24.11.25
22-ц/812/1719/25
Єдиний унікальний номер судової справи 490/6707/24
Номер провадження 22-ц/812/1719/25
Доповідач апеляційного суду Серебрякова Т.В.
Постанова
Іменем України
24 листопада 2025 року місто Миколаїв
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Серебрякової Т.В.,
суддів: Коломієць В.В., Самчишиної Н.В.,
з секретарем судового засідання Лівшенком О.С.,
за участі:
позивача ОСОБА_1 та її представника - адвоката Маркіна С.І.,
відповідача ОСОБА_2 та його представника - адвоката Власенка С.О.,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення, яке ухвалено Центральним районним судом міста Миколаєва 21 липня 2025 року, під головуванням судді Черенкової Н.П. в приміщені цього ж суду, у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом вселення та зобов'язання вчинити певні дії,
У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом вселення та покладення обов'язку вчинити певні дії.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що з 11 грудня 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі.
В період шлюбу сторони придбали садовий будинок, загальною площею 194.90 кв.м, з господарськими будівлями та спорудами, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та який, за домовленістю подружжя, оформлено на ОСОБА_2 .
Вказаний садовий будинок облаштований усім необхідним для постійного проживання. Сторони спільно користувались садовим будинком на постійній основі та проживали в ньому родиною.
У 2022 році відносини між сторонами істотно погіршились. Відповідач почав вважати вищевказане нерухоме майно своєї особистою приватною власністю та погрожував виселити позивача із цього будинку.
У зв'язку із цим, ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділ спільного майна подружжя та стягнення компенсації вартості 1/2 частки транспортних засобів.
У липні 2024 року відповідач вивіз деякі особисті речі позивача із будинку та категорично відмовився впускати позивача до спільного будинку. За цим фактом на відповідача складено протокол про адміністративне правопорушення за ч.1 ст.173-2 КУпАП.
Враховуючи те, що спірне нерухоме майно сторін є спільною сумісною власністю подружжя, то на думку позивача, дії відповідача щодо вчинення перешкод їй у користуванні спільним садовим будинком є неправомірними.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила вселити її в садовий будинок, який розташований на земельній ділянці № НОМЕР_1 у Садовому товаристві «Активіст» у місті Миколаєві, та зобов'язати ОСОБА_2 не чинити перешкоди у користуванні нею вказаним будинком шляхом надання безперешкодного доступу їй до садового будинку.
Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 21 липня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Вселено ОСОБА_1 у садовий будинок, що розташований на земельній ділянці № НОМЕР_1 у Садовому товаристві «Активіст» у місті Миколаєві та зобов'язано ОСОБА_2 не чинити їй перешкод у користуванні.
Стягнуто з ОСОБА_2 судовий збір в сумі 1 211 грн. 20 коп. на користь ОСОБА_1 .
Рішення районного суду обґрунтовано тим, що суд, дотримуючись балансу захисту права власності на будинок та права користування ним позивачем, яка є членом сім'ї власника, та яка тривалий час користувалась будинком, відповідач перешкоджає їй вселенню та користування будинком, дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимоги про вселення та звертає увагу на конституційну норму про те, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення районним судом норм матеріального і процесуального права, просив рішення районного суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що спірний садовий будинок є жилим будинком.
Зазначено, що районний суд не звернув уваги на те, що садовий будинок не має адреси та, відповідно, не може вважатись місцем проживання позивача та відповідача, і не може бути зареєстрованим місцем проживання. При цьому, декларування або реєстрація місця проживання (перебування) у дачному або садовому будинку здійснюється після переведення такого будинку у жилий будинок у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Між тим, суд першої інстанції не з'ясував питання щодо наявності рішення про переведення спірного садового будинку у жилий будинок, або наявності відповідного висновку експерта.
При цьому, зазначав, що матеріали не містять доказів факту виселення позивача відповідачем та відсутності у позивача житла. Вказував, що позивач має на праві власності житло для проживання, яке її місцем реєстрації.
Крім того, між сторонами існує спір з приводу поділу спірного садового будинку, та позивач вже звернулась до суду із позовом про поділ майна подружжя, предметом якого є садовий будинок.
За такого, відповідач вважає, що належним способом захисту прав ОСОБА_1 на садовий будинок є подання позову із вимогою про його реальний поділ, або визначення порядку користування ним.
Також, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, встановивши обставини, які не відповідають матеріалам справи, та не є предметом дослідження у даній справі, проте може мати значення при вирішені спору в іншій справі між сторонами.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ч.ч.1,2,3,5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами ч.1 ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Оскаржуване судове рішення таким вимогам відповідає.
