іменем України
Справа №377/684/25
Провадження №2/377/454/25
24 листопада 2025 року Славутицький міський суд Київської області у складі головуючої - судді Бабич Н.С., за участю секретаря судового засідання Присяжного В.В.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача Осташова Д.О. (в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду),
розглянув у відкритому судовому засіданні у залі суду в місті Славутичі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсацію моральної шкоди,
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсацію моральної шкоди. Посилаючись на статті 116, 117 КЗпП України, статті 23, 1167,1172 ЦК України, просив:
-стягнути з Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» на його користь 183 379 гривень 92 копійки середнього заробітку за час затримки виплати при звільненні вихідної допомоги та грошової компенсації за невикористані відпустки за 2023 та 2024 роки;
-стягнути з Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» на його користь компенсацію моральної шкоди у розмірі 5 000 гривень.
ОСОБА_1 обґрунтував позовні вимоги тим, що Славутицький міський суд Київської області рішенням від 13 вересня 2024 у справі № 377/342/24, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 квітня 2025 року, зокрема, визнав розірваним з 23 квітня 2024 року трудовий договір, укладений між ним та відповідачем, на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору. Зобов'язав КП «Київтранспарксервіс» видати наказ про його звільнення з роботи з 23 квітня 2024 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору. На виконання вказаного рішення суду 29 квітня 2025 року директор КП «Київтранспарксервіс» видав наказ № 72/к/тр про звільнення його з роботи за власним бажанням з 23 квітня 2024 року у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору, на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. Цього ж дня на його особовий рахунок зарахована сума вихідної допомоги та компенсація за невикористані відпустки за 2023 та 2024 роки, всього на загальну суму 61 936,24 гривень. Відповідач провів з ним остаточний розрахунок при звільненні з порушенням строків, передбачених статтею 116 КЗпП України, оскільки відповідно до наказу від 29 квітня 2025 року №72/к/тр звільнив його 23 квітня 2024 року, водночас нарахування та виплату усіх належних до виплати сум, зокрема, вихідної допомоги при звільненні та грошову компенсацію за невикористані відпустки за 2023 та 2024 роки провів лише 29 квітня 2025 року.
Посилався на статті 38, 44, 47, 74, 83, 116, 117 КЗпП України, рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 4-рп/2012, висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц та Верховного Суду, викладені у постановах від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 16 липня 2020 року у справі № 812/1259/17, від 16 липня 2020 року у справі №825/1540/17, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 13 серпня 2020 року у справі №808/610/18, від 23 грудня 2020 року у справі №825/1732/17.
Зазначав, що приписами КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку статтею 117 КЗпП України передбачена відповідальність у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, але не більше як за шість місяців, що у даному випадку за період з 23 квітня 2024 року по 22 жовтня 2024 року складає 183 379,92 гривень, виходячи з його середньоденної заробітної плати 1 413,84 грн х 130 робочих днів.
Зауважував, що невиконання відповідачем своїх обов'язків, передбачених чинним трудовим законодавством, порушило його право на оплату праці, звичний для нього уклад життя, що завдало йому моральних страждань, які полягали в переживаннях, пов'язаних з необхідністю звернення до суду за захистом свого порушеного права, а тому він зазнав втрат немайнового характеру, тобто йому завдано моральну шкоду. Достатнім для сприяння відновлення порушених його прав вважає розмір моральної шкоди 5 000,00 гривень ( том 1 а.с. 2-15).
Ухвалою судді від 28 липня 2025 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, визначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 18 вересня 2025 року ( том 1 а.с. 42-43).
У період з 05.08.2025 по 01.09.2025 головуюча у справі суддя Бабич Н.С. перебувала у щорічній відпустці.
13 серпня 2025 року через систему «Електронний суд» від КП «Київтранспарксервіс» надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просив відмовити в задоволенні позову.
