ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
27 листопада 2025 року м. ОдесаСправа № 916/1163/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Л.В. Поліщук,
суддів: О.Ю. Аленіна, А.І. Ярош,
секретар судового засідання - І.С. Мисько,
за участю представників сторін:
від прокуратури: І.О. Коломійчук
від позивача: А.О. Каланжова
від відповідача: І.В. Осіпенко
від третьої особи: не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури
на рішення Господарського суду Одеської області від 03.09.2025 (суддя Т.Г. Д'яченко, м.Одеса, повне рішення складено 10.09.2025)
у справі №916/1163/25
за позовом: заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради
до відповідача: Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1»
за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача: Управління капітального будівництва Одеської міської ради
про стягнення 850623,25 грн,
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2025 року заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1» про стягнення заборгованості зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Одеси у розмірі 3082955,66 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між позивачем та відповідачем договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не укладався, а відповідні грошові кошти до бюджету Колективним підприємством «Одеський шкіряний завод №1», в тому числі на виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» №132-ІХ, не сплачувалися.
26.03.2025 за вказаною позовною заявою Господарським судом Одеської області відкрито провадження у справі №916/1163/25, яку вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Цією ж ухвалою суду залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Управління капітального будівництва Одеської міської ради.
22.05.2025 прокурор подав заяву про зміну підстав позову, в якій останній просив стягнути з Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1» на користь Одеської міської ради кошти у сумі 850623,25 грн, з яких: 749531,85 грн - заборгованість зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури міста Одеси, 17093,47 грн - 3 % річних та 83997,93 грн - інфляційні нарахування.
У заяві про зміну підстав позову прокурор обґрунтовував необхідність зменшення суми коштів, що підлягає стягненню, до 850623,25 грн, з посиланням на те, що листом від 07.05.2025 Управління капітального будівництва Одеської міської ради повідомило прокуратуру, що Колективне підприємство «Одеський шкіряний завод №1» в повному обсязі сплатило розрахований розмір пайової участі на підставі договору про пайову участь замовника у створенні і розвитку інженерно - транспортної інфраструктури м. Одеси від 23.02.2017, укладеного між Виконавчим комітетом Одеської міської ради та Колективним підприємством «Одеський шкіряний завод №1» та виписки з протоколу №43 засідання комісії по визначенню пайової участі замовника у розвитку інфраструктури м. Одеси від 21.12.2016, водночас, Колективне підприємство «Одеський шкіряний завод №1» у 2017 році сплатило кошти пайової участі за меншу площу квартир у порівнянні із площею, визначеною сертифікатом №ІУ123240612165 про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, а тому у повному обсязі не виконало зобов'язання, які передбачені договором. У зв'язку з цим, стягненню підлягає сума коштів, що пов'язана із несплатою відповідачем пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.
24.06.2025 до Господарського суду Одеської області надійшла заява Суворовської окружної прокуратури міста Одеси вх. №ГСОО 2-970/25 про забезпечення позову у даній справі.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 25.06.2025 заяву Суворовської окружної прокуратури міста Одеси від 24.06.2025 вх. №ГСОО 2-970/25 задоволено повністю. Накладено арешт на нерухоме майно та грошові кошти Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1», як в національній валюті (гривня), так і в іноземній валюті, що містяться на відкритих рахунках у банківських або інших фінансово-кредитних установах, у тому числі інших держав, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення ухвали про забезпечення позову, та належать Колективному підприємству «Одеський шкіряний завод №1», у межах суми позовних вимог на загальну суму 850623,25грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Господарського суду Одеської області від 03.09.2025 у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. Витрати по сплаті судового збору у розмірі 10207,48грн покладено на Одеську обласну прокуратуру. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Господарського суду Одеської області від 25.06.2025 у справі №916/1163/25.
Судове рішення обґрунтоване тим, що прокурором у даній справі належними доказами не доведено обґрунтованості здійсненого ним розрахунку суми заявлених позовних вимог, в основу якого покладено відповідну формулу, складові та значення якої, за наявними матеріалами справи, містяться саме у поданому прокурором доказі - виписці з протоколу засідання комісії з визначення пайової участі замовника у розвитку інфраструктури міста Одеси від 21.12.2016 №43, яка не є належним доказом, оскільки складена іноземною мовою, та прокурором не надано переклад останньої. При цьому умови укладеного між Виконавчим комітетом Одеської міської ради та відповідачем договору від 23.02.2017, з урахуванням всіх додатків, таких складових не містять. Водночас суд врахував, що відповідачем були здійснені обумовлені сторонами вказаного договору розрахунки, що підтверджується платіжними дорученнями на загальну суму 964422,00 грн, що свідчить про виконання з боку відповідача зобов'язання за умовами укладеного договору і підтверджує його повне виконання зі сторони відповідача, а також виконання з боку останнього обов'язку зі сплати коштів пайової участі замовників у розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури міста Одеси саме на підставі укладеного договору, у зв'язку з чим відсутні підставі для задоволення позовних вимог прокурора.
