25 листопада 2025 року
м. Київ
справа № 308/8382/21
провадження № 61-5659св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - керівник Ужгородської окружної прокуратури,
відповідачі: Ужгородська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 березня 2024 року у складі судді Дегтяренко К. С. та постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 березня 2025 року у складі колегії суддів Кожух О. А., Мацунича М. В., Собослоя Г. Г.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2021 року керівник Ужгородської окружної прокуратури в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, витребування земельної ділянки на користь територіальної громади міста Ужгорода.
Позовні вимоги мотивовано тим, що рішенням Ужгородської міської ради від 25 липня 2019 року № 1616 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність» (далі - рішення № 1616) ОСОБА_1 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, площею 0,06 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 з переданням її у власність.
Вказану земельну ділянку за договором купівлі-продажу від 04 грудня 2019 року відчужено ОСОБА_2 .
Під час моніторингу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що громадянин ОСОБА_1 вже скористався своїм правом на отримання безоплатно у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 04 жовтня 2017 року № 3192-сг про передання йому у власність земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:55:001:0766, площею 0,0608 га.
Таким чином, позивач вважає рішення № 1616 у частині передання ОСОБА_1 земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, площею 0,06 га, для будівництва та обслуговування господарських будівель і споруд у приватну власність прийнято всупереч вимогам земельного законодавства України, у зв'язку з чим воно підлягає визнанню незаконним, а земельна ділянка витребуванню на користь територіальної громади.
Оскільки право власності на земельну ділянку набуто всупереч суспільним інтересам на підставі незаконного рішення, характеризується дефектом волі територіальної громади міста як власника нерухомого майна, тому звернення прокурора до суду в інтересах держави є обґрунтованим і свідчить про наявність виключних підстав спрямованих на відновлення законності під час вирішення суспільно-значимого питання щодо порядку та правомірності розпорядження земельної ділянки шляхом скасування відповідного рішення ради та витребування земельної ділянки на користь територіальної громади міста.
Посилаючись на вказані обставини, керівник Ужгородської окружної прокуратури просив:
визнати незаконним та скасувати рішення № 1616 в частині затвердження проєкту землеустрою ОСОБА_1 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, площею 0,06 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з переданням її у власність;
витребувати від ОСОБА_2 земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, площею 0,06 га, на користь територіальної громади міста Ужгорода.
19 липня 2023 року позивач змінив предмет спору у справі, оскільки відповідно до інформації з Держаного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що речові права на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633 припинено у зв'язку з об'єднанням об'єктів нерухомого майна з присвоєнням новоствореній земельній ділянці кадастрового номера 2110100000:42:001:0734 (загальна площа новоствореної земельної ділянки 0,1734 га), про що 15 лютого 2023 року внесено відомості до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Прокурор зазначив, що на час вирішення питання про відкриття позовного провадження земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, площею 0,1 га, як самостійного об'єкта речових прав не існує, вона є частиною новоствореної земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0734, що належить на праві власності ОСОБА_2 .
Посилався на те, що підстави позову, викладені у позовній заяві, не змінились, а змінюється лише предмет позову.
Крім того, прокурор покликається на те, що у позовній заяві допущено описку щодо площі спірної земельної ділянки та помилково вказано 0,06 га замість правильної 0,1 га.
Змінивши предмет позову, керівник Ужгородської окружної прокуратури просив суд:
визнати незаконним та скасувати рішення № 1616 в частині затвердження проєкту землеустрою ОСОБА_1 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, площею 0,1 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд з переданням її у власність;
скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та Державному земельному кадастрі державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0734, площею 0,1734 га;
витребувати від ОСОБА_2 земельну ділянку в координатах, межах та конфігурації земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, площею 0,1 га, на користь територіальної громади міста Ужгорода.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 27 липня 2021 року, залишеною без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, позовну заяву керівника Ужгородської окружної прокуратури повернено позивачу з підстав не підтвердження представництва відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Верховний Суд постановою від 25 січня 2023 року касаційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури задовольнив. Ухвалу Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 27 липня 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року скасував, справу передав до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 21 березня 2024 року у задоволенні позову відмовив.
Рішення суду мотивовано тим, що на час придбання ОСОБА_2 земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633 попередній власник цієї ділянки ОСОБА_1 не мав обмежень на її відчуження. Крім того, зазначена земельна ділянка вибула з володіння первісного володільця з волі останнього шляхом прийняття Ужгородською міською радою рішення про затвердження технічної документації та передання земельної ділянки у власність ОСОБА_1 .