В обґрунтування заперечень щодо позову вказував, що на виконання рішення Славутицького міського суду Київської області від 13 вересня 2024 року у справі №377/342/24 29 квітня 2025 року наказом №72/к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 » позивач звільнений з роботи за власним бажанням з 23 квітня 2024 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України та в цей же день з ним проведений повний розрахунок. У справі №377/342/24 між сторонами існував спір щодо наявності підстав звільнення ОСОБА_2 за частиною третьою статті 38 КЗпП України та суд не вирішував питання щодо встановлення розміру заробітної плати, яка підлягала сплаті на користь ОСОБА_1 . Отже, вина підприємства у виплаті 29 квітня 2025 року належних позивачу сум відсутня, тому немає підстав для застосування положень статті 117 КЗпП щодо стягнення з відповідача середнього заробітку.
Посилався на рішення ЄСПЛ у справах у справах «C.G. та інші проти Болгарії» (C. G. аnd Others v. Bulgaria) від 24 липня 2008 року, заява № 1365/07, п. 39; «Олександр Волков проти України» від 29 січня 2013 року, заява № 21722/11, п. 170; «Кантоні проти Франції» (Cantoni v. France) від 11 листопада 1996 року, заява № 17862/91, п. 31-32; «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року, заява № 20372/11, п. 65; «Меньшакова проти України» від 08 квітня 2010 року, заява № 377/02, п.57
Стверджував, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц, постанову Верховного Суду від 05 грудня 2025 року у справі № 214/7462/20, що позивач не довів спричинення йому моральної шкоди, так як не довів наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи, яка завдала моральної шкоди та її результатом, а тому позовні вимоги у цій частині задоволенню також не підлягають (том 1 а.с. 52-56).
18 серпня 2025 року через підсистему «Електронний суд» від ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив, в якій позивач не погодився з доводами відповідача та просив задовольнити позовні вимоги.
Звертав увагу, що 13 вересня 2024 року суд визнав незаконність дій відповідача щодо відмови звільнити його саме 23 квітня 2024 року. Відповідачу ніхто не перешкоджав виплатити йому 23 квітня 2024 року компенсацію за відпустки за його заявою та вихідну допомогу. При цьому, відповідач протиправно, не розриваючи з ним трудовий договір, в подальшому, відповідно до статті 29 КЗпП України, не визначив йому безпечне робоче місце та не надав засоби для роботи. Відповідач умисно складав акти про невихід його на роботу та надсилав їх на адресу, де він не проживав, з метою щоб він їх не міг оскаржити.
Зазначав, що статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України. Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, яка передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику в разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Зауважував, що в матеріалах справи знаходиться його посвідчення особи з інвалідністю 3 групи внаслідок війни та посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у 1986 році, в якому зазначено, про встановлення 3 групи інвалідності. Відповідно до висновку медико-соціальної (експертної) комісії від 28 січня 2000 року йому як особі з інвалідністю протипоказані психоемоційні навантаження. Разом з тим, внаслідок протиправної діяльності відповідача він відчув психологічні страждання, в тому числі погіршення емоційного стану, психологічне напруження, розчарування. Крім того, підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із статтею 237-1 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя (том 1 а.с. 237- 241).
Ухвалою суду від 18 вересня 2025 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 07 жовтня 2025 року (том 2 а.с. 2-3).
07 жовтня 2025 року цивільну справу знято з розгляду через оголошення сигналу повітряної тривоги, призначено судове засідання на 23 жовтня 2025 року ( том 2 а.с. 39).
23 жовтня 2025 року цивільну справу знято з розгляду через перебуванням головуючої у справі судді Бабич Н.С. на лікарняному, судове засідання призначено на 17 листопада 2025 року.
17 листопада 2025 року у судовому засіданні оголошено перерву до 24 листопада 2025 року на підставі частини другої статті 240 ЦПК України ( том 2 а.с. 90).
