01 грудня 2025 рокуСправа №160/31042/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ремез К.І.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,-
28.10.2025 до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, в якій позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Дніпропетровській області № 2035376-2411-0462-UA12020010000033698 від 15.08.2025.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області складено податкове повідомлення-рішення №2035376-2411-0462-UA12020010000033698 від 15.08.2025, яким відповідно згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України та відповідно до підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України визначено суму податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачене фізичними особами-підприємцями, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості у розмірі 57 629, 31 грн (п'ятдесят сім тисяч шістсот двадцять дев'ять гривень 31 копійка).
Позивач не погоджується із податковим повідомленням-рішенням Головного управління ДПС у Дніпропетровській області №2035376-2411 0462-UA12020010000033698 від 15.08.2025 з огляду на наступне.
Згідно з пп. 266.1.1 п. 266.1 ст. 266 ПК України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості. Податковим кодексом України чітко розмежовано об'єкти, що за своїми технічними характеристиками підпадають під визначення об'єктів житлової нерухомості, а також об'єкти нежитлової нерухомості.
Відповідачем було розраховано податок на об'єкт нерухомого майна, яким у 2023 році володів позивач, а саме на автостоянку за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 є фізичною особою підприємцем. Основним видом підприємницької діяльності є 52.21 Допоміжне обслуговування наземного транспорту (основний).
Зазначена вище автостоянка, яка належала позивачу на праві приватної власності, використовувалась ним у власній господарській діяльності, в оренду чи інше право користування третім особам не передавалась.
Позивач вказує, що відповідно до підпункту “е)» 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України не є об'єктом оподаткування об'єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.
Окрім того, оскільки сам по собі факт реєстрації заявленого об'єкту нерухомості на фізичну особу, а не на фізичну особу-підприємця, не позбавляє останнього права на віднесення приміщень, що використовується в його господарській діяльності, до об'єктів нерухомості, які не є об'єктом оподаткуванням в розумінні пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК України.
Позивач зазначає, що автостоянка може мати тимчасові споруди та малі архітектурні формі (огорожі, твердого покриття, освітлення, приміщень для обслуговування персоналу, навіси, тощо), які не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, у зв'язку із чим у Відповідача були відсутні підстави для визначення сум податкових зобов'язань. З огляду на те, що автостоянка є об'єктом нежитлової нерухомості та має малі архітектурні форми, використовується фізичною особою-підприємцем з основним видом економічної діяльності 52.21 Допоміжне обслуговування наземного транспорту, та платником єдиного податку, можна стверджувати, що зазначений об'єкт має всі необхідні умови для застосування норми пп. «е» пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК України.
Враховуючи вищевикладене, позивач зазначає, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення №2035376-2411-0462-UA12020010000033698 від 15.08.2025 є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки нарахування сум податкових зобов'язань Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області здійснено з порушенням чинного законодавства, у зв'язку з чим звернувся до суду із позовом.
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями зазначена справа розподілена судді К.І. Ремез.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.11.2025 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні).
25.11.2025 через підсистему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що за даними інформаційно-комунікаційної системи ДПС України ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) перебуває на обліку в ГУ ДПС (Соборний район м. Дніпра), як платник податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки з 28.06.2023 та відповідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна № 450723435 на 05.11.2025 є власником об'єктів, зокрема:
- автостоянки, загальною площею 2324.70 кв. м., за адресою: АДРЕСА_1 , частка власності 1/1, дата, державної реєстрації: 04.03.2016.
Керуючись пп. 266.7.1 п. 266.7 ст. 266 ПКУ, з урахуванням норм визначених п. 102.1 , в межах строку давності, визначеному ст. 102 ПКУ, ОСОБА_1 , контролюючим органом в автоматичному режимі сформовано податкове повідомлення-рішення форми «Ф» (далі - ППР) з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за кодом бюджетної класифікації (18010300), а саме:
- ППР №2035376-2411-0462-UA12020010000033698 від 15.08.2025 на суму 57629,31 грн, за податковий період 2023 рік та направлено рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення на адресу платника.