Витребування від ОСОБА_2 , яка є добросовісним набувачем, земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, площею 0,1 га, на користь територіальної громади міста Ужгорода призведе до порушення справедливого балансу між необхідністю забезпечення загальних інтересів суспільства та необхідністю захисту прав ОСОБА_2 , яка у встановленому законом порядку набула у власність земельну ділянку, на якій має намір збудувати індивідуальний житловий будинок, та становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
Не погоджуючись із указаним рішенням заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури подав апеляційну скаргу. Посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов прокурора задовольнити.
Посилався на ті ж обставини набуття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності на земельну ділянку, які було викладено у позовній заяві.
Зазначив, що своє право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд ОСОБА_1 уже використав раніше, тому безоплатне отримання земельної ділянки, площею 0,1 га, та надалі її відчуження на користь ОСОБА_2 відбулось з порушенням вимог законодавства.
Звернення прокурора до суду фактично спрямоване на задоволення суспільної потреби по відновленню законності під час вирішення суспільно важливого питання щодо збереження комунальних земель для потреб громади, оскільки внаслідок зловживання ОСОБА_1 правом було порушено суспільний інтерес на законність у цій сфері.
ОСОБА_2 під час розгляду справи вчинила дії щодо утворення нового об'єкту речового права шляхом об'єднання спірної земельної ділянки з іншою, належною їй ділянкою, чим створила умови для уникнення від повернення земельної ділянки її власнику - територіальній громаді.
До апеляційної скарги додано науковий висновок Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України щодо правової природи рішень органів місцевого самоврядування у сфері розпорядження землями комунальної власності та можливості їх оскарження прокурором.
Закарпатський апеляційний суд постановою від 18 березня 2025 року апеляційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури залишив без задоволення, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 березня 2024 року - без змін.
Апеляційний суд у частині відмови у витребуванні земельної ділянки у кінцевого набувача керувався тим, що витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_2 , яка є добросовісним набувачем, без компенсації призведе до порушення статті 1 Конвенції, оскільки в такому випадку на неї буде покладено надмірний індивідуальний тягар.
За встановлених обставин справи, ОСОБА_2 , яка на час придбання земельної ділянки діяла добросовісно і не вчиняла протиправних дій, не може за відсутності її вини зазнавати негативних наслідків, зокрема нести майнову відповідальність у вигляді позбавлення права власності на земельну ділянку через помилки державних органів, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та положенням Конвенції.
У випадку задоволення позову ОСОБА_2 буде позбавлена права власності на майно без компенсації. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте відповідач ОСОБА_2 не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на майно може бути припинено в зв'язку з бездіяльністю влади в межах процедур, спеціально призначених для запобігання помилок.
Дії органу місцевого самоврядування, який, отримавши погодження та документи, прийняв рішення про надання земельної ділянки відповідачу ОСОБА_1 , знаходяться поза волею і контролем відповідача ОСОБА_2 , яка як набувач права власності за договором покладалася на законність набуття ОСОБА_1 у власність земельної ділянки. Відтак майно не може бути витребувано у добросовісного набувача, оскільки втручання у право володіння буде непропорційним.
Крім того, володіння відповідачкою на праві власності нерухомим майном, яке уже збудовано на земельній ділянці, за наявності витребування спірної земельної ділянки, на думку колегії суддів, у майбутньому спричинить проблеми для відповідачки, пов'язані з користуванням її правом власності на це майно.
У частині відмови у задоволенні інших позовних вимог, апеляційний суд зазначив, що за наявності вимоги про витребування спірної земельної ділянки вимоги про визнання незаконним та скасування рішення № 1616 та про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і в Державному земельному кадастрі державної реєстрації земельної ділянки не є належними.
