Номер провадження 2/754/800/25
Справа №754/13250/24
Іменем України
(повне виготовлено 01.12.2025)
28 листопада 2025 року (проголошення) м. Київ, Деснянський районний суд м. Києва, суддя О. Грегуль, секретар судового засідання І. Чебанова, справа № 754/13250/24
ОСОБА_1 - позивач
ОСОБА_2 - відповідачка
ОСОБА_3 - третя особа
Вимоги позивача: поділ спільно набутих боргових зобов'язань
Ларичев В.В. - адвокат позивача
Лихота О.В. - адвокат відповідача
Позивачем поштою подано позов (дата підписання первісної редакції позову 27.08.2024, дата надходження до суду 19.09.2024, дата передачі справи канцелярією суду головуючому 20.09.2024), вимоги якого подавались у новій редакції та предмет якого змінювався з проханням: 1) Визнати боргові зобов'язання позивача перед ОСОБА_5 за договором позики від 20.03.2006 у розмірі 200000 доларів США, що станом на 13.02.2017 еквівалентно 5442000 грн. спільними борговими зобов'язаннями позивача і відповідача; 2) У порядку поділу спільних боргових зобов'язань подружжя стягнути з відповідача на користь позивача 100000 доларів США, що станом на 13.02.2017 еквівалентно 2711000 грн.; 3) Судові витрати покласти на відповідача.
Ухвалою суду від 20.09.2024 позов залишено без руху з наданням строку для усунення недоліків.
Ухвалою суду від 16.10.2024 відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.
Ухвалою суду від 14.11.2024 витребувано докази.
Внесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду від 14.11.2024 відмовлено в задоволенні поданого стороною відповідача клопотання про закриття провадження.
Постановою Київського апеляційного суду від 10.12.2024 відповідачу повернуто апеляційну скаргу на ухвалу суду про відмову в задоволенні поданого стороною відповідача клопотання про закриття провадження.
Внесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду від 08.04.2025 за клопотанням/заявою сторони відповідача залучено третю особу.
Ухвалою суду від 08.04.2025 витребувано докази.
Внесеною до протоколу судового засідання ухвалою суду від 14.07.2025 закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті.
Стороною відповідача подано відзив з проханням відмовити в задоволенні позову та застосувати до позовних вимог строк позовної давності.
Також стороною відповідача окремо подано заяву про застосування строку позовної давності.
Про час і місце підготовчого провадження всі учасники справи повідомлялись належним чином через повідомлені і доступні суду засоби зв'язку відповідно: поштою, електронною поштою, SMS, додаток «Дія», а також інформація про рух справи розміщується на офіційному сайті суду і є загальнодоступною.
У судовому засіданні сторона позивача (адвокат Ларичев В.В.) позов підтримала, а сторона відповідача (відповідач, адвокат Лихота О.В.) позов не визнала.
Третя особа в судове засідання не з'явилась і доказів про поважність причин своєї неявки суду не надала.
Сторона позивача і сторона відповідача не заперечували проти розгляду справи по суті за відсутності третьої особи та без виконання ухвали суду від 08.04.2025 про витребування доказів.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.
У листі Верховного Суду України від 25.01.2006 № 1-5/45, визначено критерії оцінювання розумності строку розгляду справи, якими серед іншого є складність справи та поведінка заявника.
Відповідно до постанови Верховного Суду у складі палати КГС від 08.12.2022 у справі № 921/542/20 «40. Відповідно до частин першої, третьої статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб - порталі судової влади України. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Єдиного державного реєстру судових рішень, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин. 41. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) звертав увагу, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії"). 42. Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Німеччини"). 43. На зацікавлену сторону покладається обов'язок проявляти належну увагу у захисті своїх інтересів та вживати необхідних дій для ознайомлення з ходом провадження (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ від 01.04.2008 щодо прийнятності у справі "Гуржий проти України" (Gurzhyy v. Ukraine), рішення ЄСПЛ від 17.07.2012 у справі "Мускат проти Мальти" (Muscat v. Malta). 44. Суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення справи у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).».
