17 листопада 2025 року м. Київ
Справа № 755/8034/24
Провадження: № 22-ц/824/13833/2025
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,
секретар Лаврук Ю. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги Омельчук Зоряни Тарасівни в інтересах Державного підприємства «СЕТАМ» та ОСОБА_1
на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 14 травня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Гаврилової О. В.
у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Державного підприємства «СЕТАМ», третя особа: ОСОБА_3 , про визнання електронних торгів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння,
В травні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 08 листопада 2007 року між її чоловіком, ОСОБА_4 , та ПАТ «Банк Форум» був укладений кредитний договір №0426/07/01-CL, за яким вона, позивачка була майновим поручителем за договором поруки від 09 листопада 2007 року. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 21 березня 2013 року у справі НОМЕР_2 було солідарно стягнуто з неї та її чоловіка на користь ПАТ «Банк Форум» заборгованість за кредитним договором №0426/07/01-CL, рішенням Апеляційного суду м.Києва від 04 червня 2013 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 21.03.2013 року було змінено в частині розміру стягнутої пені. 19 червня 2013 року Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист про солідарне стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_4 боргу в розмірі 672 549,32 грн та пені в розмірі 3 306,66 грн. За результатами відкритих торгів (аукціону) від 28 грудня 2017 року, 22 січня 2018 року між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_3 був укладений договір про відступлення прав вимоги і останній став її кредитором. Оскільки виконання зобов'язань за кредитним договором було забезпечено іпотекою квартири за адресою: АДРЕСА_1 , 27 березня 2018 року ОСОБА_3 шляхом позасудового врегулювання зареєстрував за собою право власності на предмет іпотеки, отже, зобов'язання за кредитним договором припинились в силу закону. Постановою Київського апеляційного суду від 30 травня .2023 року у справі №369/12902/19 зобов'язання за кредитним договором, в погашення боргу за яким була реалізована квартира, були визнані припиненими з 27 березня 2018 року. Отже, зобов'язання позивача, як поручителя за кредитним договором також припинились з 27 березня 2018 року. Однак, ОСОБА_3 продовжив ініціювати стягнення майна. Так, в ході здійснення виконавчого провадження НОМЕР_1, відкритого на підставі виконавчого листа, 13 лютого 2020 року, в ході проведення третього етапу електронних торгів, квартира позивача за адресою: АДРЕСА_2 була реалізована за ціною 594 300 грн, за результатами електронних торгів був складений протокол №465712, переможцем електронних торгів став ОСОБА_1 , який 30 квітня 2020 року отримав свідоцтво, на підставі якого зареєстрував за собою право власності на квартиру. Крім того, ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 20 лютого 2024 року виконавчий лист НОМЕР_2 визнаний таким, що не підлягає виконанню. Зазначає, що обставини щодо припинення зобов'язань за кредитним договором вже існували на час продажу квартири на електронних торгах, отже, реалізація квартири позивачки є грубим порушенням її права на мирне володіння майном. Також, зазначає, що ОСОБА_1 , купуючи квартиру, не проявив розумної обачності, внаслідок чого набув у власність майно, що було предметом чисельних судових спорів.
У зв'язку з чим, просила суд визнати недійсними електронні торги з примусової реалізації квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , результати яких були оформлені протоколом № 465712; витребувати у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 14 травня 2025 позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсними електронні торги з примусової реалізації квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2076048380000), результати яких були оформлені протоколом № 465712 від 13 лютого 2020 року.
Витребувано у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .
Стягнуто з ОСОБА_1 , Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), Державного підприємства «СЕТАМ» на користь ОСОБА_2 судові витрати у вигляді судового збору по 4 468,05 грн, з кожного.
Не погодившись із таким судовим рішенням, Омельчук З. Т. в інтересах Державного підприємства «СЕТАМ» та ОСОБА_1 подали апеляційні скарги.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги ДП «СЕТАМ», Омельчук З. Т. зазначила, що рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 14 травня 2025 року є незаконним та таким, що прийняте з порушенням норм процесуального й матеріального права. Зокрема, у скарзі зазначено, що електронні торги з продажу квартири позивачки відбулися у 2020 році з дотриманням вимог чинного законодавства та Порядку реалізації арештованого майна. При цьому, ДП «СЕТАМ» виконує виключно функції організатора торгів, не маючи повноважень перевіряти законність дій державних виконавців чи достовірність інформації, зазначеної у заявках на реалізацію майна. Виконавчий лист, на підставі якого було відкрито провадження та передано квартиру на торги, визнано таким, що не підлягає виконанню, лише у 2024 році, тобто, через чотири роки після реалізації майна. Вважає, що суд першої інстанції не врахував правових позицій Верховного Суду, відповідно до яких торги, проведені на підставі чинного виконавчого документа, не можуть визнаватись недійсними. Відповідальність за законність дій при передачі майна на реалізацію несе державний виконавець, а не організатор торгів. У зв'язку з цим ДП «СЕТАМ» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.