Апеляційний суд, приймаючи від ОСОБА_2 долучені із додатковими поясненнями на апеляційну скаргу нові докази щодо будівництва житлового будинку, зазначив, що ці докази було отримано після ухвалення рішення місцевим судом, тому вони не могли бути подані до суду першої інстанції.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у квітні 2025 року, прокурор просить рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень прокурор посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах:
Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 809/739/17, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 756/5081/14-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 756/5080/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 554/9719/18, від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, щодо того, що вимога прокурора про визнання рішень органу місцевого самоврядування незаконними та їх скасування є ефективним способом захисту правомірного інтересу власника;
Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, від 31 січня 2023 року у справі № 924/504/20, про те, що формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема внаслідок поділу та/або об'єднання з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливості захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб, і що таким способом може бути вимога про скасування державної реєстрації новоствореної земельної ділянки;
Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, постановах Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 684/933/18, від 05 лютого 2024 року у справі № 686/14721/21, від 12 лютого 2025 року у справі № 570/4041/23, щодо того, що майно може бути витребувано у особи, яка є його кінцевим набувачем, шляхом пред'явлення віндикаційного позову на підставі положень ЦК України, зокрема у разі недобросовісності як першого так і кінцевого набувача;
Верховного Суду від 09 лютого 2023 року у справі № 483/2263/19, від 20 листопада 2023 року у справі № 907/860/21, від 12 лютого 2025 року у справі № 570/4041/23, щодо недобросовісності дій громадян, які повторно отримали земельну ділянку одного виду використання, та щодо оцінки втручання у їх право власності як такої, що є співмірною та виправданою;
Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18, від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18, від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц, постановах Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 570/4041/23, від 29 березня 2023 року у справі № 684/933/18, щодо того, що втручання у мирне володіння майном має легітимну мету, оскільки спрямовано на відновлення порушених інтересів держави щодо захисту права власності на земельну ділянку, яка всупереч встановленому законом порядку безоплатно вибула із володіння територіальної громади;
Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, постановах Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 570/4041/23, від 24 травня 2023 року у справі № 367/3254/15-ц, від 09 лютого 2023 року у справі № 483/2263/19, від 27 жовтня 2020 року у справі № 381/375/19, щодо пропорційності втручання у право на майно шляхом його витребування, а кінцеві набувачі не позбавлені можливості відновити своє порушене право зокрема, пред'явивши вимогу про відшкодування збитків до продавця земельної ділянки і звернувшись до органу місцевого самоврядування щодо отримання ділянки під наявним нерухомим майном у законний спосіб (оренда чи викуп);
Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 911/3250/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 913/623/17, від 06 березня 2019 року у справі № 916/4692/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18, від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16, від 21 червня 2022 року у справі № 910/6535/21, від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19, щодо підстав для прийняття апеляційним судом нових доказів.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги недобросовісність дій первісного набувача, який протиправно повторно отримав земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, не маючи наміру використовувати її за призначенням через 4 місяці відчужив її ОСОБА_2 , яка теж не діяла добросовісно, адже об'єднала спірну земельну ділянку з іншою належною їй ділянкою та під час розгляду цієї справи здійснювала будівництво житлового будинку на новоствореній земельній ділянці.
Ухвалою місцевого суду від 05 липня 2021 року було вжито заходів забезпечення позову, а саме накладено арешт на земельну ділянку. Надалі прокурор оскаржував процесуальні рішення суду першої інстанції про повернення позовної заяви до судів апеляційної та касаційної інстанцій. 21 лютого 2023 року ухвалою місцевого суду відкрито провадження у справі, а 21 березня 2024 року ухвалено рішення по суті спору, про що було відомо стороні відповідачки.
Відповідачка надавши апеляційному суду разом із письмовими поясненнями нові докази, зокрема будівельний паспорт від 18 грудня 2023 року, повідомлення про початок будівельних робіт від 09 лютого 2024 року, технічний паспорт від 28 листопада 2024 року, витяг із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24 лютого 2025 року, інформаційну довідку від 04 лютого 2025 року не надала клопотання про їх долучення та неможливості їх подання до суду першої інстанції.
Доводи інших учасників справи
Відзивів на касаційну скаргу до Верховного Суду не надіслано.
Фактичні обставини справи, що встановили суди
Встановлено, що рішенням № 1616 ОСОБА_1 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, площею 0,1000 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 з переданням її у власність (а. с. 15, т. 1).
Згідно з наказом Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 04 жовтня 2017 року № 3192-сг ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:55:001:0766, площею 0,0608 га, із земель сільськогосподарського призначення державної власності із зміною цільового призначення для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_2 (а. с. 16, т. 1), що підтверджується також інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 22, т. 1).
Згідно із вказаною інформаційною довідкою ОСОБА_1 на праві приватної власності належить земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:55:001:0766, площею 0,0608 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_2 на підставі наказу від 04 жовтня 2017 року № 3192-сг, видавник Головне управління Держгеокадастру у Закарпатській області. (а. с. 22, т. 1).
04 грудня 2019 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, площею 0,1000 га, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 , ціна договору - 167 800,00 грн (а. с. 17-19, т. 1).