Короткий зміст та обґрунтування вимог апеляційної скарги
Не погодившись з ухваленим рішенням суду, заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 03.09.2025 у справі №916/1163/25 та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Зокрема, апелянт зазначив, що відповідачем у 2017 році сплачено кошти пайової участі за меншу площу квартир у порівнянні із площею, визначеною сертифікатом № ІУ123240612165 про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, а тому у повному обсязі не виконано зобов'язання, передбачене договором від 23.02.2017, у зв'язку з чим стягненню підлягає сума коштів, що пов'язана із несплатою відповідачем пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту. Крім того, за доводами прокурора, суд першої інстанції, не прийнявши наданий прокурором та покладений ним в основу розрахунку ціни позову доказ, а саме, виписку з протоколу засідання комісії з визначення пайової участі замовника у розвитку інфраструктури міста Одеси від 21.12.2016 №43, проявив надмірний формалізм.
Позиція позивача щодо апеляційної скарги
У відзиві на апеляційну скаргу позивач просив апеляційну скаргу задовольнити, а оскаржуване рішення суду - скасувати.
На переконання Одеської міської ради, суд першої інстанції, не прийнявши в якості доказу виписку з протоколу засідання комісії з визначення пайової участі замовника у розвитку інфраструктури міста Одеси від 21.12.2016 №43, проявив надмірний формалізм, а також дійшов помилкового висновку, що перерахунок суми пайового внеску зроблено прокурором лише на підставі вказаної виписки, не врахувавши додаток №1 до договору від 23.02.2017, в якому наведено формулу, за якою здійснюється розрахунок розміру пайової участі.
Позиція відповідача щодо апеляційної скарги
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просив оскаржуване рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Одночасно відповідачем заявлено клопотання про поновлення строку на його подання.
Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, відповідач зазначив, що подання прокурором первісного позову із завищеною сумою нібито невиконаного відповідачем зобов'язання стало підставою для необґрунтованого застосування заходу забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та грошові кошти відповідача, а також звернув увагу на те, що процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом розгляду, повинні бути викладені українською мовою, про що свідчить численна практика, викладена у низці постанов Верховного Суду.
Рух справи, заяви, клопотання, інші процесуальні дії в суді апеляційної інстанції
Апеляційна скарга подана 25.09.2025 через систему «Електронний суд» та зареєстрована судом 25.09.2025 за вх.№3841/25.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.09.2025 для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючого судді Л.В. Поліщук, суддів: О.Ю. Аленіна, А.І. Ярош.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 30.09.2025 відкладено вирішення питання щодо можливості відкриття, повернення, залишення без руху або відмови у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 03.09.2025 у справі №916/1163/25 до надходження матеріалів справи на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду. Доручено Господарському суду Одеської області надіслати матеріали справи №916/1163/25 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду.
06.10.2025 до суду апеляційної інстанції надійшли матеріали справи.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.10.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 03.09.2025 у справі №916/1163/25. Встановлено учасникам строк до 28.10.2025 для подання відзиву на апеляційну скаргу та роз'яснено учасникам справи про їх право у цей же строк подати до суду будь-які заяви чи клопотання з процесуальних питань, оформлені відповідно до статті 170 Господарського процесуального кодексу України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи. Розгляд апеляційної скарги призначено на 20.11.2025 о 12:00 год.
28.10.2025 до суду апеляційної інстанції від Одеської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу за вх.№3841/25/Д1.
29.10.2025 до суду апеляційної інстанції від Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1» надійшов відзив на апеляційну скаргу за вх.№3841/25/Д2.
Одночасно відповідачем заявлено клопотання про поновлення строку на його подання, обґрунтоване тим, що відповідний відзив було складено та подано через систему «Електронний суд» 28.10.2025, однак з технічних причин, пов'язаних з роботою відповідної системи, він не був зареєстрований, з урахуванням чого відповідач просив визнати поважними причини пропуску процесуального строку на подання відзиву на апеляційну скаргу.
04.11.2025 до суду апеляційної інстанції від прокуратури надійшли додаткові пояснення за вх.№3841/25/Д3, в яких прокурор зазначив про те, що відповідач порушив строки надання відзиву на апеляційну скаргу та не надав достовірних доказів неможливості подання останнього у визначений апеляційним судом строк, у зв'язку з чим прокурор просив відмовити відповідачу у долученні до матеріалів справи відзиву на апеляційну скаргу.
У судовому засіданні 20.11.2025 колегія суддів постановила протокольну ухвалу, якою прийняла вказаний відзив до розгляду та долучила його до матеріалів справи.
Протокольною ухвалою суду від 20.11.2025, з метою повного, об'єктивного та всебічного розгляду справи, оголошено перерву у судовому засіданні до 27.11.2025 о 14:30.
Ухвалою суду від 20.11.2025 повідомлено Управління капітального будівництва Одеської міської ради про дату, час та місце проведення наступного судового засідання.
Управління капітального будівництва Одеської міської ради не скористалося своїм процесуальним правом щодо подання відзиву на апеляційну скаргу прокурора, а також не реалізувало своє право участі у судових засіданнях апеляційної інстанції, про дату, час та місце проведення якого було повідомлене належним чином.