Так, за змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Відповідно до ст.ст.1,3 ЦК України, ст.ст.2,4-5,12-13,19 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.
При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
Кожна особа, а у випадках, встановлених законом, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до копії свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі з 11 грудня 2010 року та є батьками неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.42,43).
Рішенням Центрального районного суду від 27 січня 2025 року у цивільній справі №490/5725/24 шлюб між сторонами розірвано.
Відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки та садового будинку, посвідченого 24 квітня 2020 року приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Іскрицькою Г.В., реєстровий номер 675, ОСОБА_4 (продавець) продала, а ОСОБА_2 (покупець) придбав у власність земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:05:0086:0024, яка знаходиться у АДРЕСА_1 , та розташований на ній садовий будинок, який знаходиться на тією ж адресою (а.с.11-13).
Згідно з п.3.7 вказаного договору ОСОБА_2 повідомляє, що перебуває у шлюбі та згода дружини - ОСОБА_1 на купівлю нерухомого майна отримана.
За п.3.8 договору вбачається, що технічна характеристика об'єкту нерухомого майна, відповідає відомостям, наявним у правовстановлюючому документі та технічній документації. Технічний паспорт на об'єкт нерухомого майна після підписання цього договору продавець передає покупцю.
Згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності убачається, що право власності на земельну ділянку та садовий будинок, що розташовані в АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 (а.с.14,15).
З копії технічного паспорту на садовий (дачний) будинок, що розташований у Садівничому товаристві «Активіст», ділянка № НОМЕР_1 , виготовленого ММБТІ у 2019 році, вбачається, що вказаний будинок є двоповерховим, загальна площа будинку складає 194.90 кв.м. Будинок містить коридор зі сходами площею 17.7 кв.м, топочну - 5.8 кв.м, санвузол - 6.6 кв.м, кухню - 18.7 кв.м, гостьову - 33.2 кв.м, веранду - 7.9 кв.м, гардеробних та інших приміщень (а.с.31-33).
Відповідно до звіту про оцінку майна від 22 листопада 2023 року, складеного Товариством з обмеженою відповідальністю «Генеральне бюро технічного планування України експерт», вартість спірного садового будинку становить 4 772 800 грн. Згідно з описом об'єкту оцінки, вбачається, що загальна площа двоповерхового будинку становить 194.9 кв.м, житлова 104.7 кв.м. Кількість кімнат п'ять. Будинок має електрозабезпечення, водопровід, каналізацію, газифікацію та автономне опалення (а.с.34-35).
Також з матеріалів справи вбачається, що 13 липня 2024 року за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 умисно з перевагою сили вчинив сварку стосовно своєї дружини ОСОБА_1 , в ході якої словесно ображав, принижував, погрожував фізичною розправою та не впускав до будинку, чим міг завдати шкоди психічному здоров'ю та вчинив домашнє насильство психологічного та економічного характеру, тим самим скоїв адміністративне правопорушення, передбачене ч.1 ст.173-2 КУпАП, про що складено протокол серії ВАД №146329 від 13 липня 2024 року.
Постановою Центрального районного суду міста Миколаєва від 01 жовтня 2024 року провадження у справі про адміністративне правопорушення стосовно ОСОБА_2 закрито за ч.1 ст. 173-2 КУпАП у зв'язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення (а.с.114-119).
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 24 грудня 2024 року постанову Центрального районного суду міста Миколаєва від 01 жовтня 2024 року скасовано та постановлено у справі нову, якою ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.173-2 КУпАП, та на підставі п.7 ч.1 ст.246 КУпАП провадження закрито у зв'язку із закінченням строків, передбачених ст.38 КУпАП (а.с.120-126).
На тепер між сторонами існує спір щодо вказаного нерухомого майна.
Колегія суддів переглядає оскаржуване судове рішення в межах доводів апеляційної скарги та з врахуванням конституційного права особи на житло і прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо права на повагу до свого житла.
Так, Конституція України гарантує як захист права власності, так і захист права на житло.
Відповідно до ч.4 ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно з ч.ч.1,3 ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ч.4 ст.9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (ч.ч.2,4 ст.3 СК України).
Для врегулювання спорів, які виникають із майнових відносин між подружжям, у тому числі колишнім, підлягають застосуванню передусім норми Сімейного кодексу України (далі - СК України).
Статтею 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Конструкція норми ст.60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17-ц (провадження №14-325цс18) та у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17. Судова практика щодо вирішення подібної категорії спорів є сталою та незмінною.