Щодо відсутності підстав для застосування пільги відповідно до п.п. «е» п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України відповідач вказує, що за приписами підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України у кожному підпункті (від «а» до «л») передбачені чіткі умови, за наявності яких нерухомість не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Кожен з цих випадків не підлягає розширювальному тлумаченню. Відповідно до п. «е» п.п. 266.2.2 п. 266.2 статті 266 оподаткування: ПКУ, не є об'єктом об'єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках, зазачаємо наступне. Аналіз пункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України свідчить, що однією з істотних умов для звільнення від оподаткування відповідно на підставі цього пункту є ознака місця здійснення діяльності власником нерухомого майна - в малій архітектурній формі та на ринку. Така правова позиція сформована Верховним Судом у постанові від 21.12.2022 у справі № 520/4333/2020.
Аналіз вказаної норми свідчить, що для застосування підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України необхідно обов'язково дотриматися усіх наступних умов:
- об'єкт повинен відноситися до нежитлової нерухомості;
- об'єкт повинен використовуватися суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу;
- суб'єктам господарювання повинен провадити свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.
Мала архітектурна форма для здійснення підприємницької діяльності - тимчасова одноповерхова споруда соціально-культурного, побутового, торгівельного та іншого призначення висотою не вище ніж 4 метри, що має не більше 30 кв.м., виготовляється з полегшених конструкцій, встановлюється тимчасово без закладення фундаменту і має закрите приміщення для тимчасового перебування відвідувачів.
Згідно ч. 2 ст. 21 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» від 06.09.2005 №2807-ІV (зі змінами та доповненнями) мала архітектурна форма - це елемент декоративного чи іншого оснащення об'єкта благоустрою.
До малих архітектурних форм належать: альтанки, павільйони, навіси; паркові арки (аркади) і колони (колонади); вуличні вази, вазони і амфори; декоративна та ігрова скульптура; вуличні меблі (лавки, лави, столи); сходи, балюстради; паркові містки; огорожі, ворота, ґрати; інформаційні стенди, дошки, вивіски; інші елементи благоустрою, визначені законодавством.
Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до цього Закону за рішенням власника об'єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, норм і правил. Відповідно до статті 34 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» правила благоустрою території населеного пункту (далі - Правила) - нормативно-правовий акт, яким установлюються вимоги щодо благоустрою території населеного пункту.
Правила розробляються на підставі Типових правил благоустрою території населеного пункту (далі - Типові правила) для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування.
Правила включають зокрема порядок розміщення малих архітектурних форм (п. 7 ч. 2 ст. 34 Закону).
Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна (далі - витяг) ОСОБА_1 є власником автостоянки, загальною площею 2324.70 кв. м. : літ.А-1-будівля вартової площею 25,8 кв.м., літ. Б-навіс площею 155,7 кв.м.,літ. В- навіс площею 418,8 кв.м., літ.Г вбиральня площею 1,0 кв.м., літ.Д-навіс площею 221,1 кв.м., літ.Е-вольєр площею 18,3 кв.м., №1-4-огорожі площею 364,0 кв.м., літ.І- замощення площею 1120,0 кв.м. Позивачем не надано жодного документу на підтвердження, що даний об'єкт є малою архітектурною формою.
Отже, згідно витягу нерухоме майно: автостоянка, що належить Позивачу та є предметом спору у цій справі має загальну площею 2324,70 кв. м. з замощеною територією площею 1120,0 кв.м., та не відноситься до тимчасових споруд чи малих архітектурних форм.
Натомість відповідно до підпункту «г» підпункту 14.1.129 прим. 1 підпункту 14.1.29 пункту 14.1 статті 14 ПК України у нежитловій нерухомості виділяють, зокрема, «г» гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки.
ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), зареєстрований як фізична особа-підприємець з основним видом діяльності - допоміжне обслуговування наземного транспорту (код 52.21).
Згідно з наданими податковими деклараціями платника єдиного податку за 2024 рік ФОП ОСОБА_1 отримував дохід від здійснення наступних видів діяльності: 52.21 допоміжне обслуговування наземного транспорту.
Фактична чисельність працюючих - 0 осіб.