Апеляційний суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні рівні умови учасникам для представлення своєї позиції, тоді як відповідно до частини дванадцятої статті 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Оскільки матеріали справи містять обсяг відомостей, достатній для розгляду апеляційної скарги, обов'язкова явка учасників справи в судове засідання апеляційної інстанції Південно-західним апеляційним господарським судом не визнавалась, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності в судовому засіданні представника третьої особи, належним чином повідомленої про дату, час та місце судового засідання.
У судових засіданнях представники прокуратури, позивача та відповідача надавали усні пояснення, відповідно до яких підтримали свої правові позиції у справі.
За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Заслухавши пояснення представників прокуратури, позивача та відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзивів на неї, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм права, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Фактичні обставини справи
23.02.2017 між Виконавчим комітетом Одеської міської ради та Колективним підприємством «Одеський шкіряний завод №1» укладено договір про пайову участь замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної інфраструктури м. Одеси №004/кс (далі - договір), предметом якого, відповідно до пункту 1.1., є пайовий внесок замовника на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Одеси при здійсненні будівництва об'єкта містобудування на умовах, визначених цим договором, у термін до 01.07.2017.
Відповідно до пункту 1.1. договору назва та місце розташування об'єкта містобудування - «Будівництво 5-поверхових 2- секційних житлових будинків №4, №5 (буд.) за адресою: м. Одеса, вул. Слобідська, 56».
Відповідно до пункту 2.1 договору замовник перераховує кошти на розвиток інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури м. Одеси у розмірі 964422,00 грн відповідно до розрахунку (додаток 1) частинами згідно з графіком (додаток 2). Підстава: протокол засідання комісії з визначення пайової участі замовника у розвитку інфраструктури міста Одеси від 21.12.2016 №43.
Згідно із пунктом 2.2. договору розмір пайової участі визначено на підставі нормативів для одиниці створеної потужності (опосередкована вартість будівництва житла для міста Одеси (вартість 1кв.м загальної площі квартир будинку) відповідно до показників, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово - комунального господарства України від 24.10.2016 №283, що за 1 кв.м складає 8566 грн).
Пунктом 2.3. договору передбачено, що розрахунок розміру пайової участі складений на підставі вихідних даних замовника щодо потужності об'єкта будівництва і нормативів для одиниці створеної потужності та затверджений рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради від 23.02.2017 №59.
У пункті 3.1. договору визначено, що замовник зобов'язується перерахувати кошти в сумі, зазначеній у пункті 2.1. розділу 2 договору, у термін до 01.07.2017.
У пункті 3.2. договору передбачено, що у разі внесення істотних змін (більше ніж 5 %) до проектної документації, які спричиняють зміни техніко - економічних показників будівництва, замовник зобов'язується до введення об'єкта в експлуатацію звернутися із клопотанням до Виконавчого комітету Одеської міської ради або до Управління капітального будівництва Одеської міської ради з наданням необхідних документів для уточнення розміру пайової участі в частині зміни техніко - економічних показників.
За положеннями пункту 3.5. договору, після закінчення будівництва об'єкта замовник надає до Управління капітального будівництва Одеської міської ради технічний паспорт для уточнення розміру пайової участі та отримує довідку про виконання зобов'язань за цим договором.
У пункті 4.3. договору передбачено, що у випадку несвоєчасного внесення коштів як пайової участі, визначеної пунктом 2.1. розділу 2 договору, замовник сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від неперерахованої суми за кожний день прострочення платежу, що діє на момент прострочення виконання зобов'язання. Розрахунок суми основного боргу та штрафних санкцій здійснюється з урахуванням індексу інфляції.
Договір набуває чинності з моменту підписання його сторонами і діє до повного виконання замовником своїх зобов'язань (пункт 5.5. договору).
Додатком №1 до договору №004/кс від 23.02.2017 є розрахунок розміру пайової участі замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної інфраструктури та соціальної інфраструктури м. Одеси по об'єкту будівництва, вартість якого визначена на підставі нормативів для одиниці створеної потужності по об'єкту містобудування - «Будівництво 5-поверхових 2- секційних житлових будинків №4, №5 (буд.) за адресою: м.Одеса, вул. Слобідська, 56».
Згідно пункту 3 вказаного розрахунку розмір пайової участі замовника будівництва об'єктів здійснюється за формулою:
Р= Рж + Рn, де
Рж = ((Sзаг.кв. - Sвід) * 4 %) * Вбуд, де:
Рж - розмір пайової участі при будівництві об'єкта житлового призначення у грошовому вираженні (грн.);
Sзаг.кв. - загальна площа квартир об'єкта (м2);
Sвід - загальна площа, необхідна для відселення громадян, згідно зі списком, погодженим відповідною районною адміністрацією Одеської міської ради (м2);
4 % - граничний розмір залучення коштів для житлових будинків згідно із Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності»;
Вбуд - опосередкована вартість будівництва житла для міста Одеси (вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку) відповідно до показників, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24.10.2016 № 283.