ОСОБА_1 на обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що набувши у власність квартиру на електронних торгах, він ініціював виселення родини ОСОБА_6 (справа № 755/19631/21). Вважає, що він набув право власності законно, оскільки торги проведені на підставі чинного виконавчого документа. Стверджує, що на момент укладення договору купівлі-продажу не знав і не міг знати про припинення кредитних зобов'язань ОСОБА_6 . Посилається на принцип правової визначеності: судове рішення про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, ухвалене вже після проведення торгів, і не може мати зворотної дії. Зазначає, що як добросовісний набувач користується захистом цивільного законодавства, а втручання у його право власності буде непропорційним.
Ухвалами Київського апеляційного суду від 17 липня 2025 року та 05 вересня 2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Спасібухов Н. І. в інтересах ОСОБА_2 вважає апеляційну скаргу безпідставною, а рішення суду законним та обґрунтованим, зазначаючи, що зобов'язання за кредитним договором припинилися ще 27 березня 2018 року внаслідок позасудового врегулювання за Законом «Про іпотеку», що підтверджено постановою Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року. Електронні торги у 2020 році відбулися після припинення боргових зобов'язань, що суперечить закону та призвело до незаконного відчуження квартири. Під час проведення торгів було допущено грубі порушення: відсутній дозвіл органів опіки та піклування попри проживання у квартирі дітей; не дотримано вимог щодо проведення оцінки та повідомлення сторін, що призвело до продажу квартири за заниженою ціною. Верховний Суд у низці постанов підтвердив, що після позасудового врегулювання будь-які вимоги іпотекодержателя є недійсними, а торги, проведені за відсутності дійсних зобов'язань, не можуть визнаватися законними. Рішення суду першої інстанції відповідає нормам права і спрямоване на захист порушених прав позивача.У зв'язку з цим просить залишити апеляційну скаргу ДП «СЕТАМ» без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
В судовому засіданні адвокат Цілина К. О. в інтересах ОСОБА_1 підтримала подану відповідачем апеляційну скаргу та просила задовольнити.
ОСОБА_2 та її представник, адвокат Спасібухов Н. І., вважали необґрунтованими апеляційні скарги та просили залишити їх без задоволення.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.
Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Заслухавши пояснення учасників справи, які з'явились в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги задоволенню не підлягають.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, між сторонами протягом тривалого часу існували спірні правовідносини, пов'язані з виконанням кредитного договору та подальшим зверненням стягнення на належне боржнику майно. Зі змісту наявних у справі документів убачається, що ці правовідносини неодноразово були предметом судового розгляду в судах різних інстанцій, а окремі юридично значимі факти були вже встановлені судовими рішеннями, що набрали законної сили.
Так, згідно з матеріалами виконавчого провадження, 13 лютого 2020 року відбулися електронні торги з реалізації двокімнатної квартири АДРЕСА_3 . Нерухоме майно було продано за 594 300 грн, що підтверджується протоколом електронних торгів №465712 від 13.02.2020 року (т. 1, а. с. 230-231). Квартира належала ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 25.02.2010 року (т.1, а. с. 225-226).
Реалізація вказаного майна відбулася в межах виконавчого провадження НОМЕР_1, відкритого на підставі виконавчого листа НОМЕР_2 від 19.06.2013 року, виданого Дніпровським районним судом м. Києва за результатами розгляду позову ПАТ «Банк Форум» про стягнення заборгованості (т.1, а. с. 228-229, 232).
На підставі акта державного виконавця про реалізацію майна від 25.03.2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д. В. 30.04.2020 року було видано свідоцтво, яким підтверджено перехід права власності на зазначену квартиру до ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 232).
Разом із тим, важливою є обставина, що ще до реалізації майна боржника в судовому порядку вирішувалося питання правомірності подальшого виконання виконавчого документа.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 27.02.2019 року заява ОСОБА_4 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, була задоволена у повному обсязі: суд визнав таким, що не підлягає виконанню, виконавчий лист від 19.06.2013 року в частині стягнення з ОСОБА_4 84 142 доларів США 29 центів та 3 306,66 грн пені. Постановою Київського апеляційного суду від 23.04.2019 року ухвала скасована з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні заяви.
