Справа № 128/31/24
28 листопада 2025 року м. Вінниця
Вінницький районний суд Вінницької області в складі
головуючого судді Шевчук Л.П.,
при секретарі судового засідання Нога Д.А.,
розглядаючи у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, -
В провадженні Вінницького районного суду Вінницької області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.
Ухвалою суду від 04.1.2024 прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 , розгляд якої вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.
Ухвалою суду від 12.11.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
19.11.2025 представником відповідача ОСОБА_1 - адвокатом Олійником О.Л. подано до суду клопотання про зупинення провадження у справі, оскільки відповідач ОСОБА_3 перебуває на військовій службі за призовом під час мобілізації та він бажає приймати участь у судовому засіданні, подавати докази, проте, через його перебування на військовій службі не має можливості в повній мірі реалізувати свої права, передбачені ЦПК України, просить зупинити провадження у справі на підставі ст. 253 ЦПК України.
Представником позивачки ОСОБА_1 - адвокатом Колотухою К.А. 20.11.2025 подано до суду заперечення на клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі, оскільки, посилаючись на правові позиції Верховного Суду, вважає, що при заявленні вказаного клопотання відповідачем не доведено належними та достатніми доказами наявність у нього достатніх підстав для зупинення провадження у справі. Відтак, просила в задоволенні клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі відмовити.
В судове засідання 28.11.2025 сторони не з'явилися. Представники сторін надіслали до суду заяви про розгляд клопотання про зупинення провадження у справі у їх відсутність.
Оскільки розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Оглянувши матеріали цивільної справи, судом встановлено наступне.
Представником відповідача ОСОБА_1 - адвокатом Олійником О.Л. на підтвердження підстав для зупинення провадження у справі надано копію довідки (форма 5) військової частини НОМЕР_1 від 10.11.2025 №1579/3/17214, відповідно до якої солдат ОСОБА_2 перебуває на військовій службі за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_1 .
Вирішуючи поставлене перед судом питання зупинення провадження у справі, суд вважає, що потрібно врахувати систему правового регулювання забезпечення національної безпеки і оборони держави під час воєнного стану.
Основні засади забезпечення національної безпеки і оборони держави визначені Конституцією України.
За змістом положень статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Закон України від 06 грудня 1991 року №1932-XII «Про оборону України» встановлює засади оборони України, а також повноваження органів державної влади, основні функції та завдання органів військового управління, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, обов'язки підприємств, установ, організацій, посадових осіб, права та обов'язки громадян України у сфері оборони.
Оборона України - це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту (стаття 1 Закону № 1932-ХІІ).
Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної державної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони (стаття 2 Закону № 1932-ХІІ).
Відповідно до частини першої статті 12 Закону № 1932-ХІІ участь в обороні держави разом із Збройними Силами України беруть у межах своїх повноважень інші військові формування, утворені відповідно до законів України, Державна спеціальна служба транспорту, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України, а також відповідні правоохоронні органи.
Аналіз наведених норм права дозволяє зробити висновок, що оборона України є комплексною системою заходів і справою українського народу. Однак безпосереднє виконання завдань із збройного захисту суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності держави прямо покладається на Збройні Сили України. Водночас забезпечення державної безпеки та захист кордонів доручено іншим відповідним військовим формуванням та правоохоронним органам.
Отже, саме ці структури становлять основу сектору безпеки і оборони, на які держава покладає функцію збройного захисту країни, зокрема в період воєнного стану.
Відповідно до статті 2 Закону № 389-VIII правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.
У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни (частина перша статті 4 Закону № 1932-ХІІ). Зазначена норма права відповідає положенням пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України.
Згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 6 Закону № 389-VIII в указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються: межі території, на якій вводиться воєнний стан, час введення і строк, на який він вводиться; завдання військового командування, військових адміністрацій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо запровадження і здійснення заходів правового режиму воєнного стану.
Відповідно до частини другої статті 3 Закону № 389-VIII військове командування, в межах повноважень, визначених цим Законом та Указом Президента України про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, затвердженим Верховною Радою України, видає обов'язкові до виконання накази і директиви з питань забезпечення оборони, громадської безпеки і порядку, здійснення заходів правового режиму воєнного стану.
Воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень
(стаття 1 Закону № 389-VIII). Подібне визначення міститься в абзаці чотирнадцятому статті 1 Закону № 1932-ХІІ.
Особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій [абзац п'ятий частини першої статті 1 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII)]. Подібне визначення міститься в абзаці тринадцятому статті 1 Закону № 1932-ХІІ.
Згідно з абзацами першим - другим частини першої статті 39 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII) призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом № 3543-XII. На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов'язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.