Статтею 268-1 ПК України передбачений збір за місця для паркування транспортних засобів.
Відповідно до п.п. 2681.1.1. статті стаття 2681 ПК України платниками збору за місця для паркування транспортних засобів є юридичні особи, їх філії (відділення, представництва), фізичні особи - підприємці, які згідно з рішенням сільської, селищної, міської ради організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках (далі- збор).
Платники збору надають до контролюючого органу «Податкову декларацію збору за місця паркування транспортних засобів» за формою затвердженою наказом Міністерства фінансів України 09 липня 2015 року № 636 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 30 листопада 2022 року № 402 (зі змінами)) зі змінами, внесеними наказом Міністерства фінансів України від 06 жовтня 2023 року № 528.
ФОП ОСОБА_1 є платником збору та відповідно діючого законодавства надавав «Податкову декларацію збору за місця паркування транспортних засобів» за 2023 рік (далі - Декларація збору за паркування). Невід'ємною частиною до Декларації збору за паркування є Додаток «Розрахунок податкових зобов'язань збору за місця для паркування транспортних засобів», в якому зазначаються, зокрема, місця розташування/адреса об'єкта оподаткування. За даними інформаційно-комунікаційної системи ДПС України та наданими до контролюючого органу ФОП ОСОБА_1 . Декларації збору за паркування не встановлено здійснення діяльності з обслуговування наземного транспорту (за КВЕД 52.21) за адресою автостоянки: АДРЕСА_1 . Тобто, ФОП ОСОБА_1 не провадить свою діяльність для здійснення підприємницької діяльності за адресою: АДРЕСА_1 (нова назва АДРЕСА_2 , автостоянка загальною площею 2324.70 кв. м.
Отже, застосування підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання таких обов'язкових умов:
- об'єктний склад: об'єкти нежитлової нерухомості;
- суб'єктний склад: суб'єкти господарювання малого та середнього бізнесу;
- місце проведення діяльності: у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.
Враховуючи вищенаведені обставини в їх сукупності, відповідач вказує, що у позивача відсутні підстави для застосування підпункту «е» 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України при нарахуванні податку на об'єкт нерухомого майна: автостоянка, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 2324,70 кв. м.
Також відповідач зазначає, що ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ), зареєстрований як фізична особа-підприємець з основним видом діяльності - допоміжне обслуговування наземного транспорту (код 52.21). За даними інформаційно-комунікаційної системи ДПС України «Відомості про об'єкти оподаткування платника податків» ОСОБА_1 декларує 11 автостоянок об'єктів оподаткування, які розташовані за різними адресами в м. Дніпро. В позовній заяві зазначено, що «Також, на підтвердження провадження господарської діяльності позивачем надаються до суду копії паркувальних талонів (в період з січня по грудень 2023 року)». Проте в додатках до позовної заяви копії паркувальних талонів за зазначений період відсутні, що не дає можливості встановити адресу автостоянки, на якій саме позивачем було здійснено діяльність з паркування авто. Отже, матеріали справи не містять належних доказів того, що ОСОБА_1 здійснював підприємницьку діяльність в належному йому об'єкті нерухомого майна, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 д в податковий період за який нараховано оскаржуване податкове повідомлення-рішення № 2035376-2411-0462-UA12020010000033698 від 15.08.2025 (з 01.01.2023 по 31.12.2023).
З огляду на викладене, відповідач вважає, що позивачем не дотримано всіх умов для звільнення від оподаткування на підставі підпункту «е» 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, а тому оскаржуване податкове повідомлення-рішення є таким, що прийнято відповідачем правомірно та в межах наданих повноважень.
Відповідач також зазначає про завищенність суми витрат на професійну правничу допомогу..
Згідно положень статті 262 КАС України, суд розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області складено податкове повідомлення-рішення №2035376-2411-0462-UA12020010000033698 від 15.08.2025, яким відповідно згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України та відповідно до підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України позивачеві визначено суму податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачене фізичними особами-підприємцями, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості у розмірі 57 629, 31 грн (п'ятдесят сім тисяч шістсот двадцять дев'ять гривень 31 копійка), а саме щодо автостоянки, що належить позивачу та є предметом спору у цій справі, та має загальну площею 2324,70 кв. м. з замощеною територією площею 1120,0 кв.м.
