, а також суд не може за власною ініціативи залучати до справи співвідповідача або іншого відповідача, оскільки відповідно до частини 3 статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України, таке право у суду виникає після надання позивачем відповідної згоди але після відкриття провадження у справі.
Слід зазначити, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному КАС України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
На переконання суду позивач був обізнаним про належних учасників процесу та предмет спору та був здатний самостійно сформулювати як предмет позову так і визначити належний склад учасників процесу.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено право людини на доступ до правосуддя, а ст. 13 Конвенції - ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Також суд звертає увагу, що принцип змагальності, передбачений статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України, стосується активної поведінки зацікавлених осіб, що беруть участь у справі. Йдеться про реалізацію їхніх матеріальних і процесуальних прав задля впливу на результат розгляду та вирішення справи в межах адміністративного процесу з метою захисту законних прав та інтересів
Принцип диспозитивності пов'язаний з розглядом і вирішенням адміністративного спору з ініціативи зацікавлених осіб в обсязі заявлених сторонами вимог по суті спору.
Тобто, обов'язок доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень одночасно покладено на усіх учасників процесу.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов не підлягає задоволенню, оскільки Пенсійний фонд України не є належним відповідачем у даній справі.
Водночас жодних доказів звернення позивача до Пенсійного фонду України в Донецькій області з приводу порушеного у даному позові питання та будь яких дій чи бездіяльності цього суб'єкта публічного права матеріали справи також не містять.
Суд також зазначає, що його завданням не є «створення» справедливості як абстрактної категорії. Суд покликаний захищати порушене право, реалізовуючи гарантії, передбачені Конституцією України та законами. Право на захист порушеного права та справедливий судовий розгляд є фундаментальною конституційною гарантією.
Відповідно до законодавства України, кожна особа має право звернутися до суду у разі порушення, невизнання або оспорення її суб'єктивних прав, свобод чи законних інтересів. Це право передбачає доступ до суду, рівність сторін у процесі, обґрунтований розгляд справи та отримання рішення, що відповідає нормам закону.
Суд не створює «нових» прав за позовом, а лише відновлює правовий стан, що передбачений нормами права та гарантується державою. Функція суду полягає у правовому забезпеченні, охороні та реалізації існуючих прав.
Отже, коли суд задовольняє позов, він не «винаходить» справедливість, а реалізує державну гарантію захисту прав та відновлення правопорядку. Рішення суду має не ідеальний, а правовий характер, і саме в цьому полягає суть правосуддя як механізму захисту прав людини.
Керуючись статтями 139, 243-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Пенсійного фонду України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Повний текст рішення складено та підписано 01.12.2025.
Суддя Панченко Н.Д.