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 18 липня 2023 року, наявні відомості щодо нерухомого майна, а саме земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, про зняття арешту з майна від 09 лютого 2022 року, про закриття відомостей щодо об'єкта нерухомого майна від 15 лютого 2022 року у зв'язку з об'єднанням об'єктів нерухомого майна (а. с. 36, т. 2).
Згідно з інформацією від 18 липня 2023 року з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 15 лютого 2022 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку, площею 0,1747 га, з кадастровим номером 2110100000:42:001:0734, що розташована на АДРЕСА_1 (а. с. 39, т. 2).
Земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:42:001:0734 використовується ОСОБА_2 згідно з цільовим призначенням на підставі будівельного паспорта (реєстраційний номер в Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва (далі - ЄДЕССБ) ВР01:6216-6849-5596-0736, реєстраційний номер 358/03-06/23 від 18 грудня 2023 року, видавник - Управління містобудування та архітектури Ужгородської міської ради), повідомлення про початок будівельних робіт (реєстраційний номер в ЄДЕССБ ЗК051240207574 від 09 лютого 2024 року), здійснюється будівництво індивідуального житлового будинку.
Згідно з Пояснювальною запискою до проєкту, що є невід'ємною частиною будівельного паспорта, оскільки ділянка знаходиться в передгірській зоні, рельєф ділянки складний (між крайніми точками ділянки перепад по висоті складає більше 11 метрів), а сейсмічність ділянки становить 7 балів, запропоновано відповідні архітектурно-планувальні та конструктивні рішення. У зв'язку із значним перепадом висот в межах ділянки (11 метрів), необхідністю збереження допустимого поздовжнього ухилу житлової вулиці, розташованої вище за схилом, а також для організації стоку поверхневих вод запроєктовано систему підпірних стінок. Підпірні стінки є частиною архітектурно-просторового рішення будинку. Поперечні стінки з'єднані із стіною на межі з сусідньою ділянкою, яка слугуватиме огородженням та унеможливить зсув ґрунту на сусідні ділянки.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У статті 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).
Приватноправовими нормами визначено обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
У справі, що переглядається, прокурор звернувся з позовом, у якому з урахуванням зміни предмета позову просив:
визнати незаконним та скасувати рішення № 1616 в частині затвердження проєкту землеустрою ОСОБА_1 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633;
скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та Державному земельному кадастрі державну реєстрацію вказаної земельної ділянки;
витребувати від ОСОБА_2 на користь територіальної громади міста Ужгорода земельну ділянку в координатах, межах та конфігурації земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовивши у позові прокурора, вважав, що позовна вимога про витребування спірної земельної ділянки є ефективним способом захисту прав позивача, тому дослідив і оцінив баланс інтересів сторін, перевірив добросовісність кінцевої набувачки на час набуття у власність спірної земельної ділянки, урахував оплатність договору купівлі-продажу земельної ділянки, наявність нерухомого майна, зведеного за відсутності заборони - арешту земельної ділянки, який було знято 07 грудня 2021 року, та виснував, що витребування спірної земельної ділянки у ОСОБА_2 , яка є добросовісним набувачем, без компенсації призведе до порушення статті 1 Конвенції, оскільки в такому випадку на неї буде покладено надмірний індивідуальний тягар.
У частині відмови у задоволенні інших позовних вимог суди виснували про неефективність цих вимог у віндикаційному позові.
У касаційній скарзі прокурор, обґрунтовуючи необхідність витребування у відповідачки спірної земельної ділянки, зазначає, що ОСОБА_2 є недобросовісною кінцевою набувачкою цієї земельної ділянки, оскільки у 2022 році об'єднала її з іншою земельною ділянкою, а потім почала будівництво житлового будинку на об'єднаній земельній ділянці.
Також прокурор заперечує правильність висновків судів про неефективність інших заявлених позовних вимог з посиланням на судову практику Верховного Суду.
Верховний Суд не погоджується з доводами касаційної скарги та вважає рішення судів про відмову в позові законними і обґрунтованими з огляду на таке.
Власник, якого незаконно позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, оскільки воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
Витребування спірної земельної ділянки з володіння кінцевих набувачів треба розглядати як віндикаційний позов, заявлений на підставі статей 387, 388 ЦК України власником з метою введення його у володіння цією ділянкою, тобто з метою внесення запису (відомостей) про державну реєстрацію за власником права власності на відповідну ділянку («книжкове володіння») (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц).