Позивач вважає, що зазначене податкове повідомлення-рішення винесено незаконно, оскільки відповідачем мала бути застосована пільга відповідно до п.п. «е» п.п. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України, у зв'язку з чим звернувся до суду із цим позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає про таке.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до п.п.16.1.4 п.16.1 ст.16 Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-VI зі змінами та доповненнями платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Правовідносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються нормами Податковим кодексом України.
Податкове повідомлення-рішення - письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов'язок платника податків сплатити суму грошового зобов'язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності.
Згідно з п. 58.1. ст. 58 Податкового кодексу України контролюючий орган надсилає (вручає) платнику податків податкове повідомлення-рішення, якщо сума грошового зобов'язання платника податків, передбаченого податковим або іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, розраховується контролюючим органом відповідно до статті 54 цього Кодексу (крім декларування товарів, передбаченого для громадян).
Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи» від 28.12.2014 № 71 VIII, набрав чинності з 01.01.2015, запроваджено новий місцевий податок, зокрема податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Пунктом 4.3 статті 4 ПК України передбачено, що податкові періоди та строки сплати податків та зборів установлюються, виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів, з урахуванням зручності виконання платником податкового обов'язку та зменшення витрат на адміністрування податків та зборів.
При цьому, відповідно до п.4.4 ст.4 ПК України установлення і скасування податків та зборів, а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до цього Кодексу Верховною Радою України, а також Верховною Радою Автономної Республіки Крим, сільськими, селищними, міськими радами у межах їх повноважень, визначених Конституцією України та законами України.
Відповідні повноваження, їх розмежування між Верховною Радою та місцевими радами, зокрема, щодо установлення місцевих податків, визначені ст.12 ПК України.
Згідно із ст.8 ПК України в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори. До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені цим Кодексом і є обов'язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом. До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, у межах їх повноважень і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.
Відповідно до пп.10.1 та 10.2 ст.10 ПК України до місцевих податків належить податок на майно. Місцеві ради обов'язково установлюють єдиний податок та податок на майно (в частині транспортного податку та плати за землю).
Тобто, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, належить до місцевих податків, особливості введення якого передбачені статтею 12 ПК України.
За приписами п.12.3 ст.12 ПК України сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів та податкових пільг зі сплати місцевих податків і зборів до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та/або зборів, та про внесення змін до таких рішень.
Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом (пп.12.3.1 п.12.3 ст.12 ПК України).
Підпунктом 12.3.2 пунктом 12.3 статті 12 ПК України визначено, що при прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та/або зборів обов'язково визначаються об'єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов'язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору.
Відповідно до пп.12.3.4 п.12.3 ст.12 ПК України рішення про встановлення місцевих податків та/або зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 25 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та/або зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.
Згідно із пп.12.3.5 п.12.3 ст.12 ПК України у разі, якщо до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування місцевих податків та або зборів, сільська, селищна, міська рада або рада об'єднаних територіальних громад, створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків та/або зборів, що є обов'язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки та/або збори справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування таких місцевих податків та/або зборів.
Підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України встановлено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Відповідно до підпункту 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 ПК України об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
Згідно з підпунктами 266.3.1, 266.3.2 пункту 266.3 статті 266 ПК України базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості , в тому числі його часток.
База оподаткування об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється контролюючим органом на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно та/або на підставі оригіналів відповідних документів платника податків, зокрема документів на право власності.
При цьому підпунктом 266.5.1 пункту 266.5 статті 266 ПК України визначено, що ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної або міської ради в залежності від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотка розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.
Підпунктом 266.6.1 пункту 266.6 статті 266 ПК України встановлено, що базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.
Відповідно до підпункту 266.7.1 пункту 266.7 статті 266 ПК України обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості.