Познанський В.М. у судовому засіданні підтримав позовні вимоги та просив задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив. Пояснив, що після набрання відповідно до постанови Київського апеляційного суду від 23 квітня 2025 року законної сили рішенням Славутицького міського суду Київської області від 13 вересня 2024 у справі № 377/342/24 відповідач наказом від 29 квітня 2025 року звільнив його з роботи на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України з 23 квітня 2024 року, але розрахунок у вигляді компенсації за невикористані відпустки та вихідну допомогу виплатив тільки 29 квітня 2025 року, що він вважає порушенням вимог статті 116 КЗпП України. Оскільки належні до сплати суми фактично виплачені тільки через рік після дати звільнення, тому відповідно до статті 117 КЗпП України відповідач повинен виплатити середню заробітну плату за час затримки розрахунку при звільненні. Звертав увагу на те, що йому не було створено безпечних умов праці, так як існує рішення адміністративного суду, яким встановлено, що будівля, в якій знаходилось його робоче місце, не може експлуатуватися. Підтвердив, що був відсутній на роботі у період з 23 квітня 2024 року по 29 квітня 2025 року, зокрема 23 квітня 2024 року був останнім днем його відпустки; з 24 квітня 2024 року по 01 травня 2024 року через тимчасову непрацездатність; у подальшому до дня винесення наказу про його звільнення деякий період часу також був відсутній через тимчасову непрацездатність, про що відомості в табелях обліку робочого часу чомусь не зазначені, та в інші дні до дня винесення наказу про звільнення ( 29.04.2025) був відсутній на робочому місці, оскільки відповідач не забезпечив його безпечним робочим місцем. Як на причину відсутності на роботі посилався на подану ним заяву про звільнення з роботи з 23 квітня 2024 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у зв'язку з невиконанням КП «Київтранспарксервіс» законодавства про працю, умов колективного договору.
Внаслідок порушення відповідачем його трудових прав йому спричинено моральну шкоду, яка полягає в психологічних стражданнях, погіршенні емоційного стану, психологічному напружені, яких він зазнав.
Представник відповідача у судовому засіданні позовні вимоги не визнав з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Пояснив, що позивач звільнений з роботи з 23 квітня 2024 року наказом від 29 квітня 2025 року саме на виконання вимог рішення суду. 23 квітня 2024 року позивача не було звільнено з роботи, оскільки підприємство вважало, що відсутні для цього підстави і тільки після набрання рішення суду законної сили, яким зобов'язано підприємство звільнити позивача, виданий наказ, який був направлений позивачу разом з розрахунковими документами та в цей же день з ним проведений повний розрахунок. У період з 23 квітня 2024 року по 29 квітня 2025 року позивач вважався працівником підприємства, перебував у штаті. Оскільки він не виходив на роботу, то підприємством складались акти про відсутність його на робочому місці, копії яких направлялись на адресу позивача, яку ним було зазначено у поданій заяві про звільнення з роботи, так як позивач не повідомив іншої адреси кадровій службі. За вказаних обставин відсутні підстави для застосування до відповідача положень статті 117 КЗпП України, оскільки вина відповідача не встановлена. Робоча кімната, яка під час перевірки була визначена як небезпечна, знаходиться на першому поверсі будівлі підприємства, та не мала відношення до робочого місця позивача, тому відповідач не погоджується з твердженням позивача про те, що його робоче місце було небезпечним. У підприємства була відсутня можливість забезпечити позивача робочим місцем в іншій будівлі.
Вислухавши вступне слово учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з такого.
Суд встановив, що рішенням Славутицького міського суду Київської області від 13 вересня 2024 року, залишеним в силі постановою Київського апеляційного суду від 23 квітня 2025 року, за наслідками розгляду позову у справі у справі № 377/342/24 ( провадження № 2/377/239/24) визнано розірваним з 23 квітня 2024 року трудовий договір, укладений між ОСОБА_1 та Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору. Зобов'язано Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс» видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з роботи з 23 квітня 2024 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору. Стягнуто з Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» на користь ОСОБА_1 компенсацію моральної шкоди у розмірі 5 000 гривень ( том 2 а.с.58-66).
На виконання зазначеного рішення суду наказом в.о. директора КП «Київтранспарксервіс» від 29 квітня 2025 року за №72/к/тр «Про звільнення ОСОБА_1 » ОСОБА_1 звільнений з посади головного юрисконсульта юридичного відділу, 23 квітня 2024 року за власним бажанням у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, на яку він був прийнятий на підставі наказу від 27 листопада 2023 року №219-к з 30 листопада 2023 року, що підтверджується копіями наказів від 29 квітня 2025 року №72/к/тр, від 27 листопада 2023 року № 219-к та копіями сторінок ( витягом) з трудової книжки серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 ( том 1 а.с. 20, 28, 35-36).