Рішеннями ЄСПЛ визначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
У пункті 26 рішення ЄСПЛ від 15.05.2008 у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Згідно ст. 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII, 1. В умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. 2. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.
Заяв/клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило.
З урахуванням викладеного і ст. 128-131, 223 ЦПК України та з метою уникнення затягування розгляду справи суд вважає, що в матеріалах справи є достатньо даних і доказів для її розгляду по суті за відсутності учасників справи, які в судове засідання не з'явились.
Вислухавши сторону позивача (адвокат Ларичев В.В.), сторону відповідача (відповідач, адвокат Лихота О.В.), дослідивши матеріали справи, суд у судовому засіданні встановив наступне.
Згідно ст. 57 СК України, 1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України. 2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя. 3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню. 4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. 5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них. 6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. 7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.
Згідно ст. 60 СК України, 1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). 2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст. 61 СК України, 1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. 2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. 3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. 4. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст. 62 СК України, 1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. 2. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно ст. 63 СК України, 1. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно ст. 64 СК України, 1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. 2. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.
Згідно ст. 65 СК України, 1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. 2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. 3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. 4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Згідно ст. 66 СК України, 1. Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності. 2. Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідчений, зобов'язує правонаступника дружини та чоловіка.
Згідно ст. 67 СК України, 1. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном. 2. Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в натурі.
Згідно ст. 68 СК України, 1. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. 2. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.
Згідно ст. 69 СК України, 1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. 2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.
Згідно ст. 70 СК України, 1. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. 2. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. 3. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.
Згідно ст. 71 СК України, 1. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. 2. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. 3. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. 4. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. 5. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Згідно п. 12, п. 19 (чинного на час подання позову) «ПРИКІНЦЕВИХ ТА ПЕРЕХІДНИХ ПОЛОЖЕНЬ» ЦК України, 12. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. 19. У період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану.
Згідно п. 2-1 розділу VII «ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ» СК України, 2-1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 72, 128, 129, 139 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.
Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України, 4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно правової позиції Верховного Суду викладеної в постанові від 15.05.2024 у справі № 758/5172/20 «Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України). Частина перша статті 21 СК України визначає шлюбом сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану. Відповідно до частини першої статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу) (частина перша статті 60 СК України). Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18). Частиною третьою статті 61 СК України передбачено, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до частин першої та четвертої статті 65 СК України дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Згідно з наведеними нормами сімейного законодавства України умовою належності майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження № 14-712цс19) вказувала, що правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого встановлені законом, передбачає нероздільність зобов'язань подружжя, що, за своїм змістом, свідчить про їх солідарний характер, незважаючи на відсутність у законі вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов'язаннями, що виникають із правочинів, укладених в інтересах сім'ї. Якщо наявність боргових зобов'язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов'язання повинні враховуватися при поділі майна подружжя. Крім того, для визначення, чи є боргові зобов'язання, набуті одним з подружжя, спільними та чи підлягатимуть вони врахуванню під час поділу майна, потрібно з'ясувати, чи укладено договір в інтересах сім'ї, а не у власних, а також чи використано одержане за договором в інтересах сім'ї. Якщо один з подружжя, уклавши відповідний правочин, отримує кошти чи інше майно, яке використовує в інтересах сім'ї, то в іншого виникає зобов'язання щодо повернення цих коштів. Однак якщо гроші одержано для власних потреб, таке боргове зобов'язання поділу не підлягає. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у постанові від 19 травня 2021 року у справі № 641/9402/13-ц зазначав, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України). За таких обставин за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя. У цій справі касаційний суд погодився із висновками місцевого суду про наявність підстав для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики, оскільки договір позики був укладений за згодою ОСОБА_3, адже ОСОБА_3 не надано доказів того, що кошти отримані за договором позики були використані не в інтересах сім'ї, а на особисті потреби ОСОБА_2 . Тобто ОСОБА_3 не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя, оскільки тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує. Враховуючи, що за обставинами цієї справи ОСОБА_3 не довела, що кошти, отримані нею за договором позики були використані в інтересах сім'ї, колегія суддів відхиляє цей аргумент касаційної скарги, оскільки висновки судів попередніх інстанцій наведеним висновкам Верховного Суду не суперечать.».