Рn = ( Sзаг - Sзаг.нжп.) х10%) х Вбуд х Кф, де:
Рn - розмір пайової участі об'єкта нежитлового призначення (грн);
Sзаг - загальна корисна площа об'єкта (м2);
Sзаг.нжп. - загальна корисна площа нежитлових приміщень, які є власністю замовника, розташовані на території забудови та підлягають знесенню (кв.м);
10 % - граничний розмір залучення коштів для житлових будинків згідно із Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності»;
Вбуд - опосередкована вартість будівництва житла для міста Одеси (вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку) відповідно до показників, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24.10.2016 № 283;
Кф - коефіцієнт функціонального використання об'єкта.
Додатком №2 до договору №004/кс від 23.02.2017 є графік оплати пайової участі замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної інфраструктури та соціальної інфраструктури м. Одеси.
Колективним підприємством «Одеський шкіряний завод №1» на виконання умов договору №004/кс від 23.02.2017 сплачено кошти пайової участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної інфраструктури та соціальної інфраструктури м. Одеси у загальній сумі 964422 грн, про що свідчать платіжні доручення: №2 від 13.03.2017 на суму 50000 грн, №3 від 13.06.2017 на суму 100000 грн, №4 від 14.06.2017 на суму 150000 грн, №5 від 15.06.2017 на суму 100000 грн, №6 від 19.06.2017 на суму 100000 грн, №7 від 22.06.2017 на суму 200000 грн, №8 від 27.06.2017 на суму 100000 грн, №9 від 29.06.2017 на суму 70000 грн, №9 від 11.07.2017 на суму 94422 грн.
Згідно з даними порталу Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, 04.03.2020 відповідач подав до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради повідомлення про початок підготовчих робіт стосовно нового будівництва багатоквартирних житлових будинків за адресою: м.Одеса, вул. Слобідська, 56. Вказане повідомлення зареєстровано Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради та присвоєно №ОД010200640794.
02.06.2021 Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради надано дозвіл №ОД012210531479 Колективному підприємству «Одеський шкіряний завод №1» на будівництво об'єкта: «Нове будівництва багатоквартирних житлових будинків за адресою: Одеська область, м. Одеса, Суворовський район, вул.Слобідська, 56 за кодом об'єкта згідно з Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000:1122.1 - будинки багатоквартирні масової забудови.
19.06.2024 Державною інспекцією архітектури та містобудування України відповідачу видано сертифікат №ІУ123240612165 про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів щодо нового будівництва багатоквартирних житлових будинків за адресою: Одеська область, м. Одеса, Суворовський район, вул. Слобідська, 56 (I-а, II-а, III-а черги будівництва). Сертифікат №ІУ123240612165 виданий на підставі акта готовності об'єкта до експлуатації від 23.05.2024.
Відповідно до зазначеного сертифікату об'єкт будівництва має такі основні показники: найменування об'єкту згідно з проєктом «Нове будівництва багатоквартирних житлових будинків за адресою: Одеська область, м. Одеса, Суворовський район, вул. Слобідська, 56 (I-а, II-а, III-а черги будівництва); вид будівництва-нове будівництво; площа житлового будинку - 9304,9 кв.м; загальна площа квартир - 6689 кв.м;
Прокурор зазначає, що оскільки загальна площа квартир у будинках становить 6689кв.м, то площа, за яку відповідач мав сплатити пайову участь, становить 5002,2 кв.м, з урахуванням 1686,8 кв.м площі будівлі, що підлягала зносу, натомість відповідачем було сплачено пайову участь за площу квартир у будинку лише у розмірі 2814,68 кв.м.
Таким чином, прокурор вважає, що відповідач у 2017 році сплатив кошти пайової участі за меншу площу квартир у порівнянні із площею, визначеною сертифікатом №ІУ123240612165 про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, а тому у повному обсязі не виконав зобов'язання, передбачені договором, з огляду на що стягненню підлягає сума коштів, що пов'язана із несплатою відповідачем коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту у розмірі 749531,85 грн. Також за порушення виконання грошового зобов'язання прокурором відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України здійснено розрахунок інфляційних втрат в сумі 83997,93 грн за період з липня 2024 року по березень 2025 року та 3 % річних в сумі 17093,47 грн за період 19.06.2024 по 24.03.2025.
Предметом спору у даній справі є вимога прокурора про стягнення з Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1» на користь Одеської міської ради коштів у сумі 850623,25 грн, з яких: 749531,85 грн - заборгованість зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури міста Одеси, 17093,47 грн - 3 % річних та 83997,93 грн - інфляційні нарахування.
Позиція суду апеляційної інстанції
Щодо представництва прокурором інтересів держави в суді
У статті 131-1 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру»).
Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
За умовами частини першої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави у випадках та порядку, встановлених законом.
Колегією суддів враховується, що у рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи №1604(2003) від 27.05.2003 «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.
Згідно з пунктом 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов'язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
На сьогодні однозначною є практика Європейського суду з прав людини, який відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.
Європейський суд з прав людини у низці справ роз'яснював, що одна лише участь («активна» чи «пасивна») прокурора або іншої особи рівнозначної посади може розглядатися як порушення пункту першого статті 6 Конвенції (рішення у справі «Мартіні проти Франції»).