Наказом від 29 квітня 2025 року № 72/к/тр « Про звільнення ОСОБА_1 » визначено відділу бухгалтерського обліку та звітності нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку: за період роботи з 30.11.2023 по 31.12.2023 - в кількості 03 дні; за період роботи з 01.01.2024 по 23.04.2024 - в кількості 10 календарних днів; вихідну допомогу в розмірі тримісячного середнього заробітку.
КП «Київтранспарксервіс» нарахувало ОСОБА_1 за квітень 2025 року компенсацію за відпустку 13 днів ( 3 + 10) у сумі 12 572,35 гривень (2 686,65 грн + 9 885,70 грн) та вихідну допомогу у сумі 67 864,32 гривень, всього 80 436,67 гривень та після відрахування податків та обов'язкових платежів 29 квітня 2025 року виплатило позивачу 61 936,24 гривні, що підтверджується копією розрахункового листка за 2025 рік; розрахунковою відомістю; копією платіжної інструкції № 1 від 29 квітня 2025 року; випискою АТ КБ «ПриватБанк» по надходженням по карті ОСОБА_1 за 29 квітня 2024 року (том 1 а.с. 29-30, 31,34).
29 квітня 2025 року КП «Київтранспарксервіс» листом від 29 квітня 2025 року за №053/05-2476 направило на адресу місця проживання ОСОБА_1 : копію наказу про звільнення від 29 квітня 2025 року № 72/к/тр; розрахунковий листок та розрахункову відомість за квітень 2025 року; платіжну інструкцію № 1 та відомість розподілу виплат від 29 квітня 2025 року, які позивач згідно з роздруківкою трекінгу поштових відправлень АТ «Укрпошта» отримав 02 травня 2025 року ( том1 а.с. 27, 32, 33).
Розмір компенсації за відпустку та вихідну допомогу, яка нарахована та виплачена ОСОБА_1 , останній не оспорює.
У матеріалах справи також знаходиться копія заяви ОСОБА_1 від 17 квітня 2024 року, з якою він звертався до КП «Київтранспарксервіс» з вимогою звільнити його за власним бажанням 23 квітня 2024 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, копії додатків до неї ( листа ГУ ДСНС України у м.Києві від 12 квітня 2024 року № 7103-2588/71 18 01; пенсійного посвідчення ОСОБА_1 ) та копія листа КП «Київтранспарксервіс» від 19 квітня 2024 року ОСОБА_1 про відсутність правових підстав для його звільнення відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України з пропозицією звільнитися за власним бажанням за частиною першою статті 38 КЗпП України ( том 1 а.с. 26, 226- 231).
Крім того, того до матеріалів справи долучені: копія посвідчення учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році ( категорія 1) серія № НОМЕР_2 ОСОБА_1 ; копія паспорта серії НОМЕР_3 ОСОБА_1 ; копія картки платника податків ОСОБА_1 ; копія посвідчення серії НОМЕР_4 особи з інвалідністю 3 групи ОСОБА_1 та копія витягу з Реєстру територіальної громади №2025/009649112 від 16 липня 2025 року, згідно з яким ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , з 29.04.2024 ( том 1 а.с. 1, 16-19).
У період з 23 квітня 2024 року по 29 квітня 2025 року ОСОБА_1 був відсутній на роботі, що підтверджується копіями табелів обліку робочого часу за період з квітня 2024 року по квітень 2025 року. Облік його робочого часу в цей період здійснювався таким чином: 23 квітня 2024 року- відпустка ( позначено в табелі як «В») ; з 24 квітня 2024 року по 01 травня 2024 року -тимчасова непрацездатність ( позначено в табелі як «ТН») ; з 02 травня 2024 року по 28 квітня 2025 року зафіксовано як невихід на роботу з невідомих причин ( позначено в табелі як «ПР» та «НЗ»); усього за період з 02 травня 2024 року по 28 квітня 2025 року відпрацьовано 0 годин ( том 2 а.с. 102-114).