В червні 2019 року Дніпровським районним судом м. Києва також було розглянуто низку подань державного виконавця: ухвалою від 04.06.2019 року надано дозвіл на примусове проникнення до житла боржника, тоді як у задоволенні подання щодо тимчасового обмеження права виїзду за межі України відмовлено.
Подальший розвиток правовідносин між сторонами пов'язаний з розглядом справи №369/12902/19, значення якої є визначальним у межах цієї справи.
Так, постановою Київського апеляційного суду від 30.05.2023 року, яка набрала законної сили, встановлено, що зобов'язання за кредитним договором №0426/07/01-CL, укладеним між АКБ «Форум» та ОСОБА_4 , припинилися 27.03.2018 року.
Дані обставини є преюдиційними, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не підлягають повторному доказуванню у справі, в якій беруть участь ті самі особи, якщо інше не встановлено законом. З урахуванням того, що встановлені апеляційним судом обставини стосуються саме боржника ОСОБА_4 , суд зобов'язаний враховувати ці висновки як такі, що мають обов'язковий характер.
Крім того, відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені щодо певної особи, не доказуються у майбутніх спорах, але можуть бути спростовані лише особою, яка не брала участі в справі, де їх було встановлено. У даному випадку таких спростувань суду не надано.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, виходив з установлених у справі обставин та ураховуючи сукупність матеріалів провадження і судових рішень, що набрали законної сили, дійшов висновку про те, що реалізація квартири №87 була здійснена на підставі виконавчого листа, правова дія якого щодо ОСОБА_4 фактично припинилася у зв'язку з припиненням основного зобов'язання ще 27.03.2018 року. Крім того, судом установлено істотні порушення державним виконавцем порядку оцінки та реалізації майна, що також суттєво вплинуло на законність проведення електронних торгів та зумовило необхідність захисту порушених прав позивача в обраний нею спосіб.
Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Щодо визнання електронних торгів недійсними, колегія суддів зазначає про таке.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55)).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об'єктивно неможливо буде виконати.
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36)).
Предметом позову в цій справі є, зокрема, визнання електронних торгів недійсними.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України «Про виконавче провадження».
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.
Згідно з частинами першою, другою статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України.
Аналіз положень Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що вони не встановлюють порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і стаття 650 ЦК України, такий спосіб реалізації майна, як його продаж на прилюдних торгах і відсилають до інших нормативно-правових актів, якими повинен визначатися порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна.
Відповідно до вищенаведених правових норм виконавець здійснює підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів (у тому числі й оцінку майна), а самі прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організовують і проводять спеціалізовані організації, з якими виконавчою службою укладається відповідний договір.
Згідно з пунктом 1 Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, в редакції, чинній на час проведення електронних торгів, електронні торги - продаж майна за допомогою функціоналу центральної бази даних системи електронних торгів, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (провадження №12-35гс21) дійшла висновку про те, що, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, проведення процедури прилюдних торгів є правочином.
Такий висновок узгоджується з нормами статей 650, 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах, публічних торгах та визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі №367/6231/16-ц (провадження № 14-529цс19) зазначено, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу і така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених частинами першою-третьою та частинами п'ятою, шостою статті 203 ЦК України, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (частина перша статті 215 цього Кодексу). Для застосування наслідків недотримання вказаних вимог, при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити чи мало місце порушення вимог законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.
Тобто, для визнання судом торгів недійсними необхідним є: наявність підстав для визнання торгів недійсними (порушення правил проведення торгів); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду (див. пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 554/154/22 (провадження № 14-24цс24)).
Відповідно до ч.1 ст. 650 ЦК України, в редакції, чинній на час проведення електронних торгів, особливості укладення договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо встановлюються відповідними актами цивільного законодавства.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ч.1 ст. 655 ЦК України).
Згідно з ч.4 ст. 656 ЦК України, в редакції, чинній на час проведення електронних торгів, до договору купівлі-продажу на біржах, аукціонах (публічних торгах) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті, такий правочин може визнаватися недійсним в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, встановлених частинами першою-третьою та частинами п'ятою, шостою статті 203 ЦК України, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (частина перша статті 215 цього Кодексу).
Частинами 1, 3 ст. 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Ураховуючи, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених частинами першою-третьою та частинами п'ятою, шостою статті 203 ЦК України, зокрема, у зв'язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (частина перша статті 215 ЦК України).