Отже, щодо майна, набутого за час шлюбу, діє презумпція права спільної сумісної власності подружжя, водночас визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Колегія суддів зауважує, що в межах даної справи надані відповідачем докази не спростували презумпцію того, що спірний будинок набуто за час шлюбу сторін та є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Оскільки на час розгляду цієї справи відсутнє рішення суду про те, що зазначене приміщення є особистою власністю відповідача, то позивач має право вільно користуватись ним.
Разом із тим, відповідач чинить позивачу перешкоди в користуванні цим майном, оскільки фактично не впускає до будинку.
Згідно зі ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
За ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з положеннями ч.1 ст.383 ЦК України, ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Відповідно до ч.2 ст.386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, будинку або його частини, вимагати усунень порушень його права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі зазначеної норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.
Аналіз наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права.
Оскільки відповідач чинить позивачу перешкоди у користуванні спірним будинком, внаслідок чого позивач не може реалізувати своє право власності щодо цього житла, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що порушене право ОСОБА_1 підлягає захисту шляхом її вселення до спірного житла.
При цьому, наявність у позивача іншого житла не є підставою для відмови їй у задоволенні позову про усунення перешкод у користуванні спірним будинком, який належить сторонам на праві спільної сумісної власності.
Щодо доводів представника відповідача про те, що в районному суді розглядається цивільна справа №490/11111/23 про поділ спільного майна подружжя, а тому, на переконання останнього, суд повинен був зупинити розгляд цієї справи до розгляду справи про поділ майна, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки сама по собі взаємопов'язаність справ ще не свідчить про неможливість розгляду цієї справи до прийняття рішення в іншій цивільній справі. Разом із тим, колегія суддів звертає увагу сторони відповідача на положення п.6 ч.1 ст.251 ЦПК України, що суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Відповідно до п.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти росії», заява №58255/00, пункт 36,). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» Європейський суд з прав людини визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
Надаючи оцінку доводам позивачам щодо порушення її права на житло, колегія суддів зазначає про те, що вселення особи у житло, яке належить їй на праві спільної сумісної власності, не є втручанням у право на повагу до житла власника житла, оскільки є реалізацією права одного із співвласників займати житло і не бути позбавленим свого житла.
Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення районним судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Суд першої інстанції, встановивши, що відповідач чинить перешкоди позивачу у користуванні нерухомим майном, співвласниками якого вони є, чим порушує його законні права, дійшов правильного висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою та вселення є обґрунтованими.
Заперечення співвласника щодо задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном або заперечення щодо вселення співвласника та відсутність можливості у власника самостійно без звернення до співвласників реалізувати свої права (відсутність ключів від квартири тощо) за відсутності вільного доступу до належного йому майна є підставою вважати, що інший співвласник чинить перешкоди у користуванні належною позивачу власністю.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20 листопада 2023 року у справі №397/355/22 (провадження №61-12938св23).
При цьому, Верховний Суд у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що саме по собі звернення позивача до суду з відповідним позовом про усунення перешкод у користуванні власністю й заперечення відповідача щодо його задоволення, свідчить про наявність таких перешкод, що спростовує доводи апеляційної скарги у частині не доведення ОСОБА_1 своїх позовних вимог.
Вказаних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 13 жовтня 2021 року у справі №759/23652/19, від 28 квітня 2022 року у справі №334/815/21, від 17 квітня 2024 року у справі №553/1602/21, від 17 липня 2024 року у справі №752/7267/21.
Посилання в апеляційній скарзі щодо відсутності в матеріалах справи доказів на підтвердження того, що спірний садовий будинок є жилим будинком, спростовується вищенаведеними доказами, а саме: технічним паспортом та звітом про оцінку майна, з яких вбачається, що будинок має житлову площу, кухню, санвузол, а також має електрозабезпечення, водопровід, каналізацію, газифікацію та автономне опалення.
За такого, доводи апеляційної скарги фактично, зводяться до незгоди відповідача з оцінкою судом першої інстанції доказів у справі, неправильним, на його думку, встановленням обставин справи та не містять посилань на неправильне застосування норм матеріального права.
Європейський суд з прав людини також вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§23 рішення у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
Отже, доводи, наведені у апеляційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування судового рішення, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів.
Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За правилами п.п. «в» п.4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381,382 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 21 липня 2025 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та з підстав, передбачених ст.389 ЦПК України.
Головуючий Т.В. Серебрякова
Судді: В.В. Коломієць
Н.В. Самчишина
Повний текст судового рішення
складено 01 грудня 2025 року