Згідно правової позиції Верховного Суду викладеної в постанові від 06.11.2024 у справі № 405/1459/20 «У статті 65 СК України передбачено, зокрема, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Отже, до складу майна, що підлягає поділу, включається спільне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, у тому числі, яке знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя. Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20)). Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів (див. постанову Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 707/1359/16-ц). Установивши, що спірне нерухоме майно набуто у власність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 під час перебування у зареєстрованому шлюбі, ОСОБА_1 не спростував презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для його поділу у рівних частках відповідно до вимог частини першої статті 70 СК України.».
Згідно ст. 13 ЦПК України, 1. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. 2. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. 3. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. 4. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Згідно ч. 1, ч. 4 - ч. 7 ст. 81 ЦПК України, 1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 4. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. 5. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. 6. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. 7. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Згідно правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 11.06.2020 у справі № 757/1782/18: «Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість. За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов'язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає. Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.».
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постанові від 12.08.2021 у справі № 438/1673/13-ц: «Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.».
ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).
Практика ЄСПЛ виходить з того, що реалізовуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16.12.1992 у справі Жоффр де ля Прадель проти Франції).
ЄСПЛ підкреслив, що право на доступ до суду є невід'ємним аспектом гарантій, закріплених у Європейській конвенції з прав людини, посилаючись на принципи верховенства права та уникнення свавілля, які лежать в основі багатьох Конвенції. Можливі обмеження вищезазначеного права не повинні обмежувати доступ, наданий особі, таким чином або в такому обсязі, щоб була порушена сама суть права. Так, ЄСПЛ зазначив, що, застосовуючи процесуальні норми, суди повинні уникати надмірного формалізму, який би зашкодив справедливості розгляду.
За змістом мотивувальної частини постанови Київського апеляційного суду від 15.05.2019 у справі № 757/33436/14 сторони 09.12.1992 зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24.12.2014 і крім того встановлено дату припинення шлюбно-сімейних відносин - грудень 2013.
Відповідно до розписки від 20.03.2006 ОСОБА_1 отримав в борг у ОСОБА_5 суму 200000 доларів США, яку зобов'язався повернути до 20.03.2012. За погодженням борг мав повертатись по 20000 доларів США щорічно, залишок в сумі 100000 доларів США мав бути повернутий до 20.03.2012. Завдатком повернення боргу є нежитлове приміщення площею 157 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , належне ОСОБА_1 .. За домовленістю документи підтверджуючі право власності на нежитлове приміщення до повного повернення боргу будуть знаходитись у ОСОБА_5 ..
За змістом рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14.02.2017 у справі № 761/8964/14-ц (суддя Осаулов А.А.) позов ОСОБА_5 задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_1 200000 доларів США позики за розпискою від 20.03.2006 за якою кошти позичались до 20.03.2012, а в задоволенні вимоги до ОСОБА_2 відмовлено.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16.07.2020 у справі № 761/8964/14-ц (суддя Осаулов А.А.) залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 19.11.2020 скасовано рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14.02.2017 у справі № 761/8964/14-ц (суддя Осаулов А.А.) за нововиявленими обставинами та ухвалено нове рішення про стягнення 200000 доларів США в рівних частинах з ОСОБА_1 і ОСОБА_2 .
Постановою Верховного Суду від 03.05.2022 у справі № 761/8964/14-ц скасовано рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16.07.2020 у справі № 761/8964/14-ц (суддя Осаулов А.А.) та постанову Київського апеляційного суду від 19.11.2020, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 09.05.2023 у справі № 761/8964/14-ц (суддя Савицький О.А.) залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 24.09.2024 відмовлено в задоволенні заяви про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14.02.2017 у справі № 761/8964/14-ц (суддя Осаулов А.А.).