Оскільки прокурор, висловлюючи думку з процесуального питання, займає одну зі сторін спору, його участь може створювати для сторони відчуття нерівності (рішення у справі «Кресс проти Франції»). Принцип рівності сторін є одним із елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду в розумінні пункту першого статі 6 Конвенції. Останній потребує «справедливої рівноваги сторін»: кожна сторона повинна мати розумну можливість надати свою позицію в умовах, які не створюють для неї суттєвих незручностей порівняно з іншою стороною (рішення у справі «Івон проти Франції», рішення у справі «Нідерест-Хубер проти Швейцарії»).
Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15.01.2009 у справі «Менчинська проти Росії»).
Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
Отже, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).
Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Аналогічна правова позиція об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 15.05.2019 у справі №911/1497/18.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України).
Визначальним для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».
У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) №3-рп/99 від 08.04.1999 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Особливість суспільних (публічних) інтересів є те, що на відміну від приватних, їх майже не можливо захищати в суді безпосереднім носієм (носіями), а тому в державі обов'язково повинен існувати інструмент захисту такого інтересу у формі спеціального суб'єкта, яким може і повинен за чинної Конституції України виступати такий орган як прокуратура.
Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.
Частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини, за умовами якого представництво інтересів держави у суді у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави здійснюється прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, а у визначених законом випадках - прокурорами Офісу Генерального прокурора в порядку та на підставах, визначених Цивільним процесуальним кодексом України. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Отже, системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
У пунктах 27 та 76 постанови від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.
Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
«Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади (пункти 4, 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України №3-рп/99 від 08.04.1999).
Особливість сучасного конституційного статусу прокурора в суді, деталізованого в процесуальних кодексах та Законі України «Про прокуратуру», полягає у тому, що представництво прокурором інтересів держави у суді носить допоміжний характер, оскільки основну роль у цьому процесі мають відігравати профільні суб'єкти владних повноважень, які повинні самостійно звертатимуться до суду. Такий підхід до визначення ролі прокурора у сфері представництва інтересів держави у суді було закладено у Перехідних положеннях Конституції України 1996 року та в подальшому втілено в життя з урахуванням досвіду функціонування прокуратури в європейських державах, стандартів Ради Європи, а також висновків та рекомендацій, які надавалися Венеціанською Комісією щодо законопроектів про реформування прокуратури України.
Таким чином, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб'єкти владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор, між тим для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Враховуючи вищевикладене, Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що чинне законодавство України, зокрема, Закон України «Про прокуратуру», фактично наділяє прокурора правом в окремих випадках здійснювати захист інтересів держави, звертаючись до суду з відповідними позовами в інтересах останньої виключно в особі компетентних суб'єктів владних повноважень.
Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, вжиття прокурором всіх передбачених чинним законодавством заходів, які передують зверненню прокурора до суду для здійснення представництва інтересів держави, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до положень статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час, відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.
При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва.
Вказана правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема, від 06.08.2019 у справі №910/6144/18 та від 06.08.2019 у справі №912/2529/18.
Водночас суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен встановлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи, оскільки питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
Отже, прокурор, подаючи позов, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.
Аналогічний правовий висновок Великої Палати Верховного Суду викладено в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.
За наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц).
З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
Саме таку правову позицію Верховного Суду викладено в постанові від 25.02.2021 у справі №910/261/20.
Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Відповідно до статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
При цьому орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування (стаття 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Згідно зі статтею 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
За умовами частини першої статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності.
Згідно із частинами першою та четвертою статті 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно складають та схвалюють прогнози відповідних місцевих бюджетів, розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Бюджетним кодексом України. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.
Пунктом 12 частини першої статті 2 Бюджетного кодексу України визначено, що бюджетні установи - органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.
Згідно із статтею 7 Бюджетного кодексу України бюджетна система України ґрунтується на таких принципах: збалансованості, повноти, обґрунтованості, цільового використання бюджетних коштів.
Органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. Так, частинами першою та другою статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Таким чином, завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності.
Для реалізації наданих повноважень місцеві ради мають право звертатися до суду та здійснювати інші функції і повноваження у спосіб, передбачений Конституцією та законами України.
У постанові від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
Отже, уповноваженим державою органом у спірних правовідносинах є Одеська міська рада, яка є органом, що представляє інтереси жителів територіальної громади міста та діє в її інтересах у галузі бюджету, фінансів, цін та у галузі будівництва, а також яка відповідно до статті 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» має повноваження звертатись до суду з метою реалізації повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування
В обґрунтування підстав представництва інтересів держави в особі Одеської міської ради у суді прокурор зазначив, що у даному випадку прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у зв'язку з порушенням норм законодавства відповідачем, який ухилився від сплати коштів пайової участі замовника будівництва, що зумовлює ненадходження до Одеської міської ради коштів пайової участі.
Колегія суддів зазначає, що використання коштів місцевого бюджету становить суспільний інтерес та стосується прав та інтересів великого кола осіб - жителів Одеської територіальної громади, адже наведені прокурором у позові порушення вимог Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» завдають шкоди державним інтересам у вигляді недоотримання коштів до місцевого бюджету, який на основі принципу єдності поєднаний з державним бюджетом України та бере участь у міжбюджетних відносинах. В свою чергу, недоотримання коштів до місцевого бюджету унеможливлює раціональне та ефективне використання коштів місцевого бюджету і здатне спричинити істотної шкоди інтересам держави.