Призов резервістів та військовозобов'язаних на військову службу під час мобілізації здійснюється для доукомплектування військових посад, передбачених штатами воєнного часу, у терміни, визначені мобілізаційними планами Збройних Сил України та інших військових формувань (абзац третій частини першої статті 39 Закону № 2232-XII).
У абзаці четвертому статті 1 Закону № 3543-XII визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
У частині першій статті 3 Закону № 3543-XII визначено, що мобілізаційна підготовка та мобілізація є складовими частинами комплексу заходів, які здійснюються з метою забезпечення оборони держави, за винятком цільової мобілізації.
Зміст мобілізації становить:
- переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, а також адміністративно-територіальних одиниць України на роботу в умовах особливого періоду;
- переведення Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати воєнного часу (частина четверта статті 3 Закону № 3543-XII).
Згідно із частинами першою - третьою та восьмою статті 4 Закону №3543-XII організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.
Загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
З моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.
Генеральний штаб відповідно до покладених на нього завдань в особливий період, крім функцій, визначених у підпунктах 1-150 цього пункту, організовує стратегічне розгортання Збройних Сил та інших складових сил оборони і переведення військових частин на організацію та штати воєнного часу [абзац третій підпункту 152 пункту 4 Положення про Генеральний штаб Збройних Сил України, затвердженого Указом Президента України від 30 січня 2019 року № 23/2019].
Системний аналіз наведених норм права дозволяє дійти висновку, що воєнний стан є загальним правовим режимом, що вводиться в Україні та створює юридичні рамки (правову конструкцію) для діяльності всіх державних інститутів, економіки та суспільства в умовах збройної агресії. Такий захід є системним, комплексним і загальнодержавним, який змінює правовий режим функціонування держави в цілому. Натомість переведення на організацію і штати воєнного часу є конкретним військово-організаційним заходом, який є наслідком та складовою частиною введення воєнного стану та оголошення мобілізації. Цей захід стосується внутрішньої структури та чисельності Збройних Сил України та інших військових формувань з метою приведення їх у максимальну бойову готовність.
Загальновідомим фактом є те, що 24 лютого 2022 року російська федерація розпочала чинити злочин агресії проти України у формі широкомасштабного військового нападу.
У зв'язку із цим Президент України Указом від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, ввів в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який у подальшому неодноразово продовжувався. Станом на момент постановлення цієї ухвали воєнний стан не скасований.
У пункті 2 Указу Президент України постановив: військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, ІНФОРМАЦІЯ_1 , командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з'єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати визначені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Крім того, Президент України у пункті 1 Указу від 24 лютого 2022 року № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» постановив: оголосити та провести загальну мобілізацію (пункт 1).
Отже, враховуючи зазначені вище акти Президента України, з 24 лютого 2022 року та станом на момент постановлення цієї ухвали в Україні (на всій її території) діє воєнний стан та проводиться загальна мобілізація. А отже, з настанням особливого періоду вся структура Збройних Сил України та інші військові формування як цілісний організм почали функціонувати в умовах особливого періоду та були переведені на організацію і штати воєнного часу.
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи (пункт 10 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Дотримання розумних строків розгляду справи є важливим та одним з пріоритетних принципів цивільного судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких суд має право або ж зобов'язаний зупинити провадження у справі.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення всіх процесуальних дій у справі, зумовлене настанням певних визначених законом обставин, що перешкоджають подальшому руху справи до їх усунення.
Зупинення провадження у справі не повинне розглядатися як невиправдане затягування строків розгляду справи і застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань судочинства.
Дотримання судом процесуальних норм під час зупинення провадження у справі сприяє дотриманню принципу юридичної визначеності, оскільки сторони мають право очікувати, що ці норми будуть застосовані.
У цивільному процесі підстави зупинення провадження регламентовані статтями 251 та 252 ЦПК України. Стаття 251 ЦПК України встановлює обов'язок для суду зупиняти провадження у справі на відміну від статті 252 ЦПК України.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Зазначені норми права забезпечують дотримання фундаментальних засад правосуддя, гарантованих як Конституцією України, так і статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: права на доступ до суду та права на справедливий розгляд справи. У цьому випадку це стосується реалізації процесуальних прав військовослужбовців у судочинстві. Особи, які мобілізовані на військову службу у період воєнного стану, виконують конституційний обов'язок із захисту України від збройної агресії. Військові формування у період воєнного стану діють у єдиній організаційній структурі з метою виконання завдань, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Отже, правила, визначені пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України, мають для суду визначальний характер. Формулювання «суд зобов'язаний» не дозволяє суду діяти на власний розсуд.
Щодо тлумачення терміну «переведені на воєнний стан» Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.11.2025 (справа №754/947/22) зазначає таке. Як уже зазначалося вище, Указом Президента України введено воєнний стан на всій території України. Цим же Указом на військове командування усіх рівнів покладено обов'язок здійснювати заходи, необхідні для забезпечення оборони України.