На підтвердження відсутності ОСОБА_1 на робочому місці без поважних причин працівниками КП «Київтранспарксервіс» у період з 02 травня 2024 року по 31 березня 2025 року складались відповідні акти про невихід на роботу, які помісячно направлялись ОСОБА_1 на адресу : АДРЕСА_2 ( том 1 а.с. 64-225).
Позивач у судовому засіданні підтвердив, що дійсно був відсутній на роботі у вказаний період, зокрема 23 квітня 2024 року був останнім днем його відпустки; з 24 квітня 2024 року по 01 травня 2024 року через тимчасову непрацездатність; у подальшому до дня винесення наказу про його звільнення деякий період часу також був відсутній через тимчасову непрацездатність, про що відомості в табелях обліку робочого часу чомусь не зазначені, та в інші дні до дня винесення наказу про звільнення ( 29.04.2025) був відсутній на робочому місці, оскільки відповідач не забезпечив його безпечним робочим місцем.
Пред'являючи позов, ОСОБА_1 , просив, зокрема, стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку, з урахуванням вимог статті 117 КЗпП України, за період з 23 квітня 2024 року по 22 жовтня 2024 року.
Спірні правовідносини, що склались між учасниками справи, регулюються Конституцією України та КЗпП України.
Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати. У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 ( провадження № 14-47цс21)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) вказано, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Відповідно до частин першою, другою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
У Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу Конституційний Суд України вказав, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 КЗпП України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Суд встановив, що в день винесення наказу про звільнення ОСОБА_1 ( 29 квітня 2025 року) була здійснена виплата всіх належних йому сум, що також підтвердили у судовому засіданні позивач та представник відповідача.
З позовом, зокрема, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач звернувся 21 липня 2025 року, тобто у тримісячний строк з дня повного розрахунку.
Відтак, позивач звернувся до суду з дотриманням встановленого частиною першою статті 233 КЗпП України строку звернення до суду за вирішенням трудового спору.
Вказаний трудовий спір виник між сторонами через те, що відповідач провів остаточний розрахунок з позивачем 29 квітня 2025 року, тобто в день винесення наказу про звільнення позивача відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, а не 23 квітня 2024 року, в який його звільнено.
Періодом затримки розрахунку всіх належних сум позивач зазначає: з 23 квітня 2024 року по 29 квітня 2025 року, який з урахуванням вимог статті 117 КЗпП України, обмежує шістьма місяцями: з 23 квітня 2024 року по 22 жовтня 2024 року, визначив за цей період розмір середнього заробітку, виходячи з розміру його середньоденної заробітної плати 1 413,84 гривень, в сумі 183 379,92 гривні.
Як вбачається з табелів обліку робочого часу, позивач був відсутній на роботі 23 квітня 2024 року, оскільки перебував у відпустці, з 24 по 01 травня 2024 року через тимчасову непрацездатність та з 02 травня 2024 року по 28 квітня 2025 року був відсутній з невідомих причин. Крім того, за період з 02 травня 2024 року по 31 березня 2025 року відповідачем надано суду акти про невихід на роботу ОСОБА_1 , складені працівниками КП «Київтранспарксервіс», в яких вказано про відсутність останнього на роботі та робочому місці без попередження та поважних причин протягом робочого часу у відповідні дні за вказаний період ( том 1 а.с. 64- 205, том 2 а.с. 102-113).
Як на причину відсутності на роботі позивач посилався на подану ним заяву про звільнення з роботи з 23 квітня 2024 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України у зв'язку з невиконанням КП «Київтранспарксервіс» законодавства про працю, умов колективного договору.
Оскільки КП «Київтранспарксервіс» відмовило ОСОБА_1 у розірванні трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, останній звернувся до Славутицького міського суду Київської області з позовом до Комунального підприємства « Київтранспарксервіс», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у м.Києві, про визнання трудового договору розірваним, зобов'язання видати наказ про звільнення та стягнення компенсації моральної шкоди.