Можливість витребування майна з володіння іншої особи положення статті 388 ЦК України ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, від волевиявлення власника щодо вибуття майна, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем, а також від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Такі висновки Велика Палата Верховного Суду сформувала у постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України).
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року («East/West Alliance Limited v. Ukraine», заява № 19336/04), пункти 166-168).
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 04 липня 2023 року у справі № 373/626/17 зазначено, що критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо добросовісна особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року («Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року («Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07)).
Принцип пропорційності тісно пов'язаний з принципом правовладдя (верховенства права): принцип правовладдя є фундаментом, на якому базується принцип пропорційності, натомість принцип пропорційності є умовою реалізації принципу правовладдя і водночас його неодмінним наслідком. Судова практика ЄСПЛ розглядає принцип пропорційності як невід'ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.
Дотримання принципу пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде порушенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, потрібно визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж потрібно для реалізації поставленої мети.
Вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Згідно із частиною п'ятою статті 12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
За змістом частини п'ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16).
У справі, що переглядається, недобросовісність дій первісного володільця не спростовано, водночас добросовісність оцінюється щодо кожного набувача окремо, а позовну вимогу про витребування спірної земельної ділянки заявлено до ОСОБА_2 як кінцевої набувачки, тому оцінювати критерій добросовісності необхідно саме щодо неї на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна (договору купівлі-продажу землі).
Суди, оцінюючи добросовісність відповідачки та наявність / відсутність підстав для витребування у неї спірної земельної ділянки, встановили, що ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку за оплатним договором купівлі-продажу землі у відповідача ОСОБА_1 який на час відчуження був власником спірної земельної ділянки. Очевидних підстав, які б свідчили про сумнівність законності такого права у відповідача не було і не могло припускатися. Іншого прокурор не довів. Крім того, земельна ділянка вибула з володіння її першого власника з його волі шляхом прийняття Ужгородською міською радою рішення про затвердження технічної документації та передання її у власність.
Верховний Суд погоджується з наведеними висновками судів та зазначає, що категорія та цільове призначення спірної земельної ділянки не відноситься до категорій земель особливої охорони (сільськогосподарського призначення, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного призначення, водного фонду, лісогосподарського призначення, оборони), тому ОСОБА_2 як кінцева набувачка майна за встановлених обставин справи, діючи добросовісно, не могла знати або обґрунтовано припускати, що земельна ділянка, яку вона оплатно набуває у власність, незаконно набута первісним володільцем шляхом повторної приватизації.
Добросовісність набуття виключається, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містяться записи про арешт майна, заборону його відчуження, наявна інформація в Єдиному державному реєстрі судових рішень про судовий спір щодо цього майна, за обставинами якого останнє може перебувати у володінні іншої особи, ніж власник, і може бути повернутим власникові чи витребуваним на його користь. Такі відомості повинні спонукати покупця до більшої обачливості (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц (провадження № 14-58цс22)).
Повторне використання ОСОБА_1 права на приватизацію землі одного виду цільового використання не відображається в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у розділі інформації щодо спірної земельної ділянки, а отже, не може припускатися під час набуття такої земельної ділянки кінцевим володільцем.
Верховний Суд також погоджується з висновками апеляційного суду, що конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном.
Вказана конструкція також підтверджується і новелами законодавства, спрямованими на посилення захисту прав добросовісного набувача, зокрема Законом України від 12 березня 2025 року № 4292-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача» (далі - Закон № 4292-ІХ), який набув чинності 09 квітня 2025 року.
Закон № 4292-ІХ, у тому числі, доповнив статтю 390 ЦК України частиною п'ятою, за змістом якої у разі задоволення позову, зокрема прокурора, про витребування нерухомого майна від добросовісного набувача на користь територіальної громади суд вирішує питання про здійснення органом місцевого самоврядування компенсації вартості такого майна добросовісному набувачеві. І таке рішення ухвалюється лише за умови попереднього внесення прокурором вартості такого майна на депозитний рахунок суду.
З урахуванням наведеного Верховний Суд погоджується з висновками судів, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки за оплатним договором, витребування якої за обставин цієї справи буде надмірним тягарем для відповідачки, яка буде позбавлена права власності на майно без компенсації.
Крім того, суди урахували, що об'єднана земельна ділянка використовується згідно з цільовим призначенням, на підставі будівельного паспорта від 18 грудня 2023 року, реєстраційний номер в ЄДЕССБ ВР01:6216-6849-5596-0736, реєстраційний номер 358/03-06/23, виданого Управлянням містобудування та архітектури Ужгородської міської ради, повідомлення про початок будівельних робіт від 09 лютого 2024 року, реєстраційний номер в ЄДЕССБ ЗК051240207574, а ОСОБА_2 здійснює будівництво індивідуального житлового будинку.