Згідно з підпунктом 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 ПК України податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку, обчисленого згідно з підпунктом 266.7.1 пункту 266.7 цієї статті, та відповідні платіжні реквізити, зокрема, органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, контролюючим надсилаються (вручаються) платнику податку органом за місцем його податкової адреси (місцем реєстрації) до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком).
Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат (пункт 30.2 статті 30 Податкового кодексу України).
Підпунктом 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України закріплено перелік об'єктів, які не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки: а) об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, які перебувають у власності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій, створених ними в установленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідного державного бюджету чи місцевого бюджету і є неприбутковими (їх спільній власності); б) об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, які розташовані в зонах відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, визначені законом, в тому числі їх частки; в) будівлі дитячих будинків сімейного типу; г) гуртожитки; ґ) житлова нерухомість непридатна для проживання, у тому числі у зв'язку з аварійним станом, визнана такою згідно з рішенням сільської, селищної, міської ради; д) об'єкти житлової нерухомості, в тому числі їх частки, що належать дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, та особам з їх числа, визнаним такими відповідно до закону, дітям з інвалідністю, які виховуються одинокими матерями (батьками), але не більше одного такого об'єкта на дитину; е) об'єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках; є) будівлі промисловості, віднесені до класу "Промислові та складські будівлі" (код 125) Класифікатора будівель і споруд НК 018:2023, що використовуються за призначенням у господарській діяльності суб'єктів господарювання, основна діяльність яких класифікується у секціях B - F КВЕД ДК 009:2010, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку; ж) будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників (юридичних та фізичних осіб), віднесені до класу "Нежитлові сільськогосподарські будівлі" (код 1271) Класифікатора будівель і споруд НК 018:2023, що використовуються за призначенням у господарській діяльності суб'єктів господарювання та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку; з) об'єкти житлової та нежитлової нерухомості, які перебувають у власності громадських об'єднань осіб з інвалідністю та їх підприємств; и) об'єкти нерухомості, що перебувають у власності релігійних організацій, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, та використовуються виключно для забезпечення їхньої статутної діяльності, включаючи ті, в яких здійснюють діяльність засновані такими релігійними організаціями добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), крім об'єктів нерухомості, в яких здійснюється виробнича та/або господарська діяльність; і) будівлі дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від форми власності та джерел фінансування, що використовуються для надання освітніх послуг; ї) об'єкти нежитлової нерухомості державних та комунальних дитячих санаторно курортних закладів та закладів оздоровлення та відпочинку дітей, а також дитячих санаторно-курортних закладів та закладів оздоровлення і відпочинку дітей, які знаходяться на балансі підприємств, установ та організацій, які є неприбутковими і внесені контролюючим органом до Реєстру неприбуткових установ та організацій.
У разі виключення з Реєстру неприбуткових установ та організацій декларація подається платником податку протягом 30 календарних днів з дня виключення, а податок сплачується починаючи з місяця, наступного за місяцем, в якому відбулося виключення з Реєстру неприбуткових установ та організацій; й) об'єкти нежитлової нерухомості державних та комунальних центрів олімпійської підготовки, шкіл вищої спортивної майстерності, центрів фізичного здоров'я населення, центрів з розвитку фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю, дитячо юнацьких спортивних шкіл, а також центрів олімпійської підготовки, шкіл вищої спортивної майстерності, дитячо-юнацьких спортивних шкіл і спортивних споруд всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств, їх місцевих осередків та відокремлених підрозділів, що є неприбутковими та включені до Реєстру неприбуткових установ та організацій.
У разі виключення таких установ та організацій з Реєстру неприбуткових установ та організацій декларація подається платником податку протягом 30 календарних днів з дня виключення, а податок сплачується починаючи з місяця, наступного за місяцем, в якому відбулося виключення з Реєстру неприбуткових установ та організацій; к) об'єкти нежитлової нерухомості баз олімпійської та паралімпійської підготовки. Перелік таких баз затверджується Кабінетом Міністрів України; л) об'єкти житлової нерухомості, які належать багатодітним або прийомним сім'ям, у яких виховується п'ять та більше дітей.
Згідно зі ст. 179 Цивільного кодексу України річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.