13 вересня 2024 року рішенням Славутицького міського суду Київської області у справі № 377/342/24 ( провадження №2/377/239/24), залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 квітня 2025 року, зокрема, визнано розірваним з 23 квітня 2024 року трудовий договір, укладений між ОСОБА_1 та Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс», на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору. Зобов'язано Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс» видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з роботи з 23 квітня 2024 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України за власним бажанням у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору.
На виконання рішення суду наказом в.о. директора КП «Київтранспарксервіс» «Про звільнення ОСОБА_1 » від 29 квітня 2025 року №72/к/тр ОСОБА_1 , головного юрисконсульта юридичного відділу, звільнено 23 квітня 2024 року за власним бажанням у зв'язку з невиконанням роботодавцем законодавства про працю, умов колективного договору, відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України та визначено нарахувати йому грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку в кількості 03 календарні дні за період роботи з 30.11.2023 по 31.12.2023 та 10 календарних днів за період роботи з 01.01.2024 по 23.04.2024, а також вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку.
Отже, встановлені судом обставини свідчать, що позивач фактично був звільнений з роботи відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України 29 квітня 2025 року, тобто після набрання 23 квітня 2025 року законної сили рішенням Славутицького міського суду Київської області від 13 вересня 2024 року у справі № 377/342/24 (провадження №2/377/239/24).
Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
За змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
Отже, розірвання трудового договору з працівником на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є правом роботодавця, а не обов'язком.
Частиною першою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації.
Відповідно до частини першої статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі.
Зі змісту частини четвертої статті 24 КЗпП України та статті 47 КЗпП України вбачається, що укладення та розірвання трудового договору оформлюється наказом чи розпорядженням роботодавця.
Аналіз чинних правових норм КЗпП України свідчить, що для проведення розрахунків з працівником при звільненні є виданий роботодавцем наказ про розірвання трудового договору - звільнення працівника з підстав, визначених законодавством.
Оскільки КП «Київтранспарксервіс», користуючись своїм правом, не вбачало правових підстав для звільнення ОСОБА_1 відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, про що повідомило позивача листом від 19 квітня 2024 року за № 053/05-1536, тому не повинно було проводити з останнім розрахунок 23 квітня 2024 року, оскільки наказ про звільнення позивача не видавався.
Не зважаючи на те, що після подання заяви про звільнення від 17 квітня 2024 року відповідач після закінчення відпустки та періоду тимчасової непрацездатності не здійснював свої трудові обов'язки та не з'являвся на робоче місце, що він у судовому засіданні не заперечував, а відповідач не вирішував питання про його звільнення, в тому числі за ініціативою роботодавця, відповідач таким чином фактично продовжував трудові відносини з позивачем, які тривали до 29 квітня 2025 року, тобто до дня видачі наказу про звільнення позивача.
Зважаючи на викладене, суд погоджується з доводами представника відповідача про те, що в період з 23 квітня 2024 року по 29 квітня 2025 року ОСОБА_1 рахувався працівником КП «Київтранспарксервіс», оскільки відповідно до наказу №219-к від 27 листопада 2023 року про прийняття на роботу ОСОБА_1 , з останнім було укладено трудовий договір на виконання обов'язків головного юрисконсульта, який до 29 квітня 2025 року не було розірвано, оскільки вони відповідають встановленим обставина справи.
Оскільки відповідач провів остаточний розрахунок з позивачем в день видачі наказу про звільнення позивача 29 квітня 2025 року, тобто в день виникнення в нього такого обов'язку у зв'язку з фактичним звільненням позивача, підстави покладення на роботодавця відповідальності за статтею 117 КЗпП України не виникли.
При цьому, суд враховує висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19 ( провадження № 14-47цс21), де зазначено, що ні КЗпП України, ні Законом №108/95-ВР не передбачено відповідальності роботодавця за порушення термінів виплати заробітної плати у вигляді стягнення на користь працівника, що продовжує працювати на підприємстві, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Крім того, оскільки в день фактичного звільнення ОСОБА_1 ( 29 квітня 2025 року) він не працював, що підтверджується табелем обліку робочого часу за квітень 2025 року, то, виходячи з вимог статті 116 КЗпП України, всі суми, що належали йому до виплати від підприємства, могли бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення ним вимоги про розрахунок, з якою позивач до відповідача не звертався, про що він повідомив у судовому засіданні, і на підтвердження протилежного матеріали справи доказів також не містять.