З матеріалів справи вбачається, що 08 листопада 2007 року між АКБ «Форум» та ОСОБА_4 був укладений кредитний договір №0426/07/01-CL, відповідно до якого банк відкрив позичальнику відновлювальну кредитну лінію на споживчі потреби з лімітом 70 000 доларів США, строком до 08 листопада 2012 року, під 13 % річних. Виконання зобов'язань за цим договором було забезпечено порукою ОСОБА_2 за договором поруки від тієї ж дати (т. 1, а.с. 185-191, 192).
Крім того, 08 листопада 2007 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4 та АКБ «Форум» було укладено договір іпотеки, відповідно до якого майнові поручителі передали в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , загальною площею 43,60 кв.м, житловою площею 27,90 кв.м (т.1, а.с.208-211).
22 січня 2018 року між ПАТ «Банк Форум» та ОСОБА_3 було укладено договір №954-Ф про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, відповідно до якого ОСОБА_3 набув права вимоги до позичальників, поручителів та іпотекодавців, у тому числі й до позивачів, що підтверджується протоколом електронного аукціону №UA-EA-2017-12-21-000292-b від 28 грудня 2017 року.
27 березня 2018 року за ОСОБА_3 було зареєстровано право приватної власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , на підставі договору іпотеки №7463 від 08 листопада 2007 року та договору про відступлення прав вимоги за договором іпотеки (т. 1, а. с. 212-216).
Однак, незважаючи на припинення основного зобов'язання шляхом позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки, в межах виконавчого провадження НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа НОМЕР_2, виданого 19 червня 2013 року Дніпровським районним судом м. Києва, 13 лютого 2020 року було реалізовано інше майно боржника - квартиру АДРЕСА_3 , що належала ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 25.02.2010 року.
Згідно з ч.1 ст.13 Закону України «Про іпотеку», в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ст. 12 цього Закону.
Відповідно до ч.1 ст.36. Закону України «Про іпотеку», сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.
Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Частиною 3 ст.36 Закону України «Про іпотеку» визначено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому ст.37 Закону України «Про іпотеку».
Згідно з ч.4 ст.36 Закону України «Про іпотеку», після завершення позасудового врегулювання, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання є недійсними.
Наведена норма прав передбачає спеціальні підстави припинення зобов'язань щодо виконання основного (кредитного) зобов'язання, яке було забезпечене іпотечним договором.
Тобто, частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» є спеціальною нормою, яка поширюється на зобов'язання, забезпечені іпотекою, що виключає застосування загальної норми статті 599 ЦК України про припинення зобов'язання лише належним виконанням. Така спеціальна підстава припинення забезпеченого іпотекою зобов'язання означає, що припиняються будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов'язання. Це правило поширюється на всі випадки позасудового врегулювання вимог іпотекодержателя щодо основного зобов'язання у повному обсязі, включаючи як основний обов'язок боржника, так і додаткові обов'язки, що існують в межах того ж самого зобов'язального правовідношення. Та обставина, чи залишилося після вказаного позасудового врегулювання фактично не виконаною будь-яка частина основного зобов'язання, правового значення не має.
Такі правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 337/7391/13-ц, від 20 листопада 2020 року у справі № 295/795/19, від 17 лютого 2021 року у справі № 754/5275/16, від 11 березня 2021 року у справі № 524/378/17.
З вищенаведених правових норм убачається, що у разі завершення позасудового врегулювання, тобто, звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов'язання боржника - фізичної особи припиняється, оскільки за змістом положень статті 36 Закону України «Про іпотеку» усі наступні вимоги кредитора - іпотекодержателя щодо виконання основного зобов'язання є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 03 серпня 2021 року (справа № 814/775/20).
За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано встановив, що зобов'язання за кредитним договором №0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року припинилися 27 березня 2018 року внаслідок завершення позасудового врегулювання відповідно до положень Закону України «Про іпотеку». Постанова Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року у справі №369/12902/19 лише підтвердила наявність юридичного факту припинення основного зобов'язання у цю дату та має преюдиційне значення при розгляді цієї справи.
Правильно встановивши фактичні та правові обставини, суд першої інстанції дійшов логічного висновку, що на момент проведення оспорюваних електронних торгів відбулася реалізація квартири позивача на виконання зобов'язань, які припинилися майже за два роки до цього. Такий продаж майна за відсутності дійсного, чинного та існуючого зобов'язання порушує гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції право позивача на мирне володіння майном та суперечить вимогам частини першої статті 203 ЦК України щодо відповідності змісту правочину закону.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність правових підстав, передбачених статтями 203 та 215 ЦК України, для визнання недійсними електронних торгів, оскільки вони були проведені на підставі виконавчого документа, дія якого фактично припинилася у зв'язку з припиненням основного зобов'язання.