Відповідно до ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
За ч. 1 ст. 188 Цивільного кодексу України якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).
Пунктом 6 Правилам зберігання транспортних засобів на автостоянках, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 року № 115 (далі - Правила) та ДБН В.2.3-15:2007 визначено, що автостоянка повинна мати тверде покриття (асфальтове, бетонне, гравійне, щебеневе), огорожу, освітлення, телефонний зв'язок, приміщення для обслуговуючого персоналу, в'їзні-виїзні ворота із шлагбаумом та запасні ворота на випадок термінової евакуації транспортних засобів. У разі потреби й технічної можливості на автостоянках обладнуються класи з безпеки дорожнього руху, пункти технічного огляду та самообслуговування транспорту, встановлюється пожежна та охоронна сигналізація, гучномовець.
Відповідно до абзацу третього додатку «Б» до ДБН В.2.3-15:2007 автостоянка - це спеціально обладнана відкрита площадка для постійного або тимчасового зберігання легкових автомобілів та інших мототранспортних засобів.
Пунктом 5.1 ДБН В.2.3-15:2007 передбачено, що у складі автостоянок для постійного зберігання автомобілів повинні бути відкриті площадки для стоянки автомобілів, приміщення для чергових і зберігання інвентаря, відповідні елементи інженерного обладнання та благоустрою, а також, за необхідності та технічної можливості, можуть бути - пости технічного огляду та дрібного технічного ремонту і миття автомобілів, включаючи пункти-пости самообслуговування - оглядові ями (естакади), місця чищення салону автомобіля. Такі автостоянки можуть бути обладнані сонцезахисними навісами, вітрозахисними стінками, декоративним сонцезахисним і шумозахисним озелененням.
Пунктом 5.9 вказаних ДБН передбачено, що на автостоянках з 50 і більше місцями постійного та тимчасового зберігання автомобілів при головному вїзді-виїзді повинен влаштовуватися контрольно-пропускний пункт (приміщення для обслуговуючого персоналу, туалету та інше), обладнаний майданчик для зберігання протипожежного інвентарю, встановлення контейнерів-сміттєзбірників.
Отже, вказаними нормами не визначено правового статусу автостоянки як об'єкта нерухомого майна.
До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення (частина перша статті 181 ЦК України).
Частиною першою статті 188 ЦК України встановлено, якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією річчю (складна річ).
Виходячи з аналізу положень статей 179, 181, 188 ЦК України, ДБН В.2.3-15:2007 та Правил автостоянка не є об'єктом нерухомого майна, оскільки утворюється за рахунок інших речей (огорожі, твердого покриття, освітлення, приміщень для обслуговування персоналу), які не є об'єктами нерухомого майна у розумінні статті 181 ЦК України, оскільки вони безпосередньо не пов'язані з земельною ділянкою.
Для застосування підпункту «е» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України необхідно обов'язково дотриматися усіх наступних умов:
- об'єкт повинен відноситися до нежитлової нерухомості;
- об'єкт повинен використовуватися суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу;
- суб'єктам господарювання повинен провадити свою діяльність у тимчасових спорудах для здійснення підприємницької діяльності та/або в малих архітектурних формах та на ринках.
Під час розгляду справи суду необхідно встановити:
1) чи об'єкт нежитлової нерухомості використовувався суб'єктом господарювання, позивачем у справі, у 2023 році (період за який нараховане податкове зобов'язання);
2) чи відносяться об'єкти нерухомості загальної площі 26,20 кв.м, які оподатковані контролюючим органом (а саме: літ.А-1-будівля вартової площею 25,8 кв.м., літ. Б-навіс площею 155,7 кв.м.,літ. В- навіс площею 418,8 кв.м., літ.Г вбиральня площею 1,0 кв.м., літ.Д-навіс площею 221,1 кв.м., літ.Е-вольєр площею 18,3 кв.м., №1-4-огорожі площею 364,0 кв.м., літ.І- замощення площею 1120,0 кв.м.) до тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності та/або малих архітектурних форм.