Профільне законодавство, зокрема Закон №3543-XII та Закон №1932-ХІІ, хоч і не використовує термін «переведення на воєнний стан», натомість оперує поняттям «переведення на організацію і штати воєнного часу». Така трансформація військових формувань є одним із ключових заходів, що вживаються у випадку введення в державі воєнного стану та загальної мобілізації.
З моменту оголошення загальної мобілізації та введення воєнного стану Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування переводяться в спеціальний правовий режим функціонування в цілому. Це виключає необхідність у додатковому з'ясуванні питання щодо переведення певної військової частини «на воєнний стан». Юридичний статус з'єднань, військових частин, підрозділів та інших складових структури ЗC України та інших військових формувань, що функціонують в умовах воєнного стану, не залежить від місця їх дислокації чи характеру виконуваних ними завдань, як-то перебування в районі воєнних (бойових) дій та участь в них.
Водночас приписи пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України не пов'язують можливість застосування цієї норми права з умовою перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - військовослужбовця у військовій частині, що залучена до ведення безпосередніх бойових дій. До того ж військовослужбовець упродовж особливого періоду може в будь-який момент бути відрядженим до військової частини, задіяної до таких дій (підпункт 4-1 пункту 251 розділу XIV Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008). Сучасні форми та способи ведення війни, виконання бойових завдань вимагають участі у бойових діях та захисті суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України не тільки по умовній лінії фронту.
Велика Палата Верховного Суду у цій же постанові від 12.11.2025 зазначає, що з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування в цілому потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан» для цілей застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм.
Упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації для застосування судом пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суд має отримати докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на військовій службі.
Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.11.2025 звертає увагу на таке. Системне тлумачення пункту 2 частини першої статті 251 та статті 254 ЦПК України дозволяє зробити висновок про те, що підставами для поновлення зупиненого на підставі цієї процесуальної норми права провадження у справі можуть бути: припинення, у тому числі призупинення, перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, на військовій службі у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань під час дії воєнного стану в Україні; припинення воєнного стану в Україні, навіть якщо відповідні особи продовжують військову службу у певній військовій частині, якщо тільки ця військова частина не залишається переведеною на воєнний стан через запровадження/збереження цього стану для певної території України або не залучена до проведення антитерористичної операції.
Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що метою Конвенції є захист прав, які є не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними. Це зауваження стосується, зокрема, права на доступ до суду з огляду на те, яке важливе місце посідає право на справедливий судовий розгляд у демократичному суспільстві (рішення у справі «Ейрі проти Ірландії» (Airey v. Ireland), заява №6289/73, пункт 24, від 09 жовтня 1979 року; рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria), заява №36760/06, пункт 231, від 17 січня 2012 року; рішення у справі «Вітковскі проти Польщі» (Witkowski v. Poland), заява №21497/14, пункт 43, від 13 грудня 2018 року).
Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (рішення у справі «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), заява №35787/03, пункт 29, від 26 липня 2007 року; рішення у справі «Алванос та інші проти Греції» (Alvanos v. Greece), заява №38731/05, пункт 25, від 20 березня 2008 року; рішення у справі «ТОВ «Фріда» проти України» (Frida, LLC v. Ukraine), заява №24003/07, пункт 33, від 08 грудня 2016 року; рішення у справі «Хасан Тунч та інші проти Туреччини» (Hasan Tunc and Others v. Turkey), заява №19074/05, пункт 33, від 31 січня 2017 року; рішення у справі «Вітковскі проти Польщі» (Witkowski v. Poland), заява №21497/14, набуло статусу остаточного 13 березня 2019 року, пункт 44, від 13 грудня 2018 року).
У практиці Суду визначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справі «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (Bмleљ and Others v. the Czech Republic), заява №47273/99, пункти 50-51 та 69, від 12 листопада 2002 року; рішення у справі «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia), заява №40160/12, пункт 97, від 05 квітня 2018 року; рішення у справі «Волчлі проти Франції» (Walchli v. France), заява №35787/03, пункт 29, від 26 липня 2007 року).
Суд часто наголошував на питаннях «юридичної визначеності» та «належного здійснення правосуддя» як на двох основних елементах для проведення розмежування між надмірним формалізмом та прийнятним застосуванням процесуальних формальностей. Зокрема, Суд постановляв, що є порушенням права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі юридичної визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (рішення у справах «Карт проти Туреччини» (Kart v. Turkey) [Велика Палата], № 8917/05, пункт 79 (в кінці), ЄСПЛ 2009 (витяги); «Ефстатіу та інші проти Греції» (Efstathiou and Others v. Greece), №36998/02, пункт 24 (в кінці), від 27 липня 2006 року, та «Ешим проти Туреччини» (Eєim v. Turkey), №59601/09, пункт 21, від 17 вересня 2013 року; рішення у справі «Зубац проти Хорватії» (Zubac v. Croatia), заява №40160/12, пункт 98, від 05 квітня 2018 року).