Разом з тим, Одеська міська рада, як орган місцевого самоврядування, виступає особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, щодо недопущення безпідставного ухилення від сплати до місцевого бюджету коштів пайової участі замовника будівництва у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Одеси, а тому є належним позивачем у цій справі.
Водночас підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача, яка виразилася у тому, що Одеська міська рада у розумний строк не подала до суду позову, що свідчить про неналежний захист інтересів держави органом, до компетенції якого віднесено повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах.
Так, матеріали справи свідчать про те, що прокуратурою на виконання вимог частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді Одеській міській раді скеровано лист від 24.01.2025 за №53-454ВИХ-25 стосовно вжиття заходів реагування щодо стягнення з Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1» коштів пайової участі у розвитку населеного пункту. Відповідь Одеської міської ради на вказаний лист в матеріалах справи відсутня.
У подальшому прокуратурою скеровано повідомлення від 17.03.2025 за вих. №53-1965ВИХ-25 в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо звернення до суду з даним позовом.
24.03.2025 прокурор звернувся з даним позовом до суду.
За наведених обставин, Південно-західний апеляційний господарський суд вважає, що позивач був обізнаний з виявленими порушеннями, проте протягом розумного строку після того, як йому стало відомо про можливе порушення інтересів держави, не вжив будь-якого активного реагування щодо вжиття заходів судового захисту порушених інтересів держави, що має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
З огляду на викладене, беручи до уваги невжиття компетентним органом - позивачем протягом розумного строку після того, як йому достеменно стало відомо про можливе порушення інтересів територіальної громади, жодних заходів для захисту цих інтересів, зокрема, не звернення останнього самостійно до господарського суду з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та забезпечив би захист інтересів держави (Одеської міської ради), колегія суддів дійшла висновку про наявність у прокурора обґрунтованих підстав для захисту інтересів держави та, як наслідок, звернення до суду з таким позовом, що за встановлених у справі обставин відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини. Крім того, наявні у матеріалах справи докази підтверджують дотримання прокурором передбаченого Законом України «Про прокуратуру» порядку звернення до суду з позовом в інтересах держави, зокрема, вимог частини четвертої статті 23 вказаного Закону.
Щодо суті спору
Відповідно до частин першої, другої статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 № 3038-VI (далі - Закон №3038-VI).
За статтею 1 Закону №3038-VI (у редакції, чинній на момент укладення договору) замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.
Частиною першою статті 2 цього Закону вказано, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об'єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.
Відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції, чинній станом на дату укладення договору 23.02.2017) замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.
Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 цього ж Закону полягає у перерахуванні замовником до прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури (частина третя статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).
Згідно з частиною п'ятою статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об'єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.
01.01.2020 набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019, якими статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено.
Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (далі - Закон) установлено, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь).
Згідно з підпунктом 3 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону, замовник будівництва зобов'язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об'єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об'єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об'єкта.
Згідно з підпунктом 4 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об'єкта будівництва в експлуатацію.
Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом у постановах від 13.12.2022 №910/21307/21, від 20.07.2022 у справі №910/9548/21, законодавцем під час внесення змін до Закону №3038-VI (шляхом виключення статті 40 вказаного Закону на підставі Закону №132-IX) чітко визначено підстави та порядок пайової участі замовників будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту щодо об'єктів, будівництво яких було розпочато до внесення законодавчих змін, а саме: договори пайової участі, укладені до 01.01.2020 на підставі вимог статті 40 Закону №3038-VI, залишались дійсними та підлягали до їх повного виконання і після виключення вказаної статті (абзац перший пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX). Тобто істотні умови, зокрема щодо розміру пайової участі, строку сплати пайової участі, відповідальності сторін, які відповідно до закону підлягали врегулюванню у таких договорах, залишались незмінними; якщо станом на 01.01.2020 такі об'єкти не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені та оскільки з 01.01.2020 встановлений статтею 40 Закону №3038-VI обов'язок щодо перерахування замовником об'єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів пайової участі, як і обов'язок щодо укладення відповідного договору, перестав існувати, тому законодавцем було визначено нормативне регулювання таких правовідносин прикінцевими та перехідними положеннями Закону №132-IX. Зокрема абзацом 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №132-IX визначено розмір та порядок пайової участі замовників будівництва.
Колегією суддів з даних з порталу Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва встановлено, що 04.03.2020 відповідач подав до Управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради повідомлення про початок підготовчих робіт стосовно нового будівництва багатоквартирних житлових будинків за адресою: м. Одеса, вул. Слобідська, 56. Вказане повідомлення зареєстровано Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради та присвоєно №ОД010200640794.
При цьому, сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів №ІУ123240612165 щодо нового будівництва багатоквартирних житлових будинків за адресою: Одеська область, м. Одеса, Суворовський район, вул. Слобідська, 56 (I-а, II-а, III-а черги будівництва) виданий відповідачу Державною інспекцією архітектури та містобудування України 19.06.2024.