Постановою Київського апеляційного суду від 15.05.2019 у справі № 757/33436/14 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю і поділ спільного майна подружжя апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Печерського районного суду міста Києва від 20.12.2018 (суддя Новак Р.Р.) в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання спільним сумісним майном кв. АДРЕСА_2 та машино-місця АДРЕСА_3 , визнання за нею права власності на 1/2 частину вказаного майна та в частині поділу грошових коштів на депозитних рахунках, а також в частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 про визнання вказаного майна особистою власність ОСОБА_1 скасувано та ухвалено в цій частині постанову. Позов ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину кв. АДРЕСА_4 та права власності на 1/2 частину машино-місця АДРЕСА_3 та в частині поділу грошових коштів на депозитних рахунках задоволено. В порядку поділу визнано за ОСОБА_2 ою право власності на 1/2 частину квартири кв. АДРЕСА_4 та визнано право власності на 1/2 частину вказаної квартири за ОСОБА_1 . В порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 ем право власності на 1/2 частину машино-місця машино-місця № НОМЕР_1 у напівпідземному паркінгу по АДРЕСА_5 та визнано право власності на 1/2 частину вказаного машино-місця за ОСОБА_1 . Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання кв. АДРЕСА_4 та машино-місця кв. АДРЕСА_4 особистою приватною власністю. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1/2 частину грошей за депозитним договором SAMDN 25000723740995, рахунок НОМЕР_3 в сумі 14035,01 доларів США; за депозитним договором SAMDN 27000723740996, рахунок НОМЕР_4 в сумі 2219,61 доларів США; за депозитним договором SAMDN 25000733406192, рахунок НОМЕР_9 в сумі 10000,00 доларів США, всього 13127,31 доларів США, що по курсу НБУ станом на 20.12.2018 становить 36889,03 грн.. В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 20.12.2018 залишено без змін.
За змістом постанови Київського апеляційного суду від 15.05.2019 у справі № 757/33436/14 «Як вбачається із матеріалів справи 26 квітня 2006 року між ОСОБА_6 та відповідачем у вказаній справі ОСОБА_1 був укладений договір уступки права вимоги за договором інвестування у нерухомість та управління майном №48191 від 13 грудня 2004 року, за умовами якого ОСОБА_6 передав ОСОБА_1 право вимоги та за договором інвестування, та право на отримання двокімнатної квартири АДРЕСА_6 . За набуття вказаного права згідно до п.2.2.2 вказаного Договору ОСОБА_1 сплатив ОСОБА_6 грошові кошти в сумі 388492 грн. (а.с.85 т.2). В подальшому 16 квітня 2008 року відповідно до наказу Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 (а.с.5 т.1). Також в період шлюб сторонами було придбано у спільну сумісну власність машиномісце НОМЕР_4 площею 20,30 кв. м., що розташоване у напівпідземному паркінгу по АДРЕСА_5 , про що 11 березня 2008 року Головним управлінням житлового забезпечення КМДА ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності (а.с. 7 т.1). Таким чином вказане нерухоме майно було придбано сторонами в період перебування у шлюбі та відповідно до діючого законодавства , а саме нормам ст. 60 СК України є спільним сумісним майном подружжя і частки таких осіб є рівними. Колегія суддів відноситься критично до висновків суду першої інстанції проте, що вказане нерухоме майно було придбано особисто ОСОБА_1 на позичені у громадянина ОСОБА_5 кошти, оскільки відповідно правових висновків викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, та постанові ВСУ №6-539цс16 від 14 вересня 2016 року, наявність у подружжя спільних боргових зобов'язань є лише підставою для їх поділу, а не визнання за одним із подружжям прав на частину спільного сумісного майна.».
Відповідно до розписки ОСОБА_5 від 15.03.2017 ним отримано від ОСОБА_1 30000 доларів США в рахунок погашення боргу за розпискою від 20.03.2006.
Відповідно до нотаріально посвідченої розписки ОСОБА_5 від 14.01.2021 ним отримано від ОСОБА_1 1415000 грн., що еквівалентно 50000 доларів США в якості часткового погашення боргу за розпискою від 20.03.2006.
Відповідно до розписки ОСОБА_3 від 24.03.2021, діючої від імені та інтересах ОСОБА_5 на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 14.01.2021, нею отримано від ОСОБА_1 120000 доларів США в якості повного погашення боргу за договором позики від 20.03.2006. Жодні майнові претензій щодо виконання зобов'язань за договором позики від 20.03.2006 відсутні.