Щодо доводів апеляційної скарги ДП «СЕТАМ» колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Передусім, колегія суддів відмічає, що скаржник помилково стверджує про те, що суд першої інстанції неправильно застосував при розгляді даної справи преюдиційні рішення, посилаючись на те, що постанова Київського апеляційного суду від 30.05.2023 року та ухвала Дніпровського районного суду від 20.02.2024 року були ухвалені після проведення електронних торгів і тому не можуть впливати на оцінку їх дійсності.
Колегія суддів зауважує, що преюдиційне значення має не дата ухвалення рішення, а саме юридичний факт, який у ньому встановлено. Постанова Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року не створила нового правового стану, а лише констатувала факт, що зобов'язання за кредитним договором №0426/07/01-CL припинилися 27 березня 2018 року, тобто, майже за два роки до проведення електронних торгів.
Суть преюдиційності полягає в тому, що суди в наступних справах зобов'язані виходити з установлених раніше фактів, незалежно від часу ухвалення рішення, якщо ці факти існували в минулому об'єктивно та стосуються тих самих осіб. Саме таку правову позицію неодноразово висловлювала Велика Палата Верховного Суду.
Отже, незважаючи на дати судових рішень, на момент проведення електронних торгів зобов'язання вже були припинені, а отже виконання виконавчого листа було юридично неможливим та суперечило вимогам цивільного законодавства.
При цьому, колегія суддів також відмічає, що позивачка не порушує питання про винні дії співробітників ДП «СЕТАМ». Тобто, в даному випадку, нею оспорюється не поведінка організатора торгів, а сам правочин купівлі-продажу, який виник в результаті проведення електронних торгів. Електронні торги є правочином, і оцінюється саме його відповідність вимогам закону. Колегія суддів наголошує на тому, що відсутність вини організатора торгів не усуває недійсності правочину, вчиненого з порушенням обов'язкових вимог цивільного законодавства.
Підставою недійсності в даному випадку є невідповідність змісту правочину нормам ЦК України, що прямо передбачено ч.1 ст. 203 та ст. 215 ЦК України. Якщо майно реалізовано для виконання неіснуючого зобов'язання, такий правочин суперечить закону, а отже є недійсним. Такі висновки цілком узгоджуються з вищенаведеною практикою Великої Палати Верховного Суду (від 15.01.2020 у справі №367/6231/16-ц, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19).
Не заслуговують на увагу й доводи про те, що виконавчий лист не був визнаний таким, що не підлягає виконанню на момент торгів, а судове рішення від 2024 року не має зворотної сили.
Колегія суддів в черговий раз підкреслює, що суд не створив нового правового стану, а лише підтвердив, що зобов'язання припинилися внаслідок позасудового врегулювання ще 27.03.2018 року.
Припинення зобов'язання є матеріально-правовим фактом, який існував незалежно від будь-яких майбутніх рішень, не залежить від процесуальних дій сторін, та сам по собі робить будь-які виконавчі дії незаконними та неможливими.
Таку конструкцію прямо закріплює ст. 599 ЦК України: зобов'язання припиняється внаслідок належного виконання, і від цього моменту виконавчий документ втрачає здатність до виконання. Тобто, суд лише констатував факт, який вже існував.
Помилковими є й доводи скаржника щодо того, що позивачка мала б обмежитися вимогами про відшкодування шкоди. ЦК України дозволяє особі обрати найбільш ефективний спосіб захисту її прав (ст. 16 ЦК). Визнання торгів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння є прямим та ефективним способом відновлення порушеного права власності. Цей спосіб захисту відповідає і практиці ЄСПЛ щодо порушення статті 1 Першого протоколу (вимога ефективного засобу правового захисту).
До того ж статті 216 та 388 ЦК України прямо передбачають можливість повернення майна у разі недійсності правочину, саме такого як правочин, що виник за результатами електронних торгів.
Отже, доводи апеляційної скарги ДП «СЕТАМ» є необґрунтованими, суперечать установленим фактичним обставинам, нормам матеріального права та усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду.
Судом першої інстанції правильно встановлено обставини припинення зобов'язань ще 27.03.2018 року, ураховано преюдиційні судові рішення, та обґрунтовано визнано недійсними електронні торги, проведені для примусового виконання неіснуючого боргу, що безпосередньо порушувало вимоги статей 203, 215 та 655 ЦК України, а також право позивачки на мирне володіння майном.