Отже, відповідний договір пайової участі у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Одеси від 23.02.2017 №004/кс залишився дійсним до його повного виконання і після виключення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
За змістом пунктів 3.2., 3.5. договору останній передбачав, що у разі внесення істотних змін (більше ніж 5 %) до проектної документації, які спричиняють зміни техніко - економічних показників будівництва, замовник зобов'язується до введення об'єкта в експлуатацію звернутися із клопотанням до Виконавчого комітету Одеської міської ради або до Управління капітального будівництва Одеської міської ради з наданням необхідних документів для уточнення розміру пайової участі в частині зміни техніко - економічних показників. Після закінчення будівництва об'єкта замовник надає до Управління капітального будівництва Одеської міської ради технічний паспорт для уточнення розміру пайової участі та отримує довідку про виконання зобов'язань за цим договором.
Також, як вже було зазначено, у пунктах 2.1., 2.2. договору сторони узгодили, що замовник перераховує кошти на розвиток інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури м. Одеси у розмірі 964422,00 грн відповідно до розрахунку (додаток 1) частинами згідно з графіком (додаток 2). Підстава: протокол засідання комісії з визначення пайової участі замовника у розвитку інфраструктури міста Одеси від 21.12.2016 №43. Розмір пайової участі визначено на підставі нормативів для одиниці створеної потужності (опосередкована вартість будівництва житла для міста Одеси (вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку) відповідно до показників, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово - комунального господарства України від 24.10.2016 №283, що за 1 кв.м складає 8566 грн).
При цьому додатком №1 до договору №004/кс від 23.02.2017 є розрахунок розміру пайової участі замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної інфраструктури та соціальної інфраструктури м. Одеси по об'єкту будівництва, вартість якого визначена на підставі нормативів для одиниці створеної потужності по об'єкту містобудування - «Будівництво 5-поверхових 2- секційних житлових будинків № 4, № 5 (буд.) за адресою: м.Одеса, вул. Слобідська, 56»
Згідно пункту 3 вказаного розрахунку, розмір пайової участі замовника будівництва об'єктів здійснюється за формулою:
Р= Рж + Рn, де:
Рж = ((Sзаг.кв. - Sвід) * 4 %) * Вбуд, де:
Рж - розмір пайової участі при будівництві об'єкта житлового призначення у грошовому вираженні (грн.);
Sзаг.кв. - загальна площа квартир об'єкта (кв.м);
Sвід - загальна площа, необхідна для відселення громадян, згідно зі списком, погодженим відповідною районною адміністрацією Одеської міської ради (кв.м);
4 % - граничний розмір залучення коштів для житлових будинків згідно із Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності»;
Вбуд - опосередкована вартість будівництва житла для міста Одеси (вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку) відповідно до показників, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24.10.2016 № 283.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що інформації щодо загальної площі квартир, яка була врахована при розрахунку розміру пайової участі у розмірі 964422,00 грн вказаний додаток не містить, водночас, враховуючи відомості щодо інших показників та відповідну формулу, вказану у пункті 3 додатку №1 до договору №004/кс від 23.02.2017, колегія суддів вбачає за можливе визначити його розмір наступним чином:
964422,00 грн = x*4 %*8566 грн, де:
964422,00 грн - розмір пайової участі при будівництві об'єкта житлового призначення у грошовому вираженні (грн);
х- невідома загальна площа квартир об'єкту будівництва, яка була використана при розрахунку розміру пайової участі;
4 % - граничний розмір залучення коштів для житлових будинків згідно із Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» (0,04);
Вбуд - опосередкована вартість будівництва житла для міста Одеси (вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку) відповідно до показників, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24.10.2016 № 283.
Таким чином:
х*0,04*8566=964422,00
х=964422,00:342,64
х=2814,68 кв.м.
Отже сума коштів пайової участі у розмірі 964422,00 грн була нарахована за 2814,68 кв.м.
Вказана сума була сплачена відповідачем, про що свідчать наявні в матеріалах справи платіжні доручення та не заперечується сторонами.
Водночас із сертифікату про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів №ІУ123240612165 вбачається, що загальна площа квартир об'єкту будівництва збільшилася та становить 6689 кв.м, при цьому, як вказує прокурор та не спростовано сторонами, частина будівлі площею 1686,8 кв.м підлягала знесенню, у зв'язку з чим відповідач був зобов'язаний доплатити відповідну суму пайового внеску за 2187,52 кв.м (розраховано наступним чином: 6689 кв.м загальна площа квартир об'єкту будівництва - 1686,8 кв.м площа будівлі, що підлягала знесенню, - 2814,68 кв.м загальна площа квартир, за яку відповідачем сплачено кошти пайової участі, =2187,52 кв.м).
Отже, розмір пайової участі, яка має бути доплачена відповідачем, складає 749531,85 грн (розраховано наступним чином: 2187,52 кв.м (загальна площа квартир будинку, за яку не сплачено кошти пайової участі) х 4% (граничний розмір залучення коштів для житлових будинків згідно із Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності») х 8566 грн (опосередкована вартість будівництва житла для міста Одеси (вартість 1 кв.м загальної площі квартир будинку) відповідно до показників, затверджених наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24.10.2016 № 283).