Відповідно до свідоцтва про смерть від 28.04.2021 ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Доводи відзиву та заяви сторони відповідача про те, що з 15.05.2019 позивачу ( ОСОБА_1 ) достовірно було відомо про порушення свого права, а тому, позивач ( ОСОБА_1 ) пропустив трирічний строк позовної давності спростовуються п. 12, п. 19 (чинним на час подання позову) «ПРИКІНЦЕВИХ ТА ПЕРЕХІДНИХ ПОЛОЖЕНЬ» ЦК України та п. 2-1 розділу VII «ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ» СК України.
Доводи сторони позивача про фіктивність договору позики не підтвердженні доказами та спростовуються рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 14.02.2017 у справі № 761/8964/14-ц (суддя Осаулов А.А.).
Доводи сторони відповідача про відсутність у самого ОСОБА_5 фінансової можливості надати кошти у позику ОСОБА_1 , оскільки на території США він визнавався банкрутом не свідчать, що на території України саме станом на 20.03.2006 ОСОБА_5 був банкрутом та не міг надати позику і крім того, питання надання/отримання/повернення позики були предметом судового розгляду за яким ухвалено рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 14.02.2017 у справі № 761/8964/14-ц (суддя Осаулов А.А.), яке набрало законної сили.
Доводи сторони відповідача про недоведеність використання 200000 доларів США в інтересах сім'ї не підтверджені доказами та спростовуються рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24.12.2014 про розірвання шлюбу, яким встановлено дату припинення шлюбно-сімейних відносин - грудень 2013. Крім того при вирішенні спору про поділ майна подружжя ОСОБА_1 посилався на придбання майна за кошти від позики та яке судом визнано спільною сумісною власністю подружжя.
Договір позики від 20.03.2006 нотаріального посвідчення не потребував.
Станом на час вирішення даного спору договір позики у передбачено чинним законодавством порядку недійсним/незаконним/неукладеним не визнавався.
Інших конкретних правових доказів у спростування позовних вимог суду не надано.
З урахуванням викладеного та правової позиції Верховного Суду викладеної в постанові від 15.05.2024 у справі № 758/5172/20, правової позиції Верховного Суду викладеної в постанові від 06.11.2024 у справі № 405/1459/20, змісту Київського апеляційного суду від 15.05.2019 у справі № 757/33436/14 суд вважає позовні вимоги доведеними і обґрунтованими.
За таких обставин позов задовольняється.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ, 1. Судовий збір справляється: у разі ухвалення судового рішення, передбаченого цим Законом.
Згідно ч. 3 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» від 08.07.2011 року № 3674-VІ, 3. При поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.
Згідно ч. 1 і ч. 2 ст. 141 ЦПК України, 1. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. 2. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
При поданні позову стороною позивача сплачено 1211,20 грн. - судового збору за позовну вимогу немайнового характеру та 15140 грн. - судового збору за позовну вимогу майнового характеру.
Керуючись ст. 263-265 ЦПК України,
Задовольнити позов.
Визнати боргові зобов'язання позивача ( ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , дата народження суду не повідомлена, адреса: АДРЕСА_7 ) перед ОСОБА_5 за договором позики від 20.03.2006 у розмірі 200000 доларів США, що станом на 13.02.2017 еквівалентно 5442000 грн. спільними борговими зобов'язаннями позивача ( ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , дата народження суду не повідомлена, адреса: АДРЕСА_7 ) і відповідача ( ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстрація: АДРЕСА_8 ).
У порядку поділу спільних боргових зобов'язань подружжя стягнути з відповідача ( ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстрація: АДРЕСА_8 ) на користь позивача ( ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , дата народження суду не повідомлена, адреса: АДРЕСА_7 ) 100000 доларів США, що станом на 13.02.2017 еквівалентно 2711000 грн..
Стягнути з відповідача ( ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , дата народження ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстрація: АДРЕСА_8 ) на користь позивача ( ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , дата народження суду не повідомлена, адреса: АДРЕСА_7 ) 1211,20 грн. - судового збору і 15140 грн. - судового збору.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.