Беручи до уваги наведені вище правові позиції ЄСПЛ та національне законодавство, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.11.2025 (справа №№754/947/22) зазначає таке.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених прав, свобод чи інтересів (стаття 2 ЦПК України). Досягнення цієї мети відбувається через дію основоположних засад судочинства, зокрема верховенства права, рівності сторін та диспозитивності.
Кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку (частини перша та п'ята статті 4 ЦПК України).
Суд під час розгляду справи керується принципом верховенства права (частина перша статті 10 ЦПК України).
Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина третя статті 13 ЦПК України).
Для тлумачення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України маємо застосовувати телеологічне (цільове) тлумачення. Тобто визначити, якою була мета законодавця у запровадженні цього припису.
Є зрозумілим, що мета законодавця у формулюванні такої конструкції була в тому, щоб гарантувати недоторканність прав тих осіб, які у запроваджений в Україні воєнний стан виконують конституційний обов'язок, пов'язаний із захистом Батьківщини від ворога, - військовослужбовців.
За нинішньої редакції пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України в суду є обов'язок, а не право зупинити провадження у справі в разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Тож норма пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, яка встановлює обов'язок суду зупинити провадження, є спеціальною захисною гарантією для військовослужбовців, які через виконання конституційного обов'язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 65 Конституції України) об'єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси.
За таких умов розсуд суду є доволі обмеженим у тому, щоб не застосовувати таке обов'язкове зупинення провадження у судовій справі.
Виняток для суду з наведеного правила складає ситуація, коли дотримання приписів статті 251 ЦПК України вступає у суперечність із загальними засадами цивільного процесуального законодавства, як-от верховенство права, елементом якого є право на доступ до суду, та, у другу чергу, диспозитивність цивільного процесу.
Отже, під час застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства.
Принципи змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства (статті 12, 13 ЦПК України) надають учасникам справи право вільно розпоряджатися своїми процесуальними правами.
Водночас обов'язок суду зупинити провадження не повинен тлумачитися всупереч волі та інтересам військовослужбовця як учасника цивільного процесу. Тож застосовувати пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України не можна тоді, коли це безпосередньо суперечить інтересам військовослужбовця, який звернувся до суду як позивач та вимагає судового захисту його прав, свобод та/або інтересів, а так само військовослужбовця як відповідача чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, який прагне продовження розгляду справи по суті за його відсутності.
Тобто. ключовим під час вирішення питання про зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України є саме воля військовослужбовця як сторони чи третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.
За таких обставин прохання військовослужбовця, який є стороною або третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, продовжити розгляд справи, незважаючи на його військову службу, суд має врахувати як достатню підставу не зупиняти провадження у справі.
Тобто, якщо учасник справи, права якого захищають положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагне продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство. У такий спосіб суд забезпечить баланс між вимогами процесуальних норм права, справедливістю та ефективністю правосуддя.
Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду висновує, що коли суд вирішує питання щодо зупинення провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, в оцінці процесуального обов'язку щодо зупинення провадження йому потрібно враховувати особисту думку сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, яка перебуває на військовій службі у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції. Якщо військовослужбовець наполягає на розгляді справи без його участі чи за участю його представника, то в суду немає підстав для зупинення провадження у справі.
Застосування правила, сформульованого у пункті 2 частини першої статті 251 ЦПК України, всупереч волі особи, на захист якої воно спрямовано, становитиме прояв надмірного формалізму. Таке застосування перетворить захисну гарантію на перешкоду в доступі до правосуддя, стане наслідком невиправданого затягування судового процесу та порушення права особи на своєчасний судовий розгляд, що є несумісним із завданнями судочинства та стандартами статті 6 Конвенції.
Такий стан речей має зберігатися до тих пір, поки військовослужбовець - сторона у справі чи третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, не повідомить суду про бажання скористатися гарантією, визначеною пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України.
Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції.
Отже, враховуючи вищевказану правову позицію Великої Палати Верховного Суду, беручи до уваги, що відповідач ОСОБА_1 , через свого представника - адвоката Олійника О.Л., висловив бажання особисто приймати участь в судовому засіданні, проте, через його перебування у складі Збройних Сил України, не має такої можливості, а тому просить зупинити провадження у справі, суд доходить висновку, що клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 222, 251 ч.1 п. 2, 253 ч.1 п. 2, 260, 261, 353 ЦПК України, суд -
Провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжязупинити до припинення перебування відповідача ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України.
Ухвала може бути оскаржена сторонами до Вінницького апеляційного суду на протязі п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Суддя Л.П. Шевчук