Перевіряючи висновки суду щодо позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння, колегія суддів відмічає наступне.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 330 ЦК України встановлено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.
Власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).
В даній справі судом першої інстанції встановлено, що майно набуто ОСОБА_1 на електронних торгах, вказані електронні торги проводились на примусове виконання виконавчого листа НОМЕР_2, виданого 19 червня 2013 року Дніпровським районним судом міста Києва на виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором №0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, - державна виконавча служба й організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є їхній переможець. Виходячи з наведеного, сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів (див. постанови від 5 червня 2018 року у справі № 910/856/17 (пункти 40-41), від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 56)).
Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, який надалі було підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі №522/2202/15-ц (провадження № 14-132цс18).
Застосовуючи положення частини другої статті 388 ЦК України про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд повинен мати на увазі, що позов власника про витребування майна в особи, яка придбала його в результаті електронних торгів, проведених у порядку, встановленому для виконання судових рішень, підлягає задоволенню лише в тому разі, якщо торги були визнані недійсними, оскільки, відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, власник має право витребувати майно, яке вибуло з володіння поза його волею, і в добросовісного набувача.
Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 10 жовтня 2019 року у справі № 592/7963/16-ц (провадження № 61-32603св18), від 23 грудня 2020 року у справі № 639/7253/18 (провадження № 61-1287св20), від 01 вересня 2021 року у справі № 295/3225/17 (провадження № 61-14765св20), від 07 травня 2022 року у справі № 640/14276/17 (провадження № 61-14677св21).
З матеріалів справи убачається, що спірна квартира вибула з володіння позивачки та була реалізована на електронних торгах, які рішенням у цій справі визнано недійсними. Отже, у розумінні вимог статті 388 ЦК України спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивачки поза її волею, що є самостійною та достатньою підставою для його витребування навіть від добросовісного набувача.
Разом з тим ОСОБА_1 наполягає, що є добросовісним набувачем, оскільки придбав спірне майно на електронних торгах, які, на його думку, були проведені у встановленому законом порядку.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)).
Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)).
Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року у справі №233/4365/18 вказано, що придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача. Тому питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо.
Надаючи оцінку добросовісності покупця майна на електронних торгах, ОСОБА_1 , слід зазначити про наступне.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 05 грудня 2018 року заяву ОСОБА_4 було задоволено повністю та зупинено стягнення у виконавчому провадженні ВП №57595482, відкритому на підставі виконавчого листа НОМЕР_2, виданого 19 червня 2013 року Дніпровським районним судом м. Києва.
Постановою Апеляційного суду м. Києва від 12 лютого 2019 року зазначену ухвалу скасовано та направлено справу на продовження розгляду до суду першої інстанції.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 21 лютого 2019 року зупинено стягнення у виконавчому провадженні ВП НОМЕР_2 за виконавчим листом від 19.06.2013 року.
В подальшому, ухвалою від 27 лютого 2019 року Дніпровський районний суд м. Києва, розглянувши заяву ОСОБА_4 за участі заінтересованих осіб, визнав виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню щодо боржника, ОСОБА_4 , у частині солідарного стягнення заборгованості за кредитним договором №0426/07/01-CL від 08 листопада 2007 року.
Ухвалою від 13 березня 2019 року ця заява була залишена без розгляду на підставі письмового звернення заявника.
Постановою Київського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року ухвалу від 27 лютого 2019 року скасовано, а в задоволенні заяви ОСОБА_4 про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню відмовлено.
Ухвалою суду від 04 червня 2019 року задоволено подання заступника начальника Дніпровського ВДВС у м. Києві, надано дозвіл на примусове проникнення до житла боржника, тоді як у задоволенні подання про тимчасове обмеження права виїзду за межі України відмовлено.
Особливого значення для цієї справи набуває постанова Київського апеляційного суду від 30 травня 2023 року у справі №369/12902/19, якою, за результатами перегляду, встановлено припинення зобов'язань, що виникли з кредитного договору №0426/07/01-CL, з 27 березня 2018 року. При цьому, провадження у цій справі було відкрито 25 листопада 2019 року, а ухвалами від 04.10.2019, 04.11.2019 та 13.02.2020 року суд першої інстанції відмовляв у застосуванні забезпечувальних заходів, зокрема, у забороні здійснювати дії щодо реалізації спірної квартири.
Зі змісту цих ухвал убачається, що позивачка прямо вказувала суду на необхідність зупинення будь-яких дій з реалізації майна у зв'язку з наявністю спору щодо припинення зобов'язання за кредитним договором.