Доводи позивача про те, що з 23 квітня 2024 року по 29 квітня 2025 року він не міг знаходитись на робочому місці, оскільки підприємство не забезпечило йому безпечних умов праці після звернення його із заявою від 17 квітня 2024 року про звільнення з роботи, не можуть слугувати підставою для покладення на відповідача спеціальної відповідальності за статтею 117 КЗпП України, яка застосовується лише за умов, передбачених вказаною статтею.
Суд вважає необґрунтованим та відхиляє доводи позивача про те, що відповідач повинен був провести з ним розрахунок саме 23 квітня 2024 року, оскільки вимогами статті 116 КЗпП України передбачено обов'язок проведення такого розрахунку у разі відсутності спору про їх розмір.
Так, з викладених вище обставин вбачається, що у справі № 377/342/24 (провадження № 2/377/239/24) суд вирішував між сторонами спір за позовом ОСОБА_3 до КП «Київтранспарксервіс» щодо підстав розірвання трудового договору, вимоги про проведення розрахунку та виплату належних до сплати сум позивач не заявляв.
Виходячи з викладених обставин, оскільки ОСОБА_1 не звертався до відповідача з вимогами про проведення розрахунку, а у КП «Київтранспарксервіс» зобов'язання щодо проведення такого розрахунку настало у день фактичного звільнення позивача, оформленого наказом від 29 квітня 2025 року на виконання рішення суду, яке відповідач виконав у цей же день, то суд не вбачає вини підприємства у порушенні строків проведення розрахунку зі звільненим працівником, а тому і підстав для покладення на КП «Київтранспарксервіс» відповідно до статті 117 КЗпП України відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні.
Посилання позивача на висновки Великої Палати Верховного Суду та інші висновки Верховного Суду не спростовують висновків суду, наведених в обґрунтування часткового задоволення позову, оскільки суд не заперечує, що закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України положення спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником, а також той факт, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Чинним законодавством прямо покладено на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, а у разі невиконання такого обов'язку, саме з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Крім того, висновок про те, що відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 ( провадження № 11-1329апп18), на який посилався позивач у позові, відповіді на відзив та в судовому засіданні, як такий, що стосується подібних правовідносин, був зроблений Судом при дослідженні питання щодо наявності правових підстав для стягнення з роботодавця відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, за затримку виконання судового рішення, яким на користь працівника стягнуто частину недоплаченої одноразової допомоги при звільненні, а не у разі звільнення працівника на виконання рішення суду. Відтак, зазначений висновок є таким, що ухвалений за інших фактичних обставин справи, які є відмінними від встановлених у цій справі фактичних обставин.
За вказаних обставин у задоволенні позову в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні необхідно відмовити.
Пред'являючи позов, ОСОБА_1 також просив стягнути компенсацію моральної шкоди.
Статтею 237-1 КЗпП України передбачено, що відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав, у тому числі внаслідок дискримінації, мобінгу (цькування), факт якого підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Приписами частин першої-третьої статті 23 ЦК України визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Оскільки суд не встановив порушень роботодавцем КП «Київтранспарксервіс» законних прав працівника ОСОБА_1 в частині виплати розрахунку при звільненні, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача компенсації моральної шкоди також відсутні.
Враховуючи вищенаведені обставини у задоволенні позову слід відмовити повністю.
Даючи оцінку іншим доводам учасників справи, викладеним ними у поданих до суду заявах по суті справи та наданих у судовому засіданні поясненнях, з огляду на низку тверджень сторін, що не стали предметом аналізу в даному рішенні, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»).
За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, позивач був звільнений від сплати судового збору за подання позову на підставі пункту 10 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», підстави для покладення на відповідача судового збору відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 258-259, 263-265 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду. Апеляційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_5 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач: Комунальне підприємство «Київтранспарксервіс», код ЄДРПОУ 35210739, юридична адреса: місто Київ, вулиця Леонтовича, будинок №6.
Повне рішення суду складено 01 грудня 2025 року.
Суддя Н. С. Бабич