Водночас доводи прокурора про недобросовісність дій відповідачки з об'єднання земельних ділянок та початку будівництва на новоствореній ділянці, які аргументовані наявністю обмежень та заборон у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням (для будівництва індивідуального житлового будинку), спростовуються матеріалами справи.
Так, суди встановили, що з позовом прокурор звернувся 01 липня 2021 року.
Ужгородський міськрайонний суд ухвалою від 05 липня 2021 року вжив заходів забезпечення позову, а постановою старшого державного виконавця відділу ДВС у місті Ужгороді від 19 липня 2021 року на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633 накладено арешт.
Надалі Ужгородський міськрайонний суд ухвалою від 27 липня 2021 року, яку було залишено без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року, позовну заяву повернув прокурору та скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою від 05 липня 2021 року.
Право власності на об'єднану земельну ділянку, до складу якої увійшла, зокрема, земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, зареєстровано за ОСОБА_2 15 лютого 2022 року.
Отже, станом на 15 лютого 2022 року відкриті судові провадження щодо права власності на спірну земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:42:001:0633, чи будь-які обтяження цієї земельної ділянки були відсутні, оскільки їх було знято судовим рішенням, яке набрало законної сили 07 грудня 2021 року.
Дозвільні документи на будівництво отримано після об'єднання земельних ділянок. Відповідно до будівельного паспорту ОСОБА_2 здійснює будівництво на об'єднаній земельній ділянці господарським способом.
Верховний Суд постановою від 25 січня 2023 року ухвалу Ужгородського міськрайонного суду від 27 липня 2021 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 07 грудня 2021 року скасував, а справу передав до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.
Провадження у цій справі було відкрито 21 лютого 2023 року.
Після відкриття провадження у справі із заявою про вжиття заходів забезпечення позову прокурор не звертався.
Апеляційний суд також обґрунтовано урахував, що з метою необхідності збереження допустимого поздовжнього ухилу житлової вулиці, розташованої вище за схилом, та організації стоку поверхневих вод земельної ділянки відповідачки, яка розташована в передгірській зоні, має складний рельєф і значний перепад висот в її межах (11 метрів), сейсмічність якої становить 7 балів, на ній споруджено залізобетонні фундамент та опорні стіни, що становлять 9 % готовності об'єкта нерухомого майна, на який за відповідачкою зареєстровано право власності (а. с. 239, т. 2).
Вказане свідчить, що необхідність такого будівництва зумовлена специфікою розташування земельної ділянки та особливостями прилеглих ділянок.
Верховний Суд зазначає, що питання пропорційності суд повинен вирішувати в кожному випадку відповідно до принципу індивідуального підходу з урахуванням фактичних обставин конкретної справи, оскільки в одному випадку обмеження буде пропорційним, а в іншому випадку те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
З огляду на обставини цієї конкретної справи дії ОСОБА_2 , зокрема щодо організації укріплення її земельної ділянки та належного функціонування інших земельних ділянок житлової вулиці, спрямовані на забезпечення загальних інтересів суспільства та не можуть мати наслідком невиправдане втручання держави у її право власності.
Тому доводи касаційної скарги прокурора про те, що об'єднання відповідачкою земельних ділянок і здійснення будівництва на новоствореній ділянці свідчить про недобросовісність ОСОБА_2 , не знайшли свого підтвердження.
У касаційній скарзі прокурор також зазначає на необґрунтоване прийняття апеляційним судом нових доказів від ОСОБА_2 , водночас Верховний Суд вважає ці доводи безпідставними з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду вирішує питання щодо поважності причин неподання доказів до суду першої інстанції.
Відповідно до частин другої, третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Верховний Суд зазначає, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі та підтвердження їх відповідними доказами. Суд апеляційної інстанції має право досліджувати нові докази, якщо неподання таких доказів до суду першої інстанції зумовлене поважними причинами (поважність причин повинен довести заявник, який подає такі докази). Вказане положення закріплене законодавцем з метою забезпечення змагальності процесу в суді першої інстанції, де сторони повинні надати всі наявні в них докази, і недопущення зловживання стороною своїми правами.