Суд звертає увагу на те, що за ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
В свою чергу згідно ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
На сьогодні у праві існують три основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб'єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб'єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб'єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію «поза розумним сумнівом».
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 29.09.2023 року у справі №200/2859/19-а.
При вирішенні спору цього спору, суд вважає за потрібне наголосити на необхідності дотримуватися позиції, вказаної у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у пункті 53 рішення у справі Федорченко та Лозенко проти України, відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення поза розумним сумнівом.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду від 18.10.2023 року у справі №1.380.2019.004162.
У справі Кобець проти України Європейський суд з прав людини, керуючись критерієм доведення поза розумним сумнівом (рішення у справі Авшар проти Туреччини), вказав, що таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Принцип оцінки доказів поза розумним сумнівом полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення (рішення від 14.02.2008 у справі Кобець проти України).
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16.06.2023 року у справі №826/5397/18.
У своїй сукупності вказані нормативні положення свідчать, що саме відповідач повинен довести існування юридичного складу - обставин, за наявності яких він може, а тому правомірно прийняв спірне рішення.
Всупереч зазначеному контролюючий орган в цій справі зайняв позицію, за змістом якої його роль звелась до прийняття спірного рішення, після чого вже позивач повинен доводити, що підстави для прийняття такого рішення були відсутні, однак такий підхід суперечить вимогам ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України. Тим не менш, відповідач обмежився лише автоматичним нарахуванням податку, разом з цим фактично переклав на позивача тягар доведення протиправності такого нарахування, замість виконання власного обов'язку поза розумним сумнівом підтвердити правомірність здійсненого нарахування.
Також суд зауважує, що повнота та всебічність судового розгляду в цій справі не може зводитись до того, що обставини, які відповідач не встановлював та не враховував, будуть вперше встановлені судом і вже виходячи з них суд прийняв би рішення, адже такий підхід суперечить принципу поділу влади і зводився б до того, що в ході судового розгляду саме суд визначає чи існували фактичні підстави для прийняття відповідачем спірного акту (замість перевірки доказів відповідача на підтвердження існування таких обставин).
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано (п. 2);
обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) (п. 3);
добросовісно (п. 5);
розсудливо (п. 6);
пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія) (п. 8).
Зазначені критерії хоч і адресовані суду, одночасно є й вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення та вчиняє дії.
Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 року у справі № 9901/459/21.
Отже, суд констатує, що приймаючи спірне рішення відповідач діяв необґрунтовано та не з рахуванням усіх обставин, адже відповідач не перевіряв та не встановлював відповідні обставини, питання їх дослідження постало вже в ході судового розгляду.
Ця обставина є самодостатньою підставою для задоволення позову.
Також суд зазначає, що виходячи з аналізу положень статей 179, 181, 188 ЦК України, ДБН В.2.3-15:2007 та Правил автостоянка не є об'єктом нерухомого майна, оскільки утворюється за рахунок інших речей (огорожі, твердог покриття, освітлення, приміщень для обслуговування персоналу), які не є об'єктами нерухомого майна розумінні статті 181 ЦК України, оскільки вони безпосередньо не пов'язані з земельною ділянкою.
Аналогічне правозастосування здійснено Третім апеляційним адміністративним судом у постанові від 15.10.2024 року у справі №160/7227/24 та у постанові від 29.05.2025 року у справі № 160/7228/24.
Ця обставина є самодостатньою підставою для задоволення позову.
За вказаних обставин, позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки відповідачем не доведено належними, допустимими та достатніми доказами правомірність прийняття податкового повідомлення-рішення, що є предметом оскарження.
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.
Згідно платіжного документу позивачем сплачений судовий збір за подання позову в сумі 968,96 грн.
Відповідно до положень ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України сплачений судовий збір за подання позову підлягає поверненню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу суду не надано, зазначене питання суд не розглядає.
Керуючись ст. 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Дніпропетровській області № 2035376-2411-0462-UA12020010000033698 від 15.08.2025.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (49005, м. Дніпро, вул. Сімферопольська, 17-А, код ЄДРПОУ: 44118658) судовий збір у розмірі 968,96 грн.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя К.І. Ремез