З огляду на вищевикладені обставини убачається, що на момент проведення електронних торгів в державному реєстрі судових рішень уже були оприлюднені численні судові акти, які прямо стосувалися спору щодо існування зобов'язання за кредитним договором, в межах виконання якого передавалася на реалізацію спірна квартира. За таких умов, ОСОБА_1 не може вважатися добросовісним набувачем, оскільки вні мав реальну можливість перевірити наявність судового спору, як і міг ознайомитися з ухвалами про відкриття провадження та заявами про забезпечення позову. Крім того, ОСОБА_1 міг звернутися до державного виконавця за отриманням інформації щодо правового статусу майна та зобов'язань, для виконання яких воно продається та мав змогу з'ясувати обставини зі змісту доступних реєстрів та офіційного вебпорталу судової влади, однак не вчинив жодної з вищеперелічених дій.
За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив, що в данному випадку, будь-який розумний та обачний учасник цивільного обороту мав би поставити під сумнів право відчужувача та законність реалізації квартири на електронних торгах. Отже, придбання спірного майна без перевірки цих обставин виключає добросовісність набувача та унеможливлює застосування захисту, передбаченого частиною другою статті 388 ЦК України.
Колегія суддів відмічає, що відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб'єктами публічного права під час втручання у право власності.
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють «трискладовий тест», за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У статті 1 Першого протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.
Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу також повинно переслідувати мету в суспільному інтересі [рішення ЄСПЛ у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine)].
Перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden»).
Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63, 64 рішення у справі «Маркс проти Белгії» (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає «необхідність» відповідного закону, а наявність «спільного інтересу» може спонукати державу до «здійснення контролю за використанням власності», включаючи розпорядження та спадкування.
ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля [рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» («East/West Alliance Limited v. Ukraine].
Зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії (що мають оцінюватися у сукупності), як: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять «принцип автономного тлумачення понять», «принцип еволюційного (динамічного) тлумачення», «принцип європейського консенсусу», «принцип розсуду держави», «принцип ефективного тлумачення» та «принцип пропорційності та балансу інтересів».
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.
Так, у рішенні у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що «необхідність» будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави.
У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на те потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.
Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження.
Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен бути доведений до відома громадян.
Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.
Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.
Втручання у права має відповідати вимогам співмірності. Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не метою, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним, безальтернативним та достатнім, а не надмірним.
Отже, лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
Так, законність втручання в цій справі обумовлена тим, що право власності є конституційним правом особи, передбаченим статтею 41 Конституції України, воно є непорушним та набувається в порядку, визначеному законом. Законний власник не втрачає право власності на належне йому майно, якщо воно вибуває з його володіння без належної на те законної підстави чи не з його волі, тому таке право підлягає захисту.
Легітимною метою (виправданістю втручання загальним інтересом) є необхідність захисту гарантованого Конституцією України права законного володільця, майно якого вибуло з його володіння без відповідної на те правової підстави чи не з його волі.
Що стосується принципу пропорційності, то Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 14-29цс23) відзначає, що: 1) можливість втручання у право кінцевого набувача майна, яке вибуло з володіння власника без відповідної правової підстави, чи не з його волі прямо передбачене ЦК України (статті 387, 388); 2) закон безпосередньо врегулював, що добросовісний набувач не набуває право власності на відчужене йому майно, яке вибуло із володіння власника поза його волею; 3) майнове право добросовісного набувача захищено передбаченим статтею 661 ЦК України механізмом відшкодування завданих йому збитків у зв'язку з витребуванням у нього за рішенням суду майна (товару), тоді як законний володілець позбавлений можливості захистити своє майнове право у інший спосіб, ніж витребування належного йому майна.
Ураховуючи встановлені судом у справі обставини, а саме те, що спірне майно вибуло з володіння його законної власниці, ОСОБА_2 , поза її волею, шляхом примусової реалізації на електронних торгах в той час, коли зобов'язання за кредитним договором вже були припинені відповідно до положень Закону України «Про іпотеку», витребування цього майна на користь власниці від набувача, ОСОБА_1 , є пропорційним втручанням в його право власності. Таке втручання ґрунтується на законі, переслідує легітимну мету, відновлення порушеного права власника та відповідає критеріям необхідності у демократичному суспільстві.
Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вимоги про витребування квартири в порядку, передбаченому ч.1 ст. 388 ЦК України, підлягають задоволенню.
Наведені у скарзі доводи набувача майна не спростовують правомірності рішення суду та ґрунтуються на неправильному розумінні як норм цивільного законодавства, так і правової природи недійсності торгів.