Таким чином, тлумачення положень частини четвертої статті 365, частин другої, третьої статті 367 ЦПК України дає підстави виснувати, що суд апеляційної інстанції, здійснюючи апеляційний розгляд справи, може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа, з доведених нею поважних причин, не мала можливості подати до суду першої інстанції. Разом з тим, вирішуючи питання стосовно прийняття та дослідження нових доказів, як і відмови в їх прийнятті, суд апеляційної інстанції зобов'язаний мотивувати свій висновок у відповідній ухвалі або в ухваленому судовому рішенні. Крім того, у разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів, зокрема, у відзиві на апеляційну скаргу.
У постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц (провадження № 61-12848св21), зазначено, що «тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо зобов'язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов'язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті апеляційний суд зобов'язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні».
Докази відповідачки щодо підтвердження її прав на нерухоме майно датовані після завершення розгляду справи в суді першої інстанції.
Враховуючи, що у неї не було можливості подати вказані докази у суді першої інстанції з причин, що об'єктивно від неї не залежали, з огляду на тривалість процедур з отримання від уповноваженого органу державної влади дозвільних документів на будівництво та подальшу реєстрацію об'єкта будівництва, то суд апеляційної інстанції обґрунтовано прийняв надані ОСОБА_2 документи як докази у справі.
Подібні висновки щодо прийнятності доказів, датованих після завершення розгляду справи в суді першої інстанції, викладено у постанові Верховного Суду від 17 січня 2024 року у справі № 757/11883/18-ц (провадження № 61-9790св22).
Крім того, докази в суді апеляційної інстанції подано ОСОБА_2 на обґрунтування заперечень на апеляційну скаргу прокурора в частині спростування доводів прокурора щодо пропорційності та співмірності втручання у її право власності на земельну ділянку, цільове призначення якої визначено для спорудження житлового будинку.
Загальні висновки Верховного Суду щодо підстав прийнятності апеляційним судом нових доказів, викладені у постановах від 25 квітня 2018 року у справі № 911/3250/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 913/623/17, від 06 березня 2019 року у справі № 916/4692/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18, від 18 червня 2020 року у справі № 909/965/16, від 21 червня 2022 року у справі № 910/6535/21, від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19, на які посилається прокурор у касаційній скарзі, не суперечать висновкам апеляційного суду.
Колегія суддів не бере до уваги доводи прокурора про те, що належним способом захисту порушених прав територіальної громади у цьому спорі є вимога про визнання рішення органу місцевого самоврядування незаконним та його скасування, оскільки як вже зазначалось вище у віндикаційних позовах оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна, зокрема земельних ділянок, і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту прав власника.
Висновки Верховного Суду від 24 квітня 2018 року у справі № 401/2400/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 809/739/17, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 756/5081/14-ц, від 03 липня 2019 року у справі № 756/5080/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 554/9719/18, від 20 липня 2022 року у справі № 910/5201/19, від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, на які посилається прокурор на обґрунтування наведених доводів, сформовані за інших фактичних обставин, тому не підлягають застосуванню у справі, що переглядається.
Висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц, постановах Верховного Суду від 29 березня 2023 року у справі № 684/933/18, від 05 лютого 2024 року у справі № 686/14721/21, від 12 лютого 2025 року у справі №570/4041/23, щодо того, що майно може бути витребувано у особи, яка є його кінцевим набувачем, шляхом пред'явлення віндикаційного позову на підставі положень ЦК України, зокрема у разі недобросовісності як першого так і кінцевого набувача не є застосовними, оскільки у справі, що переглядається, недобросовісності кінцевого набувача не встановлено.
Висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 09 лютого 2023 року у справі № 483/2263/19, від 20 листопада 2023 року у справі № 907/860/21, від 12 лютого 2025 року у справі № 570/4041/23, щодо недобросовісності дій громадян, які повторно отримали земельну ділянку одного виду використання, та щодо оцінки втручання у їх право власності як такої, що є співмірною та виправданою, не суперечать висновкам судів у справі, що переглядається, які погодились з доводами прокурора, що дії первісного набувача є недобросовісними, водночас виснували, що недобросовісність дій оцінюється щодо кожного наступного набувача окремо.
Верховний Суд не бере до уваги посилання прокурора на висновки Великої Палати Верховного Суду, сформовані у постановах від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18, від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18, від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц, висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12 лютого 2025 року у справі № 570/4041/23, від 29 березня 2023 року у справі № 684/933/18, щодо того, що втручання у мирне володіння майном має легітимну мету, оскільки спрямоване на відновлення порушених інтересів держави щодо захисту права власності на земельну ділянку, яка всупереч встановленому законом порядку безоплатно вибула із володіння територіальної громади, оскільки ОСОБА_2 як кінцева набувачка набула спірну земельну ділянку за оплатним договором.