Таким чином, прокурор правильно визначив розмір пайової участі, що має бути сплачений відповідачем, у розмірі 749531,85 грн.
При цьому колегія суддів звертає увагу, що, дійсно, вірним є посилання суду на правову позицію викладену Верховним Судом від 12.03.2025 у справі №910/20940/21 та від 03.03.2025 у справі №910/628/20 стосовно того, що не перекладені з іноземної мови на українську та не засвідчені належним чином в порядку статті 79 Закону України «Про нотаріат» документи не є належними документами, оскільки не оформлені у встановленому законом порядку, у зв'язку з чим судом обґрунтовано не прийнято до уваги наданий прокурором доказ - виписку з протоколу засідання комісії з визначення пайової участі замовника у розвитку інфраструктури міста Одеси від 21.12.2016 №43, складену іноземною мовою за відсутності її перекладу на державну мову, однак означене ніяким чином не позбавляло суд можливості здійснити розрахунок розміру пайової участі на підставі інших наявних в матеріалах справи доказів, зокрема договору та додатків до нього, які викладені українською мовою та містять усі необхідні показники та формули для здійснення такого розрахунку.
У частині третій статті 2 Господарського процесуального кодексу України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов'язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.
Отже, даний принцип забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладення тягаря доказування на сторони.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.
Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.
Колегія суддів зазначає, що у матеріалах справи відсутні та відповідачем до місцевого господарського суду не подано жодного доказу на підтвердження звернення відповідача до компетентних органів відповідно до пунктів 3.2., 3.5. договору з наданням необхідних документів для уточнення розміру пайової участі в частині зміни техніко - економічних показників, а також доказів сплати коштів пайової участі за збільшену площу квартир (більше ніж 5%) з урахуванням сертифікату №ІУ123240612165 про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, що свідчить про невиконання останнім у повному обсязі зобов'язань за вказаним договором.
Враховуючи вищевикладене, з огляду на безпідставність ухилення відповідача від виконання свого обов'язку зі сплати коштів пайової участі у повному обсязі, Південно-західний апеляційний господарський доходить висновку щодо наявності правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1» грошових коштів пайової участі у сумі 749531,85 грн.
Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає, що невиконання грошового зобов'язання за укладеним між сторонами договором є його порушенням у розумінні статті 610 Цивільного кодексу України, а сам відповідач є таким, що прострочив виконання грошового зобов'язання у розумінні частини першої статті 612 цього Кодексу.
Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов'язань передбачені, зокрема, приписами статті 625 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3% річних входять до складу грошового зобов'язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від ухвалення рішення суду про присудження суми боргу, відкриття виконавчого провадження чи його зупинення.
Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання.
Згідно із Законом України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс споживчих цін (індекс інфляції) обчислюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. На даний час індекс інфляції розраховується Державною службою статистики України і щомісячно публікується, зокрема, в газеті «Урядовий кур'єр». Отже, повідомлені друкованими засобами масової інформації з посиланням на зазначений державний орган відповідні показники згідно зі статтями 17, 18 Закону України «Про інформацію» є офіційними і можуть використовуватися господарським судом і учасниками судового процесу для визначення суми боргу.
Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.
Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Перевіривши правильність здійсненого прокурором розрахунку компенсаційних нарахувань, суд апеляційної інстанції зазначає про те, що останнім обґрунтовано нараховано Колективному підприємству «Одеський шкіряний завод №1» інфляційних втрат в сумі 83997,93 грн за період з липня 2024 року по березень 2025 року (включно) та 3 % річних в сумі 17093,47 грн за період 19.06.2024 по 24.03.2025.
Висновки суду апеляційної інстанції
За умовами статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Отже, рішення господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Рішення Господарського суду Одеської області від 03.09.2025 у справі №916/1163/25 не повністю відповідає вказаним вище вимогам у зв'язку із нез'ясуванням обставин, що мають значення для справи, а тому підлягає скасуванню з одночасним ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Розподіл судових витрат
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України).
З урахуванням прийняття судом апеляційної інстанції нового рішення про задоволення позову в повному обсязі та задоволення апеляційної скарги, витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги покладаються на відповідача.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281 - 284 ГПК України, суд -
1.Апеляційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити.
2.Рішення Господарського суду Одеської області від 03.09.2025 у справі №916/1163/25 скасувати.
3.Ухвалити нове рішення, яким позов заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1» задовольнити.
4.Стягнути з Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1» на користь Одеської міської ради 749531,85 грн заборгованості зі сплати пайової участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Одеси, 17093,47 грн - 3% річних та 83997,93 грн інфляційних втрат.
5.Стягнути Колективного підприємства «Одеський шкіряний завод №1» на користь Одеської обласної прокуратури 12759,35 грн судового збору за подання позовної заяви та 15311,22 грн за подання апеляційної скарги.
Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідні накази із зазначенням всіх необхідних реквізитів.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені ст.ст.287, 288 ГПК України.
Повну постанову складено 01.12.2025.
Головуючий суддя Л.В. Поліщук
Суддя О.Ю. Аленін
Суддя А.І. Ярош