Посилання скаржника на те, що він «набув квартиру законно, оскільки торги були проведені на підставі чинного виконавчого документа», не заслуговують на увагу та суперечать матеріалам справи й нормам цивільного законодавства. Колегія суддів відмічає, що сам по собі факт існування виконавчого листа не надає легітимності реалізації майна, якщо на момент вчинення виконавчих дій основне зобов'язання вже припинилося. З моменту припинення зобов'язань за кредитним договором (а це сталося 27 березня 2018 року) виконавчий лист втратив здатність до виконання, оскільки примусове виконання не може здійснюватися за відсутності правової підстави, тобто, без існування зобов'язання (стаття 599 ЦК України). Виконавчі дії, вчинені після припинення зобов'язання, є юридично нікчемними незалежно від того, чи було пізніше визнано виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню. Постанова суду 2023 року лише констатувала факт, який існував об'єктивно й до її ухвалення; вона не створила нового правового стану. Відтак придбання майна на торгах, які здійснювалися для виконання неіснуючого боргу, не може свідчити про добросовісність ані організатора торгів, ані набувача.
Не заслуговують на увагу й доводи скаржника про те, що на момент придбання квартири він «не знав і не міг знати» про припинення зобов'язань. Матеріали справи свідчать про протилежне. Як зазначено вище, у державному реєстрі судових рішень до дня проведення торгів були оприлюднені численні ухвали, у яких прямо порушувалося питання про припинення зобов'язання за кредитним договором, а також ухвали про забезпечення позову, в яких ставилося питання про заборону здійснювати будь-які дії, пов'язані з реалізацією квартири. У публічному доступі перебували судові рішення, що очевидно свідчили про спірність правового статусу майна й наявність триваючого судового процесу щодо самого боргу.
Колегія суддів зауважує ОСОБА_1 про те, що кожен учасник публічних торгів зобов'язаний проявляти необхідний ступінь обачності, перевіряти наявність судових спорів у відповідних реєстрах, з'ясовувати правову природу боргу й уточнювати у державного виконавця законність підстав реалізації майна. ОСОБА_1 мав усі можливості встановити наявність судового спору: ухвали у відповідних справах були оприлюднені задовго до торгів, провадження щодо припинення зобов'язання відкрите ще у 2019 році, а інформація про заяви щодо забезпечення позову була доступна. За таких обставин він мав обов'язок мати об'єктивні сумніви в законності відчуження та перевірити правовий статус квартири.
Доводи скаржника про те, що він є «добросовісним набувачем» і тому втручання у його право власності буде непропорційним, також є помилковим. Адже, стаття 388 ЦК України прямо передбачає можливість витребування майна навіть у добросовісного набувача, якщо воно вибуло з володіння власника поза його волею або якщо торги, за результатами яких воно було придбане, визнані недійсними. У цій справі наявні обидві зазначені законодавцем умови: спірна квартира вибула з володіння позивачки поза її волею, а електронні торги, на яких відбулося її відчуження, визнані судом недійсними у зв'язку з їх невідповідністю вимогам закону.
Добросовісність набувача оцінюється виключно на момент укладення правочину. Особа, яка не перевірила реєстр судових рішень, не з'ясувала правову природу боргу, придбала майно у період активного судового спору та не виявила елементарної обачності щодо правового статусу квартири, не може вважатися добросовісним набувачем.
Втручання у право власності набувача у цьому випадку є пропорційним і цілком відповідає критеріям, визначеним практикою ЄСПЛ: майно вибуло з володіння власниці поза її волею; торги визнано недійсними; мета втручання, відновлення порушеного права; а набувач не позбавлений юридичної можливості захистити свої інтереси шляхом вимоги відшкодування збитків відповідно до статті 216 ЦК України. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях («Церква Бессарабської митрополії проти Молдови», «Кечко проти України») прямо зазначав, що держава не повинна підтримувати незаконне походження права власності.
Отже, колегія суддів підсумовуючи відмічає, що повернення спірної квартири її законній власниці є не лише правомірним, а й єдино можливим та справедливим способом захисту порушеного права, який відповідає вимогам національного законодавства та європейським стандартам захисту права власності.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вищевикладене, апеляційні скарги Омельчук З. Т. в інтересах ДП «СЕТАМ» та ОСОБА_1 підлягають залишенню без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 14 травня 2025 рокузалишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційні скарги Омельчук Зоряни Тарасівни в інтересах Державного підприємства «СЕТАМ» та ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 14 травня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді С. М. Верланов
В. А. Нежура