Крім того, колегія суддів також зауважує, що з огляду на останню практику ЄСПЛ у справах проти України навіть безоплатне отримання земельної ділянки не виключає можливості визнання порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка гарантує право мирно володіти своїм майном (рішення ЄСПЛ від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» («Kryvenkyy v. Ukraine»), заява № 43768/07, пункт 46; від 11 січня 2024 року у справі «Шмакова проти України» («Shmakova v. Ukrainе»), заява № 70445/13, пункт 20).
Висновки Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, постановах Верховного Суду від 12 лютого 2025 року у справі № 570/4041/23, від 24 травня 2023 року у справі № 367/3254/15-ц, від 09 лютого 2023 року у справі № 483/2263/19, від 27 жовтня 2020 року у справі № 381/375/19, щодо пропорційності втручання у право на майно шляхом його витребування, а кінцеві набувачі не позбавлені можливості відновити своє порушене право зокрема, пред'явивши вимогу про відшкодування збитків до продавця земельної ділянки і звернувшись до органу місцевого самоврядування щодо отримання ділянки під наявним нерухомим майном у законний спосіб (оренда чи викуп) не є застосовними у справі, яка переглядається, з огляду на набрання чинності Законом № 4292-ІХ (норми мають зворотну дію в часті), яким посилено захист прав добросовісного набувача, зокрема у частині зняття з такого набувача обов'язку самостійно шукати способи компенсації своїх втрат.
Верховний Суд також відхиляє доводи прокурора, наведені у касаційній скарзі, що у віндикаційному позові ефективним способом захисту, крім витребування, також є позовна вимога про скасування державної реєстрації новоствореної земельної ділянки (у складі якої є спірна земельна ділянка, що витребовується) з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, від 31 січня 2023 року у справі № 924/504/20 з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 вересня 2025 року у справі № 911/906/23 (провадження № 12-61гс24, пункти 139, 145), оцінюючи ефективність такої вимоги, виснувала, що після формування новоствореної земельної ділянки шляхом об'єднання спірної належної кінцевому набувачу земельної ділянки з іншою його ділянкою правомірними та ефективними способами захисту прав позивача, крім вимоги про витребування спірного майна, яка для спірних відносин є основним способом захисту, також є припинення речових прав кінцевого набувача на новостворену земельну ділянку та скасування її державної реєстрації.Такі способи захисту як припинення речових прав на новостворену земельну ділянку та скасування її державної реєстрації не можуть бути застосовані окремо як самостійні способи, бо їхнє призначення полягає в забезпеченні реалізації віндикації як основного способу відновлення порушеного права.
Водночас такі висновки Великої Палати Верховного Суду щодо ефективності позовної вимоги про скасування державної реєстрації новоствореної земельної ділянки застосовні лише тоді, коли є підстави для витребування земельної ділянки на користь позивача.
У справі, що переглядається, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у позові про витребування спірної земельної ділянки, отже, у такому разі немає підстав для задоволення вимоги про скасування державної реєстрації новоствореної земельної ділянки, а тому немає підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги, передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України.
Водночас висновки судів, які відмовили у задоволенні позову в цій частині у зв'язку з неефективним способом захисту, за наведених обставин не призвели до ухвалення незаконних судових рішень у справі.
Верховний Суд зазначає, що за змістом статті 410 ЦПК України:
правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення (постанова Верховного Суду від 21 серпня 2024 року у справі № 754/17055/21 (провадження № 61-7329св24));
правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).
Оскільки вказаний недолік не призвів до ухвалення незаконних рішень і не впливає на правильність та обґрунтованість висновків судів по суті спору, Верховний Суд погоджується, що у позові прокурора в цій частині необхідно відмовити, тому оскаржувані судові рішення належить залишити без змін.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів прокурора та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, висновків суду не спростовують.
Як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, але це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (справа «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99», ЄСПЛ, 27 вересня 2001 року).
У касаційній скарзі прокурор просив розглядати справу за участі представника прокуратури.
Оскільки відповідно до статей 400-402 ЦПК України розгляд справи за касаційною скаргою проводиться без повідомлення учасників справи, і суд касаційної інстанції не встановив необхідності надання пояснень сторонами, то немає підстав для задоволення вказаного клопотання прокурора.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 березня 2024 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 18 березня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк